Та перспективи розвитку

План

1. Основні глобальні проблеми сучасності. Римський клуб та ідея “суспільства збалансованого розвитку”

2. Глобалізація та антиглобалізм

3. Теорія стадій економічного розвитку і постіндустріальне (інформаційне) суспільство

4. Концепція “кінця історії Ф.Фукуями”

5. Проблеми міжцивілізаційних відносин у сучасному світі. Цивілізаційний підхід до розуміння історії. Концепція конфлікту цивілізацій С.Хантінгтона

1. Основні глобальні проблеми сучасності. Римський клуб та ідея “суспільства збалансованого розвитку”

Глобальні проблеми - проблеми планетарного масштабу, що стосуються людства в цілому.

До числа найважливіших глобальних проблем належать:

- загроза термоядерної війни;

- деградація екологічного середовища, загроза екологічної катастрофи;

- виснаження природних ресурсів;

- великий розрив у рівні економічного і культурного розвитку між розвинутими індустріальними (постіндустріальними) країнами Заходу та рештою світу;

- демографічна криза у країнах європейської культури та демографічний вибух у більшості інших країн;

- міжнародний тероризм

та ін.

На глобальному (світовому) рівні розвиток суспільства протягом кількох останніх століть характеризувався,

- з одного боку, швидким науковим і економічним прогресом (науково-технічна революція), збільшенням влади людини над природою, зростанням виробництва матеріальних благ, розширенням їх асортименту, швидким зростанням матеріального добробуту у розвинутих країнах;

- з іншого боку, зростанням розриву в економічному, науковому і культурному вимірах між цими країнами та переважною більшістю інших країн світу, деградацією екологічного середовища, руйнуванням людиною природних умов власного життя, розвитком озброєння, створенням і застосуванням зброї масового винищення тощо.

Отже, має місце незбалансований розвиток: ті самі чинники, що зумовлюють позитивну соціально-економічну динаміку (особливо у розвинених країнах), породжують ряд проблем, які загрожують самому існуванню людства, можуть привести до планетарної катастрофи у досить недалекому майбутньому.

Необхідність подолання такого незбалансованого розвитку викликала дискусії на тему можливостей і шляхів формування нової соціальної системи - суспільства збалансованого розвитку.

Для подолання глобальних проблем необхідною є спільність, координація зусиль усіх країн світу. Проте, на сьогодні досягти такої координації в багатьох критичних питаннях не вдається. Головними причинами цього є великий розрив у рівні соціально-економічного розвитку між країнами Заходу та рештою світу, а також культурно-цивілізаційні відмінності.

Наприклад, пропозиції країн Заходу щодо встановлення максимально допустимих рівнів викидів шкідливих речовин на безпечному рівні не приймаються країнами, у яких зосереджені брудні виробництва і які перебувають у набагато гіршому економічному становищі. Вирубка екологічно дуже важливих для світу лісових масивів у Бразилії допускається урядом цієї країни, оскільки населення цієї країни швидко зростає і потребує місця для житла, - при цьому спроби урядів розвинених країн переконати уряд Бразилії зупинити цю вирубку розглядаються як неправомірні, оскільки в самих цих країнах густота населення значно вища, а частина незаселених, заповідних територій значно менша (реакція типу: “Ви у себе кілька століть тому вирубали що і як хотіли, розселялися де хотіли, - то яке ви маєте право тепер перешкоджати нам робити те саме?!”).

Інший приклад, що ілюструє вплив недовіри між країнами, які мають суттєві цивілізаційно-культурні відмінності: загроза ядерної катастрофи загострюється через прагнення деяких країн, які не мають ядерної зброї, “наздогнати” у цьому відношенні ядерні країни; при цьому саме це прагнення пов’язане з ворожістю до панівних країн світу, західної цивілізації і США, а зусилля останніх, спрямовані за запобігання поширенню ядерної зброї, кваліфікуються як імперіалізм (адже самі вони цю зброю мають). Міжнародний тероризм також, як правило, мотивується ворожнечею до західної цивілізації і виправдовує себе боротьбою проти західного (американського) імперіалізму.

