double arrow

Тема 2. Людина у філософській перспективі


 

План

1. Поняття філософської антропології. Основні концепції походження людини. Проблема людської сутності

2. Людина в перспективі філософії екзистенціалізму

3. Філософсько-антропологічні концепції психоаналізу та гуманістичної психології ХХ ст.

4. Проблема смерті та безсмертя в філософії та релігії

 

1. Поняття філософської антропології. Основні концепції походження людини. Проблема людської сутності

Філософська антропологія (від anthropos – людина) – філософське вчення про людину. Філософська антропологія акцентує увагу не на особливостях будови організму та інших біологічних характеристиках людини, а на особливостях людського світовідношення, які виділяють людину з природи. Вона звернена до внутрішнього, суб’єктивного і духовного аспектів людського буття. Як відзначає Мартін Бубер, філософська антропологія ґрунтується на тому, що “дослідник, сам будучи людиною, пізнає свою людяність у власному внутрішньому досвіді і в такий спосіб, у який він просто не міг би пізнати ніяку іншу частину природи – не лише в зовсім іншій перспективі, але й в іншому вимірі буття, в тому, в якому він її одну, на відміну від інших частин природи, лише й пізнає.”[7]

Важливим питанням філософської антропології є питання про походження людини. У відношенні до нього можна виділити дві найбільш поширені теорії:

1) Релігійна теорія говорить про те, що людину, як і світ, створив Бог. Так, у спільному джерелі християнства та іудаїзму, що відоме християнам як Старий Заповіт, а іудеям – як Тора, говориться про те, що Бог створив людину “за образом і подобою своїми”, щоб вона правила над усіма іншими земними істотами. В давньогрецькій та давньоримській філософії (зокрема, у стоїків) висловлювалася думка про те, що Бог є батьком усіх людей, що в своїй духовній якості люди – це діти Бога. Ця ідея перекликається з християнським вченням, згідно з яким Ісус є водночас Богом і Сином Божим, який став людиною; і в якому віруючим пропонується звертатися до Бога як до Отця Небесного.

2) Еволюційна теорія Чарльза Дарвіна, згідно з якою людина виникла в результаті біологічної еволюції на основі взаємодії спадкоємності, змінності та природного відбору. Вважається, що найближчими предками людини були людиноподібні мавпи.

Ця теорія доповнюється трудовою теорією, згідно з якою одним з головних чинників еволюції, який призвів до формування роду homo sapiens (людини розумної), була праця. Особливо наголошується на важливості виготовлення знарядь праці. Іншим визначальним чинником вважається мова. Ці два чинники поєднуються в процесі спільної праці, необхідною складовою якої є спілкування.

Центральним для філософської антропології є поняття людської природи або сутності. Це поняття досить непросто визначити, оскільки воно завжди вживалося у дуже нечіткому, розмитому, неоднозначному смислі. В ньому поєднуються уявлення про те, чим є людина, і уявлення про те, чим людина має бути. Питання “В чому природа або сутність людини?” приблизно означає: “Що таке людина? Що є найбільш суттєвим, важливим в людині? Що робить людину людиною?”

Зрозуміло, що в кожному з цих питань йдеться не про будь-які, а про найбільш суттєві, важливі властивості людини. Але самі поняття суттєвого і важливого вживаються у двох зовсім різних смислах – пояснювальному (ціннісно нейтральному) та ціннісному (нормативному). Тобто, ми можемо відносити до найбільш суттєвих, важливих властивостей людини одне з двох:

– або ті властивості, які дають змогу якнайбільш повного розуміння-пояснення різних аспектів людської поведінки, яку можливо спостерігати в сучасності і в історії, – незалежно від того, як ми оцінюємо ці властивості і аспекти поведінки – позитивно чи негативно;

– або ті властивості, які ми найбільше цінуємо, які відповідають нашим уявленням про те, якою людина має бути (що таке “справжня” людина).

Ці два значення в філософії часто змішуються, що призводить до плутанини.

Наприклад, чимало філософів і психологів (таких, як Жан-Жак Руссо, Еріх Фромм, Абрахам Маслоу) вважали, ніби можливо визначити природу чи сутність людини у якийсь об’єктивний, науковий спосіб, а потім вивести з неї нормативні (моральні) вимоги до людської поведінки. І їм справді вдавалося вивести зі своєї концепції людської природи (сутності) певні нормативні (моральні, ціннісні) ідеї, – але лише тому, що їх спосіб формування цієї концепції був дуже далеким від наукової об’єктивності. Вони формували свою концепцію природи (сутності) людини не як об’єктивні, неупереджені дослідники, дотримуючись принципу ціннісного нейтралітету (тобто, включаючи до цієї концепції ті властивості, які більшість людей насправді найчастіше виявляють у своїй поведінці, – незалежно від того, чи вони самі сприймають їх як позитивні, чи як негативні), а як моралісти, що вкладали в цю концепцію свої власні ціннісні уявлення (уявлення про вищі людські якості, про те, якою має бути “справжня” людина). Зрозуміло, що потім вони легко “логічно” виводили з концепції людської природи (сутності) саме ті нормативні (моральні, ціннісні) ідеї, які самі в неї і вклали. Натомість, якби вони справді формували концепцію людської природи (сутності) в об’єктивний науковий – тобто ціннісно нейтральний – спосіб, то з таких концепцій неможливо було б логічно вивести ніяких нормативних (моральних, ціннісних) ідей. Люди виявляють у своїй поведінці різні – як добрі, так і погані властивості; тому з того факту, що люди виявляють у своїй поведінці певні властивості, неможливо зробити ніяких логічних висновків щодо того, чи є ці властивості добрими, чи поганими.

З іншого боку, сама можливість об’єктивного, ціннісно нейтрального і всебічного визначення природи чи сутності людини є дуже сумнівною. Ідея про таку можливість передбачає, що людська мотивація є простою; що існує деяка невелика кількість основних мотивів, які можливо визначити і до якої можливо звести усю людську мотивацію. На мою думку, ця ідея є хибною і приводить до упередженості, догматизму й редукціонізму – штучного спрощення, підгонки складної реальності під спрощену теорію, намагання вкласти людину в прокрустове ложе певної теоретичної моделі, обрізавши і відкинувши усе, що в неї не вміщається. На це страждало багато антропологічних концепцій: наприклад, ми будемо сьогодні говорити про теорії Зігмунда Фрейда, який намагався звести всю людську мотивацію до двох мотивів: спочатку – інстинктів самозбереження та сексуального інстинкту, потім – інстинктів життя (Еросу) та смерті (Танатосу).

На мою думку, більш реалістичним є погляд, згідно з яким різні антропологічні концепції представляють різні аспекти людської природи, – але повністю, вичерпно, всебічно цю природу не може розкрити жодна теорія.[8] Якщо ми маємо декілька теорій, кожна з яких по-різному тлумачить природу людини, то можливо, що усі ці теорії де в чому праві. Але якщо якась теорія претендує на те, що її тлумачення є вичерпним, то цю претензію слід відкинути.

Ми можемо покращити наше розуміння людської природи, самих себе, знайомлячись з різними філософськими концепціями, але жодну з них не слід сприймати як абсолютну й повну істину. Слід усвідомлювати, що реальна людина більша, складніша за всі теорії про людську природу (сутність) разом узяті.

Зауважимо також, що антропологічні концепції самі впливають на те, чим стає людина. Наше саморозуміння, цінності, спосіб життя залежать від того, якому тлумаченню людської природи ми віддаємо перевагу. Згадаймо прислів’я: “Скажи комусь тисячу разів, що він – свиня, він і захрюкає”. Тому антропологічні концепції, які намагаються звести людську мотивацію до якихось найнижчих мотивів, є не лише однобічними, але й шкідливими. Натомість, якщо ми розуміємо людину насамперед як духовну істоту, що має моральне призначення, то це сприяє розвитку вищого духовного потенціалу людини.

