Тема 9. Соціальна динаміка

1. Соціальна мобільність та маргінальність.

2. Юрба та особливості її поведінки.

3. Соціальна аномія та відносна депривація.

4. Модернізація суспільства та її види. Соціальний капітал.

5. Проблема бідності.

Практичне завдання №9: Дайте приклади прояву в поведінці студентів СумДУ кожної з дев'яти ознак «психології бідності».

Ключові терміни теми №9: соціальна мобільність, соціальна маргінальність, юрба, «авторизації» дій, теорія «розбитих вікон», протиправна субкультура, відносна депривація, соціальна аномія, модернізація суспільства (органічна та неорганічна), технократична та гуманітарна еліта, соціальний капітал, нетворкінг, «психологія бідності», «навчена безпорадність», постматеріальні цінності.

1. Соціальна мобільність – це пересування людини чи групи людей із одної страти в іншу (вертикальна мобільність) або в межах однієї страти заради досягнення кращих позицій для соціального підйому (горизонтальна мобільність), до якого, власне, і зводяться всі найголовніші прагнення людини. Адже навіть якщо життєві прагнення людини виключно духовні й обмежуються чистою творчістю, тим не менш мотивує її і надає сил очікування суспільного визнання і бажання бути комусь корисним, - а не просто працювати «у стіл», заради самого лише мистецтва.

Соціальна маргінальність – стан людини або групи, що за своїм матеріальним та соціальним статусом вийшли із попередньої страти, але не були прийняті в новій через невідповідність своїх норм та цінностей. Переважно буває тимчасовим станом (оскільки люди швидко соціалізуються у новій страті), але якщо він закріплюється, то такі люди випадають з-під дії соціального контролю і складають соціальну базу будь-яких масових злочинів і заворушень.

2. Юрба – це (1) спільнота людей, яка не має структури (тобто, нагадаємо, в ній не розподілені ролі, а значить нема жодної єдності, впорядкованості та згуртованості) і через це перебуває на етапі роз’єднаності, коли ніхто не виявляє себе, як особистість, а лише прагне підлаштуватись під інших або виділитись чимось девіантним (тому вожаки юрби завжди заперечують правила та скидають ідолів). Саме через прагнення підлаштуватись під інших юрба й (2) нівелює індивідуальності, тобто «усереднює» їх під найнижчий рівень розуму та почуттів (а уніфікувати взагалі можна лише під рівень найслабших членів спільноти, як це і було в СРСР, котрий і був, по суті, величезною юрбою).

Це ще називається (3) деіндивідуалізацією – втратою звичного усвідомлення і контролю своїх дій, які в нормі базуються на страху зовнішньої оцінки, а в юрбі втрачають силу, бо людина робить, як усі, а значить може не стидатись своїх дій і не контролювати їх. Впевненість у «зайвості» самоконтролю підтримується (4) відчуттям анонімності (мовляв, «мене не видно») та вседозволеності («всіх не покарають»), що базується на (5) вірі у всемогутність такої маси людей. Через це юрба відрізняється (6) імпульсивністю та схильністю до крайнощів в оцінках і діях, - причому цей максималізм надає перевагу не новаціям, а (7) поверненню до минулого. Вона (8) мислить примітивними образами та емоціями (люди в юрбі залишаються байдужими до логіки, зате сильно реагують на прості емоційні образи та категоричні висновки) і до того ж у ній відбувається (9)взаємне емоційне зараження та копіювання поведінки, що доходить аж до масових психозів (якими, наприклад, відзначались середньовічні флагеланти)[32].

Причому юрба – це не якесь рідкісне утворення, вона з'являється всюди, де люди, озирнувшись, охоплюються древнім, «стадним» почуттям захвату від того, як їх багато (пов’язану із вірою у всемогутність даної спільноти), а відтак і відчуттям своєї індивідуальної «невидимості» та безкарності. А вже деіндивідуалізація та емоційна уніфікація стають лише наслідком цього «стадного» почуття. Зокрема, це буває на лекціях, коли студенти різних груп, а може і різних факультетів випадковим чином розсаджуються в одній великій аудиторії і кожному здається, що його ніхто не знає і розпізнати його в цій масі неможливо. Таке ж трапляється на великих зборах або на мітингах, якщо вони погано організовані. В цьому сенсі українські Майдани (2004 і 2013 року) демонстрували напрочуд хороший рівень організації і тому юрбою не були, а невдачі «антимайданів» полягали якраз у їх надто слабкій організованості (для якої треба не просто позвозити людей і забезпечити їх харчуванням і розвагами, а ще й добитися «авторизації» їх дій, тобто відчуття, що кожен із них щось вирішує і перед кимось відповідає, а значить є «автором» власних дій).