Провідною міжнародною неурядовою організацією, яка займається дослідженням глобальних проблем, пошуком шляхів їх розв’язання, розробкою концепції суспільства збалансованого розвитку є Римський клуб. Ця організація була створена у 1968 р. на зустрічі 30 західноєвропейських вчених, бізнесменів, громадських діячів, які зібралися з метою неформального обговорення перспектив розвитку людства. Сьогодні її членами є понад 100 авторитетних діячів науки і культури із близько 50 країн. Члени клубу дотримуються різних світоглядних концепцій, але об’єднані спільним пошуком шляхів розв’язання глобальних проблем. За роки свого існування члени клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень перспектив розвитку сучасної цивілізації. Перший президент клубу А.Печчеї наголошував, що головна мета цієї організації - “сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і глибше усвідомлювали труднощі людства”. Практична мета - сприяти виробленню і реалізації політики, формуванню суспільних інститутів, які допомагали б виправленню сучасних кризових ситуацій.

 

2. Глобалізація та антиглобалізм

Глобалізація - процес зростання взаємозалежності людства, його перетворення на єдине ціле; виражається в тому, що життя кожної людини залежить від процесів, що відбуваються у найвіддаленіших куточках світу.

Процес глобалізації має багато аспектів, серед яких можна виділити:

- економічний аспект: ми маємо все більше можливостей споживати товари, що виробляються в інших країнах; постійно полегшуються процедури міжнародних економічних, фінансових операцій; створюється система міжнародного поділу праці, за якої різні країни спеціалізуються на виробництві різного роду товарів і послуг і обмінюються ними; економіка жодної країни не може обходитися без товарів і послуг, що виробляються в інших країнах;

- соціальний аспект - економічна конкуренція між різними країнами створює серйозні соціальні проблеми: перетікання капіталу в країни з нижчими соціальними стандартами (рівень оплати праці, вимоги щодо умов праці, величина соціальних виплат, що забезпечуються податками, тощо) веде до зростання безробіття в країнах з високими стандартами; загроза такого перетікання створює потужний тиск на соціальну систему таких країн в напрямку зниження соціальних стандартів;

- культурний аспект - з одного боку, зростання доступу до культурних здобутків інших країн; з іншого - засилля примітивної продукції індустрії розваг, “масової культури” іноземного (переважно американського, а у нас ще й російського (“шансон”)) виробництва, що сприймається багатьма як загроза власній національній культурі, загроза руйнації багатоманітності різних культур і їх розчинення у єдиній примітивній масовій культурі;

- інформаційний аспект - з одного боку, доступ до інформації з різних куточків світу (зокрема, через інтернет), з іншого - загроза національній безпеці країни, що створюється через потужний інформаційний вплив інших країн (в умовах України найбільш потужним є, очевидно, інформаційний вплив з боку Росії та США); зростання концентрації інформації у світовому масштабі у невеликій кількості кампаній медіа-магнатів, загроза монополізації інформації і маніпуляції нею;

- екологічний аспект - екологічна ситуація в кожній країні залежить від забруднюючих викидів інших країн; загроза глобального потепління, “озонові дірки” тощо.

Антиглобалізм - громадський рух проти глобалізації або проти того характеру, який вона має зараз. (Деякі антиглобалісти погоджуються, що зростання економічних і культурних зв’язків між різними країнами, є, в принципі, об’єктивною необхідністю, проте їм не подобається, як саме воно відбувається.) Як правило, антиглобалісти вважають, що сучасні процеси глобалізації слугують інтересам невеличкої частини людства - політичної і економічної еліти західних країн, спрямовується цими інтересами і йде на шкоду решті людства. Демонстрації антиглобалістів найчастіше влаштовуються у Давосі - місці проведення наймасштабнішого світового економічного форуму, зібрання світової економічної і політичної еліти.

3. Теорія стадій економічного розвитку і постіндустріальне (інформаційне) суспільство

Починаючи з 1950-тих років на Заході стала популярною теорія стадій економічного розвитку, запропонувана американським соціологом Волт-Вітменом Ростоу. В ній усі існуючі (в історії та сучасності) суспільства поділяються на традиційні, аграрні та сучасні, індустріальні. Процес історичного розвитку розглядається як еволюція від традиційних, аграрних, до сучасних, індустріальних суспільств.

Французький соціолог Раймон Арон, розвиваючи теорію стадій, визначив п’ять головних ознак індустріального суспільства:

- радикальна відокремленість підприємства від сім’ї;

- технологічний поділ праці;

- нагромадження капіталу й прогресивний характер економіки;

- суворий економічний розрахунок використання енергії та ресурсів;

- концентрація робочої сили на місцях трудової діяльності.

