2017-10-25
1500
План
1. Пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання. Можливості та цілі пізнання
2. Проблема істини в філософії і науці. Критерії істини.
3. Форми наукового пізнання. Структура емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Поняття методу та методології наукового пізнання.
4. Основні проблеми методології пізнання в філософії ХХ ст. Філософія неопозитивізму, К.Поппера, Т.Куна, І.Лакатоса, П.Феєрабенда
1. Пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання. Можливості та цілі пізнання
Основні поняття:
Гносеологія (епістемологія) – філософська теорія пізнання.
Пізнання – процес набуття знань про дійсність; сукупність процесів отримання, обробки, використання інформації про світ та людину
Суб’єкт пізнання – той, хто здійснює пізнавальну діяльність (людина, група людей, людство)
Об’єкт пізнання – те, на що спрямована пізнавальна діяльність, що пізнається
Основні погляди щодо можливостей пізнання:
Агностицизм, гносеологічний скептицизм – заперечення можливості пізнання (виявлення істини).
|
|
|
Гносеологічний оптимізм – віра в можливість виявлення істини, зростання істинного знання.
Мета пізнання – набуття
істинних та змістовних знань, які
1) покращують, поглиблюють розуміння дійсності (у тому числі, самої людини),
2) можуть використовуватися для досягнення практичних цілей.
тобто, ідей та теорій, які розв’язують важливі теоретичні або практичні проблеми.
Карл Поппер:
“… істина не є єдиною метою науки. Ми хочемо більшого, аніж просто істина: ми шукаємо цікаву істину – істину, яку нелегко одержати. У природничих науках нам потрібна істина, що має велику пояснювальну силу, тобто логічно неймовірна істина.
Отже, ясно, що нам потрібна не просто істина; ми хочемо мати більш глибоку і нову істину… Просто істини нам недостатньо, тому що ми насамперед шукаємо відповідь на наші проблеми.
Тільки в тому випадку, якщо є відповідь на деяку проблему – важку, плідну, глибоку проблему, – істина або припущення про істину набувають значення для науки...”[55]
2. Проблема істини в філософії і науці. Критерії істини.
Поняття істинності як відповідності:
Істина – висловлювання (або думка), що відповідає дійсності (фактам).
А.Тарський: розрізнення
об’єктної мови: висловлювання про нелінгвістичні об’єкти – фізичну реальність, психіку, Бога, фей, кентаврів тощо
та
метамови: висловлювання про висловлювання, – зокрема, про їх істинність чи хибність.
Визначення істини за Тарським (спрощено):
Висловлювання "Х" є істинним
тоді, і тільки тоді, якщо Х.
Наприклад: Висловлювання “Йде дощ" є істинним тоді, і тільки тоді, якщо йде дощ. Висловлювання “Бог існує" є істинним тоді, і тільки тоді, якщо Бог існує.
|
|
|
Діалектичний матеріалізм про істину:
1) Істина об’єктивна – не залежить від людських уявлень.
2) Відносна істина – таке знання, що у принципі правильно, але неповно відбиває дійсність, не дає її вичерпного образу.
Абсолютна істина – такий зміст людських знань, який є тотожним самому предмету та який не буде спростовано подальшим розвитком пізнання і практики.
Діалектика абсолютного та відносного в істині: істина абсолютна, але відносно визначених меж.
3) Принцип конкретності істини – слід намагатися якнайточніше виявити ті межі, у яких дане знання є істинним, і застосовувати знання в межах його істинності.
Критерії (можливої) істинності теорій:
емпіричні: теорія
– узгоджується зі спостережуваними фактами,
– дає правильні передбачення,
– витримує експериментальні перевірки;
логічні: теорія
– є внутрішньо несуперечливою,
– узгоджується з іншими теоріями,
– які ми вважаємо істинними
Здоровий глузд
Інші критерії оцінки теорій:
– успішність у розв’язанні проблем;
– “лезо Оккама” (принцип економії мислення).
3. Форми наукового пізнання. Структура емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Методи наукового пізнання
Форми наукового пізнання:
Установлення, опис фактів. Факт – подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності.
Проблема – теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення, вивчення і дослідження.
Ідея – форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності та мету її перетворення.
Концепція – спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.
Гіпотеза – науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена й доведена.
Теорія – система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей.
Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний
Методологія – 1) сукупність методів дослідження, що застосовуються в якійсь науці
або
2) вчення про методи пізнання.
Метод пізнання – сукупність процедур, за допомогою яких людина отримує істинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практичного освоєння дійсності.
I. Загальнонаукові підходи і методи дослідження:[56]
1. Методи емпіричного дослідження:
а) Спостереження – цілеспрямоване пасивне вивчення предметів, що спирається в основному на дані органів сприйняття.
б) Експеримент – активне і цілеспрямоване втручання в протікання досліджуваного процесу, відповідана зміна об'єкта або його відтворення в спеціально створених і контрольованих умовах.
в) Порівняння – пізнавальна операція, що виявляє подібність або відмінність об'єктів (або ступенів розвитку того самого об'єкта).
г) Опис – пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результатів досвіду (спостереження або експерименту) за допомогою певних систем позначення, прийнятих у науці.
д) Вимірювання – сукупність дій, що виконуються за допомогою вимірювальних засобів з метою отримання числового значення вимірюваної величини в прийнятих одиницях вимірювання.
2. Методи теоретичного пізнання:
а) Формалізація – відображення змістовного знання в знаково-символічному вигляді (формалізованій мові).
б) Аксіоматичний метод – спосіб побудови наукової теорії, за якого в її основу кладуться деякі вихідні положення – аксіоми (постулати), з яких всі інші твердження цієї теорії виводяться чисто логічним шляхом, за допомогою доказу.
|
|
|
в) Гіпотетико-дедуктивний метод – метод наукового пізнання, сутність якого полягає в створенні системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких у кінцевому рахунку виводяться твержения про емпіричні факти.
г) Сходження від абстрактного до конкретного – метод теоретичного дослідження і викладу, що полягає в русі наукової думки від вихідної абстракції ("початок" - однобічне, неповне знання) через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату – цілісного відтворення в теорії досліджуваного предмета.
ІІ. Загальнологічні методи і прийоми дослідження.
а) Аналіз – реальний або уявний поділ об'єкта на складові частини,
і синтез – їхнє об'єднання в єдине органічне ціле.
б) Абстрагування – процес уявного відволікання від ряду властивостей і відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням тих властивостей (насамперед суттєвих, загальних), які цікавлять дослідника.
в) Узагальнення – процес установлення загальних властивостей і ознак предмета.
г) Ідеалізація – розумова процедура, пов'язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об'єктів, що принципово неможливі у дійсності ("точка", "ідеальний газ", "абсолютно чорне тіло" і т.п.).
д) Індукція – рух думки від одиничного (досвіду, фактів) до загального (їх узагальнення у висновках)
і дедукція – процес пізнання від загального до одиничного.
е) Аналогія (відповідність, подібність) – виявлення подібності в деяких сторонах, властивостях і відносинах між нетотожними об'єктами.
ж) Моделювання – метод дослідження певних об'єктів шляхом відтворення їхніх характеристик на іншому об'єкті – моделі, що являє собою аналог того або іншого фрагмента дійсності (речового або мисленного) – оригіналу моделі.
з) Системний підхід – сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів як систем.
|
|
|
и) Ймовірносно-статистичні методи – засновані на урахуванні дії множини випадкових факторів, що характеризуються стійкою частотою.
