2017-11-30
248
Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є
дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне
керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. За змі-
шаної республіканської форми правління президент має
більше повноважень, ніж глава держави у президентській
республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску
парламенту за настання певних обставин і правом законо-
давчої ініціативи, чого немає у президентській республіці.
Класичним зразком змішаної республіканської форми
правління є Франція за конституцією 1958 р. В Європі ця
форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії,
Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і
Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість
країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського
Союзу. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Іслан-
дія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних,
інші — Польща, Румунія — від президентських республік.
Кожній із трьох основних форм республіканського
правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно
з іншими формами. Так, президентська республіка є досить
гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до
різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну
виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування
уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу
парламенту й не залежить від розкладу у ньому політичних
сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у
парламентарних країнах, оскільки не залежить ні від глави
держави, ні від уряду.
|
|
|
Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-
парламентарній) формам правління властиві й істотні недо-
ліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму
| Інституціоналізовані форми політики |
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
обраного на загальних виборах і наділеного великими
повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспіль-
ство в залежність від особистих якостей однієї особи.
Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може
спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок
влади, яке загострюється в періоди розділеного правління.
Наділення президента нормотворчими повноваженнями
породжує так зване указне право, підвищує ризик одно-
осібного прийняття невиважених політичних рішень, які
мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві
державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміні-
страція) президента. Не передбачаючи дієвого впливу
політичних партій на формування й діяльність уряду, прези-
дентська і президентсько-парламентарна форми правління
не сприяють формуванню в країні впливових політичних
партій, без яких неможливе демократичне здійснення
державної влади. Недоліки президентської форми республі-
канського правління особливо наочно проявляються у так
званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки
й монократичних республіках Африки, де майже вся
державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли
цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що
стали незалежними державами.
|
|
|
Тут постає питання про те, чому ж тоді США вдається
уникати більшості іманентне притаманних президентсько-
республіканській формі правління недоліків, зокрема
авторитаризму глави держави? Відбувається це завдяки дії в
країні низки демократичних чинників політичного життя.
По-перше, досконала система стримувань і противаг, яка
урівноважує різні гілки влади. По-друге, жорсткий правовий
нагляд за діяльністю всіх ланок законодавчої і виконавчої
влади з боку судової влади. По-третє, розвинена двопартійна
система, яка забезпечує потужну опозицію президентові з
боку однієї з партій. По-четверте, демократична політична
культура американського суспільства. Це суспільство не
знало станового поділу і сформувалося з вільних і рівних
громадян, які не терплять найменших зазіхань на їхні права
і свободи й не сприймають будь-якої диктатури. Опозиція
розглядає діяльність президента, осіб з його оточення і
навіть їхнє особисте життя, образно кажучи, крізь збільшу-
вальне скло. Навіть найменші прорахунки президента,
відхилення від правових чи моральних норм, не кажучи вже
про його відверті зловживання владою, негайно стають не
лише надбанням громадськості, а й предметом судового
розгляду.
Парламентарна форма республіканського правління по-
збавлена зазначених недоліків президентської форми, проте
вона ефективна лише за наявності у країні розвиненої
системи політичних партій і представництва в парламенті
небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено
багато політичних партій, гостро постають проблеми визна-
чення парламентської більшості, формування на її основі
уряду й забезпечення стабільності його діяльності. Відсут-
ність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості,
слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють
нестабільність уряду, а у зв'язку з цим — і самого парла-
менту, який може бути розпущений з ініціативи уряду.
Міністерські пости стають об'єктом виснажливого й не
завжди чесного міжпартійного торгу, іноді їх обіймають
далекі від професіоналізму у відповідній галузі партійні
функціонери. Внаслідок особливостей розкладу в парламенті
партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здій-
сненні державної влади можуть відігравати другорядні
політичні партії, як, наприклад, у ФРН. Наочним прикладом
урядової нестабільності може бути Італія, де за повоєнні
роки змінилося більш як півсотні урядів. У сприятливій
соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не
викликають важких негативних наслідків, однак у кризових
ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезор-
ганізацію державного управління і руйнування владних
структур.
Змішана форма республіканського правління може уни-
кати деяких із зазначених недоліків президентської і
парламентарної республік. А може й поєднувати в собі
недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що
нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демокра-
тичними традиціями. Ідеальної форми державного правління
немає. Стабільність політичної системи, ефективність дер-
жавної влади залежать не стільки від форми правління,
скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів
механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших
Деталей парламентського регламенту й виборчої системи.
|
|
|
| Інституціоналізовані форми політики |
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
Форми державного 1 Форма державного устрою — це спосіб
устрою 1 територіальної організації держави,
що визначається принципами взаємо-
відносин держави як цілого і її тери-
торіальних складових.