Тож який є спосіб упоратися з юрбою? Як мінімум, показати, що дії кожного будуть зауважені і покарані: можна розсадити групами і поставити наглядача за порядком, який або назве винних, або сам буде покараний (це найпримітивніший спосіб, що використовувався в ордах і в злочинних угрупуваннях). Але більш ефективний і розумний спосіб – це сприяти творчому самовираженню і заохоченню кожного, тобто теж «авторизувати» поведінку кожного в масі, але завдяки заохоченню кращої, а не покаранню гіршої (почитайте, для прикладу, про різноманітне заохочення творчості в «Корпорації Google»[33]). Взагалі, про закономірності масової поведінки і, зокрема, поведінки юрби можна почитати самостійно в книгах Д.В.Ольшанського (зокрема його «Психології мас»), А.П.Назаретяна, М.А.Хевеші, Р.Говарда, С.Московічі, Дж.Шуров’єскі та інших, які неважко знайти в Інтернеті[34].

А ми розглянемо інші масовидні явища, в яких люди теж виявляють себе як юрба, зокрема ті, що описані теорією «розбитих вікон». Як казав професор Преображенський у «Собачому серці» М.Булгакова, «розруха не в клозетах, а в головах», і якщо ми, як і в його часи, скаржимося на руйнацію порядку війною та ворогами, то ми, фактично, жаліємося на патерналізм і навчену безпорадність, що сидять у наших головах, а не на якісь нездоланні зовнішні обставини. І це підтверджують дослідження в рамках теорії «розбитих вікон»: якщо в якомусь мікрорайоні міста підтримується порядок і охайність, то люди в ньому мимовільно схиляються до непорушення чистоти, зате варто розбити хоча б одне вікно і певний час не склити його, як невдовзі число розбитих вікон починає рости з усе більшим прискоренням. А якщо хтось викине сміття під паркан і його не приберуть, то на чистій до того вулиці починають рости купи відходів. І це відбувається навіть у кварталах освічених та забезпечених громадян[35].

Зате якщо у найгіршому кварталі наводити й підтримувати порядок, то і люди починають вести себе пристойніше, «бомжі» його полишають, а на їх місце приїжджають представники середнього класу (що з успіхом робилося в нью-йоркському Гарлемі та Бронксі). А якщо цих людей іще й привчати до чистоти й добробуту (або покараннями, як у Сінгапурі, або, наприклад, привабливо-розважальними пристроями для збору сміття), то навіть представники нижчого класу піднімуться від «психології бідності» до мотивації самоствердження, - і це відбудеться набагато швидше, аніж тоді, коли б їх просто повчали та «перевиховували».

3. Проте, щоби привчити до чистоти й добробуту, і зробити це більш ефективним, заохочувальним методом, мало лише заманювати людей до прибирання якимись цікавинками, варто відучити їх від безпорадності, показавши, що своїх головних цілей вони можуть досягти шляхом порядності та законослухняності. Річ у тім, що ті, хто смітять де попало, це переважно бідні й малоосвічені люди, із постійно поганим настроєм і ставленням до всього, яке вони виміщають у вандалізмі та безпричинній агресії, імпульсивності та хаотичній поведінці. І головна причина таких дій і настроїв – не якась їх «дикість» або неосвіченість, а зневіра, що можна чогось добитись освітою, законослухняністю та наполегливою працею. З точки зору психології це – навчена безпорадність, але з точки зору суспільних причин це – соціальна аномія, тобто суспільний станмасової готовності до порушення будь-яких правових норм та розпоряджень влади, що виникає при незабезпеченості розповсюджених у даній спільноті критеріїв успіху загальновідомими та загальнодоступними шляхами його легального досягнення.

Наприклад, якщо студентам невідомі конкретні й надійні шляхи чесного отримання високої оцінки (адже неточний регламент може залишати викладачу багато можливостей для свавільного оцінювання, а відсутність контролю за ним не гарантує, що він його виконуватиме), а можливість оспорити несправедливу оцінку доступна, на ділі, не всім (адже цю можливість ще треба організувати через дієві форми контролю та відновлення справедливості), то студенти неминуче вдаватимуться до нечесних шляхів на кшталт списування та обману, які – так чи інакше – обов’язково дадуть їм потрібний результат. Тобто причина – не в нечесності студентів, а в їх недостатній захищеності правилами та контролем за їх виконанням, а значить боротися з такою їх поведінкою треба не каральними методами або умовлянням та присоромлюванням, а організаційною роботою по налагодженню дисципліни для всіх, і насамперед – для викладачів.

Зауважимо, що в подоланні соціальної аномії (а вона виявляється в будь-яких порушеннях, що набувають масового характеру) важливо, по-перше, зрозуміти, чого саме люди (не кожен окремо, а більшість) прагнуть у тій сфері, порушення в якій ми намагаємось подолати, тобто які тут загальні критерії успіху та відповідні їм цілі. Скажімо, у випадку студентів це – оцінки, але не обов'язково найвищі, а ті, заради яких дана підгрупа ладна старатися. По-друге, треба зробити шляхи чесного досягнення даних цілей загальнодоступними, тобто розробити правила неупередженого й справедливого оцінювання та контролювати їх виконання, включно з можливістю для студентів оспорити оцінки та довести свою правоту. І по-третє, слід зробити ці чесні шляхи загальновідомими, тобто добре поясненими та розрекламованими, щоби не виникало сумніві у їх реальності.