 

Започаткування філософської антропології можна віднести до діяльності софістів і Сократа, які здійснили філософський поворот до людини. Сократ вважав головною метою філософської діяльності самопізнання людини.

Нагадаю коротко про головні антропологічні ідеї деяких інших відомих філософів.

Платон вважав що природа або ідея людини є вічним незмінним взірцем, що існує у світі ідей, і якому людина має слідувати. Людська душа має три частини – розумну, афективну і чуттєву, яким відповідають три чесноти – мудрість, хоробрість і поміркованість. Відповідно, люди мають бути поділені на три класи – мудреців-правителів, воїнів та виробників матеріальних благ. Мета життя людини – служіння цілому, державі.

З Платоном пов’язана також кумедна легенда. Оповідають, ніби Платон, по аналогії з визначенням півня – “двоноге, вкрите пір’ям”, дав визначення людині: “двоноге без пір’я”. Тоді інший філософ, Діоген, обскуб півня і приніс його Платону зі словами: “Ось – людина”.

Аристотель дав класичне визначення людини як політичної істоти, звернувши увагу на те, що людина стає повноцінною людиною лише в суспільстві, завдяки спілкуванню з іншими людьми.

В період Еллінізму, насамперед філософами-стоїками, розроблялася ідея фундаментальної рівності усіх людей як істот, наділених розумом і покликаних наслідувати божественну досконалість.

В період Середньовіччя розуміння природи людини ґрунтувалося на біблійній оповіді про творення людини Богом. Згідно з нею, людина – це єдина істота, яку Бог створив за Його власними образом і подобою, щоб вона владарювала над усіма іншими живими істотами. З одного боку, тут підкреслюється духовна природа, богоподібність людини. З іншого боку, закладається ідея владарювання людини над природою, яка є характерною для західної цивілізації на відміну від інших, що наголошують на гармонії між людиною і природою. Цю ідею можна розглядати як одне з головних джерел потужного науково-технічного розвитку, разом з сучасними екологічними, соціальними і духовними проблемами, відчуженням людини від природи і руйнацією людиною свого природного оточення, що загрожує самому існуванню людства. Християнське віровчення також наголошує на ідеї любові як найважливішої духовної здатності, яка надає смисл людському буттю.

В період Нового часу, коли в центрі філософського інтересу перебувають проблеми наукового пізнання, людина розглядається насамперед як раціональна, мисляча істота. Таке бачення людини відображає відома родова самоназва homo sapiens – людина розумна.

Разом з тим, наукове мислення зруйнувало стару систему космологічних уявлень, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля – місце життя людей. В новій картині Всесвіту Земля – лише одна з планет, що, разом з іншими планетами, обертається навколо однієї з нескінченної кількості зірок у нескінченному Всесвіті. Така картина підкреслює мізерність людини у Всесвіті і утворює вражаючий контраст з картиною творення Всесвіту Богом, що змальована в Біблії, де людина є вінцем творіння (Бог спочатку створює небо і Землю, потім розділяє сушу й води, потім – створює всі види рослин і тварин, і – нарешті, в останній день творення – людину.) Відомий сучасний фізик і популяризатор науки Стівен Хокінг описує так новий, “науковий” погляд на місце людини у світі: “людський рід – це лише хімічний накип на планеті середнього розміру, що обертається навколо цілком звичайної зірки на периферії однієї зі ста мільярдів галактик.”

Про цю проблему ще у ХVII ст. розмірковував видатний фізик, математик і релігійний філософ Блез Паскаль (1623-1662 р.). Він визнавав: “Мене жахає вічна мовчанка цих безмежних просторів.” Разом з тим, він наголошував, що залишається дещо – що вивищує людину над цим безмежним світом і повертає їй гідність:

“Людина – усього лише очерет, найслабше з творінь природи, але вона – очерет мислячий. Щоб її знищити, зовсім не потрібно усього Всесвіту: достатньо подуву вітру, краплини води. Але хай навіть її знищить Всесвіт, людина усе одно є вищою за нього, бо усвідомлює, що розлучається з життям і що слабша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює.”[9]

Ми вже знайомі з теоріями Іммануїла Канта, який вважав, що завданням філософії є дослідження трьох головних питань, які визначають систему життєвої орієнтації людини: “Що я можу знати?”, “Як я повинен чинити?” та “На що я можу сподіватися?” Усі ці питання разом утворюють єдине питання “Що таке людина?”

Внаслідок впливу теорії Дарвіна та загальної тенденції до звільнення від релігійних уявлень, формується і набуває все більшого визнання (особливо, серед науковців) розуміння людини як результату і вищого рівня біологічної еволюції.

Велика роль техніки в сучасному житті привертає увагу вчених і філософів до ролі знарядь праці у формуванні людини і людського способу життя. Поява людини пов’язується насамперед з появою перших знарядь праці. Людина розглядається як істота, яка створює знаряддя праці. Слідом за Бенджаміном Франкліном людину визначають як homo faber – людина уміла.

Інші концепції еволюційного походження людини розглядають мову як найважливіший людинотворчий чинник. В цьому відношенні, еволюційне формування людини як виду аналогічне розвитку дитини у суспільстві. Згадаймо Аристотеля: представник біологічного виду ‘людина’ по-справжньому стає людиною тільки завдяки спілкуванню з іншими людьми (процес соціалізації – засвоєння дитиною основних форм життєдіяльності, набутків культури, що здійснюється, насамперед, завдяки мові).

Крім мови, мислення, здатності до творення знарядь праці, людське буття характеризується таким поняттям як культура. В широкому смислі культурою називають усе те штучне середовище, яке створюється людиною, а також небіологічні властивості самої людини, – на відміну від природи. Поняття культури охоплює два головні аспекти:

матеріальна культура – штучні матеріальні умови людської життєдіяльності (засоби праці, будівлі тощо), а також пов’язані з ними форми діяльності людини (наприклад, способи користування знаряддями праці);

духовна культура – продукти людського духу, які задовольняють духовні потреби людини (релігія, мистецтво, література, філософія), та здатність людини сприймати їх духовний зміст.

У ХІХ-ХХ ст. багато філософів ставили під сумнів адекватність визначення людини як раціональної істоти. Людвіг Фейєрбах вважав, що наголос на людській раціональності є однобічним і людину слід розглядати насамперед як чуттєву істоту; а в релігії та ідеалістичній філософії слід вбачати відчужену родову сутність людини. Натомість, Сьорен Кьєркегор протиставляв раціоналізму релігійність, яку він вважав найвищим етапом духовного розвитку людини. В філософії Шопенгауера та Ніцше наголос робиться на вольових, емоційних, ірраціональних аспектах людської поведінки. Виникає напрямок філософії життя (Ніцше, Дільтей, Бергсон), в якому дійсність та її розвиток розглядаються як потік життєвої енергії, в якому людина займає своє місце. Під впливом праць Зігмунда Фрейда популярною стає теорія про те, що основу людської мотивації утворюють підсвідомі, інстинктивні, ірраціональні прагнення, а раціональність є лише поверховим нашаруванням – способом приховування справжніх мотивів та їх пристосування до вимог суспільного оточення. Згадаймо також думку Е.Морена, який, з огляду на руйнівні тенденції розвитку людства, які особливо проявилися у ХХ ст. (дві світові війни, масові вбивства, геноциди, створення й застосування зброї масового знищення, зокрема, атомної бомби, руйнація екологічного середовища), визначав людину терміном sapiens-demens – розумний безумець.

 

2. Людина в перспективі філософії екзистенціалізму

Один з найпопулярніших філософських напрямків ХХ ст. – філософія екзистенціалізму, що розвивалася з 1920-х рр. в філософських і художніх творах Жана-Поля Сартра, Альбера Камю, Мартіна Хайдеггера, Карла Ясперса та ін. Найвідомішими попередниками цього напрямку в філософії ХІХ - початку ХХ ст. Вважаються Сьорен Кьєркегор та Фрідріх Ніцше. Екзистенціалізм найбільше цікавиться людиною у “пограничних ситуаціях” життєвого вибору, пов’язаних із такими поняттями як боротьба, провина, страждання, хвороба, втрата, смерть. В екзистенціалізмі ХХ ст. виділяють два напрямки: атеїстичний та релігійний.