У 1970-ті роки, як розвиток теорії стадій, виникла концепція постіндустріального суспільства. Першим її сформулював американський соціолог Даніел Белл у праці “Прихід постіндустріального суспільства” (1973). Згідно з цією концепцією, сучасні високорозвинені суспільства переходять у нову стадію розвитку, для якої характерне домінування не сфери індустріального виробництва, а сфери послуг. Згідно з цією концепцією, сучасні високорозвинені суспільства переходять у нову стадію розвитку, для якої характерне домінування не сфери індустріального виробництва, а сфери послуг. Концепцію постіндустріального суспільства розвивали також французький соціолог Ален Турен (1974), американський соціолог Отто Тоффлер (“Третя хвиля”, 1980), Збігнєв Бжезинський та ін.

Найчастіше постіндустріальне суспільство тлумачать як інформаційне суспільство - суспільство, в якому визначальну роль все більшою мірою відіграє інформація, знання та інформаційні технології. Наголошується на необхідності у такому суспільстві постійного, безперервного навчання протягом усього життя.

Деякі дослідники вважають, що у постіндустріальному суспільстві зникає праця як діяльність, що диктується зовнішньою матеріальною необхідністю, спрямована на отримання якихось матеріальних благ, а не задоволення від самого процесу роботи. Її місце займає творчість. У зв’язку з цим російський дослідник В.Іноземцев (“Розколота цивілізація”, 1999) характеризує постіндустріальне суспільство як постекономічне.

Разом з тим, деякі дослідники вважають, що перехід до постіндустріального суспільства породжує дуже гострі проблеми. Так, В.Іноземцев вважає, що такий перехід здійснюватиметься через “розкіл цивілізації”: лише США, Канада та західноєвропейські країни зможуть перейти в постіндустріальну стадію - усі інші країни приречені на хронічне відставання і перебування в індустріальній і аграрній стадії. Навіть шанси Японії оцінюються дуже низько (книгу написано відразу після великої фінансової кризи у Південно-Східній Азії, яка, на думку Іноземцева, продемонструвала вичерпаність моделей “наздоганяючого розвитку”). Матиме місце міжнародний поділ праці між країнами: західні країни виконуватимуть функції інформаційно-технологічного забезпечення і управління, інші країни - промислового або аграрного виробництва. При цьому розрив між заходом і рештою світу буде поглиблюватися; перехід країни від індустріальної до постіндустріальної стадії стане неможливим, оскільки матиме місце постійне перетікання “мізків” у західні країни. Більше того, і в самих постіндустріальних країнах відбудеться соціальний розкіл, так що власне “творчість” і пов’язаний з нею високий рівень матеріального забезпечення і якісна освіта будуть доступні лише незначній меншості, еліті західних країн. На думку Іноземцева, такий розвиток подій є неминучим, його ніяк не можливо змінити, - залишається лише сподіватися, що з часом, коли постіндустріальне суспільство набуде зрілості, у ньому виникнуть якість нові (на сьогодні непередбачувані) можливості подолання цих розколів.

Узагальнюючи праці різних західних авторів, Е.Ґіденс виділяє такі головні ознаки постіндустріального суспільства:

- зростання числа професій у сфері обслуговування за рахунок робочих місць, на яких виробляються мат. блага, чисельне переважання і зростання відносної чисельності “білих комірців”,

- головний стратегічний ресурс суспільства - продукування і управління знанням, інформацією,

- провідні соціальні групи: науковці, програмісти, економісти, інженери тощо,

- зміни в робочій етиці: люди вільніші в творчості й реалізації на робочому місці і поза ним.

Деякі дослідники скептично оцінюють ідею постіндустріального суспільства. Головні їх аргументи (за Е.Ґіденсом) такі:

- тенденція до зростання зайнятості у сфері послуг швидшими темпами, аніж у сфері матеріального виробництва - зовсім не нове явище; вона прослідковується ще з початку ХІХ ст.; при цьому зростання зайнятості у сфері послуг відбувається за рахунок зменшення зайнятості у сільському господарстві, а не в промисловості;

- сектор послуг є неоднорідним, багато послуг мають в основі фізичну або рутинну працю;

- велика частина сфери послуг обслуговує виробництво матеріальних благ,

- концепція постіндустріального суспільства стоїть на квазімарксистських позиціях: вона виходить з домінування економічних чинників над усіма іншими сферами суспільного життя.

4. Концепція “кінця історії” Ф.Фукуями

Розпад радянської соціалістичної системи на межі 1980-х-1990-х років означав найрадикальнішу зміну міжнародної політичної системи. Західні філософи і вчені намагалися осмислити цю зміну, з’ясувати суть нових глобальних політичних реалій, перспективи їх подальшого розвитку. Одна з найбільш відомих праць на цю тему - стаття американського автора Френсіса Фукуями “Кінець історії?” (1989 р.) і його книга “Кінець історії та остання людина” (1992 р.).