III. Спеціально-наукові методи – сукупність способів, принципів пізнання, методів дослідження і процедур, що застосовуються у тій чи іншій галузі науки. Це методи механіки, фізики, хімії, біології та гуманітарних (соціальних) наук.
4. Основні проблеми методології пізнання в філософії ХХ ст. Філософія неопозитивізму, К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Феєрабенда
4.1. Неопозитивізм
В першій половині ХХ стліття, особливо у 1920-х-40-х рр. Найвпливовішим напрямком в філософії науки був неопозитивізм, або „третя хвиля” позитивізму – напрямку, заснованого у ХІХ ст. Огюстом Контом, який продовжував традицію емпіризму, визнаючи єдиним джерелом знання є зовнішньо-чуттєвий досвід і розглядаючи наукові теорії як результат індуктивного узагальнення цього досвіду. З точки зору позитивізму, наукові теорії мають логічно зводитися до, або індуктивно виводитися з "атомарних фактів", результатів окремих спостережень.
Неопозитивізм "третьої хвилі" був пов’язаний, насамперед, з першим періодом творчості австрійського філософа Людвіга Вітґенштайна (1889-1951), та з діяльністю “Віденстького гуртка”, який об’єднував багатьох відомих філософів, логіків, вчених-природничників. Для нього була характерною радикальна антиметафізична налаштованість, – у формі теорії про те, що усі висловлювання, які не виводяться зі спостережень індуктивним шляхом і не є логіко-математичними істинами, є не просто ненауковими, а взагалі не мають права на існування: вони є метафізичними нісенітницями, що позбавлені будь-якого сенсу. Критерієм осмисленості позитивісти вважали верифікацію (підтвердження) – можливість зведення до (виведення з) фактів спостереження.
Прибічники позитивізму (і неопозитивізму) намагалися розробити й обґрунтувати індуктивну процедуру або індуктивну логіку, яка забезпечувала б істинність теорій якщо не гарантовано, то хоча б з високою ймовірністю, яку можливо було б оцінити з допомогою математичних методів обчислення ймовірності.
4.2. Теорія розвитку наукового знання Карла Поппера
Австрійський філософ Карл Поппер піддав всебічній критиці програму (нео)позитивізму.
Поппер доводив неможливість індуктивної логіки, яка забезпечувала б перехід від деякої множини окремих фактів до істинних універсальних теорій (таких, як формулювання законів природи), або хоча б встановлювала високу ймовірність (у смислі математичного обчислення ймовірностей) істинності таких теорій. З будь-якої скінченої множини окремих фактів логічно не випливає істинність або висока ймовірність істинності жодного універсального висловлювання (а такими висловлюваннями є усі наукові теорії, крім історичних) – висловлювання про нескінченну множину фактів. (Наприклад, скільки б ми не бачили білих лебедів, з цього логічно не слідує істинність або висока ймовірність істинності теорії про те, що усі лебеді білі.)
Тому й верифікація у строгому смислі, як логічне доведення істинності або високої ймовірності теорії результатами спостережень, неможлива. Натомість, якщо розуміти ідею верифікації у "слабкому" смислі, як знаходження фактів, які "підтверджують" теорію, то така верифікація нічого не говорить про істинність чи доброякісність цієї теорії: будь-яку, найгіршу хибну теорію, можливо "верифікувати" у такий спосіб (з логічної точки зору такими є усі факти, які їй не суперечать). Майже завжди можна знайти факти, які цій теорії відповідають, і, отже, її "верифікують".
Відповідно, Поппер заперечував ідею позитивістів про те, що існує критерій осмисленності висловлювань (теорій), і що таким критерієм є можливість верифікації. Натомість, Поппер доводив, що
(1) критерію осмисленності висловлювань (теорій) не існує,
але
(2) корисним є розмежування (демаркація) між,
з одного боку, емпіричними науковими теоріями, тобо такими теоріями, прийняття чи неприйняття яких визначається тим, чи проходять вони випробування досвідом, результатами експериментів та спостережень,
та,
з іншого боку, "метафізичними" теоріями, які невразливі до такого випробування досвідом.
Критерієм розмежування (демаркації), на думку Поппера, має бути фальсифікабельність теорії – потенційна можливість і висока ймовірність емпіричного спростування (фальсифікації) теорії в разі, якщо вона хибна. Найкращі емпіричні наукові теорії – це ті теорії, які найбільше ризикують бути емпірично спростованими; цей ризик спростування визначається тим, що з теорії випливає багато конкретних передбачень, які
(1) є несподіваними (ми не зробили б таких передбачень без цієї теорії) та
(2) можуть бути перевірені,
так що якщо результати перевірки (експерименту) суперечать передбаченням, які випливають з теорії, то теорію буде спростовано (фальсифіковано), встановлено її хибність.
Фальсифікабельні теорії, що успішно проходять ретельні емпіричні випробування, пробно приймаються як істинні, хоча ані їх істинність, ані високу ймовірність їх істинності не доведено, і в принципі не може бути доведено. Скільки б не було різноманітних випробувань, і якими б вони не були ретельними, з будь-якої множини емпіричних фактів, які можуть бути встановлені цими випробуваннями (якщо вони узгоджуються з передбаченнями, які випливають з теорії), логічно не випливає істинність або висока ймовірність істинності теорії. Проте з результатів емпіричних випробувань може випливати хибність теорії, - якщо передбачення, які випливають з теорії, суперечать результатам випробувань. Якою б великою не була кількість білих лебедів, яких ми спостерігали в найрізноманітніших місцях і умовах, з цього логічно не випливає істинність універсального висловлювання „Усі лебеді білі”; але якщо виявлено хоча б одного чорного лебедя, з існування такого лебедя логічно випливає хібність універсального висловлювання „Усі лебеді білі”.
В науці це дозволяє відбраковувати хибні теорії і залишати лише ті, які найкраще (з поміж відомих нам альтернатив) витримують емпіричні випробування. Хоча це й не гарантує ані істинності, ані високої ймовірності істинності тих теорій, що залишаються (і пробно прийняті за істинні), проте висока спроможність цих теорій витримувати різноманітні ретельні випробування дає нам підстави вважати, що вони є якщо й не істинними у строгому смислі (абсолютно істинними), то принаймні добрим (найкращим з того, що є у нашому розпорядженні на даний момент) наближенням до істини.
Найбільш яскравою ілюстрацією може слугувати історія фізики, пов’язана з теорією Ньютона та її заміщенням теорією Ейнштейна. Не буде перебільшенням сказати, що теорія Ньютона була найуспішнішою теорією в історії науки. На її основі було зроблено величезну кількість різноманітних передбачень, які справдилися; вона успішно пройшла величезну кількість найретельніших випробувань в найрізноманітніших умовах; науковці й філософи ІІ половини ХVIII та ХІХ ст. вважали її абсолютно істинною. Проте навіть ця найуспішніша в історії науки теорія була зрештою (напочатку ХХ ст.) фальсифікована і заміщена на більш досконалу – теорію Ейнштейна, яка на сьогодні приймається як істинна. Хоча теорія Ньютона не є істинною у строгому смислі (абсолютною істиною), у випадку усіх явищ, в яких швидкість набагато менша швидкості світла, з неї випливають передбачення, які наближаються до передбачень, що випливають з теорії Ейнштейна настільки близько, що розходженнями можна знехтувати у майже всіх практично значимих цілях. (І при цьому, теорія Ньютона набагато простіша і зручніша у використанні, аніж теорія Ейнштейна.)
