2017-11-30
243
Дєржава — головний інститут політичної системи суспільства
ції цих способів. Причому чим далі процес формування
верхніх палат віддалений від виборчого корпусу, тим
менший обсяг їхньої компетенції.
До найважливіших функцій парламентів належать законо-
творчість, прийняття бюджету і контроль за діяльністю
органів виконавчої влади (уряду). Серед функцій парламенту
також виокремлюють судову й зовнішньополітичну, які
мають супутнє значення.
Основним завданням парламентів є прийняття законів.
Теоретично лише парламент має суверенне право приймати
закони. Проте в сучасних державах законотворча діяльність
парламенту втратила суверенний характер. Частина законо-
давчих повноважень делегована уряду і главі держави. У
країнах з парламентарними формами правління центром
нормотворчості фактично є уряд, який через парламентську
більшість визначає роботу парламенту.
Одним із найважливіших повноважень парламенту є
контроль за діяльністю уряду. Сучасна практика знає такі
основні методи парламентського контролю за діяльністю
уряду: 1) постановка питання про довіру урядові. Може бути
ініційована як парламентом, так і урядом. Винесення вотуму
недовіри уряду в цілому або окремому міністрові викликає їх
відставку; 2) резолюція осуду. Вноситься лише з ініціативи
парламенту. Правові наслідки прийняття резолюції осуду
такі самі, що й у разі винесення вотуму недовіри; 3) інтер-
пеляція (від лат. іпіегреііаііо — переривання промови, пору-
шення) — це звернена до уряду чи окремого міністра вимога
групи депутатів дати пояснення щодо проводжуваної ним
внутрішньої або зовнішньої політики чи з якого-небудь
конкретного питання. Може спричинити постановку питан-
ня про довіру урядові; 4) усні й письмові запити депутатів.
Використовуються ці методи, як правило, в країнах з парла-
ментарними формами державного правління.
|
|
|
Похідним від поняття «парламент» є поняття «парламен-
таризм». За визначенням українського правознавця В. М. Ша-
повала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і
суспільства, для якої характерними є визнання провідної або
особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-
владних функцій загальнонаціонального колегіального по-
стійно діючого представницького органу»4.
4 Шаповал В. М, Конституційне право зарубіжних країн. К., 1997.
С. 128.
Інституціоналізовані форми політики
Парламентаризм означає не просто наявність парламенту,
а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне
становище в системі вищих органів державної влади. Парла-
ментаризм не може існувати без парламенту, його основою
є саме сильний і повновладний парламент. Але парламента-
ризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він
може й не мати. Парламент може існувати без істотних
елементів парламентаризму, що є характерним для автори-
тарних і тоталітарних політичних режимів.
|
|
|
Юридичними проявами парламентаризму є розмежуван-
ня законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за
діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус
депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний
мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні
впливових політичних партій, досконалого виборчого зако-
нодавства, чітку політичну структурованість парламенту,
формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну
дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення
парламентаризму парламент може перетворитися на безплід-
ну говорильню, а депутатський мандат використовувати-
меться ніким не контрольованими депутатами для вирі-
шення особистих справ.
Парламенти були і є ареною для узгодження соціальних
інтересів, розв'язання наявних у суспільстві соціальних і
політичних суперечностей. Вони активно використовуються
політичними партіями для пропаганди й реалізації своїх
програм та демократичної боротьби за владу.
Уряд | Уряд — це колегіальний орган вико-
навчої влади держави, наділений
загальною компетенцією зі здійснення
керівництва державним управлінням.
Найпоширеніші назви урядів — «рада (кабінет) міністрів»,
«державна рада», «федеральна рада» тощо — відбивають їхній
колегіальний характер.
Залежно від форми державного правління та обсягу
повноважень парламенту щодо формування уряду розрізня-
ються дві основні моделі формальної процедури створення
уряду: парламентська і позапарламентська. У країнах з
парламентарними і змішаною республіканською формами
правління застосовується парламентський спосіб, за якого
Щу •'•'': Держава — головний інститут політичної системи суспільства
парламент безпосередньо здійснює ті чи інші відповідні
процедури. Повноваження на формування уряду має та
партія чи партійна коаліція, яка за результатами виборів
отримала більшість місць у парламенті. Процедури форму-
вання уряду передбачають спільні дії парламенту і глави
держави, хоча характер і послідовність їхніх дій бувають
різними.