Автор обґрунтовує думку, що зникнення соціалістичної системи означає остаточну перемогу капіталізму і лібералізму у світі.

Це не означає швидкого зникнення усіх тоталітарних і авторитарних режимів. На думку Фукуями, такі режими існуватимуть в різних куточках світу ще довго, можливе навіть виникнення в окремих країнах нових таких режимів, проте в цілому ситуація у світі буде під контролем ліберально-демократичних країн Європи і Північної Америки, і розвиватиметься, хоч і повільно, в бік лібералізації.

Усі ідеології ХХ століття, що намагалися кинути виклик ліберальній капіталістичній системі, - насамперед, соціалізм, а півстоліттям раніше - фашизм, - зазнали поразки і скомпрометували себе. У першій половині ХХ століття ліберальна капіталістична система перебувала у кризі і, здавалося, от-от мала бути зруйнована потужними колективістськими тоталітарними рухами. Наприкінці ХХ століття ця система переконливо довела свою спроможність ефективно вирішувати соціально-економічні проблеми, забезпечувати постійне зростання добробуту.

На сьогодні не існує жодної політичної ідеології, яка користувалася б достатнім впливом в європейських чи американських країнах і могла б кинути виклик лібералізму, як це зробив марксизм напочатку ХХ століття. В міжнародній системі альянс європейських та північноамериканських держав також є безсумнівним господарем становища. Не видно ніякої сили, що могла б поставити під загрозу новий світовий порядок, що встановлюється після 1990-х років і для якого характерне безумовне домінування ліберальних капіталістичних країн.

З усього цього Фукуяма робить такий висновок: “Тріумф Заходу, західної ідеї очевидний насамперед тому, що не залишилося ніяких життєздатних альтернатив лібералізму... Те, чому ми, ймовірно, є свідками, - не просто кінець холодної війни або чергового періоду післявоєнної історії, але кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюція людства в універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління.”

Проте, в цьому начебто оптимістичному висновку Фукуяма вбачає і негативні аспекти: “Кінець історії сумний. Боротьба за визнання, готовність ризикувати життям заради чисто абстрактної мети, ідеологічна боротьба, що вимагає відваги, уяви й ідеалізму, - замість усього цього - економічний розрахунок, нескінченні технічні проблеми, турбота про екологію і задоволення витончених запитів споживача. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії; є лише музей людської історії, що ретельно оберігається. Я відчуваю в самому собі і зауважую в оточуючих ностальгію за тим часом, коли історія існувала. Якийсь час ця ностальгія усе ще буде підпитувати суперництво і конфлікт. Визнаючи неминучість постісторичного світу, я відчуваю дуже суперечливі почуття до цивілізації, створеної в Європі після 1945 року, з її північноатлантичною й азіатською гілками. Можливо, саме ця перспектива багатовікової нудьги змусить історію взяти ще один, новий старт?”

 

5. Проблеми міжцивілізаційних відносин у сучасному світі. Цивілізаційний підхід до розуміння історії. Концепція конфлікту цивілізацій С.Гантінґтона

Міжнародні події останніх двох десятиліть насправді дуже мало нагадують змальовану Фукуямою картину кінця історії і глобального тріумфу лібералізму. Частота і гострота міжнародних конфліктів не лише не зменшилися, але й зросли; спостерігається спалах націоналізму і релігійного фундаменталізму; спроможність “заходу” утримувати міжнародну ситуацію під контролем усе більше ставиться під сумнів. Замість протистояння двох систем (капіталістичної і соціалістичної), на передній план у світовій політиці вийшли конфлікти і зіткнення інтересів великих культурно-цивілізаційних утворень - західна цивілізація, арабський світ, Китай, Росія тощо. Внаслідок цього посилюється інтерес до історико-філософських теорій, що перебувають у руслі цивілізаційного підходу.

