Міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. 7 страница

Становище в Україні відрізняється від описаної ситуації
хіба що в гірший бік, тому що уряд в ній не спирається на
парламентську більшість, а це лише додатково погіршує
умови його функціонування. Чітко визначеної і стабільної
більшості у Верховній Раді взагалі немає, що пов'язано з
умовами її формування та функціонування. Оскільки
представлені у Верховній Раді політичні партії не беруть
участі у створенні уряду, який формується позапарламент-
ським шляхом, то їм немає потреби об'єднуватися в
більшість з метою створення урядової коаліції, на яку міг би
спиратися Кабінет Міністрів.

Створення стійкої та ефективно діючої більшості у
Верховній Раді утруднюється також порядком її формування.

¹² Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран: В 4 т. /
Отв. ред. Б. А. Страшун. М., 1995. Т. 2. С. 12.

——— 287

Інституціоналізовані форми політики

Держава — головний інститут політичної системи суспільства

 

За чинним виборчим законодавством одна половина з 450
народних депутатів обирається в одномандатних виборчих
округах за мажоритарною системою відносної більшості, а
друга — у єдиному загальнодержавному багатомандатному
виборчому окрузі за пропорційною системою. Такий
порядок трапляється в демократичних державах. Однак на
відміну від інших держав в Україні народні депутати, обрані
в одномандатних виборчих округах за мажоритарною
системою, не зв'язані у Верховній Раді ні партійною, ні
фракційною дисципліною, поводяться там на власний
розсуд і відстоюють не стільки суспільні, скільки
вузькогрупові й персональні інтереси.

Не краще стоїть справа і з тими народними депутатами,
які обрані до Верховної Ради за партійними списками. Хоч)
потрапили вони до парламенту завдяки партіям, проте не
несуть ніякої відповідальності ні перед самими партіями, ні
перед їхніми парламентськими фракціями і можуть вільно
переходити з однієї фракції в іншу, шукаючи вигоди. Така
практика неприйнятна для демократичних держав, у деяких
із них в разі залишення партійної фракції обраний за
партійним списком депутат втрачає мандат. Навіть депутати-
мажоритарники там зв'язані партійною дисципліною, бо без
партійної підтримки вони мали б незначні шанси перемогти
на виборах і нічого б не змогли вирішувати в самому
парламенті.

Парламент, депутати якого не зв'язані партійною дисци-
пліною, є поєднанням різноспрямованих групових і персо-
нальних інтересів і відстоює не стільки загальнонаціональні,
скільки групові інтереси. Він є некерованим і фактично
неструктурованим. У ньому важко сформувати постійну
більшість, тому рішення приймаються ситуативною біль-
шістю. Керівництво фракцій стає заручником членів фрак-
цій, оскільки ті можуть вільно їх залишати, ставлячи під
загрозу саме існування фракції.

Як зазначає російський конституціоналіст В. А. Рижов,
«не можна уявляти собі парламент як арену, на якій
рівноправно стикаються всі і всілякі наявні в даному
суспільстві інтереси, тому що депутати — просто провідники
інтересів своїх виборців. Відсутність розвиненої партійної
структури, яка опосередковує відносини між виборцями і
парламентом, у нашій країні та в ряді інших держав після

падіння панування компартій призвело до того, що парла-
мент став-таки ареною боротьби найдрібніших інтересів —
амбіцій окремих депутатів та їхніх груп, жодним чином не
пов'язаних з інтересами виборців. Світовий досвід показує,
що парламент тоді виступає справжнім представником нації
(народу), коли в його складі наявні великі політичні
об'єднання депутатів, які виражають інтереси значних верств
виборців»¹³.

Організація державної влади в Україні, особливо законо-
давчої гілки, потребує серйозного вдосконалення. Важливим
кроком у цьому напрямі було б формування Кабінету
Міністрів на основі парламентської більшості, що надавало
б сенсу її створенню.

Необхідність створення більшості й забезпечення ста-
більності уряду, у свою чергу, вимагатиме посилення
партійно-політичної структурованості парламенту, а у зв'язку
з цим — змін у виборчому законодавстві, найімовірнішим
варіантом яких є перехід до суто пропорційної виборчої
системи. Відбуватиметься, отже, дрейф у бік парламентарної
форми правління. Однак самі по собі такі зміни не
гарантуватимуть підвищення ефективності державної влади.
Важливе значення тут матимуть навіть найдрібніші деталі
механізму здійснення державної влади, у тому числі
виборчої системи.