Зрозуміло, що якщо таке трапилося з такою чудовою теорією, як теорія Ньютона, то те саме може раніше чи пізніше трапитися і з теорією Ейнштейна, і з будь-якою іншою науковою теорією. Можуть виявитися нові проблеми, з якими ця теорія не може впоратися, нові факти, які їй суперечать, і можливо, вченим вдасться винайти якусь ще більш досконалу теорію, яка буде успішною в усьому, в чому успішною є теорія Ейнштейна, а також і в тому, в чому теорія Ейнштейна зазнає невдачі.
Міру наближення теорії до істини (відповідності фактам) Поппер називає об’єктивною правдоподібністю. Поппер дає такий
“несистематизований список шести типів випадків, у яких ми можемо сказати, що теорія t2 переважає теорію t1 в тому смислі, що t2 –наскільки нам відомо – краще відповідає фактам, аніж t1 ...:
(1) t2 робить більш точні твердження, аніж t1, і ці більш точні твердження витримують більш точні перевірки;
(2) t2 враховує й пояснює більшу кількість фактів, аніж t1 (це включає й попередній випадок, коли, за інших рівних умов, твердження t2 є більш точними);
(3) t2 описує або пояснює факти більш докладно, аніж це робить t1 ;
(4) t2 витримала ті перевірки, яких не витримала t1 ;
(5) t2 запропонувала нові експериментальні перевірки, які не обговорювалися до її появи (ці перевірки не били висунуті теорією t1 і, можливо, навіть незастосовні до t1), і t2 витримала ці перевірки;
(6) t2 об’єднала або зв’язала різні проблеми, які до її появи не мали між собою зв’язку.”[57]
Спрощено, можна сказати, що головними аспектами об’єктивної правдоподібності теорії є її універсальність та точність: чим ширше коло тих явищ, які теорія дає змогу передбачити, і чим більш точні передбачення випливають з теорії, тим вона є кращою, ближчою до (абсолютної) істини.
Поняття об’єктивної правдоподібності найкраще проілюструвати на прикладі порівняння астрономічної теорії Кеплера (яка описує рух планет навколо Сонця), й фізичних теорій Ньютона й Ейнштейна. Усі ці три теорії мають величезне наукове значення. В той же час, про теорії Кеплера й Ньютона можна сказати, що вони, строго кажучи, є хибними. Проте, вони мають досить високий рівень правдоподібності – особливо теорія Ньютона.
Теорія Ейнштейна на сьогодні, в світлі відомих сучасній науці фактів, аргументів і альтернативних теорій, прийнята науковим товариством як істинна. Це не означає, що вона є істинною – можливо, в майбутньому розвиток пізнання приведе до її заміни на якусь іншу, кращу теорію, подібно до того, як сама ця теорія напочатку ХХ століття замінила теорію Ньютона.
Хоча теорія Ейнштейна, як загальна фізична теорія, замінила теорію Ньютона, остання не втратила свого наукового значення. Теорія Ньютона є дуже добрим (хоча й гіршим, аніж теорія Ейнштейна) наближенням до істини (і до теорії Ейнштейна, яка вважається істинною) у певній сфері застосування (вужчій, аніж сфера застосування теорії Ейнштейна) – у фізиці малих (порівняно зі швидкістю світла) швидкостей. В силу того, що вона набагато простіша, аніж теорія Ейнштейна, вона й досі вивчається й широко застосовується.
Теорія Кеплера перебуває по відношенню до теорії Ньютона у ситуації, подібній до тієї, у якій теорія Ньютона перебуває по відношенню до теорії Ейнштейна. Теорія Кеплера є дуже добрим наближенням до теорії Ньютона в тих фізичних умовах, які описують рух планет навколо Сонця. Зрозуміло, що сфера її застосування значно вужча, аніж сфера застосування теорій Ньютона та Ейнштейна.
Теорія Ейнштейна є більш об’єктивно правдоподібною, ближчою до істини (можливо, навіть цілком істинною), більш точною й універсальною, аніж теорія Ньютона, а теорія Ньютона – більш об’єктивно правдоподібною, ближчою до істини, більш точною й універсальною, аніж теорія Кеплера. В той же час, оскільки теорія Ньютона у своїй сфері застосування виявляється значно простішою, аніж теорія Ейнштейна, а теорія Кеплера у своїй сфері застосування – значно простішою, аніж теорія Ньютона, обидві вони зберігають наукову цінність.
З огляду на сказане вище, завдання філософії науки, за Поппером, полягає не в тому, щоб виявити чи обґрунтувати метод досягнення достовірно або високоймовірно істинних наукових теорій (такого методу не існує), а в тому, щоб пояснити розвиток наукового знання в напрямку до кращих теорій (теорій з більшою універсальністю, точністю, пояснювальною силою, передбачувальною спроможністю, що дає підстави вважати їх кращим наближенням до істини), виявити чинники, які сприяють такому прогресивному розвитку.
Поппер заперечував широко розповсюджену (характерну насамперед для прибічників емпіризму й позитивізму) точку зору, згідно якої “прогрес науки зумовлений накопиченням чуттєвого досвіду”, а отже, “наука або знання мусять розвиватися, оскільки наш досвід мусить накопичуватися”. Натоміcть, він доводив, “що розвиток науки залежить від вільної конкуренції ідей і, отже, від свободи і що він може припинитися, якщо свободу буде знищена (хоча протягом деякого часу він може продовжуватися в окремих сферах, зокрема у техніці)”, а також “що розвиток нашого знання неможливо передбачити науковими засобами і що, отже, майбутній хід нашої історії також непередбачуваний.”[58]
Поппер доводив, що наукове знання розвивається не індуктивним шляхом, а шляхом проб і помилок, припущень і спростувань – винаходу нових ідей, гіпотез та їх раціональної критики, намагання їх спростувати. Для розуміння процесу розвитку емпірично-наукового знання (див. вище про критерій демаркації), ключовим в теорії Поппера є поняття фальсифікації – спростування теорії фактами (результатами спостережень, – зокрема, експериментальних). Це пов’язано з уже згадуваним вище відношенням між окремими фактами, які можна виявити у спостереженні (зокрема, експериментально) та науковими теоріями, що мають необмежено універсальний характер, охоплюючи нескінченну кількість окремих фактів, що можутиь спостерігатися емпірично (як закони природи, що говорять про усі явища певного роду, в теперішньому, минулому й майбутньому[59]): ні з якої (скінченної) множини таких фактів логічно не випливає істинність або висока ймовірність істинності теорії, але зі спостережуваних фактів (навіть з одного єдиного факту), якщо вони суперечать теорії, логічно випливає хибність теорії.
Розвиток наукового знання відбувається завдяки тому, що ми
– придумуємо різні теорії (гіпотези),
– піддаємо їх випробуванню, намагаємося їх фальсифікувати через зіставлення передбачень, які з них логічно (дедуктивно) слідують, з фактами (або тим, що ми визнаємо фактами, спираючись, в основному, на неформальне розуміння),
– "відбраковуємо" ті з них, які не проходять це випробування,
– залишаючи, натомість, ті, які 1) є багатими на передбачення та 2) успішно витримують випробування – спроби фальсифікації.
Цей процес нагадує біологічну еволюцію (тому Поппер називає свою теорію еволюційною епістемологією).В процесі творчого пізнавального пошуку ми винаходимо все нові й нові гіпотези (аналог мутацій), які піддаються відбору процесом раціональної критики (аналог природного відбору). Переважна більшість з них не витримують випробування (подібно до того, як переважна більшість мутацій виявляються несприятливими і “відбраковуються” природним відбором), але невеличка частина виявляється життєздатною.
| біологічна еволюція | розвиток знання |
| мутації | Гіпотези |
| природний відбір | раціональна критика |
Зауважте, що в цій теорії немає й згадки про індукцію (умовиводи від окремих фактів до загальних теорій). Натомість, йдеться про гіпотези й дедукцію (логічні умовиводи від гіпотези до передбачень фактів, які з цієї гіпотези випливають.