Основоположником цивілізаційного підходу можна вважати російського філософа ХІХ ст. Миколу Данілевського. В праці “Росія та Європа” (1871 р.) Данілевський висунув теорію, згідно з якою історія являє собою процес виникнення, розвитку й занепаду великих суспільних організмів - культурно-історичних типів або цивілізацій. Ці цивілізації, подібно до будь-яких організмів, проходять життєвий цикл народження, дитинства, зрілості, старості й смерті. В історії Данілевський виділяв такі цивілізації: єгипетську, китайську, асиро-вавілоно-фінікійську, індійську, іранську, єврейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську (європейську) та слов’янську (російську). Данілевський заперечував універсалізм західної цивілізації і стверджував, що кожна цивілізація має власні унікальні задатки, які вони мають реалізувати у процесі свого розвитку. Проте, Данілевський насправді далекий від того, щоб визнавати рівноцінність цивілізацій. Він виділяє чотири напрямки культурно-історичної діяльності (релігійний, мистецький, політичний і соціально-економічний) і стверджує, що лише російсько-слов’янська цивілізація виявляє здібності в усіх чотирьох напрямках, тоді як усі інші цивілізації здатні лише до деяких із них. Таким чином, Данілевський заперечує європейську ідею єдиної цивілізації, щоб натомість проголосити вищість російської цивілізації.

Теорія цивілізацій набула великої популярності в Європі завдяки праці німецького філософа Освальда Шпенглера “Занепад Європи” (1922 р.), в якій розвивається теорія про існування великих культурних організмів, що проходять певний цикл життєдіяльності (народжуються, розвиваються, старіють, помирають). Ця книга містила багато цікавих спостережень щодо різних культур минулого і сучасності. Шпенглер заперечував існування будь-якого суттєвого впливу і спадкоємності між цивілізаціями (наприклад, між античною цивілізацією Греції і Риму та сучасною європейською цивілізацією), вважав, що кожна цивілізація розвивається цілком незалежно одна від одної. Він також стверджував (як і Данілевський), що європейська культура вичерпала себе, перебуває у стадії старіння, занепаду, натомість майбутнє - за молодою російською культурою, - ідея, що набула великого резонансу на тлі труднощів, які переживала Європа після першої світової війни, та російської більшовицької революції, з якою багато європейських інтелектуалів пов’язували великі надії.

Відомий англійський історик і філософ Арнольд Тойнбі розвивав теорію цивілізацій у дванадцятитомній праці “Дослідження історії” (1933-1939 рр.). При цьому він відійшов від спрощено-біологічного розуміння природи цивілізацій, відмовився від ідеї про загибель цивілізацій як наслідок природно-неминучого старіння. Згідно з його теорією в процесі життя цивілізації постійно виникають різноманітні проблеми, зовнішні і внутрішні “виклики”, що загрожують цій цивілізації, і цивілізація існує доти, доки їй вдається розв’язувати ці проблеми, давати “відповіді” на ці “виклики”. Тойнбі визнавав існування взаємних впливів між цивілізаціями і ввів у теорію цивілізацій універсалістський елемент: він припускав, що рух історії спрямований від багатоманітності цивілізацій до єдності людства, і пов’язував перспективу зближення народів і цивілізацій у світових релігіях.

Російський історик і філософ Микола Гумільов в праці “Етногенез і біосфера Землі” розвивав теорію цивілізацій у природничо-біологічному руслі, висунувши гіпотезу про зв’язок виникнення цивілізацій з якимось невідомим опроміненням відповідних територій та про існування особливих біополів, що відрізняються за частотою у людей з різних цивілізацій. Він також встановив “нормальну” тривалість життя цивілізацій - близько 1200 років, яка, проте, може суттєво скорочуватися або подовжуватися через зовнішні впливи. Гумільов протиставляв молоду російську і старіючу західну цивілізацію, вважаючи, що між ними має місце природна антипатія, зумовлена несприятливим відношенням частот їх біополів.

Найбільш відома сучасна цивілізаційна концепція була запропонована американцем Семюелем Гантінґтоном у статті “Протистояння цивілізацій?” (1993 р.) та книзі “Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку” (1996 р.). Теорія Гантінґтона, на відміну від своїх попередниць, не ґрунтується на біологічних аналогіях, не абсолютизує міжцивілізаційні відмінності і не претендує на пояснення усієї історії. Свою теорію Гантінґтон розглядає лише як ефективний засіб трактування глобальної політики після “холодної війни”:

“Глобальна політика почала формуватися уздовж нових ліній - культурних… Люди визначають себе з точки зору походження, релігії, мови, історії, цінностей, звичаїв та інститутів. Вони ідентифікують себе з культурними групами: племенами, етнічними групами, релігійними спільнотами, націями і - на найширшому рівні - цивілізаціями. …культура і культурні ідентичності (на найширшому рівні вони становлять собою цивілізаційні ідентичності) визначають моделі згуртованості, дезінтеграції і конфлікту. Головні питання на порядку денному міжнародної спільноти пов’язані з відмінностями між цивілізаціями. Цивілізація - найвища культурна спільність людей і найширший рівень культурної ідентифікації... Зростання міри розділення людей у всьому світі за культурною характеристикою означає, що все більшої ваги набувають конфлікти між культурними групами. Цивілізації - це культурні цілості найширшого рівня, тому центральне місце у глобальній політиці посідають конфлікти між різними цивілізаціями.”