За формою державного устрою Україна є унітарною
державою. Систему її адміністративно-територіального
устрою складають: Автономна Республіка Крим, області,
райони, міста, райони в містах, селища й села. Міста Київ та
Севастополь мають спеціальний статус, який визначається
законами України. Автономна Республіка Крим є невід'єм-
ною складовою України і в межах повноважень, визначених
Конституцією України, вирішує питання, що належать до її
відання. АРК має власну Конституцію, яку приймає
Верховна Рада АРК та затверджує Верховна Рада України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення
Ради Міністрів АРК не можуть суперечити Конституції і
законам України та приймаються відповідно до Конституції
України, законів України, актів Президента України і
Кабінету Міністрів України та на їх виконання.

Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран. Т. 2.

С. 12.

'9 — 2-1330

Інституціоналізовані форми політики

Держава — головний інститут політичної системи суспільства

 

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради
України 28 червня 1996 року. К., 1996.

Авер'янов В. Б.

Органи виконавчої влади в Україні. К., 1997.

Барнашов А. М.

Теория разделения властей: становление, развитие, применение.

Томск, 1988.

Білоус А. О.

Політико-правові системи: світ і Україна. К., 2000.

Вебер М.

Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,

1990.

Дарендорф Р.

От социального государства к цивилизованному сообществу //

Полит. исследования. 1993. № 5.

Енгельс Ф.

Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К.,

Енгельс Ф. Твори. Т. 21.

Ильин М Й.

Политический дискурс: слова й смьісльї. Государство // Полит.

исследования. 1994. № 1.

Каст С. Й.

Империи: генезис, структура, функции // Полит. исследования.
1997. № 5.

Кувалдин В. Б.

Президентская й парламентская республики как формьі демокра-
тического транзита (российский й украинский опьіт в мировом
контексте) // Полит. исследования. 1998. № 5.

Ладиченко В. В.

Поділ влади: Теорія і практика. К., 1998.

Ленін В. І.

Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання

пролетаріату в революції // Повне зібр. творів. Т. 33.

Ленін В. І.

Про державу. Лекція в Свердловському університеті 11 липня

1919 р. // Повне зібр. творів. Т. 39.

Макаров О. В.

Соотношение права й государства// Государство й право. 1995. № 7.

Моллимен А.

Федерализм й национальное Государство (к истории вопроса) //

Полит. исследования. 1992. № 4.

Ребкало В. '' '

Національна держава. Втеча від самоприниження // Віче. 1995.

№ 6.

Рябов С. Г.

Державна влада: проблеми авторитету й легітимності К., 1996.

Рябов С. Г.

Політологічна теорія держави. К., 1996.

Сахаров Й. А.

Институт президентства в современном мире. М., 1994.

Тавадов Г. Т.

Современньїе федерации й их субьектьі // Социально-полит. журн.

1997. № 1.

Тарасов Е. Н.

Государство как институт политической системьі // Социально-
полит. журн. 1994. № 1—2.

Четверний В. А.

Размьішления по поводу теоретических представлений о госу-

дарстве // Государство й право. 1992. № 5.

Чиркин В. Е.

Основи сравнительного государствоведения. М., 1997.

Что такое демократия? Парламентаризм й правительственная
система — определение й разграничение // Полит. исследования.
1992. № 3.

Шабо Ж.-Л.

Государственная власть: конституционньїе предельї й порядок

осуществления // Полит. исследования. 1993. № 3.

ПІаповал В. М.

Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. К., 1995,

Шаповал В. М.

Зарубіжний парламентаризм. К., 1993.

Шаповал В. М.

Президент у механізмі здійснення державної влади. К., 1995.

Знтин Л. М.

Разделение властей: опьіт современньїх государств. М., 1995.

 

1 Гоббс. Т. О гражданине // Избр. произведения: В 2 т. М., 1965. Т. 1. С. 364.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА
ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ
СУСПІЛЬСТВО

ГП ержава відіграє вирішальну роль у
1 І житті суспільства. Завдяки появі
|* '|держави як органу управління сус-
пільством людство перейшло від стану
дикості й варварства до цивілізованості.
Держава узгоджує багатоманітні соціальні
інтереси, упорядковує життєдіяльність
суспільства, забезпечує його цілісність,
захищає слабких від свавілля сильних,
утверджує у відносинах між людьми
панування сили права натомість панування
права сили, яке притаманне додержавному
стану. Вся людська історія неспростовно
свідчить, що найбільшого розвитку суспіль-
ства досягали за розвиненої державності, й
навпаки — руйнування державності призво-
дило до глибокої суспільної кризи і навіть
до зникнення самого суспільства. Справж-
нім гімном державі є слова Т. Гоббса про
те, що «поза державою — панування
пристрастей, війна, страх, бідність, мерзота,
одинокість, варварство, дикість, невігластво,
в державі — панування розуму, мир,
безпека, багатство, благопристойність, сус-
пільство,витонченість.знання і прихильність»¹.
Проте держава не є абсолютним бла-
гом, з нею пов'язано й чимало негативного.
Вона може зловживати своїм монопольним
правом примусу й чинити насилля над
суспільством. Держави втягують народи у
кровопролитні війни, можуть здійснювати
геноцид стосовно власних народів, вводити