Поппер запропонував розв’язання проблеми індукції, яке можна сформулювати у таких головних положеннях:
1) Індукції, ані логічної, ані психологічної не існує. Не існує індуктивної процедури чи "логіки", яка забезпечувала б істинність або високу ймовірність (у смислі математичного обчислення ймовірностей) теорій, – вона логічно неможлива.[60]
2) Індукція не лише неможлива, але й непотрібна для розвитку знання.
3) Знання (зокрема, наукове) розвивається не індуктивним, а гіпотетико-дедуктивним методом, – методом проб і помилок, припущень і спростувань.
Прибічники класичного емпірицизму та позитивізму вважали, що теорії виникають (або, принаймні, повинні виникати) як індуктивні узагальнення спостережень. З цієї точки зору, пізнання починається зі спостереження. Загальна схема пізнавального процесу при цьому виглядає так:
Поппер доводив, що процес розвитку знання здійснюється зовсім іншим шляхом:
1) Пізнання починається не зі спостереження, а з проблеми. Ми зіштовхуємося з якоюсь проблемою і шукаємо засобів її розв’язання. Робимо ми це шляхом проб і помилок, припущень і спростувань.
2) Усі наші теорії є такими пробами, припущеннями, гіпотезами. Вони виникають не в результаті виконання якоїсь індуктивної процедури над даними спостереження та експериментів, а як здогадки, – і завжди ними залишаються.
У філософській літературі з теорії наукового пізнання (яка ґрунтується на "допопперівських" теоріях) прийнято розрізняти
– наукові гіпотези як попередні припущення, які потребують перевірки,
– та наукові теорії як кінцевий результат процесу наукового дослідження; гіпотези, істинність яких встановлена в процесі наукового дослідження (або, в термінах позитивізму, гіпотези, які були "верифіковані", підтверджені) стають науковими теоріями.
З точки зору Поппера, таке розрізнення неправомірне. Ніякі перевірки не доводять (не можуть доводити, з логічних причин) істинність або високу ймовірність (у смислі математичного обчислення ймовірностей) істинності гіпотези. Усі наші теорії, включно з найкращими науковими, виникають як гіпотези (здогадки) і завжди ними залишаються.
В процесі пізнання (зокрема, наукового) немає "кінцевого результату", – будь-який результат є попереднім, пробним, гіпотетичним, – він може бути переглянутий в процесі подальшого розвитку знання. Це можна проілюструвати вже відомим нам прикладом: тривалий час фізичну теорію Ньютона вважали абсолютною, остатóчною істиною, якої вже неможливо вдосконалити. Проте згодом виявилося, що вона суперечить результатам деяких експериментів; теорію Ньютона було замінено на теорію Ейнштейна. Немає підстав вважати, що те ж саме не станеться, раніше чи пізніше, з теорією Ейнштейна.
3) Гіпотези піддаються випробуванню раціональною критикою.
Ті з них, які, у світлі відомих нам аргументів і фактів, не витримують це випробування, ми відхиляємо, вважаємо хибними.
Ті, які витримують це випробування (або ті, які у світлі відомих нам аргументів і фактів у світлі такого випробування виглядають кращими за відомі нам альтернативні теорії), ми пробно визнаємо істинними.
Критика теорії – це критика тих положень, які з неї логічно, дедуктивно слідують. Якщо хоча б одне положення, яке логічно слідує з теорії, є хибним, то теорія є хибною.
У випадку наукових емпіричних теорій головним засобом раціональної критики є емпірична перевірка, спроби фальсифікації – виявлення логічної суперечності між передбаченнями, які логічно, дедуктивно слідують з теорії, та результатами спостережень та експериментів.
Таким чином, спостереження не є початком процесу пізнання. В процесі пізнання воно логічно слідує після виявлення проблеми та висунення гіпотез. Спостереження є засобом перевірки наших гіпотез, важливою складовою процесу раціональної критики; вони завжди є вибірковими (ми не можемо просто спостерігати, не знаючи, за чим і для чого); вони підпорядковані проблемі, яку ми вирішуємо, і здійснюються у світлі наявних у нас гіпотез.[61]
В процесі перевірки (випробування) теорії слід шукати не фактів, які її підтверджують (верифікують), а фактів, які її могли б спростувати (фальсифікувати). Лише якщо в результаті ретельного пошуку таких фальсифікуючих фактів їх знайти не вдається, якщо теорія витримує усі здійснені спроби фальсифікації, – її слід, пробно, прийняти за істинну.
Як доповнення до поняття фальсифікації, Поппер використовує поняття емпіричного підкріплення, corraboration (в ранніх працях у цьому ж смислі Поппер вживає термін підтвердження, confirmation, але згодом відмовляється від цього терміну, оскільки він сильно асоціюється з верифікацією). Йдеться про те, що якщо теорія піддається серйозним спробам фальсифікації, які, у разі хибності теорії, з високою ймовірністю її б фальсифікували, і якщо теорія витримує ці випробування, то кожне таке випробування свідчить на користь даної теорії, підкріплює її.
Поняття підкріплення дещо нагадує поняття верифікації, але має суттєво інший смисл. Прибічник теорії верифікації (верифікаціоніст) шукає, і, як правило, легко знаходить, підтвердження теорії, а проте усі такі підтвердження насправді не свідчать на користь теорії. Прибічник теорії фальсифікації (фальсифікаціоніст) шукає спростування теорії і, якщо йому це не вдається, цим самим підкріплює теорію, виявляє її надійність. Карл Поппер так формулював цю ідею:
“Підтверджуюче свідчення не слід приймати до уваги за винятком тих випадків, коли воно є результатом справжньої перевірки теорії. Це означає, що його слід розуміти як результат серйозної, але безуспішної спроби фальсифікувати теорію. (Тепер у таких випадках я говорю про «підкріплювальне свідчення».)”[62]
4) Рішення про прийняття певної теорії є пробним, оскільки подальший критичний процес і дослідження можуть виявити нові аргументи й факти, які свідчитимуть проти раніше прийнятої теорії, і тому може бути потрібним перегляд раніше прийнятого рішення, пошук нових, кращих теорій (а інколи, можливо, і повернення до якоїсь із раніше відхилених теорій).
Таким чином, процес розвитку знання є не лінійним, що завершується певним остаточним результатом (як це передбачається позитивістською схемою), а циклічним. Він може бути представлений у вигляді схеми:
Або, враховуючи, що, як правило, ми маємо не одну, а кілька альтернативних гіпотез, і оцінюємо їх у порівнянні, схема буде такою:
Принцип фаллібілізму. Слід звернути увагу на ще одне важливе поняття теорії Поппера – принцип фаллібілізму (від англ. fallible – такий, що може бути помилковим). Цей принцип говорить про те, що ми ніколи не можемо бути цілком упевнені у істинності тих або інших теорій. Навіть найкращі наукові теорії є лише гіпотезами, які поки що не фальсифіковані, але можливо і ймовірно будуть фальсифіковані й замінені на кращі теорії у майбутньому. Ми повинні розглядати кращі з наших теорій як істинні лише пробно і бути готовими до їх перегляду, якщо нові аргументи й факти виявлять потребу у цьому. Ми повинні бути відкритими до раціональної критики й дискусії. Ми не повинні претендувати на володіння істиною. Ми – шукачі істини, а не її володарі:
“Чим більше й глибше ми поринаємо у вивчення світу, тим більш усвідомленим і точним стає наше знання про те, чого ми не знаємо, знання про наше невігластво....наше знання може бути лише скінченним, в той час як наше невігластво необхідно мусить бути нескінченним....Нам усім корисно пам’ятати, що хоча ми сильно відрізняємося в тому малому, що ми знаємо, в нашому нескінченному невігластві ми усі рівні.”[63]
4.3. Концепція розвитку науки Томаса Куна
Поряд з теорією Поппера, найбільш впливовою й широко обговорюваною в сучасній філософії науки є теорія Томаса Куна, сформульована, насамперед, в його головній праці "Структура наукових революцій" (1962). В цій праці Кун розглядає історичний розвиток науки як процес, що складається з структурних елементів двох типів – "нормальної науки" та "наукових революцій". Обидва ці поняття визначаються через поняття наукової парадигми.