Атеїстичний екзистенціалізм представлений відомими французькими філософами-письменниками Жаном-Полем Сартром та Альбером Камю, філософом Морісом Мерло-Понті, а також німецьким філософом Мартіном Хайдеггером. Правда, ані Камю, ані Хайдеггер не ідентифікували себе з екзистенціалізмом. Тож найбільш репрезентативною фігурою тут є Жан-Поль Сартр.

 

Сартр запропонував новий підхід до проблеми людської сутності, виразивши його формулою: ‘екзистенція передує есенції’ (тобто, сутності). Розшифруємо, що це означає.

Нагадаю, що поняття екзистенції (ex-sistentia), введене в філософський обіг К’єркегором, означає існування, але не просто існування, а таке існування, що постійно долає власні межі. Єдиним, унікальним існуванням такого роду є існування людини як духовної істоти.

Есенція (англ. essense) – це сутність– філософське поняття, яке означає визначальні властивості речі, які роблять її тим, чим вона є. Наприклад, сутність людини − це те, що робить людину людиною, що вирізняє її з решти світу. Класична філософія вбачала цю сутність у розумі (звідси, родова самоназва − homo sapiens).

У класичному (метафізичному) розумінні сутність уявлялася як якась особлива реальність, яка передує існуванню окремих речей і являє для них взірець (ідеї в філософії Платона, вічні задуми-ідеї Бога в релігійній філософії). Сартр розумів це поняття дещо інакше − просто як комплекс властивостей, які притаманні речі і визначають спосіб її буття, поведінки.

У класичній філософії, ідея сутності у відношенні до людини (або ідея “людської природи”) мала нормативне значення: людина має жити відповідно до своєї “сутності” чи “природи”. Людина розглядалася як єдина істота, яка, будучи наділеною свободою, може жити всупереч своїй природі чи сутності, – і це порушення розглядалося як зло. Сартр відкинув цю ідею. Оскільки не існує Бога, який визначив би для людини мету її життя, її призначення, то такий погляд втрачає будь-який сенс.

Разом з тим, Сартр відкинув погляд на людину як на звичайну частину природи, поведінка якої детермінована (визначається) її природою чи сутністю – даними від природи властивостями і природними законами (фізики, хімії, біології). Сартр відкинув детерміністичний погляд на людину і оголосив людину вільною істотою, яка обирає і творить саму себе і власну сутність.

Нагадаю, що в християнському розумінні людина також визнається вільною істотою, але її вільний вибір підлягає моральній оцінці як такий, що відповідає або не відповідає людській “сутності” чи “природі”. Натомість, Сартр приймає ідею людської свободи і відкидає ідею людської “сутності” чи “природи” як чогось, що визначає спосіб людського життя або ставить перед ним моральні вимоги. За Сартром, свобода людини абсолютна. Оскільки людина вільна, а Бога не існує, то не існує і ніякої людської сутності, крім тієї, яку створює сама людина за власним вибором.

Людська свобода – головний постулат екзистенціалізму. При цьому йдеться не про зовнішню (соціальну, політичну) свободу, а про те, що людина (в будь-яких соціальних умовах) творить сама себе, обирає свій власний спосіб буття. Людина спочатку існує, обирає, створює сама себе, власний спосіб і сенс буття, власні цінності. А її сутність формується як результат цих виборів. Отже, людина – єдина істота, у якої існування-екзистенція передує сутності (есенції).

Людина є істотно свободною особистістю. Свобода виявляється у виборі. Людина завжди перебуває в ситуації вибору. Ми не вибираємо бути свободними, ми засуджені на свободу. Тотальна свобода означає тотальну відповідальність. Тому свобода важко переживається людиною; способом буття свободи є туга. Людина шукає певності, солідності, опори в оцінці інших. Багато людей намагаються позбутися свободи і пов’язаної з нею відповідальністю, плисти за течією, жити ‘як усі’. Такий спосіб буття оцінюється екзистенціалістами як ‘несправжній’, ‘недостотний’, і пафос екзистенціалізму спрямований на утвердження справді вільного, самостійного, відповідального, ‘достотного’ способу буття.

Проте навіть відмова від вибору є вибором: вихідна, початкова свобода людини виявляється навіть у тому, що людина обирає несвободу, ‘недостотне’ буття. І людина завжди вільна відмовитися від такого буття і обрати свободу.

У відношенні до моральної проблематики Сартр сповідував позицію релятивізму: не існує об’єктивних загальнозначущих моральних цінностей, смислу життя і т.д. Людина сама створює-обирає свій життєвий проект і відповідну йому систему цінностей чи смисл життя.

 

Інший відомий французький письменник і філософ, якого також прийнято відносити до напрямку атеїстичного екзистенціалізму (але який у пізніший період своєї творчості відмежовувався від цього поняття) - Альбер Камю.

Напочатку своєї філософської творчості Камю сповідував погляди, подібні до поглядів Сартра. В праці “Есе про абсурд. Міф про Сізіфа” Камю пише про абсурдність людського буття: людина ‘вкинута’ в чужий, байдужий їй світ, в якому немає ніякого смислу. Людина подібна до Сізіфа – героя давньогрецького міфу, якого боги засудили катити на нескінченно високу гору важкий камінь. Стомлюючись, Сізіф відпускає камінь, він скочується донизу гори, і Сізіф мусить починати свою працю заново. Вихід, за Камю, полягає в тому, щоб з мужністю прийняти абсурдність людського існування, кидаючи цим самим виклик байдужому до людини світу.

Під час другої світової війни Камю був активним учасником антифашистського спротиву. Невже і ця боротьба не мала смислу? Для чого ж тоді Камю і його соратники ризикували своїм життям? Намагаючись відповісти на це питання Камю пише есе “Листи до німецького друга”. Він ніби звертається до свого давнього ‘друга’-німця, який дотримувався тих же екзистенціалістських філософських позицій, але знайшов у них виправдання нацизму. Чому ж, відштовхуючись від одних і тих же філософських ідей, Камю і його німецький ‘друг’ прийшли до протилежних позицій. Ось як відповідає на це питання Камю:

“Я хочу розповісти вам, як стало можливим те, що ми, колись такі схожі, нині стали ворогами...

Ми обидва довгий час вважали, що в цьому світі немає вищого розуму і що всі ми обмануті. Якоюсь мірою це переконання живе в мені і зараз. Але я зробив з цього й інші висновки, що відрізняються від тих, якими ви оперували тоді і якими от уже стільки років намагаєтеся насильно збагатити Історію...

Ви ніколи не вірили у осмисленість цього світу, а вивели звідси ідею про те, що усе в ньому рівноцінно, що добро і зло визначаються бажанням людини. Ви вирішили, що через брак якої б то не було людської або божественної моралі єдині цінності – це ті, що керують тваринним світом, а саме: жорстокість і хитрість. Звідси ви вивели, що людина – ніщо і можна вбити її душу: що в самій безглуздій з історій завдання індивідуума полягає лише в демонстрації сили, а його мораль – у реалізмі завоювань. По правді сказати, я, що думав, здавалося б, точно так само, не знаходив контраргументів, відчуваючи в собі хіба лише жадібне бажання справедливості, що, зізнатися, виглядало в моїх очах настільки ж необґрунтованим, як і найбурхливіша з пристрастей.

У чому ж полягала відмінність? А ось у чому: ви легко відмовилися від надії знайти сенс життя, а я ніколи не втрачав надії на це. Ви легко змирилися з несправедливістю нашого, людського, становища, а потім зважилися ще і погіршити його, тоді як мені, навпаки, здавалося, що людина саме для того і зобов'язана стверджувати справедливість, творити щастя, щоб протистояти світові нещасть...