Правова держава та громадянське суспільство

жорстокі закони, обкладати населення
непомірними податками тощо. Державне
насильство найстрашніше,бо спирається на
силу державної влади з ЇЇ каральним
апаратом, здійснюється у масштабі всього
суспільства й не залишає громадянам
законних шляхів і засобів боротьби проти
нього. Негативні сторони функціонування
держави виявляються не лише за неде-
мократичних політичних режимів. Будь-яка,
навіть найдемократичніша, держава прагне
до розширення своїх повноважень і вста-
новлення тотального контролю над суспіль-
ством.

Держава, отже, не є ні абсолютним
благом, ні абсолютним злом. З метою
мінімізації негативних наслідків функціону-
вання держави для суспільства, обмеження
можливого зла від неї людство напрацю-
вало низку теоретичних і практичних
засобів. До них належить насамперед теорія
демократії з ЇЇ концепціями і принципами
та їх практичною реалізацією. Особливе
місце в арсеналі теоретичних засобів
впливу суспільства на державу посідають
теорії правової держави і громадянського
суспільства.

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

З історії теорії Термін «правова держава» на перший
правової держави погляд видається тавтологічним (як,
скажімо, вислови «холодний лід» чи
«гарячий вогонь»), оскільки будь-яка держава може
вважатися правовою з огляду на наявність у ній законів,
певної системи права. Однак у зазначеному контексті термін
«правова» має дещо інше значення, ніж «законна», яке
грунтується на тому, що не все законне є правовим і не
всяка держава з наявною у ній системою законів є правовою.
Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відпо-
відної теорії, полягає в тому, щоб зв'язати політичну владу,
Державу правом, підпорядкувати її дії закону. Пошуки

_____«_ 293

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

 

принципів, форм і механізмів для встановлення належних
взаємозалежностей та узгодженої взаємодії державної влади
і права розпочалися ще в глибоку давнину.

Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні
знайшла свій усебічний розвиток, зокрема, у Стародавньому Китаї у
вченні, яке дістало назву «легізм» (від лат. 1е§І5 — закон). Найвідоміший
теоретик легізму Шан Ян доводив, що організація державного
управління має грунтуватися на основі єдиних, чітко визначених
законів, що спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті
бажання, не свавілля правителів повинні лежати в основі державного
управління. Легісти вважали, що взаємовідносини між державною
владою і населенням є за своєю природою антагоністичними, і тримати
маси в покорі можна лише за допомогою жорстоких законів.

Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні
античні філософи. Так, Сократ прагнув обгрунтувати раціональну,
розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи
розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг
законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не
повсюдною реальністю. Для такого збігу потрібно неухильно дотриму-
ватися законів. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому
числі правителів, законам є основою нормального функціонування
держави, її благополуччя.

Особливе місце закону відводив у своїй концепції ідеальної
держави Платон. Його ідеальна держава — це справедливе, засноване
на законах, правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держа-
ви, — говорив Платон, — де закон не має сили і перебуває під чиєюсь
владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його
раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть
дарувати державам боги»2. Велику увагу розмежуванню законних
(правильних) і незаконних (неправильних) форм правління приділяв
Арістотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону,
немає і державного ладу. Закон має панувати над усім.

В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора
суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне поход-
ження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади
божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома
Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі
Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».

Таким чином, ще у Стародавньому світі проблема законності
державного правління перебувала в центрі політичної думки. Однак у
вирішенні цієї проблеми мислителі Стародавнього світу, як і
середньовіччя, не розрізняли суспільство й державу, не порушували
питання про відносини між ними, про джерела права і якість самих
законів, їх відповідність вимогам гуманізму і справедливості.

² Платон. ЗаконьІ // Сочинения: В 3 т. М., 1972. Т. 3. Ч. 2. С. 188—189.
294

Новий етап у розвитку ідеї правової держави започаткували
мислителі Нового часу — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж, Локк, Ш.-Л. Мон-
теск'є, які були виразниками інтересів буржуазії. У цей час буржуазія
вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності,
забезпечення свободи й безпеки особи та приватної власності шляхом
створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти
абсолютної монархії, дворянства і церкви ідеологи буржуазії прагнули
відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією
метою вони зверталися до ідей природного права й договірного
походження держави.