За політичним складом уряд може бути однопартійним,
коаліційним і безпартійним. Однопартійним уряд буває тоді,
коли одна з політичних партій отримала в результаті виборів
абсолютну більшість місць у парламенті чи його нижній
палаті й може сформувати уряд. Коаліційним уряд буває за
умови, коли жодній із партій у результаті виборів не вдалося
отримати в парламенті чи його нижній палаті абсолютної
більшості місць, і формування уряду є результатом ^згоди між
партіями про спільну урядову програму. Безпартійний уряд
створюється в тому разі, коли політичним партіям у
парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, а
розпускати парламент (нижню палату) небажано. Такий уряд
включає фахівців, які можуть бути членами тієї чи іншої
партії, але їхня партійна належність значення не має.
Безпартійний уряд називається ще службовим, діловим або
чиновницьким. Можливе створення й уряду меншості, який
спирається на вибіркову підтримку неурядових партій у
парламенті. Він може бути однопартійним чи коаліційним,
але в будь-якому разі партії, які входять в уряд, більшості в
парламенті не мають.
Позапарламентський спосіб формування урядів застосо-
вується в президентських республіках, де уряд формується
президентом. Роль парламентів при цьому навіть юридичне
є незначною. Глава держави формує уряд, як правило, з
представників своєї партії, хоча іноді в тих чи інших
політичних цілях він включає в уряд окремих представників
інших партій.
|
|
|
До складу уряду, крім його глави, звичайно входять
державні міністри, міністри, міністри без портфеля, держав-
ні (стате)-секретарі. Інститут глави уряду, якого в більшості
країн називають прем'єр-міністром, тобто першим міністром
(від франц. ргетіег — перший), існує лише за парламентар-
них чи змішаних республіканських форм правління, оскільки
в президентських республіках його функції виконує глава
Інституціоналізовані форми політики
держави. Повноваження глави уряду досить широкі. Він
керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону,
забезпечує виконання законів, призначає на військові й
цивільні посади тощо. У країнах зі змішаною республікан-
ською формою правління роль центру урядової організації та
діяльності розподіляється між главою уряду і президентом.
Назва «державний міністр» є досить невизначеною. В
одних країнах ранг державного міністра вищий від звичай-
ного, в інших — нижчий, у третіх — державними міністрами
називаються всі члени уряду. В деяких країнах, крім міністра,
для керівництва міністерством призначається державний
статс-секретар (від нім. Зіааї — держава), який або виконує
функції заступника міністра, або відає певною ділянкою
роботи всередині даного відомства. Міністри без портфеля
не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях
уряду мають право вирішального голосу. Іноді вони
виконують окремі доручення прем'єр-міністра, коор-
динуючи роботу групи міністерств і відомств.
Структурними одиницями уряду є міністерства. У
значній більшості країн структура й кількісний склад уряду
жорстко не фіксуються. Вони визначаються кожного разу
при створенні нового уряду або його реорганізації. Існує
певний «класичний» перелік міністерств, які обов'язково
входять до складу уряду. Це насамперед міністерства вну-
трішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції.
Обсяг повноважень уряду значною мірою залежить від
форми державного правління. Однак за будь-якої форми він
виконує такі основні функції: 1) управління державним
апаратом; 2) виконання законів; 3) нормовстановлююча
діяльність; 4) складання і виконання бюджету; 5) здійснення
зовнішньої політики.
|
|
|
| Поділ державної влади |
У демократичних суспільствах функ-
ціонування державної влади відбуваєть-
ся на засадах її поділу.
| Поділ влади — це система організації і функціонування
1 державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і
| судової влади здійснюються різними державними органами.
Ідея поділу влади висувалася ще античними (Арістотель)
та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами.
Як самостійне вчення вона була обгрунтована в середині
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
XVIII ст. Ш.-Л. Монтеск'є. Він доводив, що політична
свобода можлива лише там, де виключена можливість
зловживання владою, для чого в державі необхідно здійсни-
ти поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна
мета поділу ЇЇ полягає в тому, щоб уникнути зосередження
влади в одних руках і зловживання нею. Необхідно, щоб
різні гілки влади могли взаємно стримувати одна одну5.
Принцип поділу влади вперше і найбільш послідовно був
утілений в Конституції США 1787 р., де три гілки влади не
тільки розділені, а й контролюють одна одну через так звану
систему стримувань і противаг. За цієї системи законодавча,
виконавча і судова гілки влади розділені не тільки організа-
ційно, а й формально і цілком незалежні одна від одної.
Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають
їй можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці
повноваження і складають систему стримувань і противаг.