Як бачите, з того самого принципу ми видобули різну мораль. Бо в дорозі ви відмовилися від ясності бачення, визнавши більш зручним (або, за вашим висловом, цілком байдужним), щоб хтось інший думав за вас і за мільйони інших німців. Через те, що ви втомилися боротися з небом, ви знайшли собі відпочинок у цій виснажливій авантюрі, де ваше завдання – спотворити душі і зруйнувати землю. Коротше кажучи, ви обрали несправедливість...

Я ж, навпаки, обрав для себе справедливість, щоб зберегти вірність землі. Я продовжую думати, що світ цей не має вищого смислу. Але я знаю також, що є в ньому щось, що має смисл, і це – людина, тому що людина – єдина істота, що претендує на осягнення смислу життя. Цей світ прикрашений, принаймні, однією справжньою істиною – істиною людини, і наше завдання – озброїти її переконливими доводами, щоб вона з їх допомогою могла боротися з самою долею. А людина не має інших доводів, крім того єдиного, що вона – людина, ось чому потрібно рятувати людину, якщо хочеш врятувати те уявлення, яке люди склали собі про життя. Ваша зневажлива посмішка скаже мені: “Що це означає – врятувати людину?” Але ж я з усіх своїх сил давно вже кричу вам: це значить не калічити її, це значить дати їй шанси на справедливість, яку вона одна у цілому світі сповідує.”

В 1951 р. Камю опублікував свою підсумкову філософську працю “Бунтівна людина”, в якій він здійснив цікаве дослідження джерел іншого тоталітарного режиму – радянського. Камю намагався відповісти на питання: як стало можливим, що гуманістичний рух за визволення людини виродився зрештою в жахіття комуністичного терору? Безкомпромісне засудження Камю радянського тоталітарного режиму привело до гострої полеміки й розриву відносин з провідними представниками атеїстичного екзистенціалізму – Сартром і Мерло-Понті, які (як і багато інших європейських інтелектуалів) намагалися виправдовувати радянський терор, вбачаючи в радянській системі надію на світле майбутнє людства, і підводили під це виправдання філософську базу, звертаючись до ідей Гегеля.

 

Ще один відомий мислитель, якого звичайно відносять до екзистенціалізму, хоча він сам з цим і не погоджувався – німецький філософ Мартін Хайдеггер.

Головним поняттям філософії Хайдеггера є Dasein - ‘ось-буття’, що приблизно відповідає поняттю екзистенції. Хайдеггер розмірковував про його історичність, про те, що воно є ‘буттям-до-смерті’, про ‘забуття Буття’ (що в перекладі на більш звичну мову означає смисложиттєвий, екзистенційний вакуум), який є, за Хайдеггером, наслідком ‘відірваності від коріння’ та панування техніки у сучасному світі. В творчості Хайдеггера, як і інших філософів екзистенційного спрямування, велика вага надається протиставленню повноцінного, ‘достотного’ людського буття (що в повсякденній мові приблизно відповідає характеристиці людини як справжньої особистості) та ‘недостотного’ буття, яке є втечею від свободи й відповідальності (спосіб життя тих, хто пливе за течією, живе ‘як усі’).

Найвідомішим представником релігійної течії в екзистенціалізмі ХХ ст. був Карл Ясперс. Проте “релігійність” філософії Ясперса дуже нетрадиційна, неортодоксальна. Ясперс пропагував ідею філософської віри. Він доводив, що людська екзистенція, як буття, що постійно долає себе, власні межі, спрямоване до якоїсь духовної реальності, яку він називає Трансценденцією, Абсолютом, Богом. Проте ця реальність мислиться Ясперсом не як жива істота, а як універсальне духовне начало, до якого людина, як духовна істота, причетна. Цей Абсолют можна ототожнювати з ідеєю Добра, морального Блага, а не протиставляти етиці, як це робив К’єркегор.

3. Філософсько-антропологічні концепції психоаналізу та гуманістичної психології ХХ ст.

У дискусіях ХХ століття про людську природу важливе місце займали теорії психологів. Це зрозуміло, оскільки предметом психології є людська психіка – поняття, яке охоплює емоції, мотивацію, потреби, поведінку людини.

Буквально ‘психологія’ перекладається з грецької як наука про душу; проте вплив матеріалізму і природничих наук привів до того, що ‘душа’ стала розглядатися більшістю науковців як містичне, метафізичне поняття, і її було замінено на ‘психіку’. Більше того, тенденція до наслідування природничих наук набула такої міри, що психологи, прагнучи до науковості, стали відкидати і психіку, проголосивши натомість завданням наукової психології дослідження поведінки тварин і людей за схемою стимул-реакція (тобто, дослідження того, яку поведінкову реакцію викликають ті або інші стимули, як викликати потрібну поведінкову реакцію, як виробляти потрібні умовні рефлекси, методи навчання-дресировки, маніпулювання поведінкою тварин і людей). Цей напрям в психології, який називається біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) надовго запанував в західних університетах. У другій половині ХХ століття характер панівної течії психології, орієнтованої на взірці природничих наук, суттєво змінився під впливом розвитку комп’ютерних технологій; панівним напрямком стала когнітивна психологія, яка базувалася на комп’ютерній моделі пізнання як процесу обробки інформації. Крістофер Аанстус влучно характеризував ці два різновиди психології, орієнтованої на зразки природничих та математичних наук, як “психологію пацюка” (оскільки переважну більшість своїх досліджень-експериментів біхевіористи здійснювали на пацюках) та “психологію комп’ютера” (оскільки суть когнітивної психології зводиться до ідеї, що людська психіка – це комп’ютер).[10] Розглянуті вище напрямки часто називають головною течією західної психології, оскільки вона займала панівні позиції в університетах, визначаючи освітні і дослідницькі програми і спрямування фондів, а інші напрямки в психології з великими труднощами відстоювали своє право на життя. Критики головної течії відзначають її догматично-сцієнтистський, антигуманістичний характер та безплідність: основна маса її результатів банальні і не відповідають на проблеми, які турбують людей.

Головними альтернативами головній течії в психології ХХ ст. були психоаналіз Зігмунда Фрейда та велика кількість різних психологічних концепцій і методик психологічної допомоги, які об’єднують під назвою гуманістична психологія. Усі ці психологічні теорії ґрунтуються на власній філософській концепції людської природи, намагаються інтерпретувати людські потреби і мотивацію відповідно до цієї концепції, розробляють і застосовують відповідні методики психічної допомоги. Жодну з цих теорій неможливо перевірити емпірично-науковими методами. Деякі автори і прибічники цих теорій (зокрема, це стосується Фрейда і його послідовників) претендують на емпірично-науковий (або й природничо-науковий) статус, стверджуючи, що їх теорії підтверджуються досвідом, проте неупереджений погляд показує, що насправді має місце підгонка фактів під теорію, дуже довільна і необґрунтована інтерпретація фактів. Одні й ті ж факти знаходять пояснення в рамках зовсім різних психологічних теорій, і не існує можливості перевірити, яка з них дає правильне пояснення. Жодна з цих теорій не дає можливості робити конкретні передбачення щодо людської поведінки, так щоб передбачення, які логічно слідують з різних психологічних теорій, відрізнялися і на цій основі можливо було б відібрати з кількох альтернативних теорій одну, – як це робиться у природничих науках. Прибічники цих теорій апелюють до успішного практичного застосування в лікуванні неврозів і психологічній допомозі. Проте оскільки на такий успіх посилаються прибічники зовсім різних, альтернативних, несумісних психологічних теорій, то можна зробити висновок, що він свідчить не стільки про якість теорій, скільки про володіння психотерапевтами і психологами, які їх дотримуються, мистецтвом спілкування з людьми, розуміння і співчутливого ставлення і т.д. В сучасному суспільстві психотерапевт і психолог часто виконують ті функції, які раніше часто виконували священики: людина може розповісти такому “сповіднику” про всі свої проблеми, відкрити те, що вона приховує від інших людей зі страху осуду чи висміювання, відчути співчутливе ставлення і турботу, дізнатися, що “гріховні” думки і бажання, які її турбують, властиві і більшості інших людей, почути якісь доброзичливі поради тощо.