Гантінгтон виділяє такі основні сучасні цивілізації: західна, латиноамериканська, африканська, ісламська, сінська, індуська, православна, японська. Існують також неосновні цивілізації: буддистська, єврейська та ін.

За своїм цивілізаційним статусом усі країни можна розділити на країни-учасниці, стрижневі держави, країни-одинаки, розколені країни, розірвані країни. Стрижневі держави відіграють головну роль в кожній цивілізації. Західна цивілізація має два стрижні - США і франко-німецький стрижень, стрижневою державою православної цивілізації є Росія, сінської - Китай, арабська цивілізація не має стрижневої держави. Країни-одинаки самі являють собою міні-цивілізації. Розколені країни - це країни, в яких великі групи належать до різних цивілізацій (до їх числа Гантінґтон відносить і Україну). Розірвані країни - країни, еліти яких намагаються змінити цивілізаційну ідентичність (спроби вестернізації Туреччини у ХХ столітті, або Росії у ХVIIІ-ХІХ ст.).

Культурна спільність визначається багатьма різними елементами - мовою, способом життя та ін., проте для визначення цивілізацій найважливішою є релігія. Найбільш яскравим прикладом цього у сучасному світі є мусульманське релігійне Відродження.

У подіях останніх десятиліть Гантінгтон вбачає тенденцію до зростання згуртованості всередині незахідних цивілізацій, їх протиставлення себе “заходу”, поступове послаблення впливу західної цивілізації:

“Зараз панування Заходу незаперечне, і він залишиться номером один у плані могутності і впливу й у ХХІ столітті. Проте, в балансі влади між цивілізаціями відбуваються поступові, невідворотні і фундаментальні зміни, й могутність Заходу в порівнянні з іншими цивілізаціями знижуватиметься і надалі....велика частина його могутності просто “випарується”, а залишок розсіється за регіональною ознакою між декількома основними цивілізаціями і їх стрижневими державами. Найбільше зростання могутності припадає на азійські цивілізації (і так продовжуватиметься надалі), де Китай поступово вимальовується як суспільство, що, швидше за все, кине виклик Заходу в боротьбі за глобальне панування. Ці зсуви у співвідношенні влади між цивілізаціями ведуть і будуть продовжувати вести до відродження і зростання культурної впевненості в собі не-західних суспільств, а також до зростаючого відкидання західної культури.”

Гантінґтон вважає, що в цих умовах “заходу” слід відмовитися від спроб підтримки ліберально-демократичних цінностей і політичних інституцій у країнах інших цивілізацій, віддати контроль над цими країнами стрижневим державам цих цивілізацій і зосередитися на зміцненні власної цивілізаційної ідентичності. Лише таким чином, на його думку, можливо досягти відносної стабільності і миру у новій геополітичній реальності, яка є такою, що “у кожному регіоні, що має домінуючу державу, досягнення і підтримання миру можливе лише за умови головування цієї держави”, “регіональний вплив набуває ознак відповідальності та легітимності, якщо він здійснюється стрижневими державами стосовно інших членів своєї цивілізації”. Тому має виникнути новий світовий порядок - “cвіт, у якому стрижневі держави відіграють провідну чи домінуючу роль” - “світ, поділений на сфери впливу”.

При цьому поділ світу на сфери впливу Гантінґтон здійснює на релігійній основі, не цікавлячись бажанням тих або інших країн. Так, західна цивілізація визначається як протестантсько-католицька; якби західні політики слідували рекомендаціям Гантінґона, то вони передали б у сферу впливу Росії не лише Україну і Грузію, але й чимало країн, які зараз уже є членами Європейського Союзу – Грецію, Румунію, Болгарію та ін.

Загалом же, дуже сумнівно, що добровільна здача “заходом” своїх провідних позицій у світовій політиці, відмова від підтримки демократичних процесів в інших країнах і від тиску на недемократичні країни, сприятиме встановленню миру й цивілізованих міжнародних відносин. Скоріше, це буде сприйнято противниками західної цивілізації як ознака її слабкості і заохотить спроби цією слабкістю скористатися.