Жодна з гілок влади не має ні формального, ні фактичного
верховенства над іншими.
Законодавча влада у США зосереджена в конгресі —
парламенті, який складається з двох палат: Палати Пред-
ставників і Сенату. Виконавча влада передана президенту
країни як главі держави і одночасно главі уряду, а судова
влада — верховному суду, а також судам, створеним
конгресом. Конгрес приймає закони, на які президент може
накласти вето. Президент призначає міністрів, інших вищих
посадових осіб, суддів верховного суду, послів, але «за
порадою і згодою» Сенату. Він наділений правом укладати
міжнародні договори, які підлягають схваленню Сенатом.
Конгрес має право оголосити імпічмент президенту у разі
скоєння ним антиконституційних дій. Верховний суд
наділений функцією конституційного контролю і може
оголосити неконституційними акти конгресу і президента.
Поділ влади, який характеризується формальною ізольо-
ваністю кожної з її гілок і відсутністю між ними тісних
функціональних відносин, визначається як «жорсткий».
Найповніше він проявляється у президентській республіці.
Інший характер має поділ влади за парламентарних форм
правління, де різниця між законодавчою й виконавчою
владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою
5 Див.: Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Избр. произведения. М.,
1995. С.289-291.
Інституціоналізовані форми політики
володіє партія парламентської більшості, лідер якої одно-
часно керує урядом і контролює цю більшість. Реальний
поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту
між сформованим партією чи коаліцією партій парламент-
ської більшості урядом та опозицією.
Відокремленість судової гілки в системі поділу державної
влади проявляється передусім у принципах незалежності
судів і судців та підпорядкування їх лише конституції і
законам, безстроковості (довічності) обрання або призна-
чення суддів та їх недоторканності. Формування суддівського
корпусу відбувається з участю вищих органів законодавчої і
виконавчої влади.
Поділ державної влади є необхідною умовою демократич-
ного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні,
політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична
ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи
принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на
здійснення якої-небудь державної функції є похідним від
представницької влади. Вважається, що адміністративні та
судові дії держави виконуються за дорученням представ-
ницьких органів державної влади і як такі є не владою, а
лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична
реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади
призвела до зосередження всієї повноти державної влади
навіть не у формально представницькому органі, а в руках
апарату комуністичної партії і небачених зловживань
владою.
Поділ влади — це лише один з багатьох елементів меха-
нізму демократичного здійснення державної влади і сам по
собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансо-
ваної системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади
може спричинити протистояння гілок влади. Особливої
гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою
держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та
змішаної форм республіканського правління у періоди так
званого розділеного правління, коли президент і парламент-
ська більшість представляють різні партійно-політичні
сили. Іноді це протистояння доходить до відкритої зброй-
ної конфронтації, як це сталося, наприклад, у 1993 р. в
Росії.
Ефективність державної влади залежить не тільки від її
поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здій-
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
снення влади, які у своїй сукупності характеризуються
поняттям «форма держави».
| є; |
ФОРМИ ДЕРЖАВИ
Чдина за своїми сутнісними характе-
-—'ристиками (територія, населення,
політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в
багатоманітних конкретних формах.
Форма держави — це сукупність найбільш загальних ознак
держави, зумовлених інституціональними, територіальними
і функціональними способами організації влади.
У політології є три основних категорії, які розкривають
форму держави: «форма державного правління» (інституціо-
нальні характеристики організації влади), «форма держав-
ного устрою» (територіальні характеристики організації
влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики
організації влади). Аналіз форм держави має особливо
важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння кон-
кретних форм організації державної влади і здійснення
політики.
Форми державного | Форма державного правління — це
правління | спосіб організації державної влади, зу-
1 мовлений принципами формування і
| взаємовідносин вищих органів держави.
Йдеться про систему формування і взаємовідносин інсти-
туту глави держави, вищих органів законодавчої і виконавчої
влади. Залежно від правового статусу глави держави й
порядку формування цього вищого органу державної влади
розрізняються дві основних форми державного правління —
монархія і республіка.
Монархія (грец. топагсіїіа — єдиновладдя, від топок —
один, єдиний і агспе — влада) — це така форма правління,
за якої верховна державна влада юридична належить одній
особі — монарху (королю, імператору тощо) і передається в
порядку престолонаслідування.
Інституціоналізовані форми політики
Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади,
органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом
державної влади, усіх державно-владних повноважень. У
республіці глава держави — президент — є виборним і
змінюваним, а його влада виступає похідною від представ-
ницького органу (парламенту) або виборців.