Звичайно, питання про те, яка з цих конкуруючих теорій є кращою, також важливе. За інших рівних умов, чим ближчою до істини є загальна теорія людської психіки, якої дотримується психолог, тим більш ймовірно, що він знайде правильні методи надання психологічної допомоги в конкретній ситуації. А проте (принаймні, на даний момент) не існує можливості емпіричної перевірки цих теорій і відбору однієї, найкращої (яка найкраще витримує усі емпіричні перевірки). Ми можемо лише оцінювати їх на основі здорового глузду, логіки та власного досвіду, і віддавати перевагу тим, які є найбільш логічно послідовними і які, як ми відчуваємо, найбільш повно і адекватно пояснюють людський досвід у взаємозв’язку різних його аспектів. Тобто, так само, як ми оцінюємо філософські теорії. Власне, загальні психологічні теорії, про які йде мова, і є філософськими; психоаналіз і різні напрямки гуманістичної психології цілком правомірно розглядати як філософсько-антропологічні теорії у поєднанні з розробленими на їх основі методиками психологічної допомоги.

Зігмунд Фрейд (1856-1939), подібно до психологів головної течії, був матеріалістом і шанувальником природничих наук. Свої теорії він вважав природничою наукою, хоча насправді вони були чисто спекулятивними (тобто, не піддавалися емпіричній перевірці). Ці теорії засновувалися на механістичному матеріалізмі, – Фрейд, його вчителі та його ортодоксальні послідовники сприймали це за критерій науковості. Тобто, маємо тут справу з характерним для сцієнтизму некритичним ототожненням науковості з застосуванням понять та інших концептуальних засобів природничих наук (і то у поверховому, спрощеному їх розумінні).

Проте в наслідуванні природничих наук Фрейд не заходив так далеко як представники “головної течії”. Він припускав, що в майбутньому розвиток природничих наук дозволить пояснювати поведінку людини на основі знання про фізико-хімічні процеси і структури тіла людини, без звертання до традиційних психологічних понять, якими люди описують свій внутрішній психічний (емоційний, мисленневий) досвід. Але поки що до цього далеко і на даному етапі розвитку наукового знання психологія ще не може обходитися без таких понять.

Проте Фрейд вважав, що людська поведінка на найглибшому рівні зумовлюється якимись фундаментальними чинниками природного, фізичного чи біологічного характеру, – якоюсь специфічною енергією або інстинктами. На думку Фрейда, науковець не повинен задовольнятися звичайними поясненнями поведінки людини, які спираються на її власне свідоме сприйняття мотивів своєї поведінки. Такі пояснення є поверховими і ненауковими. Справжні мотиви людської поведінки лежать глибше і, як правило, не усвідомлюються самими людьми. Справжня мотивація поведінки людини лежить у сфері підсвідомого. Справжні, глибинні мотиви – це інстинктивні бажання людини, які людина витісняє у підсвідомість, бо вони суперечать вимогам суспільного оточення, нормам культури. Те, що сама людина, як правило, сприймає за мотиви своєї поведінки – це “раціоналізації”, які дозволяють (повністю або частково) реалізувати підсвідомі інстинктивні прагнення, і, водночас, приховують справжні мотиви. При цьому підсвідомі прагнення часто реалізуються у дуже (до невпізнаваності) зміненій формі, що відповідає вимогам культури. Такі трансформації початкових інстинктивних прагнень у відповідності з нормами культури Фрейд називав “сублімацією” (від англ. sublime – величний, високий). З допомогою таких “раціоналізацій” і “сублімацій” людина надає своїй поведінці пристойного вигляду, вводячи в оману інших людей і саму себе. “Підсвідоме”, “витіснення”, “раціоналізація”, “сублімація” – ключові поняття теорій Фрейда.

У підсвідомість витісняються не лише інстинктивні прагнення, які пригнічуються культурою, але й особливо неприємний, такий, що сприймається як ганебний, травматичний досвід людини. Витіснений у підсвідомість досвід дуже сильно впливає на стан психіки та поведінку людини; він є головним джерелом психічних розладів (неврозів). Сила цього негативного впливу на психіку людини зумовлюється тим, що витіснений досвід не усвідомлюється і не контролюється людиною. Особливо важливим, у цьому плані, є витіснений у підсвідомість дитячий травматичний досвід. Однією з головних причин психічних розладів (неврозів) є також фрустрація – хронічна незадоволеність і пригнічення – потреб, що витісняються у підсвідомість. Якщо людина усвідомить те, що приховано у підсвідомому, вона може звільнитися від причин неврозів і більш ефективно перебудувати систему способів реалізації і сублімації базових інстинктивних потреб. Відповідно, Фрейдом розроблено методику лікування неврозів (психотерапії) на основі психоаналізу – дослідження, виявлення, усвідомлення змісту підсвідомого шляхом пригадування дитячого досвіду та інтерпретації (тлумачення) образів і думок, які виникають в уяві і свідомості людини в ситуаціях, які свідомо не контролюються або погано контролюються, – у снах, фантазіях, випадкових обмовках тощо.

В різні періоди своєї творчості Фрейд сформулював дві концепції, що відрізняються розумінням природи підсвідомого і людської мотивації.

В першій, найбільш відомій концепції (перша психоаналітична система) Фрейд постулював, що людська підсвідома мотивація має в своїй основі сексуальну енергію, лібідо, а людська поведінка визначається двома фундаментальними інстинктами – сексуальним інстинктом та інстинктом самозбереження. Усі форми поведінки людини, крім тих, що лише забезпечують її самозбереження, є способами “розрядки” енергії лібідо. Зокрема, усі форми культуротворчої діяльності людини – мистецтво, релігія, наука тощо є, з точки зору Фрейда, сублімаціями сексуальності.

В структурі особистості Фрейд виділяв три рівні: 1) підсвідоме, “Воно”, що репрезентує сексуальний інстинкт і діє за “принципом задоволення”; 2) свідомість, “Я”, що забезпечує самозбереження і діє за “принципом реальності”; 3) “Над-Я” – засвоєні (інтеріоризовані) людиною норми культури, вимоги суспільного оточення. Свідомість, “Я” виконує роль посередника між вимогами суспільства та справжньою підсвідомою мотивацією людини, обмежує реалізацію підсвідомих прагнень і спрямовує енергію підсвідомого у суспільно прийнятне русло.

Розвиток дитини від народження тлумачиться в сексуальних термінах: прив’язаність дитини до матері тлумачиться як форма статевого потягу; задоволення, яке отримує немовля від материнських грудей – як оральна сексуальність; відчуття малої дитини, пов’язані з навчанням контролювати стул, – як анальна сексуальність; відношення хлопчика до батька – як “Едипів комплекс”, що поєднує статевий потяг до матері, ненависть до батька як до суперника і страх кастрації (герой давньогрецького міфу Едіп не знав своїх батьків і, сам того не підозрюючи, вбив свого батька і одружився з власною матір’ю). Ці теорії в основному стосуються хлопчиків. Щодо жінок, то Е.Фромм так резюмує точку зору Фрейда: “жінки – це скалічені чоловіки, які керуються комплексом кастрації та заздрістю до пеніса”[11].

Перша психоаналітична система Фрейда викликала величезний інтерес і користувалася величезною популярністю. Вона стала основою ортодоксального фрейдизму – психологічного напрямку, який об’єднував “правовірних” послідовників Фрейда і став у психології ХХ століття другим за впливом (після “головної течії”). Можливо, це було пов’язано з тим, що напочатку ХХ століття жителі країн Європи та Америки справді страждали від надмірного пригнічення (фрустрації) сексуальності релігійними й культурними нормами. В середині ХХ ст. теорію Фрейда з захопленням пропагували багато студентів і “лівих”, революційно налаштованих інтелектуалів, які зробили з неї висновок про необхідність “сексуальної революції” – ліквідації усіх обмежень для вільних статевих зносин.