Наукова парадигма – це комплекс основоположних понять, правил, взірців, принципів наукового дослідження, в рамках якого здійснюються наукові дослідження. Кун визначає парадигми як “визнані всіма наукові досягнення, що протягом певного часу дають модель постановки проблем і їхніх розв’язок науковому співтовариству.”[64]
Нормальна наука – дослідження в рамках усталеної наукової парадигми. На думку Куна, ефективне наукове дослідження неможливе поза тією чи іншою науковою парадигмою: “Навряд чи будь-яке ефективне дослідження можна почати до того, як наукове співтовариство вирішить, що має обґрунтовані відповіді на такі, скажімо, запитання: які фундаментальні одиниці, з котрих складається Всесвіт? Як вони взаємодіють одне з одним і з органами чуттів? Які запитання вчений має право ставити стосовно таких сутностей і які методи можуть бути використані для їхнього вирішення? Принаймні в розвинутих науках відповіді (або те, що повністю замінює їх) на подібні запитання тривко закладаються в процесі навчання, що готує студентів до професійної діяльності і дає право брати участь в ній. Рамки цього навчання точні та жорсткі, відтак відповіді на означені запитання залишають глибокий слід на науковому мисленні індивідуума.”[65] Тому, в нормальній науці дослідження являють собою “завзяту і наполегливу спробу нав’язати природі ті концептуальні рамки, що їх дала професійна освіта” науковця.[66] “Нормальна наука, на розвиток якої змушена витрачати майже весь свій час більшість учених, ґрунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, який навколо нас світ. Численні успіхи науки народжуються з прагнення співтовариства захистити таке припущення, і якщо необхідно – то й дуже дорогою ціною. Нормальна наука, приміром, часто придушує фундаментальні нововведення, поза як вони неминуче руйнують її основні установки.”[67]
Наукова революція – це зміна наукової парадигми; відмова від старої, раніше панівної парадигми і прийняття нової – “виняткові ситуації, в яких виникає зміна професійних приписів”.[68] Причини, які приводять до наукової революції, такі: “Іноді проблема нормальної науки, проблема, що її треба розв’язувати за допомогою відомих правил і процедур, не піддається неодноразовим натискам навіть найталановитіших членів групи, до компетенції якої вона належить. В інших випадках інструмент, призначений і сконструйований для цілей нормального дослідження, виявляється неспроможним функціонувати так, як це передбачалося, що свідчить про аномалію, яку, незважаючи на всі зусилля, не вдається узгодити з нормами професійної освіти. Таким чином (і не тільки таким) нормальна наука весь час збивається на манівці. І коли це відбувається – тобто коли фахівець не може більше уникнути аномалій, які руйнують наявну традицію наукової практики, - починаються нетрадиційні дослідження, які, врешті-решт, приводять усю галузь науки до нової системи приписів (commitments), до нового базису для практики наукових досліджень…”[69]
Згідно з теорією Куна, розвиток науки являє собою тривалі періоди нормальної науки (досліджень в рамках панівної парадигми), які розділяються науковими революціями. Наукові революції “є доповненнями до зв’язаної традиціями діяльності нормальної науки, – доповненнями, які руйнують традиції.”[70]
Один з головних висновків, який робить Кун зі свого дослідження процесу розвитку науки, такий: “Застарілі теорії засадниче не можна вважати ненауковими тільки на тій підставі, що вони були відкинуті. Але в такому разі навряд чи можна розглядати науковий розвиток як простий приріст знання”[71] Звідси – потреба відмови від “кумулятивної моделі розвитку” і формування “нового образу науки”.[72] В цьому погляди Куна збігаються з поглядами Поппера, який критикував “ту точку зору, що прогрес науки зумовлений накопиченням чуттєвого досвіду”, “вчення про те, що наука або знання мусять розвиватися, оскільки наш досвід мусить накопичуватися”.[73]
Загалом, оцінюючи відношення між своїм і Поппера баченням розвитку знання, Кун писав: “Майже в усіх випадках, коли ми явно звертаємося до одних і тих же проблем, погляди сера Карла на науку майже повністю співпадають з моїми.”[74] Разом з тим, між концепціями розвитку науки Куна і Поппера існує значне розходження, яке стосується таких питань як раціональність наукової діяльності, відношення між раціональністю та критичною позицією, розуміння об’єктивної істини як мети науки та наукового прогресу як наближення до цієї мети. Ось як описує це М.Ноттурно:
“…там, де Поппер говорив про ‘раціональну аргументацію’, Кун говорив про ‘навернення’ та ‘переконання’… Так, у "Структурі наукових революцій" Кун говорив, що науковці повинні 'віддатися'[75] науковим парадигмам; що вони мають робити це на 'віру', що вони мають намагатися 'навернути' інших 'переконанням'; і що зміни парадигм здійснюються 'не через роздумування та тлумачення, але через відносно раптову та неструктуровану подію подібну до зміни гештальту'. Він говорив що 'має бути деяка основа... для віри в конкретного обраного кандидата[76]', але він також говорив, що ця основа 'не мусить бути ані раціональною, ані остаточно правильною'.”[77]
Через такі наголоси, в теорії Куна більшість як його прибічників так і його критиків вбачали авторитетне теоретичне обґрунтування ірраціоналізму й релятивізму. Можливо, найбільш впливова теза Куна, яка використовується на підтримку релятивізму – це теза про "неспівмірність" парадигм: “Школи відрізняються не окремими приватними недоліками методів, що вони ними послуговуються, а тим, що ми називатимемо неспівмірністю способів бачення світу і практики наукового дослідження в цьому світі.”[78]
Читачі "Структури наукових революцій" зрозуміли такі твердження Куна як заперечення наукового прогресу, а також можливості розуміння й плідної раціональної дискусії між дослідниками (науковцями), які працюють в рамках різних "парадигм" чи "концептуальних каркасів".
Сам Кун пізніше робив заяви про те, що його теорію хибно тлумачать; що він мав на увазі не зовсім те, або й зовсім не те, що зазвичай бачать в його теорії його шанувальники й опоненти. Зокрема, в “Доповненні 1969 р.” до "Структури наукових революцій" Кун пояснював, що “неспівмірність” парадигм означає не неможливість взаємного “перекладу” (а отже, і розуміння та змістовної дискусії), а неповноту розуміння й комунікації:
"... учасники таких дискусій неминуче по-різному сприймають ті чи інші експериментальні і спостережувані ситуації, до яких кожний з них звертається. Та, позаяк лексика, якою вони обговорюють такі ситуації, складається переважно з одних і тих самих термінів, вони повинні по-різному ставити деякі з цих термінів у відповідність із самою природою, і їхня комунікація неминуче виявляється неповною. Внаслідок таких обговорень перевагу однієї теорії над іншою неможливо встановити. Натомість, як я вже наголошував, кожний учасник, керуючись своїми переконаннями, намагається "навертати в свою віру" інших. Тільки філософи серйозно викривили справжні наміри цієї частини моєї аргументації. Деякі з них виклали мою думку так: прибічники несумірних теорій не можуть спілкуватися взагалі... Ті місця в моїй книзі, на яких грунтувались ці домисли... стали приводом для обвинувачень в ірраціональності.