Якщо форма державного правління — це відносини між
вищими органами держави, то форма державного устрою —
це відносини між різними органами влади, що існують у
територіальних одиницях держави, з центральними органа-
ми державної влади.
Хоча форми державного устрою різноманітні і в кожній
країні мають свої особливості, розрізняють дві основних
форми — унітарну і федеративну.
Унітарною (франц. Ітіїаіге — єдиний, від лат. Ішіїаз —
єдність) є така держава, територія якої складається з
адміністративних або політико-адміністративних одиниць.
Відмінність між адміністративними й політико-адміні-
стративними одиницями полягає в тому, що останні мають
ті чи інші ознаки власної державності і виступають як
автономні утворення. За своєю юридичною природою авто-
номія є самоврядуванням населення на частині території
держави, що виявляється у наданні органам автономії
законодавчих повноважень з питань місцевого значення.
Правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу
звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Най-
частіше цей статус надається лише окремим частинам
держави, хоча існують і такі країни, вся територія яких
складається з автономних утворень (Іспанія, Італія).
У кожній автономії утворюються представницькі органи,
які виконують законодавчу функцію в межах своєї компе-
тенції. Представницькі органи автономій формують вико-
навчі органи, які несуть перед ними політичну відпові-
дальність. Діяльність таких органів контролюється централь-
ними органами державної влади. Зміст та обсяг повноважень
органів автономій у різних країнах неоднакові.
З урахуванням історичних і географічних чинників авто-
номії можуть утворюватися за адміністративним та націо-
нальним принципами. В Іспанії, наприклад, більшість
автономних областей утворено за адміністративним принци-
пом, а Басконію й Каталонію — за національним. Національ-
|
|
|
ні автономії існують також у Молдові, Узбекистані та деяких
інших державах.
За ознакою централізації політичної влади унітарні
держави поділяються на децентралізовані, відносно децент-
ралізовані і централізовані. У децентралізованих унітарних
державах існує конституційний розподіл повноважень між
центральною владою й територіальними одиницями вищого
рівня. Відносно децентралізованими унітарними державами
є такі, в яких вищі територіальні одиниці мають винятково
або головним чином адміністративний характер, а самовряд-
ний характер мають лише низові одиниці. У централізованих
унітарних державах місцевої автономії немає взагалі, а
функції влади на місцях здійснюють тільки призначені
центральною владою адміністратори.
З особливостями територіального устрою пов'язані інші
ознаки унітарної держави. Це, по-перше, єдина конституція,
норми якої застосовуються на всій території країни без будь-
яких вилучень або обмежень. По-друге, єдина система
вищих органів державної влади, юрисдикція яких також
поширюється на територію всієї країни. По-третє, єдина
система права. Місцеві органи управління зобов'язані засто-
совувати у відповідних адміністративних і політико-адміні-
стративних одиницях нормативні акти, які приймаються
центральними органами державної влади, їхня власна
нормовстановлююча діяльність має суто підлеглий характер.
По-четверте, єдина судова система, яка здійснює правосуддя
на всій території країни, керуючись єдиними нормами
права; судові органи, що створюються в територіальних оди-
ницях, є ланками єдиної централізованої судової системи.
По-п'яте, єдине громадянство. Населення унітарної держави
має єдину політичну належність. Ніякі адміністративно-
територіальні одиниці власного громадянства мати не
можуть8.
Унітарна форма державного устрою є переважаючою у
світі. Унітарні, зокрема, більшість держав Європи, Латин-
ської Америки та Африки.
Федерація — це союзна держава, територія якої склада-
ється з державних утворень, наділених юридичною і певною
політичною самостійністю.
8 Див.: Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зару-
бежньїх стран. М., 1996. С. 92.
| Інституціоналізовані форми політики |
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
Головна відмінність між унітарною та федеративною
державами полягає в тому, що територія унітарної держави
складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністра-
тивних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають
політичної самостійності, тоді як федеративну державу
складають державні утворення з певною політичною само-
стійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих
утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими,
а федеративні — складними.
Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у
20 країнах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі,
Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН,
Швейцарії та ін. Державні утворення, які складають федера-
цію, є її суб'єктами і мають свої органи влади і власний
адміністративно-територіальний поділ. Території суб'єктів
федерації мають різні назви: штати (Австралія, Бразилія,
Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), про-
вінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН),
республіки (Росія, Югославія), кантони (Швейцарія).