В пізній період своєї творчості (1920–30-ті рр.) під впливом першої світової війни Фрейд розробляв нову концепцію (друга психоаналітична система), в якій вся людська мотивація і життєдіяльність пояснюється взаємодією двох фундаментальних інстинктів – інстинкту життя, Еросу, та інстинкту смерті, Танатосу. Ця концепція не викликала такого інтересу і не набула такої популярності як перша.

Багато психологів, які зазнали великого впливу теорій Фрейда, відійшли від абсолютизації сексуальності і, рухаючись у гуманістичному напрямку, запропонували власні концепції підсвідомості та людської мотивації, в основу яких закладено специфічно людські потреби.

Альфред Адлер (1870-1957) вважав, що в основі людської мотивації та неврозів лежить комплекс неповноцінності та прагнення її компенсації: поступаючись у чомусь іншим, людина відчуває занепокоєння або приниження, що стимулює її до зусиль по самоствердженню, вивищенню іншими засобами. Якщо їй не вдається позбутися комплексу неповноцінності, виникають психічні розлади.

Карл Ґустав Юнг (1875-1961) замінив ідею сексуальної енергії лібідо на ідею психічної енергії, яка може виражатися у різних формах; він виявив у структурі підсвідомості спільні для людства архаїчні образи, які отримали назву архетипів або колективного позасвідомого. Він також дуже цікавився східними релігійно-філософськими традиціями і здійснював порівняльний аналіз західної та східної (власне, індійської та тібетської) культур. Головну відмінність між ними він вбачав у тому, що в західній культурі домінує індивідуально-свідоме начало, а у східній – колективно-позасвідоме.

Еріх Фромм (1900-1980) – мабуть, найцікавіший представник напрямку, який називають неофрейдизмом. Для цього напрямку характерно критичне переосмислення творчої спадщини Фрейда, звертання до вищих потреб і здатностей людини (таких як любов, творчість, самоактуалізація), використання фрейдівської понятійної системи (підсвідоме, сублімація, раціоналізація, витіснення, фрустрація) для критики сучасного суспільства.

На формування поглядів Фромма справили великий вплив творчість не лише Фрейда, але й Карла Маркса та філософів-екзистенціалістів.

Фромм звертав увагу на суперечливість людського буття. Адже людина – це єдина істота, наділена самосвідомістю і здатна самостійно обирати свій спосіб життя. Внаслідок цього людина перебуває у подвійному відношенні до природи: вона відділилася від природи і водночас залишається частиною природи. (Ця ситуація алегорично відображена в біблійному міфі про гріхопадіння перших людей – Адама і Єви.) Людина втратила гармонію інстинктивної єдності з природним світом і прагне її повернути, але не може повернутися до природного, долюдського стану і мусить шукати нові, людські шляхи досягнення гармонії у відносинах з іншими людьми та природою.

В соціально-політичному відношенні Фромм розвивав критику сучасного суспільства, яка міститься в працях Маркса та інших мислителів, як суспільства, в якому людина “відчужена” від природи, результатів власної праці, інших людей та від самої себе, – тобто відноситься до всього як до засобів для споживання, збагачення та кар’єри, а не як до чогось цінного самого-по-собі, мети, з якою її пов’язують відносини любові, турботи, відповідальності. [12]

Фромм протиставляв два основні способи існування людини –“володіння” та “буття” (або в дієслівній формі “мати” та “бути”). Перший спосіб пов’язаний з такими поняттями як володіння, накопичення, використання, споживання; другий – з такими поняттями як любов, турбота, відповідальність, творчість. Відмінність між цими способами існування Фромм пояснює на прикладі таких понять як знання, пам’ять (згадування), влада, віра та ін.

Володіти знанням – це накопичувати інформацію, наприклад, коли студент тупо зазубрює конспект лекції. Знати (знання за принципом буття) – це розуміти, поглиблювати своє розуміння якогось предмета, намагатися проникнути за поверхню явищ і докопатися до суті. “Оптимальне знання за принципом буття – це знати глибше, а за принципом володіння – мати більше знань.

Згадування за принципом володіння – це механічне, байдуже згадування якоїсь інформації. Згадування за принципом буття – це “живі” спогади, згадування якихось подій і пов’язаних з ними емоційних переживань, свого роду повторне переживання.

Влада за принципом буття – це особистий авторитет, вплив на інших людей, який визначається особистими якостями, компетентністю тощо. Влада за принципом володіння – це знеособлена влада, яку людина має просто тому, що займає певну посаду (незалежно від того, чи має вона потрібні особисті якості та компетенцію).

Віра за принципом володіння – це приналежність до якоїсь релігійної конфесії і визнання якогось віровчення. Віра за принципом буття – це віра, що виражає особистий досвід і цінності. Це може бути віра в людей або в самого себе, слушність якої неможливо показати емпірично-науковими методами, але яка ґрунтується на нашому життєвому досвіді. Це може бути і релігійна віра, – в тій мірі, в якій вона виражає власний духовний досвід людини, а не є просто прийняттям на віру того, що кажуть інші.

Головна проблема сучасної західної цивілізації, на думку Фромма, полягає в тому, що в ній принцип володіння домінує над принципом буття, а для творчого розвитку і щастя людини потрібно, щоб було навпаки.[13]

У праці “Людина для себе” Фромм виділив кілька основних типів або орієнтацій характеру залежно від панівної життєвої установки людини:

– рецептивна орієнтація – сподівання не на власні сили, а на ласку, милість, допомогу інших людей та Бога, на “магічного помічника”;

– експлуататорська орієнтація – налаштованість на те, щоб відбирати бажані блага у інших людей силою або хитрістю;

– накопичувальна орієнтація – накопичення багатства шляхом праці та економії; при цьому накопичення стає самоціллю;

– ринкова орієнтація – людина розглядає себе як товар і розвиває або навчається зображувати ті якості, які користуються попитом на ринку праці; живе за принципом “Я – те, чого побажаєте”:

– продуктивна орієнтація – орієнтація на буттєві цінності: розвиток і реалізацію творчих здібностей, любов, гармонійні відносини з людьми і природою.

На думку Фромма сучасна соціально-економічна система західних країн сприяє розвитку ринкової орієнтації. Надії на майбутнє Фромм покладав на розвиток продуктивної орієнтації.

У першій праці, яка принесла Фромму популярність, “Втеча від свободи” (1941 р.) він намагався з’ясувати психологічні властивості сучасної людини, які “спонукують її добровільно відмовлятися від свободи у фашистських державах і які так широко поширені в мільйонних масах нашого власного народу”.

Фромм розрізняв два види свободи – “негативна свобода” або “свобода від”, тобто свобода від зовнішніх обмежень, та “позитивна свобода” або “свобода для” – під цим поняттям Фромм розуміє всебічний розвиток творчого потенціалу людини. Історія людства до ХХ століття була історією звільнення від зовнішніх обмежень, збільшення негативної свободи. Але вона не супроводжувалася відповідним розвитком творчого потенціалу людини. Внаслідок цього у людини формується суперечливе ставлення до свободи. З одного боку, її приваблює свобода як можливість робити те, що вона хоче. З іншого боку, отримавши свободу, людина часто не знає, що з нею робити, задля чого їй жити. Свобода – це необхідність самому приймати життєво важливі рішення і нести за них відповідальність. Людина боїться такого вибору, боїться брати на себе тягар відповідальності і готова, щоб перекласти його на інших, відмовитися від свободи. Люди “не можуть без кінця нести тягар “свободи від”; якщо вони не в змозі перейти від негативної свободи до позитивної, вони силкуються позбутися свободи взагалі.” Звідси – “готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого провідника за обіцянку хвилюючого життя, за пропонування політичної структури та символів, які дають життю індивіда якусь видимість смислу та порядку”. Тому “сучасна людина усе ще охоплена занепокоєнням і відчуває спокусу віддати свою свободу усяким диктаторам – або втратити її, перетворившись у маленький гвинтик машини: не у вільну людину, а в добре нагодований і добре одягнений автомат.”