Це питання... досить просте і давно відоме в філософії науки. Питання вибору теорії не може бути вбране у форму, що була б повністю ідентична логічному або математичному доказу. В останньому передумови і правила висновку визначені від самого початку. Якщо є розбіжності у висновках, то учасники обговорення, між якими виникають суперечки, можуть простежити хід думки крок за кроком, звіряючи кожне просування з первісними умовами. Наприкінці цього процесу той або той учасник суперечки повинен визнати, зо припустився помилки, порушивши раніше прийняте правило. Після такого визнання він уже не може далі сперечатися, і доказ набуває примусової сили. Лише тоді, коли обидва учасники суперечки виявляють, що вони розходяться з питання про значення або застосування вхідних правил і що їхня колишня згода не дає достатньої підстави для доказу, – лише тоді суперечка триває в тій формі, яку вона неминуче набуває в період наукових революцій. Це суперечка щодо передумови, і формою її стає переконання як прелюдія можливості доказу.
Ця відносно відома теза зовсім не припускає ані того, що немає надійних підстав для переконань, ані того, що ці підстави немовби не є остаточно вирішальними для групи. Це навіть не означає, що підстави для вибору відрізняються від тих, що їх звичайно перераховують філософи науки: точність, простота, результативність тощо. Однак наші міркування припускають, що такі підстави функціонують як цінності і що їх, отже, можуть застосовувати по-різному, в індивідуальних і колективних варіантах, люди, котрі (кожний по-своєму) віддають їм належне. Якщо дві людини розходяться... то жодного з них не можна звинуватити у помилці... Немає жодного нейтрального алгоритму для вибору теорії, немає систематичної процедури прийняття рішення, правильне застосування якої навело б кожного індивіда даної групи до єдиного рішення."[79]
Отже, згідно цього пояснення, теза про “неспівмірність парадигм” означає лише те, що не існує алгоритму чи загальноприйнятої системи правил та критеріїв, “доказів примусової сили”, які давали б одназначну відповідь на питання про те, якій з конкуруючих парадигм слід віддати перевагу, звільняючи науковців від необхідності власного судження.
4.4. Методологія наукових дослідницьких програм Імре Лакатоса
Імре Лакатос – філософ, методолог та історик науки. Спочатку він здобув солідну філософську репутацію як провідний послідовник Поппера, що розвивав і застосовував раціонально-критичні підходи до математики. Зокрема, великий успіх мала його праця “Докази і спростування” (1963-64), яка навіть за назвою наслідує “Припущення і спростування” Поппера (1963). Послідовники Поппера досі вважають її важливим доробком попперіанської школи.
Проте поза колом прибічників філософії Поппера Імре Лакатос став знаменитим завдяки іншій, більш пізнай праці – “Фальсифікація та методологія науково-дослідницьких програм” (1970), в якій він виступив вже не послідовником Поппера, а автором власної концепції розвитку науки, що суттєво розходилася з концепцією Поппера і значною мірою наближалася до концепції Куна.
В цій праці Лакатос заперечує ідею Поппера про те, що наукові теорії відрізняються від ненаукових (метафізичних) можливістю їх емпіричного спростування (фальсифікації). Натомість, Лакатос пропонує теорію, згідно з якою науковці працюють в рамках науково-дослідницької програми, яка утворюється з теорій двох рівнів: 1) “жорстке ядро” та 2) “захисний пояс”. До ядра належать найбільш фундаментальні наукові теорії, які, за теорією Лакатоса, приймаються науковцями догматично, як постулат, і не можуть бути фальсифіковані. (Тут очевидна аналогія з “парадигмами” Куна.) Захист “ядра” дослідницької програми від спростування результатами спостережень та експериментів здійснюється з допомогою допоміжних теорій, що утворюють “захисний пояс”. Результати спостережень та експериментів не зіштовхуються безпосередньо з “ядром” дослідницької програми; вони зіштовхуються безпосередньо з теоріями “захисного поясу”. Відповідно, якщо виявляється суперечність між теоретичною системою та результатоми спостережень та експериментів, науковцю намагаються усунути цю суперечність шляхом модифікації “захисного поясу”, заміни деяких його теорій, зі збереженням “ядра” незмінним.
По суті, з точки зору Лакатоса, діяльність науковців виявляється переважно пошуком все нових ad hoc гіпотез, які дозволяють врятувати, захистити від фальсифікації “центральну” теорію. Важливо зауважити, що Поппер вже в “Логіці наукового відкриття” (1934) писав про можливість такої захисної стратегії, і наголошував, що для розвитку наукового завдання важливо запобігати цьому, прийнявши певні методологічні правила. А саме: ad hoc теорії допустимі лише якщо система, що складається з "центральної" теорії та ad hoc теорії, не менш фальсифікабельна, аніж "центральна" теорія сама-по-собі. Поппер був переконаний, що саме критика є рушієм розвитку науки, і тому пропонував методологічні правила, які максимізують ефективність критики. Лакатос, натомість, “легітимітизивав” захисні стратегії, що нейтралізують критику.
Правда, Лакатос визнавав, що захист центральних теорій шляхом модифікації захисного поясу створює значні труднощі і не завжди виявляється успішним. Ці труднощі і невдачі можуть приводити до того, що науковці розчаровуються у відповідній дослідницькій програмі. Особливо, якщо існує альтернативна дослідницька програма, в якій ті ж самі проблеми вирішуються успішніше. Завдяки цьому, відбувається занепад (“деградація”) одних дослідницьких програм і зростання інших. В концепції Лакатоса це є свого роду замінником "фальсифікації" у відношенні до "ядра".
4.5. “Анархічна теорія пізнання” Поля Феєрабенда
Інший колишній учень Поппера, Поль Феєрабенд – автор концепції, яку він називав "анархічною теорією пізнання" або "методологічним анархізмом" – починає з заперечення "методологічного примусу" під гаслом "Все дозволено", і доходить до “постмодерністської” релятивістської критики науки як нібито просто “ідеології” серед інших “ідеологій”, що в силу різноманітних соціально-історичних причин стала найвпливовішою, але нічим не краща за будь-яку іншу.
Назва найвідомішої книги Фєєрабенда, “Проти методу” (1975), та його гасло “Все дозволено” в деякому смислі відповідають філософії Поппера. В передмові 1959 р. до першого англійського видання “Логіки наукового дослідження”, Поппер писав:
“Філософи настільки ж вільні у використанні будь-якого методу пошуку істини, як і всі інші люди... Доти, доки перед філософом (або будь-якою іншою людиною) стоїть цікава проблема і він щиро намагається її розв’язати, байдуже, якими методами він користується.”[80]
Проте тут же Поппер сформулював і принципове обмеження на “методологічний анархізм”:
“Існує "деякий загальний метод філософії". Проте він характерний не лише для однієї філософії. Це скоріше загальний метод будь-якої раціональної дискусії, отже, він властивий природничим наукам не меншою мірою, ніж філософії. Метод, який я маю на увазі, полягає в ясному, чіткому формулюванні обговорюваної проблеми і в критичному дослідженні різноманітних її рішень.”[81]
Поппер пояснював, що не існує наукового методу у традиційному розумінні цього поняття – методу відкриття наукових теорій, а також методу демонстрації їх істинності чи високої ймовірності (в смислі математичного обчислення ймовірностей). Натомість, існує науковий метод в іншому смислі – те, за допомогою чого наука розвивається, поступово наближаючись до істини. Він полягає в тому, щоб висувати гіпотези (здогадки) і піддавати їх суворому критичному випробуванню, з допомогою логічних аргументів та емпіричних перевірок.[82] Феєрабенд відкинув найважливіше в філософії Поппера – те, що на думку Поппера і робить науку (на відміну від різноманітних “ідеологій”) раціональною інтелектуальною діяльністю – прагнення до істини і відкритість до критичної дискусії з метою виявлення і виправлення помилок.
