2017-11-30
237
У правовій державі переважає індивідуалістичний підхід
До прав людини і громадянина, який виходить із пріоритету
особи перед суспільством і державою. Головний акцент
робиться на особистих і політичних правах і свободах, тоді
як соціально-економічним правам приділяється менше
| Інституціоналізовані форми політики |
Правова держава та громадянське суспільство
уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки,
виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет
суспільству й державі, колективу перед особою.
Конституційно-правова теорія не тільки розмежовує
права і свободи людини та права і свободи громадянина, а й
проводить відмінність між правами і свободами та здійснює
їх класифікацію за різними ознаками. Права — це забез-
печені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені
в законодавстві можливості володіти, користуватися й
розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними
та іншими соціальними благами і цінностями, користува-
тися свободами в межах, визначених законом. Основні права
громадян закріплюються в конституції держави. Це, напри-
клад, право на власність, працю, відпочинок, житло, охорону
здоров'я, освіту, участь в управлінні державними та громад-
ськими справами тощо.
|
|
|
Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які
визначають становище людини в державі, забезпечують
громадянам держави реальну можливість безперешкодно
користуватися матеріальними й духовними благами, всебічно
задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними
політичними свободами, які також закріплюються конститу-
ційне, є свобода слова, друку, спілок, асоціацій, зборів,
мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті
тощо. Основний зв'язок між правами і свободами полягає в
тому, що політичні свободи виступають інструментом напов-
нення прав громадянина реальним змістом.
Існують різні класифікації прав і свобод особи. Найпо-
ширенішою є класифікація, що передбачає поділ основних
прав і свобод на три групи: соціально-економічні, політичні
та особисті. В основі такого поділу лежить характер від-
носин, які виникають між індивідом і державою, а також між
самими індивідами. Соціально-економічні права і свободи —
на власність, працю, відпочинок, житло тощо — належать
особі як члену громадянського суспільства. Найважливішим
з них є право на володіння і розпорядження приватною
власністю. Політичними правами і свободами особа наділя-
ється як член політичної спільноти, як громадянин. Ці права
визначають правовий статус громадянина у процесі здій-
снення державної влади. Найважливішим з них є виборче
право. Особистими правами і свободами індивід наділяється
|
|
|
як фізична особа незалежно від того, є він громадянином
даної держави чи ні.
Досить численні особисті права і свободи умовно поділя-
ються на дві основних групи: права і свободи, які захищають
індивіда від інших осіб; права і свободи, які захищають
індивіда від свавілля з боку держави. До першої групи
належать передусім природні права. Друга група охоплює
свободи приватного життя — недоторканність житла, таєм-
ницю листування, свободу пересування і вибору місця
проживання та деякі інші.
Конституційно-правова теорія і практика знає два
основних способи визначення обсягу прав і свобод особи —
позитивний (дозвільний) і негативний (заборонний). У
більшості держав світу конституції та інші джерела консти-
туційного права встановлюють, що громадянин може робити
у різних сферах суспільного життя і які особисті права він
має. Це позитивний, або дозвільний, спосіб визначення обсягу
прав і свобод, який грунтується на принципі: «Все, що не
дозволено, — заборонено».
У деяких країнах застосовується негативний, або заборон-
ний, спосіб визначення обсягу прав і свобод особи, за якого
законодавство встановлює лише те, що особа не може
робити. Тут діє принцип: «Усе, що не заборонено, —
дозволено». У Великобританії, наприклад, права і свободи
особи формулюються судами, які в ході судового розгляду
приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії
особи. Поза цими обмеженнями перебуває сфера реалізації
прав і свобод.
Теорія і практика правової держави передбачає не тільки
конституційне проголошення, а й гарантування прав і
свобод особи. При цьому визнається, що конституційні
гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, якщо
наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у
відповідних законах, які встановлюють механізми застосу-
вання гарантій. За таких умов головною гарантією прав і
свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо захистити
в суді, залишається лише конституційною декларацією. З
огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально-
економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть
бути захищені в суді. Якщо, наприклад, людина є безробіт-
| Інституціоналізовані форми політики |
Правова держава та громадянське суспільство
ною або не має житла, то ніякий суд не забезпечить її
роботою чи квартирою.