Список використаних та рекомендованих джерел

 

1. Аанстус К. Головна течія у психології та гуманістична альтернатива // Гуманістична психологія: Антологія: У 3-х т. – Т. 1: Гуманістичні підходи в західній психології ХХ ст. – К.: Пульсари, 2001. – С. 23-36.

2. Антисери Д., Реале Дж. Западная философия от истоков и до наших дней: В 4 т. – Санкт-Петербург: Пневма, 2001-2003.

3. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. – Москва: Академия, 1999. – 786 с.

4. Берлин И. Назначение философии // Вопросы философии. – 1999. – №5. – C.91-98.

5. Бубер М. Два образа веры. – М.: Республика, 1995. – 464 с.

6. Вебер М. Протестантська етика та дух капіталізму. – К.: Основи, 1995. – 332 с.

7. Виндельбанд В. История новой философии. В 2-х т. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб; КАНОН-пресс-Ц, 2000.

8. Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. – Львів: Кальварія, 2006. – 472 с.

9. Горський В.С. Історія української філософії. – К.: Наукова думка, 2001. – 376 с.

10. Гроссман В. Життя і доля. – К.: Дніпро, 1991. – 831 с.

11. Гроф С. Величайшее путешествие: сознание и тайна смерти. – М.: АСТ, 2008. – 475 с.

12. Гумилёв Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. – СПб.: Кристалл. – 2001. – 642 с.

13. Ґіденс Е. Соціологія. – К.: Основи, 1999. – 726 с.

14. Данилевский Н. Россия и Европа. – М. Книга, 1991. – 574 с.

15. Достоевский Ф. Братья Карамазовы. – К.: Борисфен, 1994. – T.1.

16. Достоевский Ф. Дневник писателя. 1976 г. // Достоевский Ф. Полное собрание сочинений: В 30-ти т. – Л.: Наука, 1982. – Т. 24.

17. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – К.: Політвидав України, 1965. – Т. 20. – С. 3-318.

18. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах та кінець німецької класичної філософії. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – К.: Політвидав України, 1964. – Т. 21. – С. 269-317.

19. Иноземцев В. Расколотая цивилизация. – Москва: Academia-Наука, 1999. – 724 с.

20. Кант І. Критика практичного розуму. – К.: Юніверс, 2004. – 240 с.

21. Кант І. Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. – 504 с.

22. Кант И. Логика // Кант И. Трактаты и письма. – М., 1980.

23. Кант И. Ответ на вопрос: Что такое просвещение? // Кант И. Собрание сочинений в восьми томах. – М.: ЧОРО, 1994. – Т. 8. – C. 29-37.

24. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера: Пер. з нім. – К.: Тандем, 2002. – 584 с.

25. Колаковський Л. Міні-лекції на макси-теми. – К.: Основи, 1999. – 133 с.

26. Колаковський Л. Мої правильні погляди на все. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська акад.”, 2005. – 280 с.

27. Кун Т. Структура наукових революцій. – К.: Port-Royal, 2001. – 226 c.

28. Кун Т. Логика открытия или психология исследования? // Философия науки. Выпуск 3. Проблемы анализа знания. – М., 1997. – С. 20-48.

29. Кьеркегор С. Страх и трепет. – М.: Республика, 1993.

30. Лакатос И. Избранные произведения по философии и методологии науки. – М.: Академпроект, 2008. – 475 с.

31. Лоу С. Философские истории. – М.: АСТ, 2007. – 280 с.

32. Лоу С. Философский тренинг. – М.: АСТ, 2007. – 352 c.

33. Маркс К., Энгельс Ф. К критике политической экономии // Собр. соч., изд. 2. Т. 13. – М.: Политиздат, 1959. – 771 с.

34. Маркс К., Нищета философии, Маркс К., Энгельс Ф., Соч., 2 изд. Т. 4.– М.: Политиздат, 1958. – 658 с.

35. Мизес Л. Социализм. – М.: Catallaxy, 1994. – 416 с.

36. Мизес Л. Теория и история. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 295 с.

37. Монтень М. Проби. У 3-х кн. – К.: Дух-і-літера, 2005.

38. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К.: Абрис, 1995. – 336 с.

39. Ницше Ф. Веселая наука. – М.: Азбука-Классика, 2007. – 352 с.

40. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. – К.: Основи, Дніпро, 1993. – 415 с.

41. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – C. 15-139.