Федеративна форма державного устрою має такі харак-
терні ознаки:
1. Територія федеративної держави в політико-адміні-
стративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з
територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з
державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці,
які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу.
Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США
з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон.
Державні утворення, які складають федерацію, не є
державами у повному розумінні слова, оскільки вони не
мають такої обов'язкової ознаки держави, як суверенітет,
тобто верховенства на своїй території і незалежності у
зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб'єктів
федерації мають центральні (федеральні) органи державної
влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової
одиниці, армії, виступати суб'єктом міжнародного права. У
разі порушення загальнофедеральної конституції або
загальнофедерального законодавства центральна влада має
право застосування примусових заходів стосовно суб'єктів
федерації. За суб'єктами федерації не визнається право
одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток стано-
вили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право
передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).
2. У більшості федеративних держав поряд із загально-
федеральною конституцією і загальнофедеральними закона-
ми діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому
забезпечується верховенство федеральної конституції і
федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються пра-
вом видання законодавчих актів у межах конституційно
встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на
території суб'єкта федерації й повинні відповідати федераль-
ному законодавству.
3. У федеративній державі поряд із федеральною систе-
мою органів законодавчої, виконавчої та судової влади
існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової
влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компе-
тенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів феде-
рації. Загальною закономірністю є те, що організація органів
влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну
форму правління.
4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою
є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому
були однопалатні парламенти при федеративному держав-
ному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята
майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня
палата забезпечує представництво суб'єктів федерації.
5. У більшості федерацій поряд з федеральним громадян-
ством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не
про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства
однієї держави. Передумовою отримання громадянства
суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального грома-
дянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає
на зміст правового статусу громадянина всередині країни,
але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федератив-
ної держави мають єдиний статус.
Федеративна держава може утворюватися: 1) в результаті
договору між незалежними суб'єктами про створення нового
державного об'єднання з перетворенням учасників договору
У суб'єктів федерації (так були утворені США); 2) шляхом
приєднання до держави нових територій і наділення їх
правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті
завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі —
| Інституціоналізовані форми політики |
Ірії Держава — головний інститут політичної системи суспільства
штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів
федерації на частині території раніше існуючої держави
(наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на
території колишньої НДР); 3) в результаті підвищення стату-
су регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти
федерації (Бельгія); 4) шляхом еволюції конфедерації у
федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних
держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та
Об'єднані Арабські Емірати)9.
Утворення конфедерації є одним з найбільш реальних
шляхів переходу до федеративного державного устрою.
| Конфедерація — це форма союзу держав, за якої держави
І зберігають свій суверенітет у повному обсязі.
Конфедерація, отже, є не особливою формою державного
устрою, а формою об'єднання суверенних держав.
У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до
1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до
1787 р., Швейцарія з 1815 до 1848 р., Германський союз з
1815 до 1867 р., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана
Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по
1989 р. Сенегал і Гамбія утворювали конфедерацію Сене-
гамбія. Хоча нині Швейцарія офіційно називається конфеде-
рацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією.
Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного
правління є унія — об'єднання двох держав під спільним
правлінням одного монарха. У XIX ст. унія існувала між
Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. — між Шве-
цією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. — між Данією та Іслан-
дією. Нині відоме тільки одне об'єднання держав з ознаками
конфедерації — Європейський Союз, до складу якого
входять 15 європейських держав. Деякі ознаки конфедерації
наявні у Співдружності Незалежних Держав, хоча вона не є
конфедеративним утворенням.
Конфедеративна форма об'єднання держав характеризу-
ється такими основними ознаками: 1) конфедерація утво-
рюється на основі відповідних договорів; 2) суб'єкти
конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверені-
тет у конфедерації належить державам, які входять до її
складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невели-
ке коло питань: війни і миру, зовнішньої політики,
формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; 5) у
конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які
необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за
договірними актами; 6) постійно діючі державні органи
конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб'єктам
конфедерації належить право відмови у визнанні або в
застосуванні актів союзної влади та ін.'°
Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця
форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до
федеративної форми державного устрою. Іншими словами,
розвиток міждержавних відносин може відбуватися у
напрямі переходу суверенних держав спочатку до союзу
держав (конфедерації), а потім до союзної держави (феде-
рації), як це було у США і Швейцарії. Можливий також рух
у зворотньому напрямі: спочатку від федерації до конфеде-
рації, а потім до цілком незалежних держав. Нарешті,
можливий перехід від унітарної держави до федеративної
(Бельгія) і навпаки.