Процедурна деталізація забезпечення прав людини є
характерною рисою найбільш розвинених правових систем,
а також, по суті, показником реальності самих прав. Деякі
конституціоналісти вважають, що належний судовий захист
прав і свобод людини і громадянина можливий лише в
країнах з прецедентною системою права, де рішення вищих
судових органів у конкретній справі є обов'язковими для
судів у розв'язанні аналогічних справ. «Конституційні гаран-
тії прав особи, — зазначає російський конституціоналіст
А. О. Мішин, — дійсні лише тоді, коли вони закріплені не
тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в
розгорнутій системі стійких процедурних правил, які на
практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій...
Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній
державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-
застосовних нормативних актів усіх рівнів. Лише в країнах з
прецедентною системою права, де суд наділений по суті
правотворчими правами, можна назвати головною гарантією
суд. У всіх інших країнах неповнота й суперечливість зако-
нодавства може звести нанівець будь-яку конституційну
норму навіть за наявності незалежного і самостійного суду»8.
Само собою зрозуміло, що в будь-якій державі правове
положення особи багато в чому визначається економічною
основою держави. Без належних економічних гарантій
соціально-економічні права і свободи, проголошені консти-
туцією, будуть порожніми деклараціями.
|
|
|
У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян
невід'ємне від визнання за ними певних обов'язків. Най-
головнішим із них є обов'язок кожного громадянина не-
ухильно дотримуватися конституції, законів та інших норма-
тивних актів держави. До числа інших обов'язків належать,
зокрема, обов'язки працювати, сплачувати податки, піклу-
ватися про дітей, військова повинність тощо.
Забезпечення верховенства правового закону, прав і
свобод людини і громадянина можливе лише за наявності
третьої складової теорії і практики правової держави —
поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову з
8 Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежньїх
стран. М., 1996. С. 56, 59.
досконалим механізмом стримувань і противаг, який
виключає монополізацію влади однією особою, органом або
соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи
публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання.
Кожна з гілок влади повинна мати певне місце в системі
державної влади і відповідно до своєї природи, характеру
функцій і призначення вести державні справи специфічними
засобами у притаманних їм формах і межах. У правовій
державі особливо важливу роль у системі поділу влади
відіграє судова її гілка. Суд — це орган захисту права від
будь-яких порушень, у тому числі з боку держави. Істотна
частина повноважень судової влади полягає у здійсненні
конституційно-правового контролю за нормативними
актами законодавчої і виконавчої влади. Суд покликаний
захищати право як від будь-яких конкретних протиправних
дій, так і від усіх протиправних норм.
Побудова правової держави — це довготривалий і склад-
ний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя.
Конституційне проголошення держави правовою може бути
лише початком цього процесу і саме по собі не означає
наявності в країні правової держави.
|
|
|
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО
ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК
З ДЕРЖАВОЮ
| Становлення концепції громадянського суспільства |
В основі ідеї громадянського суспіль-
ства лежить проблема відносин людини
з політичною владою, суспільства з
державою. Ця проблема завжди пере-
бувала в центрі філософської і полі-
тичної думки. Так, ще Платон і Арістотель, хоча й
ототожнювали суспільство з державою, але водночас роз-
глядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті
аналізу різних форм державного правління. Саме ж по-
няття «громадянське суспільство» з'явилося лише у
XVIII ст., зокрема у працях Г. Греція, Т. Гоббса, Дж. Локка.
Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий
зміст.
| Інституціоналізовані форми політики |
Правова держава та громадянське суспільство
Концептуального оформлення ідея громадянського суспільства
набула у творчості Т. Гоббса. Він одним із перших почав протиставляти
природне й суспільно-політичне в людині. Природне в людині є
некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується
законам суспільства, а політичне — владі, державі. Вважаючи свободу
природним станом, Т. Гоббс водночас обґрунтовував необхідність
підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде
до загальної ворожнечі й насильства. Так природному суспільству (зосі-
еіаз паШгаїіз) було протиставлене громадянське суспільство (зосіеіаз
сіуіііз) як сукупність членів суспільства, співгромадян, підпорядкованих
владі держави. За Т. Гоббсом, громадянське суспільство — це одержав-
лене суспільство, яке є результатом переходу від природного до сус-
пільно-політичного стану. Держава творить громадянське суспільство,
закладаючи його основи, встановлюючи порядок, цивілізуючи
суспільство та його членів.