42. Паскаль Б. Мысли. – М.: АСТ; Харьков: Фолио, 2001. – 590 с.

43. Платон. Держава. – К.: Основи, 2000. – 355 с.

44. Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1999. – 395 с.

45. Платон. Законы. // Государство. Законы. Политик. – М.: Мысль, 1998. – С. 383-716.

46. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги: У 2 т. – К.: Основи, 1994.

47. Поппер К. Злиденність історицизму. – К.: Абрис, 1994. – 192 с.

48. Поппер К. Как я понимаю философию // Поппер К. Все люди – философы. – М.: УРСС, 2003. – С.9-22.

49. Поппер К. Логика научного исследования. – М.: Республика, 2004. – 447 с.

50. Поппер К. Предположения и опровержения. – М.: АСТ, Ермак, 2004. – 638 с.

51. Рассел Б. Історія західної філософії. – К.: Основи, 1995. – 759 с.

52. Себайн Дж.Г. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997. – 838 с.

53. Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К.: Основи, 1999. – 603 с.

54. Скирбекк Г., Гилье Н.. История философии. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 800 с.

55. Сковорода Г. Твори. У 2 т. – К.: Обереги, 1994.

56. Скратон Р. Коротка історія новітньої філософії. – К.: Основи, 1998. – 331 с.

57. Спенсер Г. Личность и государство. – Челябинск: Социум, 2006. – 205 с.

58. Стретерн П. Кьеркегор за 90 минут. – М.: АСТ; Астрель, 2004. – 93 с.

59. Тойнбі А. Дослідження історії. У 2-х т. – К.: Основи, 1995.

60. Толстой Л.Н. Смерть Ивана Ильича // Толстой Л.Н. Воскресение. Повести и рассказы. – М.: Худож. лит., 1984. – С.259-288.

61. Тоффлер Е. Третя хвиля. – К.: Всесвіт, 2000. – 480 с.

62. Трач Р. Нігілізм як виклик... // Гуманістична психологія. – Т.2. – К.: Пульсари, 2005. – С.24, 19-20.

63. Унамуно М. О трагическом чувстве жизни у людей и народов. – М.: “Символ”, “Мартос”, 1997. – 414 с.

64. Фейерабенд П. Против метода. – М.: АСТ, 2007. – 413 с.

65. Філософія / Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. – К.: Академія, 2001. – 576 с.

66. Філософія: світ людини / В.Г.Табачковський, М.О.Булатов, Н.В.Хамітов та ін. – К.: Либідь, 2004. – 432 с.

67. Философия. Уч. пос. // Под ред. Кохановского В.П. –М.: 2003. – 576 с.

68. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 744 с.

69. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

70. Фромм Э. Величие и ограниченность теории Фрейда. – М.: АСТ, 2004. – 448 с.

71. Фромм Э. Здоровое общество. – М.: АСТ, 2015. – 448 с.

72. Фромм Э. Иметь или быть. – М.: "АСТ", 2010. – 314 с.

73. Фромм Э. Человек для себя. – Мн.: Коллегиум, 1992. – 253 с.

74. Фромм Э. Искусство любить. – М.: Педагогика, 1990. – 160 с.

75. Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. – 1990. – № 3. – С. 134–148.

76. Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек. – М.: АСТ, 2007. – 588 с.

77. Хайек Ф. Контрреволюция науки. Этюды о злоупотреблении разумом. – М.: Фонд "Либеральная миссия", ОГИ, 2003. – 288 с.

78. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. – №1. – C. 33-48.

79. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. – М.: Прогресс, 1992. – 576 с.

80. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. – М.: Харвест, 2007. – 848 с.

81. Шпенглер О. Закат Европы. – М.: Мысль, 1993. – 672 с.

82. Эпикур // Антология мировой философии. Античность. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2001. – С.482-542.

83. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – М.: Класс, 2005. – 576 с.

84. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Республика, 1994. – 527 c.

85. Chalmers D. The Conscious Mind. – New York: Oxford University Press, 1996.

86. Chalmers D. Facing Up to the Problem of Consciousness. // Journal of Consciousness Studies, 2(3), 1995.

87. Nagel T. What is it like to be a bat? // Philosiphycal Review. – Vol. 82. – 1974. – pp. 435-450.

88. Notturno M. Science and the Open Society. – Central European University Press, 2000. – 287 p.

89. Searle J. Minds, Brains and Programs // The Behavioral and Brain Sciences. – Vol. 3. – 1980. – pp. 417-424.