І тоді більшість людей припинить обманювати й хитрити (навіть представники нижчого класу), адже бути чесним – це простіший і надійніший шлях, а відтак йому і надають перевагу у нормальних умовах (коли обман не залишається єдиним шансом). Причому долати соціальну аномію треба обов'язково, і не ради лише морального поступу цих людей, а для того, щоби покарання нечесних було ефективним: не карати їх не можна, бо це стимулює криміногенність, а якщо при аномії карати всіх, то це лише озлобить людей. Тому карати можна лише тоді, коли порушників – меншість, а досягти цього можна, лише зробивши аномію рідкістю. Треба керувати так, щоби порушники були меншістю, - це важливе правило психології управління, без дотримання якого управління не буде взагалі, оскільки заплющувати очі на порушення (на зловживання, корупцію, розкрадання, - як у нас сьогодні) означає кинути все напризволяще і тільки створювати видимість керівної роботи.

Щоправда, не всі правила має контролювати керівник: більшість реальних суспільних правил є неформальними, тобто неписаними, виконання яких відслідковується тією спільнотою, у якій вони з'явились (це і називається соціальним контролем із його негативними і позитивними санкціями). Якщо ж людина випадає з одної спільноти і не приймається в іншій (бо веде себе не так, як там прийнято за тими ж неписаними правилами), то вона залишається взагалі поза дією будь-якого соціального контролю і стає маргіналом. Якщо маргінальний стан у людей закріплюється, то вони складають соціальну базу будь-яких масових злочинів і заворушень та, що гірше, утворюють стійкі маргінальні спільноти із своєю протиправною субкультурою, яка робить порушення правил професією і способом життя (а зі способом життя боротися вже, по суті, неможливо).

Втім, якщо ріст злочинності – це, скоріше, соціальна проблема, то деградація особистості у маргіналів – це вже проблема психологічна. Як ми пам’ятаємо, становлення особистості відбувається через соціалізацію, тобто взаємовплив у групах, але так само і руйнування особистості може відбуватися через десоціалізацію, тобто відрив людини від взаємовпливу у яких-небудь спільнотах і втрату нею стійких критеріїв добра і зла (цінностей і норм).

Не слід вважати, що маргінали – це виключно якісь «бомжі», люди, що опустились і втратили цікавість до життя. Масовим такий стан буває дуже рідко і в особливо нелюдських умовах існування, наприклад, у фашистському концтаборі, де руйнування особистості відбувалося цілеспрямовано і психологію поведінки в якому яскраво і з власного досвіду описав Б.Беттельгейм[36]. Маргінали в цих, екстремальних умовах бездумно, до автоматизму підкоряються системі і віддаляються від людей, а тому апатія поглинає їх настільки, що вони справді втрачають цікавість до життя і швидко вмирають. Проте частіше маргінали – це просто ізольовані та дезадаптовані люди, які можуть бути в усіх класах суспільства і які продовжують все більше відриватися від усіх спільнот, із якими номінально мали бути пов’язані.

Головною їх рисою є ескапізм, який у сучасних умовах вони виявляють через «переселення» у віртуальний світ ігор та соцмереж, реалізують у психологічних залежностях та неадекватному самосприйнятті. А з емоційної точки зору всіх маргіналів об’єднує психологія соціального незадоволення (відносної депривації). Відносна депривація – це масовий і тривалий стан незадоволення людьми своїм суспільним становищем і суспільством узагалі через завищеність своїх критеріїв успіху, що виникає при ізольованості їх від усіх спільнот із їх нормами та цінностями. Інакше кажучи, незадоволення – це завжди результат порівняння наявного становища із бажаним, причому під бажаним становищем розуміються не якісь захмарні мрії, а якраз поширені у своїй спільноті критерії того, що треба мати в одязі, техніці, житлі і статусі, щоби бути не гіршим за інших.

Як правило, в кожній спільноті є такі критерії і доки її члени відповідають цим матеріальним і статусним цінностям, а також цінностям поведінковим, їх у цій спільноті приймають, поважають і підтримують (що теж є описом роботи соціального контролю). І важливо те, що реалізація таких цінностей є доступною для всіх членів даної спільноти: вони можуть (і навіть зобов’язані) купити собі відповідні речі, зайняти престижну для них посаду і вести себе з потрібною тут пристойністю та розумністю. Зате для інших спільнот важче відповідати цим критеріям: речі надто дорогі, манери поведінки – складні, а на престижні в цьому колі посади їх не беруть, бо відчувають в них «чужинців», в т.ч. за манерами і мовленням (котрі, власне, і є «змовою проти непосвячених», щоби їх надмірний приплив не зруйнував традиції даної спільноти).