Дж. Локк підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене
суспільство як суспільство громадянське. Він, зокрема, писав: «Ті, хто
об'єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову
установу, куди можна звертатися і яка наділена владою вирішувати
спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському
суспільстві; але ті, хто не мають такого спільного судилища, я маю на
увазі — на землі, вони все ще перебувають у природному стані, за якого
кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом...»'.
Хоча Т. Гоббс і Дж. Локк виходили з договірної теорії походження
держави, вони зробили з неї різні висновки. Як апологет абсолютної
монархічної влади Т. Гоббс стверджував, що, уклавши одного разу
суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди
повинні в усьому підкорятися державі й не можуть чинити їй спротив.
Дж. Локк, навпаки, обґрунтовував право народу на опір державі в тому
разі, якщо вона нехтує його права та інтереси. Він доводив, що,
уклавши суспільний договір, держава отримує від людей рівно стільки
влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети
політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі й
кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може
зазіхати на природні права людей — на життя, свободу, власність тощо.
Хоча Дж. Локк іще не розмежовував суспільство й державу, розріз-
нення ним прав особи й держави мало велике значення для
становлення концепції громадянського суспільства.
Принципово важливий унесок у розвиток концепції громадян-
ського суспільства зробив Г. В. Ф. Гегель. На відміну від своїх поперед-
ників, котрі не розмежовували суспільство й державу, він розглядав їх
як окремі утворення. На його думку, громадянське суспільство існує не
всередині держави, а поряд з нею. У Гегеля громадянське суспільство є
сферою матеріальних умов життя, в якій індивіди пов'язані інтересами.
Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за
9 Локк Дж. О государственном правлений // Избр. филос. про-
изведения: В 2 т. М., 1960. Т. 2. С. 320.
допомогою праці задовольняють власні потреби й потреби інших,
фундаментом громадянського суспільства є приватна власність.
Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді,
коли окремі члени суспільства об'єднуються в органічну цілісність,
тобто в державу. У взаємовідносинах суспільства й держави Гегель
віддавав перевагу останній, вважаючи, що в ній представлена загальна
воля громадян, тоді як громадянське суспільство є сферою реалізації
часткових, приватних інтересів окремих осіб.
К. Маркс, як і Гегель, також вважав, що громадянське суспільство
існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це
суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин
власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного
існування та функціонування суспільства. Однак на відміну від Гегеля
К. Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського
суспільства, а в кінцевому підсумку — стосовно його економічної
структури. На його думку, громадянське суспільство, в якому приватній
власності належить вирішальна роль, породжує державу. Таке суспіль-
ство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям
класового панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, веде до
звільнення громадянського суспільства від держави. Не держава
підпорядковує собі суспільство, а суспільство з його базисними еконо-
мічними відносинами підпорядковує собі державу і в кінцевому
підсумку розчиняє її в самоврядних структурах, держава в комуні-
стичному суспільстві відмирає.
Так поступово склалася концепція громадянського сус-
пільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так
чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як
політичним інститутом. Під громадянським суспільством
почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і
державним.
І Таким чином, громадянське суспільство — це сфера недер-
| жавних суспільних інститутів і відносин.
Концепція громадянського суспільства має сенс лише в
межах дихотомії «громадянське суспільство — держава».
Полягає він у тому, щоб шляхом розмежування громадян-
ського суспільства і держави робити їх соціальними партне-
рами, заперечувати вивищення держави над суспільством,
Доводити, що держава є похідною від громадянського
суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки, як це
нерідко трапляється.
Становлення громадянського суспільства як історичної
реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли
буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержав-
| 2-1330 |
| Інституціоналізовані форми політики |
Правова держава та громадянське суспільство
| 20* |
лення суспільного життя, жорстких меж станового феодаль-
ного ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і
свободи, демократичні форми державного правління.
Виникнення громадянського суспільства пов'язується з
появою громадянина як самостійного, індивідуального члена
суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним
комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед
суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у
становленні в країнах Західної Європи правової держави і
громадянського суспільства була Велика французька
революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні —
прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і
громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканність
природних прав людини і прав громадянина і була
своєрідним маніфестом правової держави і громадянського
суспільства.