Фромм також запропонував концепцію “продуктивної любові”, що пов’язана з уже відомим нам поняттям продуктивної орієнтації характеру. Суть продуктивної любові виражається чотирма поняттями – турбота, повага, відповідальність і знання. Сучасна культура і суспільні відносини формують у людини неправильні установки по відношенню до такої важливої складової людського життя, як любов. Існує декілька таких дуже поширених у сучасному суспільстві хибних установок:

– людина прагне бути любимою, замість того, щоб розвивати в собі мистецтво любити;

– людина уявляє, що проблема любові зводиться до того, щоб зустріти “саме ту”, “cуджену” людину – людину, в яку вона закохається і яка закохається в неї з першого погляду і на все життя, – романтичний стереотип, що дуже поширений в кіно і художній літературі;

– вважається, що любити можна і треба лише одну людину;

– чоловік і жінка орієнтовані на “ринкові” критерії, розглядають один одного як товар.

Ось що Фромм пише про романтичні уявлення про любов:

“Прийнято вважати, що закоханість – це вже вершина любові, у той час як насправді – це початок і тільки можливість набуття любові. …Самотність і сексуальні бажання роблять закоханість легкою справою, і тут немає нічого таємничого, але це той успіх, який так само швидко минає, як і прийшов.”[14]

“Неправильно, як представляє це ідея романтичної любові, що у світі існує лише одна людина, яку можна любити, і найбільша вдача всього життя – знайти цю єдину людину. Неправильно, що якщо така людина знайдеться, то любов до неї (або до нього) вимагає відмови від любові до інших людей... Стверджуюча сила любові в тому, що в коханій людині ми бачимо втілення істинно людських якостей.”[15]

На думку Фромма, правильна установка полягає зовсім в іншому – у тому, щоб розвинути в собі мистецтво любити – продуктивну любов до інших людей (і не лише людей) і самого себе. Любов – це не щось, що дається людині як щасливий випадок, дарунок долі, – це не щось зовнішнє. Любов – це наше відношення до людей, світу і самих себе. Основою, на думку Фромма, має бути “братерська любов”, яка поширюється однаково на всіх людей.

До напрямку гуманістичної психології відносять багато цікавих мислителів, які виступали проти сцієнтизму, механістичного матеріалізму та редукціонізму[16], характерних для “головної течії” та ортодоксального фрейдизму, за те, “щоб розуміти те, що є людським, прямо, у його власних термінах, як людське”[17]. Зупинимося на творчості лише одного з них – австрійського психолога Віктора Франкла (1905-1997).

Центральною проблемою психології та філософії Франкла є проблема життєвих смислів. На переконання Франкла, потреба у смислі є однією з визначальних для людського буття. Це переконання він виніс з гітлерівського концентраційного табору, в’язнем якого він був. Він зауважив, що люди, які вбачали смисл у своєму житті, виявляли набагато більшу мужність, гідність і волю до життя, аніж ті, які вважали, що життя не має смислу. Про вплив табірного досвіду на свою філософію Франкл говорив так:

“...будучи професором у двох областях, неврології та психіатрії, я добре усвідомлюю, до якої міри людина залежить від біологічних, психологічних та соціальних умов; але, крім того, що я професор у двох областях науки, я ще людина, що вижила в чотирьох таборах – концентраційних таборах, – і тому є свідком того, до якої несподіваної міри людина здатна кинути виклик найважчим умовам, які тільки можливо собі уявити. Зіґмунд Фрейд одного разу сказав: "Давайте спробуємо поставити деяку кількість самих різних людей в однакові умови голоду. Зі зростанням голоду всі індивідуальні відмінності зітруться, і замість них з'явиться одноманітний вияв неприборканого бажання". В концентраційних таборах, однак, істинним було протилежне. Люди стали більш різними. Маски були зірвані з тварин – і зі святих. Голод був одним і тим самим, але люди були різні. В рахунок йшли не калорії.”[18]

Франкл звернув увагу також на те, що дуже багато людей у сучасному суспільстві страждають від втрати відчуття смислу життя (≡ екзистенційний вакуум, фрустрація екзистенційних потреб), наслідком чого стає зростання кількості самогубств, наркоманії, алкоголізму тощо. Про це свідчать, зокрема, соціологічні дослідження: до спроб самогубства дуже часто вдаються люди, які є матеріально забезпеченими, мають достатньо високий соціальний статус, на мають особливих проблем у сім’ї, – тобто за усіма зовнішніми ознаками благополучні люди, які, проте, не бачать у житті смислу. На думку Франкла, це свідчить про те, що потреба у смислі належить до людської природи, є "condition humaine" – невід’ємною умовою людського буття.[19]

Людина потребує відчуття осмисленості життя, але в сучасному світі все більше людей його втрачають. Причини цього Франкл пояснював так:

“...на відміну від тварин інстинкти не диктують людині, що їй потрібно, і на відміну від людини вчорашнього дня традиції не диктують сучасній людині, що їй належить робити. Не знаючи ні того, що їй потрібно, ні того, що вона має робити, людина, схоже, втратила ясне уявлення про те, чого ж вона хоче. В результаті вона або хоче того ж, чого й інші (конформізм), або робить те, чого інші хочуть від неї (тоталітаризм).”[20]

Своє завдання як психолога Франкл вбачав у тому, щоб допомагати людям знайти смисл у житті.

Основні положення “філософії смислу” Франкла можна сформулювати так:

1) Смисл існує об’єктивно, він не видумується і не створюється людиною, його потрібно знайти. Франкл заперечував вчення популярного французького філософа Жана-Поля Сартра (див. наступну лекцію) про те, що людина сама створює або видумує смисл життя, – такий видуманий смисл не має ніякого смислу: людина не може сприймати щось як реальний, справжній смисл, якщо вона знає, що це – лише її довільна вигадка.

2) Смисл існує конкретно: як унікальний в кожній конкретній ситуації для кожної конкретної людини. Слід шукати не смисл “життя взагалі” (ми навряд чи зможемо вирішити це філософське питання, над яким впродовж багатьох століть билися філософи і якщо й знайшли якусь відповідь, то лише в дуже розмивчастих загальних термінах), а конкретний життєвий смисл – те, що надає осмисленості життю даної конкретної людини в даній конкретній ситуації.

3) Смисл існує завжди, в житті кожної людини у будь-якій ситуації. І цей смисл завжди можливо знайти і здійснити.

“У житті не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені смислу.”[21]

4) Є три шляхи реалізації смислу: творчість, переживання та відношення.

“Цей ряд відображає три основних шляхи, якими людина може знайти смисл у житті. Перший – що вона дає світові у своїх витворах; другий – що вона бере від світу у своїх зустрічах і переживаннях; третій – позиція, яку вона займає стосовно свого важкого становища в тому випадку, якщо вона не може змінити свою важку долю.”[22]

Життєві смисли пов’язані з моральними цінностями: цінності – це універсалії смислу (тобто результати узагальнення людського досвіду пошуку смислів).[23] Відповідно, існують три типи цінностей: цінності творчості, цінності переживання і цінності відношення.