А що ж буває тоді, коли людина не належить до жодної великої соціальної групи – ні за професією (бо не любить її і не ототожнює себе з колегами), ні за місцем проживання (за тією ж причиною), ні навіть за національністю (поскільки має претензії до власної країни і стидається цієї приналежності, хоча і в інших країнах за «свого» не приймають)? В цьому випадку людина стає вимушеним і постійним маргіналом, що не визначився у найважливіших життєвих цінностях, - тобто не досяг повноцінної ідентифікації ні в чому, і це позбавило людину більшої частини власної гордості, впевненості та наполегливості. В результаті цього маргінали втрачають соціальні орієнтири – що добре і що погано, до чого варто прагнути, а до чого – ні. Тож своє наявне становище (яке може бути зовсім не погане, адже маргінали є в усіх верствах) вони порівнюють не з тим бажаним, яке є загальним для спільноти їх рівня і яке, що найголовніше, є посильним для них, а з чимось більшим і недосяжним для них за об’єктивними причинами (хоча і за суб’єктивними теж їх манери не відповідають не тільки вищому рівню, але навіть і своєму).

Результатом такого, неадекватного порівняння і стає відносна депривація, тобто, в буквальному перекладі, почуття людьми своєї позбавленості чогось важливого і належного їм. А в тому, що не мають всього, чого хотіли, вони звинувачують зазвичай не себе, а порочне й жахливе суспільство (в т.ч. «масонські змови» у ньому), ворогів та їх підривну діяльність проти себе. Ось чому вони підозріливі і своїми «випереджувальними» діями провокують людей на ворожість, а якщо і не стрічають її, то все одно «помічають» її у будь-яких невинних діях і тим більше – у власних невдачах. Саме це і характерно для людей на всіх рівнях в Україні: бідні, ставши студентами, не вчаться, а ставши спортсменами – не тренуються зі справжнім бажанням, бо вірять, що «нас все одно засудять і завалять», середні класи не роблять кар’єру своїм розумом, бо вірять лише в хабарі та протекцію, а вищі класи не домовляються і ворогують на шкоду самим собі, бо вірять, що «з ворогами інакше не можна».

Інакше кажучи, в Україні майже всі люди – маргінали, бо в нас і система стратифікації ще не склалася, а малі групи в умовах тривалих соціальних негараздів ворогують навіть всередині себе, тож ніяких спільних цінностей і загальної солідарності щодо їх підтримання (соціального контролю) у нас на разі нема, а значить нема і розумних, доступних критеріїв успіху, - зате є нічим не підкріплені амбіції та звинувачення всіх навколо у своїх невдачах. І ця відносна депривація не дозволяє нашим людям ні працювати добре, ні професійно рости, ні підтримувати одне одного, без чого наш соціальний і людський капітал перебуває на такому низькому рівні, який не дозволяє бути організованим та високотехнологічним суспільством.

Виявляється відносна депривація у постійному незадоволенні всім навколо себе (навіть і цілком позитивними речами), яке є не індивідуальною психічною аномалією, а масовим і тривалим явищем. Вихідною причиною цього є відсутність соціальних страт (в яких, за їх наявності, є загальноприйняті критерії успіху, котрі, з одного боку, досяжні для всіх у даній страті, а з іншого боку, захищені соціальним контролем, - щоби ніхто їх не перевищував і не ігнорував), наслідком чого є брак спільних критеріїв успіху та прагнення негайно отримати набагато більше, аніж може реально досягти людина даного соціального рівня. Саме невідповідність завищених бажань і об’єктивних досягнень закономірно породжує подібне незадоволення, прояви якого можна бачити у слабкій, апатичній мотивації та безвільності самих різних працівників, будь-якого рангу і зарплати.

4. Модернізація суспільства – це цілеспрямоване трансформування усіх сфер життя за взірцем якоїсь іншої країни («доганяючий розвиток»). Буває двох видів: (1) органічна модернізація – реформи, що відбуваються за ініціативи «низів» (добре підготовлених економічною необхідністю та PR-діяльністю) і під проводом гуманітарної еліти, та націлені на отримання економічних вигод;

(2) неорганічна модернізація – реформи, що відбуваються за ініціативи «верхів» і під проводом технократичної еліти, та націлені на отримання політичних вигод.

Згадані два види еліт відрізняються таким чином: а) технократична – схильна до авторитарних, свавільно-силових методів керування людьми (запозичених із досвіду роботи з машинами); б) гуманітарна – більш орієнтована на підтримання гарних стосунків із людьми, а тому схильна до ліберальних та демократичних методів управління.

Соціальний капітал – це сукупність конструктивних і широких персональних зв’язків та соціальних відносин індивідів або груп, яка виступає найбільш цінним ресурсом вирішення ними своїх виробничих, побутових і суспільних завдань. Конструктивність (або деструктивність) цих зв’язків визначається загальним ступенем довіри людей один до одного в усьому суспільстві і в межах конкретної соціальної групи, і визначає, у свою чергу, згуртованість та солідарність цих спільнот[37].