Відокремленість громадянського суспільства від держави
не означає, що воно перебуває поза сферою державного
впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відно-
сини — від сімейних до політичних, однак це регулювання
може здійснюватись як на основі закону, котрий у правовій
державі є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом
довільної регламентації з боку різних державних структур і
посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам.
Громадянське суспільство перебуває поза межами такої
довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати
певну автономію щодо держави як політичного інституту.
Конкретизації уявлень про громадянське суспільство
сприятиме з'ясування його структури.
Структура Громадянське суспільство має таку саму
громадянського структуру, як і суспільство в цілому, її
суспільства складають багатоманітні суспільні від-
носини — економічні, соціальні, полі-
тичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком
держави.
Економічною основою, фундаментом громадянського сус-
пільства є недержавна власність на засоби виробництва.
Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах.
Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають
індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є
власність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і
громадських об'єднань та організацій, трудових колективів
різних форм господарювання тощо. Наявність у громадян
власності на засоби виробництва робить їх незалежними від
держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне
одержавлення власності, наприклад за соціалізму, ліквідує
економічну основу громадянського суспільства, ставить гро-
мадян у повну залежність від держави як роботодавця.
Поряд з правом приватної власності важливе значення
для громадянського суспільства має гарантована державою
свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.
Соціальну структуру громадянського суспільства скла-
дають різноманітні соціальні спільності — класові, етнічні,
демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Такі
спільності є в будь-якому суспільстві. Особливість громадян-
ського суспільства полягає в наявності у ньому класів
власників засобів виробництва, економічною основою існу-
вання яких є недержавна, передусім приватна, власність.
Характерною рисою соціально-класової структури сучасного
розвиненого громадянського суспільства є переважання в
ній так званого середнього класу як прошарку людей з
відносно високим рівнем матеріального достатку.
Первинний соціальний осередок громадянського суспіль-
ства — сім'я. Це — заснована на шлюбі або кровній спорід-
неності мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту,
взаємною відповідальністю і взаємодопомогою. Як соціаль-
ний інститут сім'я характеризується сукупністю соціальних
норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують
взаємовідносини подружжя, батьків, дітей та інших родичів.
Сім'я є найбільш сталим інститутом громадянського суспіль-
ства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть
У тотально одержавлених суспільствах.
Елементами політичної структури громадянського сус-
пільства виступають недержавні політичні інститути, основ-
ними з яких є політичні партії, громадські організації і
суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби
масової інформації. У політологічній літературі нерідко
висловлюється думка про неполітичний характер громадян-
ського суспільства, тобто про відсутність у ньому політичних
інститутів і відносин. Така позиція необгрунтоване залишає
поза межами громадянського суспільства, зокрема, політичні
партії, громадсько-політичні організації, засоби масової
| Інституціоналізовані форми політики |
Правова держава та громадянське суспільство
інформації, які є найважливішими засобами впливу грома-
дянського суспільства на державу.
Політичні відносини як відносини з приводу влади
притаманні і громадянському суспільству, однак у ньому
вони не є державно-політичними і виступають як відносини
між недержавними політичними інститутами. Найважливі-
шим політичним інститутом громадянського суспільства є
політичні партії. Це — добровільні об'єднання громадян, що
виконують у громадянському суспільстві низку важливих
функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічну, полі-
тичної соціалізації, формування громадської думки тощо.
Водночас політичні партії є найважливішою ланкою, яка
з'єднує громадянське суспільство з державою; передусім
саме завдяки їм здійснюється представництво багатоманітних
соціальних інтересів на державному рівні. У разі оволодіння
державною владою та чи інша партія стає суб'єктом дер-
жавно-політичних відносин і в такій якості не виступає
інститутом громадянського суспільства. Це стосується не
лише правлячої партії, а й усіх інших тією мірою, якою вони
є нрсіями державної влади.
Інституціональними елементами структури громадян-
ського суспільства є багатоманітні громадські організації.
Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою
мірою впливають на здійснення державної влади, тобто
виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім
громадсько-політичні організації — професійні, жіночі,
молодіжні, ветеранські тощо. Інші громадські організації як
групи інтересів виявляють себе лише ситуативно — у разі
безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з політичними
інститутами.
Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних
одиницях держави — областях, районах, містах тощо —
поділяється на місцеве управління і місцеве самоврядування.