Тема 5. Соціальна філософія та філософія історії
План
1. Специфіка соціального пізнання
2. Проблема розуміння природи суспільства і відношення суспільство-індивід
3. Проблема соціальної справедливості. Обмінна та зрівнювальна справедливість. “Мінімальна держава” та соціалізм
4. Філософія історії. Циклічні та лінійні концепції історії. Історичний детермінізм та індетермінізм
Соціальна (політична) філософія має справу з питаннями про природу суспільства, відношення індивід-суспільство, напрямки й засоби вдосконалення суспільного устрою, суть таких понять як суспільна свобода і справедливість, можливості й умови їх збільшення тощо.
Філософія історії прагне 1) виявити в історичному процесі деякі загальні закономірності або 2) запропонувати такі інтерпретації історичного процесу, які дозволяють краще зрозуміти сучасний стан та найбільш актуальні проблеми. Зауважимо, що ці дві альтернативи досить суттєво відрізняються, і питання про існування і можливість виявлення “законів історичного розвитку” є дуже дискусійним. Але про це трохи пізніше. Почнемо з розгляду загальних понять і проблем соціальної філософії.
Суспільство (у вузькому смислі) – “група людей, яка проживає на певній території, підпорядковується одній системі політичної влади, і свідома своєї чіткої ідентичності серед інших навколишніх груп” (E.Гіденс)
Суспільство (у широкому смислі) – “сукупність відносин, що породжуються співпрацею між людьми; комплекс відносин та фактів, що створюються людьми в процесі мислення та діяльності” (Л. Фон Мізес)
1. Специфіка соціального пізнання
Специфіка соціального пізнання визначається тим, що його предметом виступає суспільство як спосіб спільного буття людей, тобто самих суб’єктів цього пізнання. Суспільні відносини, регулярності (закони), процеси що досліджуються в ході соціального пізнання, є результатом діяльності та взаємодії людей, які переслідують власні цілі. Цим зумовлений ряд особливостей соціального пізнання, що відрізняє його від природничо-наукового.
Визначні філософи та економісти ХІХ-ХХ століття Карл Менгер, Вільгельм Віндельбанд, Людвіг фон Мізес, Фрідріх фон Гаєк та Карл Поппер та ін. характеризують ці особливості з допомогою таких понять як методологічний індивідуалізм, композитивний метод, інтроспекція, телеологізм.
Ці поняття виражають наступні ідеї:
Головним з цих понять є методологічний індивідуалізм. Оскільки суспільні процеси є результатом діяльності людей, індивідів, що переслідують власні цілі, то саме цілеспрямована діяльність індивідів (а не класів, націй чи будь-яких інших колективних утворень) є “базовим рівнем” суспільних наук, до якого мають, в кінцевому рахунку, зводитись усі соціологічні моделі. Отже, як пише Карл Поппер, “...справжнє завдання соціальної теорії полягає в тому, щоб конструювати і дбайливо аналізувати наші соціологічні моделі... у термінах індивідуальностей, їх позицій, очікувань, взаємин і т.ін. – постулат, що може бути названий "методологічним індивідуалізмом"” [8, 153-154].
Поняття телеологізму виражає один з найголовніших моментів методологічного індивідуалізму – необхідність розглядати суспільні процеси як результат спільної діяльності людей, які переслідують власні цілі і керуються при цьому наявними у них знаннями, ідеями, віруваннями, переконаннями тощо. “Область наук про людську діяльність є сферою задуму та свідомого переслідування цілей; вона телеологічна.” (Л.Фон Мізес) Ми не можемо адекватно зрозуміти суспільні процеси шляхом суто зовнішнього спостереження, природничо-наукового емпіризму, як це пропонували, наприклад, прихильники біхевіористичного підходу напочатку ХХ століття, щоб зрозуміти ці процеси нам необхідно зрозуміти, які цілі переслідують учасники цих процесів та якими ідеями вони керуються. “Якщо спостерігач не знайомий з ідеологією, технологією та терапевтикою людей, за поведінкою яких він спостерігає, то він не зможе в ній розібратися. Він бачить людей, що бігають туди-сюди, що розмахують руками, але він почне розуміти, що все це означає, тільки коли почне дізнаватися, чого вони хочуть досягти.” (Мізес)
Для розуміння людської діяльності як “матерії суспільства” важливе значення має інтроспекція: щоб зрозуміти або передбачити поведінку інших людей, ми намагаємося уявити себе на їхньому місці, спроектувати у власну свідомість їх ідеї та цілі, визначити, як би ми повелися в цих умовах та за наявності саме таких ідей та цілей, і на цій основі висуваємо гіпотези про поведінку інших людей. “ми... використовуємо знання самих себе для того, щоб будувати гіпотези про деяких людей або про всіх людей взагалі” (Поппер) Зокрема, і саме розуміння діяльності інших людей як цілеспрямованої і такої, що керується ідеями, можливе саме тому, що ми самі є такими людьми і інтерпретуємо поведінку інших людей по аналогії з нашою власною.
Фрідріх фон Гаєк наголошує на важливому моменті: вимога методологічного індивідуалізму пояснювати функціонування суспільних інституцій та інші суспільні процеси як сукупний результат діяльності та відносин індивідів, що керуються своїми ідеями та цілями, не має нічого спільного з ідеєю про те, що суспільні інституції утворюються шляхом свідомого проектування або що всі суспільні події були кимось заздалегідь заплановані. Прибічники методолгічного індивідуалізму наголошують на протилежному: завдання соціальних наук – це виявлення, пояснення та прогнозування таких наслідків соціальних дій, що не входять до намірів діячів, але є результатами їх сукупної діяльності. Фрідріх фон Гаєк пише про це так: “Якби в соціальних явищах не виявлялося ніякої іншої упорядкованості, крім тієї, що є результатом свідомого планування, для теоретичних наук про суспільство справді не залишалося б місця... Проблема, що вимагає теоретичного пояснення, постає перед нами лише остільки, оскільки виникає певний порядок, що складається з індивідуальних дій, але жодною окремо взятою людиною не замислювався.”[83]
Наслідком методологічного індивідуалізму є композитивний або синтетичний метод, характерний для суспільних наук, на відміну від природничих, метод яких може бути названий “аналітичним”. Суть цього розрізнення в тому, що у випадку природничих наук безпосередньо даними для спостереження є макрооб’єкти, а процес пізнання здійснюється шляхом вироблення теорій про внутрішню структуру, про елементи, з яких складаються ці об’єкти і поведінка яких недоступна для безпосереднього спостереження (мікрорівень). При цьому для природничо-наукового пізнання не існує якогось останнього, базового рівня, воно може в принципі безмежно просуватися “вглиб” – на все більш та більш “низькі” рівні організації матерії. Натомість у соціальних науках “даним” (для спостереження та пізнання з допомогою інтроспекції) є саме базовий рівень, в той час як усі соціальні об’єкти (інституції, спільноти тощо) є теоретичними конструктами, що виробляються людьми в процесі пізнання для пояснення тих або інших типових відносин, що мають місце у суспільстві.