Цінності переживання “проявляються в нашій чутливості до явищ навколишнього світу, наприклад, у благоговінні перед красою природи або творів мистецтва”.[24]

Найважливішим відношенням, в якому реалізуються цінності переживання, є любов:

“Любов – це переживання іншої людини у всій її своєрідності і неповторності.”[25]

Цінності відношення – це “ставлення людини до долі, що їй випала... Те, як вона приймає тяготи життя, як несе свій хрест, та мужність, яку вона виявляє в стражданнях, гідність, яку вона виявляє, будучи приреченою...”[26]

Завдяки цінностям відношення людина може здійснити смисл “навіть у безнадійній ситуації, перед якою вона безпорадна”, –
“продемонструвати те, на що здатна одна лише людина: перетворення страждання в досягнення на людському рівні… Здійснюючи смисл, що міститься у стражданні, ми реалізуємо найлюдяніше в людині. Ми здобуваємо зрілість, ми зростаємо, ми переростаємо самих себе. Саме там, де ми безпорадні й позбавлені надії, будучи не в змозі змінити ситуацію, – саме там ми покликані, відчуваємо необхідність змінитися самим.”[27]

5) Ми знаходимо життєві смисли завдяки особливій здатності, яку називають совістю:

“…в пошуках смислу людину направляє її совість. ...совість – це орган смислу. Її можна визначити як здатність знайти той єдиний і унікальний смисл, що криється в будь-якій ситуації.”[28]

 

Франкл також піддавав гострій критиці теорію гедонізму (яку підтримував Фрейд та його послідовники), яка говорить, що головною мотивацією людини є і має бути пошук задоволень, насолоди:

“...принцип насолоди в кінцевому рахунку руйнує сам себе. Чим більше людина прагне до насолоди, тим більше вона віддаляється від мети. Іншими словами, саме "прагнення до щастя" заважає щастю. Ця саморуйнуюча властивість прагнення до насолоди лежить в основі багатьох сексуальних неврозів. Знову й знову психіатру доводиться спостерігати, як і оргазм, і потенція порушуються, коли вони перетворюються в мету... У нормі насолода ніколи не є метою людських прагнень. Вона є і повинна залишатися результатом, точніше, побічним ефектом досягнення мети. Досягнення мети створює причину для щастя. Іншими словами, якщо є причина для щастя, щастя випливає з неї автоматично і спонтанно. І тому не потрібно прагнути до щастя, не потрібно про нього турбуватися, якщо в нас є підстава для нього. Більш того, прагнути до нього не можна. В тій мірі, в якій людина робить щастя предметом своїх устремлінь, вона неминуче робить його об'єктом своєї уваги. Але тим самим вона випускає з уваги причини для щастя, і щастя вислизає.”[29]

“...те, що було сказано вище про щастя як побічний ефект, настільки ж вірно і по відношенню до сексуальної насолоди: чим сильніше людина змагається до насолоди, тим сильніше вона від неї вислизає. Десятиріччя клінічного досвіду дають мені сміливість стверджувати, що порушення потенції та оргазму в більшості випадків зводяться саме до подібної схеми реагування. Іншими словами, сексуальність порушується в міру того, як посилюється свідома спрямованість та увага до неї. Чим більше увага зміщується з партнера на сам статевий акт, тим більшої шкоди завдається статевому акту. ...сьогодні ми зіштовхуємося з сексуальною інфляцією, яка, як і будь-яка інфляція... йде пліч-о-пліч з девальвацією. Сексуальність знецінюється в тій мірі, в якій вона знелюднюється. Адже людська сексуальність – це більше, ніж просто сексуальність, і більшим, ніж просто сексуальність, вона є в тій мірі, в якій вона – на людському рівні – виступає носієм позасексуальних, особистісних відносин.”[30]

На противагу гедонізму, Франкл наголошував на такій властивості людського буття як самотрансценденція, спрямованість за власні межі, – що є, на його думку, “феноменом, фундаментальним для розуміння людини”:

“...людське буття завжди орієнтоване назовні на щось, що не є ним самим, на щось чи на когось: на смисл, який необхідно здійснити, чи на іншу людину, до якої ми тягнемося з любов'ю. У служінні справі чи любові до іншого людина здійснює сама себе. Чим більше вона віддає себе справі, чим більше вона віддає себе своєму партнеру, тим у більшій мірі вона є людиною і тим у більшій мірі вона стає самою собою.”[31]

 

3. Проблема смерті та безсмертя в філософії та релігії

Одна з головних проблем, – а можливо і головна проблема, яку намагаються осмислити релігія і філософія, – це проблема смерті.

Античний філософ Ціцерон говорив: “Філософувати – це вчитися помирати.” А філософ Ренесансу Мішель Монтень пояснював цю думку: “Вся мудрість і весь розум світу, зрештою, націлені на те, аби навчити нас не боятися смерті.”[32]

Особлива важливість смерті зрозуміла. Адже смерть – це не просто подія серед інших подій людського життя. Смерть – це кінець людського життя, особлива, остання його подія, після якої в ньому не буде вже ніяких інших подій. І цієї події ніхто не може уникнути.

Смерть ніби підбиває підсумки людського життя. Тому німецький філософ Мартін Хайдеггер говорив, що людське життя – це буття-до-смерті. А давньогрецький філософ Епікур писав: “Вміння добре жити й добре помирати – це одна й та сама наука”.

Всі ми знаємо, що ми смертні. Кожний з нас помре. Більшість людей дуже боїться смерті, але знаючи, що смерті неможливо уникнути, намагаються не думати про неї, занурюючись у рутину повсякденного життя і вбиваючи вільний час різними розвагами і видовищами. Проте страх смерті від цього не зникає, а лише витісняється у підсвідомість і часто стає джерелом різних психічних проблем і розладів.

Тому багато філософів, а також деякі психологи наголошують на тому, що реагувати на проблему смерті за зразком страуса – ховаючи голову у пісок – це дуже поганий спосіб захисту від страху смерті.

Смерть потребує осмислення як кінцевий “пункт призначення” людського життя. А людське життя потребує осмислення в перспективі його скінченності, “спрямованості до смерті”.

Лише глибоко усвідомивши власну смертність і осмисливши її, людина може почати жити повноцінним життям. Ще Св.Августин говорив: “Людина народжується по-справжньому лише перед обличчям смерті”.

Відомий сучасний американський психолог Ірвін Ялом наводить численні свідчення, які показують, що серйозне, глибоке усвідомлення перспективи смерті якісно змінює людське життя, робить його більш повним, глибоким, емоційно насиченим, відповідальним.[33]

Зокрема, глибоке усвідомлення власної смертності навчає нас цінувати життя і час, який ми дуже часто марнуємо чи “вбиваємо”. Згадаймо слова Сенеки:

“Вкажи мені людину, котра бодай трохи цінувала б час, дорожила днем, котра б розуміла, що вмирає, власне, щоденно?.. Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у значній своїй частці – вже позаду. Скільки віку прожито – стільки ж одразу бере його смерть. Отож … охоплюй усі години… Життя, поки його відкладаємо, минає. Все … чуже нам, один тільки час – наша власність. ...Кажу-бо: відколи ти народився, відтоді й простуєш до смерті. Ось над таким і подібним варто роздумувати, коли хочемо спокійно виглядати ту останню нашу годину, страх перед якою затьмарює нам усі інші години.”[34]

Згадаймо в цьому контексті слова з вірша Василя Симоненка:

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди,

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе:

Озера, гаї, степи.

Тож жити спішити треба,

Кохати спішити треба,

Гляди ж, не проспи.

Але для того, щоб жити і насолоджуватися життям, людині, яка глибоко усвідомила власну смертність, спочатку потрібно подолати страх смерті. Як це зробити?

Мабуть, насамперед, слід спробувати відповісти на питання: а що ж таке смерть? Якщо не розглядати різні другорядні нюанси, то є лише два варіанти відповіді на це питання: 1) смерть – це небуття, повне зникнення людського “я” і 2) смерть – це перехід до якогось іншого буття, продовження існування нашого “я”, основи нашої особистості, душі в якійсь іншій формі (в іншому світі, іншому тілі тощо).

Рецепти, які філософи прописували задля подолання страху смерті, залежали від того, якого з цих двох поглядів вони дотримувалися.

Наприклад, Епікур, який вважав, що смерть – це небуття, говорив, що нерозумно боятися смерті, бо “смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть приходить, то нас уже немає”.

Сократ говорив, що якщо “вмерти – значить стати нічим і поме