Наприклад, брак довіри змушує людей вимагати якомога більше одне від одного за кожну послугу, і ця «інфляція вимог» лише знижує їх доходи, - тоді як наявність довіри дозволяє взагалі не вимагати негайно взаємних послуг, а звертатись по допомогу згодом, навіть через роки, і що важливо – отримувати бажане, адже їх партнери не припускають думки, що в цій ситуації можна обманювати. Таким чином створюється ціла мережа взаємодопомоги, яка базується на традиціях і яка робить неможливою пряму купівлю послуг (у т.ч. й через хабарі) будь-ким і будь-кого. Щоби вступити у це довірене коло (мережу), треба відповідати його рівню чесності, старанності та кваліфікованості, - принаймні шахраї і нездари в нього точно не допускаються, - і це змушує людей працювати на свою репутацію і не піддавати її сумнівам.

Очевидно, що наявність стабільної, традиційної довіри розвиває не лише моральну атмосферу суспільства, але й рівень професійної кваліфікованості та старанності його членів. І все це разом називається розвитком соціального капіталу. На жаль, в Україні соціальний капітал сьогодні достатньою мірою деградував, навіть у порівнянні з радянськими часами: економічне і політичне шахраювання зберігає у людей довіру лише до окремих, близьких осіб, і то – не в повні; використання адмінресурсу та силових методів досягнення цілей привчає нікому не довіряти, а громадянське суспільство, яке не здатне себе захистити, залишає в душах простих людей відчуття, що кожен – за себе. І ці настрої роблять неможливим ні справжній бізнес, ні справжню політику[38].

Важливо і те, що традиції та цінності, на яких тримається соціальний капітал, мають бути просоціальними, - тобто моральними і конструктивними для усього суспільства, а не лише якоїсь окремої групи (наприклад, мафіозної), - і бути, як це не пафосно звучить, альтруїстичними та певною мірою самовідданими по відношенню до суспільства. Інакше довіра перетворюватиметься на сліпу відданість окремому вождю (секти, мафії або ідеологізованої країни), а справжнього соціального капіталу, як і розвитку країни так і не буде[39]. На щастя, такого стану у нас (на відміну від Росії) немає і, можна вірити, не буде. Навпаки, всупереч кризі та війні (і розчаруванні у політиках) у нас серед простих людей розвиваються волонтерство та взаємодопомога, а відтак і взаємна довіра. Звичайно, розвиток соціального капіталу непросто виміряти, але такі методи вже розроблені[40]. І вони дозволяють не тільки відстежувати цей розвиток, але й розуміти, що саме впливає на нього позитивно, а що – ні.

Що розвиває соціальний капітал? Все, що забезпечує людям перехід із нижчого рівня ментальності – рівня самозбереження, коли людина налякана життям і думає лише про те, як забезпечити себе всім необхідним, до рівня самоствердження, коли найбільшою турботою людини є отримати визнання оточуючих, визнання того, що вона не гірша, а може і краща за декого, що її приймають на рівних, спілкуються, питають її думку. Мінімум цивілізації – це хліб та права людини. Вище цього рівня можна сперечатись, критикувати і покращувати, а нижче – лише воювати[41]. Тож забезпечення нормально працюючих людей надійним рівнем харчування та особистої недоторканості виводить їх із стану постійних конфліктів у стан примирення та прагнення до злагоди, що зрештою і починає накопичувати їх соціальний капітал.

У розвитку соціального капіталу важливо покладатися на так звані «слабкі соціальні зв'язки», тобто на нерегулярні, ті, якими ми поєднані із неблизькими нам людьми (сусідами, знайомими, знайомими знайомих, колегами по роботі і т.п.). Дослідження показують, що для соціального успіху найбільш корисними й інформативними виявляються саме слабкі зв'язки, а не сильні (тобто – постійні, родинні та дружні зв'язки). Так, провівши опитування серед жителів передмістя Бостона, які нещодавно змінили роботу, американський соціолог М.Грановеттер визначив, що найбільш корисним з точки зору пошуку роботи є не близьке оточення суб'єкта (сильні зв'язки), а люди, з якими опитувані спілкувалися «шапочно» (слабкі зв'язки). Це явище пояснюється тим, що через сильні зв'язки люди обмінюються обмеженим колом даних, які їм і так уже відомі (у цих звичних зв’язках обговорюються одні і ті самі теми), у той час як обмін дійсно важливою, новою інформацією відбувається якраз через слабкі зв'язки, які є набагато ширшими й різноманітнішими[42].