У сучасному світі зберігаються два історичних типи
монархії — абсолютна і конституційна. Абсолютна монархія
характеризується зосередженням усієї повноти державної
влади в руках монарха, відсутністю будь-яких представниць-
ких установ. Уряд призначається монархом, виконує його
волю. Нині абсолютна монархія зберігається у Саудівській
Аравії, Катарі, Омані, Об'єднаних Арабських Еміратах та ін.
Конституційна монархія називається ще обмеженою,
оскільки у ній влада монарха обмежується конституцією.
Конституційна монархія існує у двох видах — дуалістичної і
парламентарної, які відрізняються ступенем обмеження
влади монарха. Дуалістична монархія характеризується на-
явністю одночасно двох політичних установ — монархії і
парламенту, які поділяють між собою державну владу. Цей
поділ проявляється у тому, що монарх юридичне і фактично
незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади. Він
призначає уряд, який несе відповідальність лише перед ним.
Парламент наділяється законодавчими повноваженнями, але
ніякого впливу на формування і діяльність уряду не має.
Дуалістична монархія не знає інституту парламентської
відповідальності уряду, парламент не може відправити уряд
у відставку. Законодавчі повноваження парламенту істотно
обмежуються на користь монарха. Він користується правом
абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також
правом розпуску парламенту та призначення до його
верхньої палати. Нині дуалістична монархія зберігається в
Йорданії, Кувейті, Марокко та ін.
У парламентарній* монархії влада монарха істотно обме-
жена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він, як
кажуть, «царює, але не править». Юридичне за монархом
можуть зберігатися значні повноваження, але фактично
далеко не всіма ними він може користуватися. Так, фор-
, * Стосовно форми державного правління найчастіше використовується
саме цей термін, на відміну від прикметника «парламентський», який є
похідним від іменника «парламент» і використовується в інших випадках.
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
мально за ним зберігається право призначення глави уряду й
міністрів, але зробити це він може лише відповідно до
пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської
більшості, бо сформований іншим чином уряд не отримає
вотуму довіри у парламенті й не утвердиться.
Формально уряд вважається урядом монарха, проте
ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Уряд
формується парламентським шляхом і несе відповідальність
за свою діяльність лише перед парламентом. Саме політична
відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність
є основною відмінною ознакою парламентарної монархії.
Звичайно це повноваження парламенту врівноважується
правом уряду запропонувати монархові розпустити парла-
мент і призначити нові вибори. Глава держави вимушений
прийняти й виконати цю пропозицію, тому що в против-
ному разі парламентська більшість, на основі якої сформо-
вано уряд, заблокує роботу парламенту. У випадку вислов-
лення парламентом вотуму недовіри урядові останній або
йде у відставку, або через главу держави розпускає парла-
мент і призначає позачергові вибори.
Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є
контрасигнування (від лат. сопітазі§па1ига — міністерський
підпис), тобто скріплення його актів підписом глави уряду та
(або) окремого міністра, без якого вони не набувають
юридичної сили. Тим самим глава уряду або міністр беруть
на себе відповідальність за даний акт монарха, оскільки сам
монарх відповідальності за свої дії не несе.
На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній
монархії центральне місце в системі органів державної влади
посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повнова-
ження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує
(через парламентську більшість) всю діяльність парламенту.
Парламентарна монархія нині існує у ряді розвинених
країн — Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії,
Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції,
Японії та ін.
Специфічні риси має монархічна форма правління в тих
країнах, які в минулому були домініонами Великобританії, а
пізніше увійшли до британської співдружності націй —
Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Власних монархів
вони не мають. Главою держави в кожній з цих країн
Інституціоналізовані форми політики
формально вважається монарх Великобританії, а фактично
його функції здійснює генерал-губернатор, котрий призна-
чається британським монархом за поданням уряду країни з
числа її жителів.
Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебіль-
шого слабкою політичною установою, яка не відіграє
істотної ролі у здійсненні державної влади, загалом на
сьогодні вона існує в 44 країнах світу, в тому числі 11 євро-
пейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На
референдумі, проведеному 1999 р. в Австралії, виборці
висловилися на користь збереження монархічної форми
правління.
Одна з основних причин збереження монархії та, що в
багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є
символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою
непорушності політичної системи, оскільки влада монарха
не залежить від гри політичних сил. За відсутності в
парламенті чітко визначеної більшості монарх може
відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні
уряду. Монархи забезпечують наступництво в політичному
розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.