Згідно з теорією природного права держава і право створені не
Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського
розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і
складають «природне право», до якого належать передусім право на
життя, свободу і володіння власністю, які не можуть бути відчужені ні
на чию користь. Приписам природного права повинно відповідати
«позитивне право» — закони, встановлені державою. Дж. Локк,
зокрема, вбачав у законі першу державотворчу ознаку. Під законом він
розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує
громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і
слугує загальному благу. Закони лише тоді сприяють досягненню
головної мети держави — забезпечення загального блага, коли їх усі
знають і всі виконують. Реалізація головної мети політичного співто-
вариства, забезпечення свободи й дотримання законності вимагають
розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними
державними органами.

У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії
правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження
про те, що державне правління повинно не лише грунтуватися на
законі, а й обмежуватись ним, закон є обов'язковим для всіх. Межею
державної влади виступають природні права людини, на які держава не
може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та
збалансованість повноважень кожної з її гілок. Принципово важливим
для теорії правової держави є сформульоване Дж. Локком твердження
про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт,
який визнається громадянами, тобто є легітимним.

Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було тракту-
вання Ш.-Л. Монтеск'є співвідношення закону і свободи. Суть
політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити не те,
що хочеш, а те, що дозволяють закони. «У державі, тобто в суспільстві,
Де є закони, — писав Щ.-Л. Монтеск'є, — свобода може полягати лише
в тому, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути
примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право
робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те,
Що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, тому
Що те саме могли б робити й інші громадяни»³. Ш.-Л. Монтеск'є

³ Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.
С. 289.

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

 

вважав, що політична свобода можлива лише там, де немає можливості
зловживання владою, а для цього в державі необхідно здійснити поділ
влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Принципово важливе значення для розвитку теорії правової
держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших мислителів того
часу, він вважав, що держава прийшла на зміну природному станові, в
якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття
поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і
шляхом суспільного договору перейти до життя в громадянському
суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою мораль-
но розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як
з істотами, що не знають морального закону і не можуть самі обрати
правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядкову-
ватися державі, встановленим нею законам.

Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі.
Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які
обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом.
Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для
цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише
держава. І. Кант визначає державу як «об'єднання множинності людей,
підпорядкованих правовим законам»⁴. Призначення держави він пов'я-
зує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом —
державний устрій повинен максимально відповідати вимогам доскона-
лого права.

Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна
людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди від-
мовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на
користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення
держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності
державного устрою принципам права тощо, дають підстави вважати
його одним із основних творців теорії правової держави.

Так поступово сформувалася теорія правової держави,
сенс якої полягає в обгрунтуванні необхідності зв'язати
державу правом, установити правові межі її могутності і тим
самим захистити громадян від можливого свавілля з боку
держави, не допустити виродження держави в тиранію.
Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним
для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий
характер, тобто відповідати високим моральним вимогам.
Державне правління, засноване на законах, може мати й
деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам
моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і
спрямовані лише на захист державної влади.

⁴ Кант Й. Метафизика нравов в двух частих. Часть первая. Метафизи-
ческие начала учення о праве // Сочинения: В 6 т. М., 1965. Т. 4. Ч. 2. С. 233.

Сам термін «правова держава» (НесЬіззІааІ) утвердився в
німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст. у
працях К. Т. Велькера, Р. фон Моля та інших правознавців,
а в подальшому набув значного поширення. На початку
XX ст., особливо після Жовтневої революції в Росії,
популярність ідеї правової держави різко зросла, що було
зумовлено прагненням зняти напруження міжкласового
протистояння та уникнути за допомогою соціального ком-
промісу революцій і дезорганізації суспільного життя. Ідея
правової держави, верховенства права виявилася однією з
найпродуктивніших у розв'язанні суспільних суперечностей
ненасильницьким шляхом, враховуючи інтереси всіх учасни-
ків політичного життя.

Отже, за своєю сутністю правова держава є такою держа-
вою, в якій панує право як синонім моральності, гуманізму,
демократизму і справедливості. За визначенням відомого
російського дослідника В. С. Нерсесянца, «правова держа-
ва — це правова форма організації і діяльності публічно-
політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як
суб'єктами права»⁵.

Основні ознаки Правова держава характеризується низ-
правової держави _кою ознак, які стосуються організації
державної влади, стану правової і судо-
вої систем, діяльності правоохоронних органів, становища
особи в суспільстві та її взаємовідносин з державою тощо.
До таких ознак, які називаються також принципами,
зокрема, належать: народний суверенітет; непорушність прав
і свобод людини з боку держави; зв'язаність держави кон-
ституційним ладом; верховенство конституції стосовно
інших законів і підзаконних актів; поділ влади та інститут
відповідальності влади як організаційна основа правової
держави; незалежність суду; пріоритет норм міжнародного
права над нормами національного права⁶.