Якраз тому «сильні зв’язки» кланово-мафіозних груп дають, зрештою, слабкі й навіть катастрофічні результати, що ці групи замкнуті, вони не підтримують інформаційний обмін із «зовнішніми», і через це дізнаються про все останніми, втрачають зв’язок із реальністю і роблять неприпустимі помилки. Ось чому, за даними досліджень, більш кваліфіковані й освічені професійні групи активніше використовують слабкі зв'язки, а групи некваліфікованих працівників та соціально незахищених і дискримінованих людей активніше спираються на сильні зв'язки[43]. Висновок: утворенню й підтриманню слабких соціальних зв’язків (нетворкінгу) треба вчити, інакше соціально вразливі групи так і залишаться на дні суспільства.

5. Очевидно, що бідність – це не індивідуальна чи групова, а соціальна проблема. Але вирішувати її треба на всіх названих рівнях, і починати правильніше із суспільного рівня, на якому важливо виробити розумне та ефективне ставлення до цієї категорії населення, політику, яка би не створювала спокуси утриманства та паразитизму і водночас не заганяла би цих людей у глухий кут злиднів.

Ще у 1980-ті роки в розвинутих країнах Америки та Європи відбулися значні зрушення – водночас і у структурі суспільства, і у ставленні людей до бідності: якщо до цього більшість населення цих країн складали незаможні (соціальні шари становили просту піраміду, найширшу в фундаменті), котрі мусили тяжко трудитися і робили це, а тому у суспільстві вважалося благородним і чесним допомагати соціальним аутсайдерам (і задля цього як бідні, так і багаті були щиро готові ділитися частиною своїх доходів), - то тепер більшість населення зосередилась у середніх шарах (структура суспільства набула грушовидної форми) і більшість людей стали вважати, що допомагати здоровим дорослим людям, які не мають доходу – по-перше, соромно і принизливо для останніх, а по-друге, привчає їх до утриманства, - адже досягти самореалізації може сьогодні кожен[44].

Йдучи у руслі цих настроїв держава, як правило, скорочує власні соціальні програми, але всіляко сприяє (законами, податками, грантами та інформаційною підтримкою) соціальній роботі приватних та громадських фондів, волонтерів і бізнесових фірм. А упор у соціальній роботі віднині робиться не на матеріальній допомозі вдовам, старикам, сиротам та інвалідам, а на тому, щоби навчити їх заробляти та адаптувати їх до суспільства на рівні з усіма, без принижуючої жалості та привілеїв (що є т.зв. політикою «соціального включення»[45]).

Проте сьогоднішні бідні верстви складають не люди, що обмежені в доступі до засобів виробництва і, відповідно, до розподілу доходів (як це було в індустріальному суспільстві), а люди, що мають виключно матеріальні, економічні цілі та цінності (і саме через це вони не мають шансів піднятися до вищих верств, - адже самого напруження зусиль в інтелектуальній роботі недостатньо, потрібна творча самореалізація). Натомість середні і, особливо, вищі верстви все більше заповнюють люди із постматеріальними цінностями, які не женуться насамперед за грошима, а досягають успіху, реалізуючи власні і чужі здібності та оригінальні ідеї[46].

Це ускладнює спроби навчити бідних новим способам заробітку: творчим, ризикованим і таким, що базуються на довірі людям, оптимізмі та наполегливості. Адже бідні демонструють здебільшого прямо протилежні риси: прагнення пасивно економити замість того, щоби активно шукати способи заробити більше, схильність до малооплачуваної, але гарантованої роботи, боязнь кредитів і водночас віра у неймовірний виграш без жодних зусиль (віра у різні трасти та лотереї), надмірна ощадливість і при цьому схильність до марнотратства (невміння витрачати гроші раціонально, продумано), схильність скаржитись і не довіряти нікому і піддатливість до явного ошукування, готовність тяжко працювати за чужим наказом і нездатність примушувати самого себе, а тим більше – робити те, що подобається (уявлення, що це дитячі забавки і що займатися цим соромно).

Тож бідність сьогодні – це скоріше ментальна проблема, аніж економічна. І ця ментальна проблема не залежить від національності бідних. Дослідження особливої «психології бідності», що проводилися в нашій і сусідніх країнах, продемонстрували цілком подібні результати:

1) ці люди усвідомлюють, що відносяться до категорії бідних (що, за визначенням, означає нестачу засобів на найнеобхідніше), але не хочуть скорочувати витрати, купляючи, зокрема, і не необхідне (адже вважають, що мають «жити, як усі», і не відмовляти собі в тому, в чому інші не відмовляють; тобто вони мислять доіндустріальними поняттями «престижу», а не ринковою логікою економічного розрахунку);

2) вони зосереджені на поточних проблемах і не вкладають гроші й сили в перспективні цілі (в освіту дітей або власну перепідготовку, в накопичувальні депозити, в цінні речі, що можна потім перепродати тощо);

3) вони переходять на купівлю найдешевших товарів і до того ж у роздріб, що є наймарнотратнішою тактикою (оптом дешевше, а неякісні речі швидко псуються і змушують купляти їх частіше);

4) вони не прагнуть додатково заробити, а сподіваються «протриматись» завдяки економії на собі (зменшити раціон харчування, підлатати старі речі, самим вирощувати продукти), - що насправді лише поглиблює зубожіння;