Вони не лише не доступні для чуттєвого спостереження, а взагалі не мають фізичної, матеріально-предметної реальності. Фрідріх фон Гаєк ілюструє це на прикладах об’єктів, які він називає “історичними фактами”: “Що собою якляє битва при Ватерлоо, правління Людовіка XIV у Франції або феодальна система?...Чи була людина, що орала своє поле якраз позаду крайнього флангу гвардії Наполеона, частиною “битви під Ватерлоо”?...Заглиблення в подібні питання покаже, принаймні, одне: ми не можемо визначати історичний факт в термінах просторово-часових координат.. Не все, що відбувається в один і той же час в одному й тому ж місці, є частиною одного й того ж історичного факту; так само і усі складові частини одного й того ж історичного факту не обов’язково мають відноситися до одного й того ж часу та місця... Класична грецька мова чи організація римських легіонів, балтійська торгівля XVIII століття чи еволюція загального права, чи будь-яке пересування будь-якої армії - усе це історичні факти, де ніякий фізичний критерій не може підказати нам, що є складовими частинами даного факту і як вони пов’язані воєдино.”[84] В іншому місці Гаєк наголошує: “За такими словами, як "уряд", "торгівля", "армія", не стоять ніякі окремо спостережувані об'єкти, вони означають структури відносин,...описання стійкої системи відношень між постійно змінюваними елементами”.[85] На цьому ж наголошує і Карл Поппер: “...об’єкти соціальної науки, є абстрактними об’єктами, вони є теоретичними конструктами... Ці об’єкти, теоретичні конструкції, що застосовуються для інтерпретації нашого досвіду – є результатом конструювання певних моделей (передусім інституцій) аби пояснити окремі різновиди досвіду...”[86]
Важливим моментом, що визначає специфіку та специфічні труднощі соціального пізнання є явище, яке називають “рефлексивністю”, суть якого полягає в тому, що знання людей впливають на їх поведінку, а отже – певна теорія, яка містить передбачення щодо характеру розвитку тих або інших суспільних процесів, може, якщо вона оприлюднена, змінити поведінку людей – учасників цих процесів і, отже, змінити сам хід цих процесів. Це створює труднощі для об’єктивності соціального пізнання: істинність теорії не завжди можливо адекватно оцінити, порівнявши її передбачення з реальних ходом розвитку процесів, яких стосувалася ця теорія. Оприлюднення певних прогнозів може викликати дії людей, яких не було б без цих прогнозів; в результаті правильні прогнози можуть стати недійсними (якщо вони стимулюють діяльність людей в напрямку, несприятливому для здійснення цих прогнозів), або навпаки - хибні прогнози можуть справдитися (якщо вони стимулюють діяльність людей в напрямку, сприятливому для здійснення цих прогнозів). Тож, як слушно наголошує, зокрема, Джордж Сорос, у суспільному пізнанні, на відміну від природничого, ефективність теорій може часто не співпадати з їх істинністю.
Соціальне пізнання має свою виразну специфіку порівняно з природничо-науковим. Ця специфіка зумовлена тим, що соціальні феномени є результатом спільної діяльності великої кількості людей, що переслідують власні цілі, керуючись власними ідеями - знаннями, уявленнями, віруваннями, переконаннями тощо.
Відповідно, постає питання про застосовність до соціального пізнання тих підходів, що використовуються в природничих науках. Позиції різних мислителів в цьому питанні варіюється від уявлення про те, що підходи та методи природничих наук мають застосовуватися в соціальній сфері без якихось суттєвих змін, до переконання, що соціальна сфера настільки специфічна, що для її пізнання та для діяльності в цій сфері потрібні підходи, що не мають з природничо-науковими нічого спільного.
Одним з моментів, в яких проявляється ця відмінність у поглядах на характер та можливості соціально-наукового пізнання, є проблема існування соціальних законів та висновків, що слідують з існування чи неіснування таких законів.
Соціальні мислителі віддавна відзначали існування в суспільній сфері певних регулярностей, що мають універсальний характер і можуть бути названі соціальними законами. Наприклад, Карл Поппер звертає увагу на принцип, що може бути названий “законом Платона”: передумовою всіх революцій є роз’єднана еліта, конфлікт інтересів всередині цієї еліти[87], або, в “негативній” формі: “Не можна успішно здійснити революцію, якщо правлячий клас не послаблений внутрішніми чварами або поразкою у війні”[88]) (У Платона в “Державі” це сформульовано так: “Очевидно, усі політичні зміни виникають з роз’єднання діючої правлячої сили; монолітний уряд, яким би малим він не був, не можна змінити”.)
Інтелектуальний клімат, ідеї, що панували у свідомості освіченої еліти суспільства в ХІХ-напочатку ХХ століття, чи не найбільшою мірою визначалися успіхами природничих наук. Особливо важливими в цьому відношенні були відкриття Ньютона, тобто виникнення розвиненої науки фізики, яка, як здавалося, показує, що усі процеси, які відбуваються в дійсності, жорстко детерміновані природничими законами. Адже усі ці процеси, в кінцевому рахунку, є сукупністю рухів фізичних об’єктів; усі ці рухи однозначно детерміновані початковим станом та фізичними законами. Отже, усе, що відбувається, відбувається з необхідністю саме так, як воно відбувається; якби ми могли отримати повну інформацію про фізичні характеристики усіх об’єктів всесвіту та обчислити нескінченно велику систему рівнянь, що описують рухи та взаємодії цих об’єктів за фізичними законами; то ми могли б тим самим з точністю вирахувати, передбачити наперед хід усіх процесів дійсності та описати ситуацію, що матиме місце в будь-який момент часу в будь-якому місці.
Звичайно, на практиці це неможливо; але розвиток інших наук показує, що закономірні зв’язки, що мають місце в дійсності, можна описувати не лише мовою фізики. Елементи, рухи яких детерміновані законами фізики, утворюють складні системи (наприклад, живі організми), функціонування яких, через їх велику складність, практично неможливо адекватно описати в фізичних термінах; але воно може бути описане в інших термінах, спеціально розроблених для описання функціонування таких систем відповідно до їх специфіки. Відповідно, регулярності, що мають місце в дійсності, можуть і мають описуватися не лише як фізичні, але й як хімічні, біологічні, соціальні закони тощо.
Системи, в яких діють ці різні закони, можна розглядати як різні рівні організації дійсності; при цьому закони, які мають місце на “вищих рівнях”, є результатом взаємодії елементів, що утворюють відповідну систему, за законами того (нижчого) рівня організації, до якого належать ці елементи, і, в кінцевому рахунку, зводяться до фізичних взаємодій (тобто до найнижчого рівня), хоча практично здійснити в мисленні таку редукцію (тобто показати, як закономірності “нижчого рівня” завдяки специфічній структурі системи, перетворюються на закономірності відповідного “вищого рівня”) неможливо через велику складність таких систем. (Саме в цьому, здається, полягає смисл теорії Енгельса про різні рівні організації матерії та відповідні їм форми руху, відповідно до якої вищі рівні організації та форми руху матерії “генетично пов’язані з нижчими, але не зводяться до них”.)
Поєднання такого підходу з фізичним детермінізмом, породжує і надає правдоподібності припущенню про те, що процеси на вищих рівнях організації дійсності так само однозначно детерміновані, як і фізичні процеси (адже перші, по суті, є не чим іншим, як спе