Місцеве управління є державним управлінням, що здійсню-
ється центральною владою або адміністрацією вищестоящого
територіального рівня управління, як правило, через призна-
чувані вищестоящою владою адміністративні органи. Місцеве
самоврядування — це діяльність самого населення терито-
ріальної одиниці — територіальної громади — та її виборних
органів з управління місцевими справами. Місцеве самовря-
дування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише
діяльністю самого населення з управління власними спра-
вами. Лише в цьому значенні місцеве самоврядування є
інститутом громадянського суспільства.
На органи місцевого самоврядування можливе покладення
завдань державного управління. Під час виконання цих
завдань відповідні органи діють уже не як місцеве само-
врядування — інститут громадянського суспільства, а як
органи державного управління.
Важливим політичним інститутом, за допомогою якого
громадянське суспільство справляє істотний вплив на
державу, є засоби масової інформації. Інститутом громадян-
ського суспільства можуть бути лише недержавні засоби
масової інформації, а саме політичним інститутом вони
виступають тоді, коли виконують політичну функцію, взає-
модіючи з політичною владою, державою.
Структуру духовної сфери громадянського суспільства
складають соціокультурні відносини, а її елементами є
школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади —
тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення.
Духовне життя громадянського суспільства характеризується
ідеологічною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням
єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією, насад-
жуваною ідеологізованою державою.
Існують й інші аспекти та елементи структури громадян-
ського суспільства. У кожному разі йдеться про все те, що
перебуває поза межами держави як політичного інституту,
що не є державним.
Взаємозв'язок Громадянське суспільство й держава
держави перебувають у тісному взаємозв'язку,
І громадянського перше неможливе без другого. Завдяки
суспільства ^. - г
державі людська спільнота набуває
цивілізованості і стає суспільством.
Громадянське суспільство — це не тільки школа і церква, а
й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів,
антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може
впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції
громадянського суспільства існує лише при розгляді цього
суспільства у співвідношенні з державою.
Водночас держава не може існувати поза суспільством.
Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення
н полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське
| Інституціоналізовані форми політики |
Правова держава та громадянське суспільство
суспільство є противагою державі у її постійному прагненні
до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості
громадянського суспільства залежить ступінь демократизму
держави.
У розумінні ролі держави в суспільстві є дві крайні
позиції — анархізм та етатизм. Анархізм відкидає державу
взагалі як орган примусу і насильства над людьми. Етатизм,
навпаки, всіляко перебільшує роль держави в житті суспіль-
ства. Етатизм (від франц. еіаі — держава) — це засилля
держави в економічному, соціальному, політичному й
духовному житті суспільства. Теоретично етатизм обґрунто-
вує необхідність активного втручання держави в усі сфери
суспільного життя, виходячи із сприйняття держави як
всезагальної цінності, вищого результату й мети суспільного
розвитку. Практично етатизм проявляється в централізації,
концентрації і бюрократизації політичної влади, поширенні
організаційно-контрольних функцій держави за межі опти-
мального співвідношення держави й суспільства. Процес
етатизації суспільного життя веде до послаблення громадян-
ського суспільства, його впливу на державу, що, в свою
чергу, негативно відбивається на самій державі, спричиняючи
її занепад.
Етатизація суспільного життя найбільшою мірою відбува-
ється за недемократичних, особливо тоталітарних, політич-
них режимів. За тоталітаризму централізація влади, утиск
прав і свобод громадян, свавілля й волюнтаризм правлячої
верхівки набувають крайніх форм. Деякі риси етатизму
зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він
охоплює, головним чином, сферу економіки і контролю-
ється політичними інститутами громадянського суспільства.
Формою взаємодії держави і громадянського суспільства
є політичний режим як система методів і засобів здійснення
політичної влади, а різні типи політичних режимів — демо-
кратичний, авторитарний і тоталітарний — є різними спосо-
бами цієї взаємодії.
Головною особливістю тоталітарного політичного режиму
є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя,
тотальний контроль держави над суспільством і громадя-
нами, який спирається на систематичне використання
насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє від-
чутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР
відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя.
Держава фактично була власником усіх засобів виробництва,
в особі одержавленої правлячої партії монополізувала полі-
тичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію,
спрямовувала діяльність громадських організацій тощо.
Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу.
Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи
мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії
або не використовувалися зовсім, або також були формаль-
ними. Не було багатопартійності, діяльність громадських
організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась
комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів
масової інформації.