5) вони взагалі не будують довших планів і не розраховують кращу тактику досягнення навіть найближчих цілей, - а діють, натомість, імпульсивно і, як правило, неефективно (купляють щось непотрібне, бо «психанули» і вирішили заспокоїти себе шопінгом, - що є т.зв. «недалекоглядним гедонізмом»);

6) вони вірять, що багатство – синонім підлості, а бідність – героїзму, а тому в житті пасивні і для покращення свого становища нічого робити не хочуть, вірячи, що влада не кине їх напризволяще (і саме цим пояснюється їх дитяча легковажність, описана вище), - але при цьому завжди скаржаться, що влада робить для них мало (адже хочуть, щоби їх підняли до рівня «як усі», - хоча справжня мета соціальної допомоги – не дати їм зовсім «збанкрутіти»), і саме тому легко вірять в удавану турботу та захмарні обіцянки політичних і фінансових аферистів;

7) вони ставляться до праці як до «покарання» і якщо працюють (а нерідко вони і цього не роблять), то не прив’язуються до роботи, не вкладають в неї душу (без чого творчість неможлива), а головне – не прагнуть показати себе з найкращого боку і заслужити підвищення заробітку та кар’єрного росту, а лише скаржаться на те, як мало вони заробляють і намагаються довести, що їм повинні надавати якісь субсидії, пільги, привілеї та матеріальну допомогу, пробачати й списувати їх борги та надавати нові кредити, які вони не повернуть (тобто вони не стидаються свого становища, а скоріше пишаються і користуються ним, вимагаючи для себе благодійності)[47];

8) вони – песимісти, які, по-перше, постійно чекають невдач і вірять, що вони неминучі, а по-друге, впевнені, що в невдачах винні їх низький статус, брак знань і зв’язків та індивідуальна безталанність, - що є проявом «навченої безпорадності»[48] (тоді як успішні й заможні люди переконані, що невдачі носять тимчасовий характер і є випадковим явищем, а тому виявляють оптимізм[49]);

9) вонидумають лише про те, як забезпечити себе всім гостро необхідним (насамперед, грошима, а також запастись продуктами надовго, квартирою, майном, вигідною роботою, яку хочеться закріпити за собою навічно, не підпускаючи суперників), що породжує засліплену жадібність, яка не дозволяє мислити раціонально і хоча би на крок уперед, - мовляв, зараз не до того, треба рятуватись, - а в результаті втрачає більше, ніж отримує від прагнення всіх обманути і розштовхати[50].

Звичайно, така ментальність притаманна не всім бідним, але вона існує в рамках доволі чисельних груп, що компактно й стабільно живуть у певних мікрорайонах великих і малих міст (найчастіше заселених вихідцями із села, що так і не призвичаїлися до міського способу життя) або навіть в цілих депресивних регіонах, і формують та передають новим поколінням своєрідну «культуру бідності»: низький рівень довіри до суспільних інститутів (і, значить, легальних способів досягнення успіху) та низьку мотивацію праці, неорганізованість індивідуальної поведінки (в т.ч. сексуальної), переважання установок власної безпомічності, залежності від групи та відданості лідеру[51].

По відношенню до таких груп традиційні способи боротьби з бідністю – шляхом матеріальної допомоги – призводять лише до її збільшення (і цей факт фіксують доволі часто). Тому ефективнішим методом боротьби стає перебудова цих районів, створення в них зон, заселених працюючими й оптимістичними мешканцями, та створення моди на іншу, більш творчу й соціально конструктивну культуру. А вже коли вдасться вирвати певну кількість людей із традицій і звичок групової культури бідності, можна матеріально допомагати їм, не боячись, що ця допомога буде ними розтринькана даремно (і ще й посилюватиме соціальний паразитизм).

Якщо ж не подолати цю ментальність, то в її рамках навіть пряме жебрацтво стає не тільки не ганьбою, а навпаки – професією, причому достатньо прибутковою[52]. Втім, жебрацтво і бомжування – це крайня форма бідності, яку представляють люди, що скотилися на дно суспільства і випали із усіх соціальних зв’язків. Їм навіть соціальну допомогу здебільшого не надають, бо вони ніде не числяться, та й не претендують на неї. Однак слід розуміти, що суспільство часто саме виштовхує людей на узбіччя життя, зокрема й тим, що навішує на них ярлик «пауперів», «недостойних бідних»: наприклад, людину, що впала в апатію в силу, скажімо, емоційних проблем, загальна думка записує у цей «андеклас»[53] і оточуючі починають її сторонитися, тобто стигматизують [54] її, роблячи, по суті, неможливим її повернення до нормального життя. Вихід же із проблеми – у тому, щоби навчити й надихнути цих людей боротися за своє життя, не мирячись із зниженням його якості.