Республіка (лат. гезриЬІіса, від гез — справа, риЬІісик —
суспільний) — це така форма державного правління, за якої
всі вищі органи державної влади або обираються, або
формуються загальнонаціональною представницькою
| установою (парламентом).
Республіка — найпоширеніша форма правління. Нині зі
190 держав світу — членів ООН більш як 140 держав є
республіками. Існують три основних різновиди республікан-
ської форми правління: президентська республіка, парла-
ментарна республіка і республіка змішаного типу. Основна
відмінність між ними полягає у способі формування та
функціонування уряду. У президентській республіці уряд
формує і очолює президент, який одночасно виступає
главою держави і главою уряду. Сформований позапарла-
ментським шляхом, уряд не несе за свою діяльність
відповідальності перед парламентом.
У парламентарній республіці уряд формується парла-
ментським шляхом, несе перед парламентом політичну
відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі
висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформо-
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
ваний із представників партій парламентської більшості,
уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує
діяльність парламенту.
За змішаної форми державного правління — парламен-
тарно-президентській чи президентсько-парламентарній —
уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи
інша назва змішаної форми правління визначається тим, у
кого з них більше повноважень щодо формування та функ-
ціонування уряду.
Розглянемо особливості кожного з цих різновидів рес-
публіканської форми правління докладніше.
Основними ознаками президентської республіки є: 1) до-
тримання формальних вимог жорсткого поділу влади й
запровадження збалансованої системи стримувань і проти-
ваг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєд-
нання повноважень глави держави і глави уряду в особі
президента й відсутність посади прем'єр-міністра; 4) форму-
вання уряду президентом лише за обмеженою участю
парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду
перед парламентом; 6) відсутність права глави держави на
розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигну-
вання, тобто скріплення актів президента підписами
міністрів, які б несли за них відповідальність6.
Класичною президентською республікою вважаються
СІНА. Президентсько-республіканська форма правління
впроваджена також у ряді країн Латинської Америки,
Африки та деяких інших. Класичному варіанту президент-
ської республіки притаманна наявність двох центрів влади —
президента і парламенту, між якими немає тісних функціо-
нальних відносин, тому ця форма правління називається ще
Ідуалістичною республікою. У президентській республіці
І виконавча влада має порівняно невеликі можливості для
впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена
певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак
при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними
одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і
противаг забезпечує демократичне здійснення державної
влади.
"Див.: Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн.
С. 83-84.
18 — 2-1330
| Інституціоналізовані форми політики |
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
Парламентарна республіка характеризується проголошен-
ням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд
несе політичну відповідальність за свою діяльність. Озна-
ками парламентарної республіки є: 1) здійснення повнова-
жень глави держави і глави уряду різними особами, наяв-
ність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних
повноважень глави держави і водночас віднесення реальної
компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;
3) формування уряду парламентом за участю глави держави,
яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична
відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед
парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент,
котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контр-
асигнування актів глави держави главою уряду та (або)
відповідним міністром7.
Парламентарно-республіканська форма правління досить
поширена в розвинених країнах. На європейському конти-
ненті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції,
Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН та
Югославії. На відміну від президентської республіки за
парламентарно-республіканської форми правління прези-
дент обирається не на загальних виборах, а парламентом або
спеціальною колегією, яка в основному складається з
депутатів того ж парламенту.
У парламентарних республіках, як і в парламентарних
монархіях, фактичним центром здійснення державної влади
виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого
фактично стає першою особою в державі. Усі важелі реаль-
ної влади тут знаходяться в руках керівників тих політичних
партій, яким належить більшість місць у парламенті і які
формують уряд. Тому в політологічній літературі парламен-
тарні форми правління нерідко визначаються як «правління
партій».
Однією з сучасних форм державного правління є так
звана змішана — парламентарно-президентська, або прези-
дентсько-парламентарна — форма республіканського правління,
яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською
республікою». Типовою ознакою такої форми правління є
поєднання елементів президентської і парламентарної
республік, сильної президентської влади та ефективного
7 Див.: Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. С. 85.
-»»,»»*»«-««_, 274
контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президент-
ській республіці, тут глава держави обирається, як правило,
на загальних виборах і юридичне та реально наділяється
великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої
влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в
парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою
парламенту й несе політичну відповідальність як перед
президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична
відповідальність уряду — основна ознака змішаної республі-
канської форми правління.