В. С. Нерсесянц виокремлює три найважливіших ознаки
правової держави: верховенство правового закону; реальність
прав і свобод індивідів; організація і функціонування суве-

⁵ Нерсесянц В. С. Правовеє государство: история й современность //
Вопр. философии. 1989. № 2. С. 7.

'Див.: Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева,
^в-Д. Зорькина, В. Е. Крутских. М., 1998. С. 524.

Інституціоналізовані форми політики

Правова держава та громадянське суспільство

 

ренної державної влади на основі принципу поділу влади⁷,
на яких у подальшому грунтуватиметься аналіз проблем
теорії і практики правової держави.

Розглянемо ці ознаки детальніше. Перша з них перед-
бачає розмежування права й закону. Найпоширенішим є
визначення права як системи встановлених або санкціонова-
них державою і спрямованих на регулювання суспільних
відносин загальнообов'язкових норм, дотримання й вико-
нання яких забезпечується шляхом переконання і державного
примусу. Норми права мають об'єктивну основу у вигляді
закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій
того чи іншого суспільства. Правові норми завжди вимага-
ють визнання їх суспільством. Норми, які не враховують
цього і не визнаються суспільством, не є правовими і
приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.

Законами у широкому розумінні є вся сукупність дер-
жавно-владних настанов — законів, указів глави держави,
постанов уряду, рішень органів конституційного контролю
тощо незалежно від того, сприймаються вони громадянами
чи ні. В ідеалі закон повинен бути виявом норм права. Але
він пов'язаний з волею законодавця і може не відповідати
суспільним відносинам, що об'єктивно склалися.

Розрізнення права й закону в теорії правової держави дає
можливість розмежувати та протиставити право і свавілля
пануючих суспільних груп, зведене в ранг закону, досягти
правочинності законодавчих актів державних органів. Ото-
тожнення закону і права, притаманне легізму, призводить до
того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність
владних органів. Виникає ситуація, за якої державними
органами можуть порушуватись невід'ємні права індивідів та
соціальних груп при збереженні видимості законності. На
законах, їх суворому дотриманні можуть грунтуватися й
диктаторські політичні режими, проте такі закони не є
правовими, бо не відповідають вимогам права, як синоніму
праведності і справедливості.

Важливою ознакою правової держави є утвердження
правової форми і правового характеру взаємовідносин між
державою і громадянами як суб'єктами права, визнання й
належне гарантування формальної рівності і свободи всіх

⁷ Див.: Нерсесянц В. С. Правовеє государство: история.и современность.

С. 7.

індивідів, прав і свобод людини і громадянина. У правовій
державі за особою визнаються невід'ємні, непорушні та
недоторканні, хоч би з чийого боку то було (у тому числі з
боку держави), права і свободи. При цьому, що особливо
важливо, визнається, що права і свободи індивідів — це не
продукт волі держави, не її поступка людям, а істотна
складова права, яке об'єктивно складається в даному сус-
пільстві і дотримання якого є юридичним обов'язком усіх,
передусім — держави.

У правовій державі права і свободи особи закріплюються
конституційне. За своєю сутністю конституція є системою
обмежень державної влади шляхом проголошення й законо-
давчого забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Дуалізм у розумінні прав особи, тобто поділ їх на права
людини і права громадянина, пов'язаний з розмежуванням
громадянського суспільства і держави. Права людини — це
природні, невідчужувані права, що належать індивіду від
народження як члену громадянського, тобто існуючого за
межами держави як політичного інституту, суспільства. Це
право на життя, свободу, власність, безпеку, недоторканність
особи, прагнення до щастя, опір насильству тощо. Теоре-
тично від держави не вимагається визнання цих прав, однак
на практиці вони також мають позитивний, тобто встановле-
ний державою, характер, оскільки набувають юридичної
сили лише тоді, коли порядок їх застосування визначається
законом.

Права громадянина пов'язані з фактом громадянства,
належності особи до певної держави. На відміну від прав
людини, які належать особі безпосередню, вони встановлю-
ються за домовленістю між громадянами й державою.
Головне призначення цих прав полягає в тому, щоб
забезпечити участь особи в державне-політичному житті
через надання їй відповідних юридичних можливостей. У
конституційній теорії і практиці права людини і громадяни-
на нерідко ототожнюються відповідно з особистими й
політичними правами.