Розглянемо й іншу крайню форму бідності – початкову, а саме – безробіття[55]. Тимчасове безробіття, як і тимчасова бідність – це нормальне й необхідне явище в ринковому суспільстві, що дозволяє даній системі пристосовуватись до кон’юнктури, стимулюючи людей залишати незатребувані вже професії чи посади і займатися чимось більш потрібним і краще оплачуваним. Головне тут, щоби люди сприймали безробіття і бідність не як вирок собі (а при заниженій самооцінці, доволі частій у нас, люди це так і сприймають: «Я нінащо не здатен, нікому не потрібен…»), а як стимул для змін, як виклик і можливість.

І тут варто знову наголосити, що в сьогоднішньому, інформаційному суспільстві багатшають переважно люди творчі (і навіть те, що в Україні вони цю творчість виявляють нерідко в нечесних формах, не відміняє того факту, що це є прояв саме розумових здібностей, - а погана форма є наслідком поганого контролю), із постматеріалістичними цінностями, і криза їм зовсім не заважає, скоріше навпаки – висуває їх на перший план. А в нашій країні навіть багаті часто реагують на труднощі жадібністю, тобто – в руслі «психології бідності»[56], адже в глибині душі вони залишилися людьми, що стидаються багатства, не вірять у себе і не здатні працювати заради задоволення (і тому – творчо), а не заради грошей.

Визначення ключових термінів теми №9:

1. Соціальна мобільність – це пересування людини чи групи людей із одної страти в іншу (вертикальна мобільність) або в межах однієї страти заради досягнення кращих позицій для соціального підйому (горизонтальна мобільність).

2. Соціальна маргінальність – стан людини або групи, що за своїм матеріальним та соціальним статусом вийшли із попередньої страти, але не були прийняті в новій через невідповідність своїх норм та цінностей. Переважно буває тимчасовим станом (оскільки люди швидко соціалізуються у новій страті), але якщо він закріплюється, то такі люди випадають з-під дії соціального контролю і складають соціальну базу будь-яких масових злочинів і заворушень.

3. Юрба – це безструктурна спільність людей, поведінка яких визначається пануючими в ній настроями. Подолати деіндивідуалізацію її членів можна завдяки «авторизації» їх дій, тобто відчуття, що кожен із них щось вирішує і перед кимось відповідає, а значить є «автором» своїх дій.

4. Теорія «розбитих вікон» описує схильність людей до підтримання безпорядку і руйнування, як тільки хтось першим показав такий приклад.

5. Протиправна субкультура – система традицій недовіри до влади і гордості за свої девіантні дії, що породжується компактним проживанням разом великої кількості маргіналів і перетворенням їх на стійкі спільноти, схильні до десоціалізації, ескапізму та відносної депривації.

6. Відносна депривація – стабільний стан незадоволення людьми своїм суспільним становищем і суспільством узагалі через завищеність їх критеріїв успіху, що виникає при неінтегрованості до соціальної страти із її нормами та цінностями (якими і визначаються спільні стандарти життя та суспільні критерії успіху).

7. Соціальна аномія – суспільний стан масової готовності до порушення будь-яких правових норм та розпоряджень влади, що виникає при незабезпеченості розповсюджених у суспільстві критеріїв успіху загальновідомими та загальнодоступними шляхами його легального досягнення.

8. Модернізація суспільства – це цілеспрямоване трансформування усіх сфер життя за взірцем якоїсь іншої країни («доганяючий розвиток»). Буває двох видів: (1) органічна модернізація – реформи економічного характеру за ініціативи «низів» і під проводом гуманітарної еліти; (2) неорганічна модернізація – реформи політичного характеру за ініціативи «верхів» і під проводом технократичної еліти.

9. Види еліт відрізняються таким чином: (а) технократична – схильна до авторитарних, свавільно-силових методів керування людьми (запозичених із досвіду роботи з машинами); (б) гуманітарна – більш орієнтована на підтримання гарних стосунків із людьми, а тому схильна до ліберальних та демократичних методів управління.

10. Соціальний капітал – це сукупність конструктивних і широких персональних зв’язків та соціальних відносин індивідів або груп, яка виступає найбільш цінним ресурсом вирішення ними своїх виробничих, побутових і суспільних завдань. Конструктивність (або деструктивність) цих зв’язків визначається загальним ступенем довіри людей один до одного в усьому суспільстві і в межах конкретної соціальної групи, і визначає, у свою чергу, згуртованість та солідарність цих спільнот.

11. Нетворкінг – це цілеспрямоване утворення й підтримання слабких соціальних зв’язків (із широким колом знайомих), які дозволяють обмінюватись дійсно новою й важливою для соціального успіху інформацією.

12. Бідність сьогодні– це не стільки брак доходів, скільки недалекоглядна «психологія бідності», тобто «навчена безпорадність» і схильність до виключно матеріальних, економічних цілей та цінностей, тоді як матеріальний успіх стимулюється переважно постматеріальними цінностями, зосередженими скоріше на реалізації власних і чужих здібностей та оригінальних ідей.