Для ряду країн, наприклад Німеччини, США, Швейцарії,
федерація була історично необхідною як форма подолання
політичної роздрібненості. Становлення федеративного
устрою було в них тривалим і поступовим процесом, а
політико-територіальний поділ не пов'язувався з національ-
ним складом населення. Такі федерації виявилися найбільш
стійкими і життєздатними. Менш стійкими виявилися
федерації, побудовані за національним принципом (СРСР,
СФРЮ, ЧССР); вони розпалися. Протягом останніх десяти-
літь від федеративної форми з різних причин відмовилися
Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни. У країнах, що
розвиваються, а також у країнах Латинської Америки
федеративна форма державного устрою має значною мірою
штучну природу, оскільки федерації там звичайно утворюва-
лися за рішенням центральних органів влади. При цьому
форму державного устрою змінювали іноді по кілька разів
(Аргентина, Мексика). В результаті деякі з таких федерацій
мало чим відрізняються від унітарних держав з поділом на
автономії (Іспанія, Італія).
'Див.: Конституционное право зарубежньїх стран / Под общ. ред.
М. В. Баглая, Ю. Й. Лейбо, Л. М. Знтина. М., 1999. С. 131.
10Див- Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева,
В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. М., 1998. С. 314-315.
Інституціоналізовані форми політики
Федерації є відносно молодими утвореннями. Історично
їм передували імперії.
| Імперія (від лат. ітрегіит — влада, панування) — це велика
| держава, яка містить у своєму складі території інших
| народів і держав.
Імперії створювалися з головної держави — метрополії і
кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом
завоювання, країн чи народів, які не встигли створити
власну державність або втратили її. Імперія має монархічну
форму правління, її главою є імператор.
Імперії відомі в усі історичні епохи. Хоча деякі з них
існували тривалий час (наприклад, Римська, Візантійська,
Російська, стародавні східні імперії), в цілому вони вияви-
лися нестійкими утвореннями і припинили своє існування.
Причини розпаду імперій багатоманітні: зовнішні завою-
вання, внутрішній соціальний розклад, формаційні соціально-
економічні перетворення тощо. Паралельно з існуванням
імперій і на основі їх розпаду відбувався процес утворення
національних держав. Нині імперських утворень у світі не
існує. Однак хоча час імперій безповоротно закінчився,
проблема адекватності державного, національного й со-
ціально-економічного розвитку залишається актуальною для
багатонаціональних і навіть однонаціональних держав із
компактно розселеними національними меншинами. Заго-
стрення цієї проблеми, особливо пов'язане з тим чи іншим
видом соціальної нерівності, породжує сепаратизм, який є
найбільшою загрозою єдності країни.
Організація За конституційним визначенням «Украї-
державної влади на є суверенна і незалежна, демокра-
в Україні тична, соціальна, правова держава»
(ст. 1). Демократичний характер україн-
ської держави конституційне закріплюється через республі-
канську форму правління і принципи народного суверені-
тету: «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним
джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5) та поділу влади:
«Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу
на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6).
Вищими органами державної влади в Україні є глава
держави — Президент, загальнонаціональний представниць-
кий орган законодавчої влади — Верховна Рада, колегіаль-
ний орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів і вищі
Держава — головний інститут політичної системи суспільства
суди — Конституційний Суд, Верховний Суд і Вищий
Господарський Суд.
Форму державного правління в Україні Конституція
визначає лише у найбільш загальній формі, проголошуючи її
республікою. Та чи інша форма республіканського правлін-
ня — президентська, парламентарна чи змішана — в
Конституції конкретно не визначається. Висновок про неї
можна зробити на основі аналізу повноважень вищих
органів державної влади та їх співвідношення, передусім
стосовно такої важливої ознаки форми держави, як спосіб
формування і функціонування уряду.
Щодо способу формування і функціонування уряду
Україна в роки незалежності еволюціонувала спочатку від
парламентарно-президентської до президентської, а потім —
до президентсько-парламентарної форми правління. Якщо в
перші роки незалежності основний склад уряду визначався
парламентом, то Конституційний Договір між Верховною
Радою та Президентом від 8 червня 1995 р. запровадив
президентську форму республіканського правління, прого-
лосивши Президента «главою держави і главою державної
виконавчої влади України» (це головна ознака президент-
ської республіки) й визначивши, що він «як глава державної
виконавчої влади здійснює цю владу через очолювані ним
Уряд — Кабінет Міністрів України — та систему централь-
них і місцевих органів державної виконавчої влади» (ст. 19)
і «призначає Прем'єр-міністра України, формує новий склад
Уряду України — Кабінет Міністрів України» (ст. 22)".
Згідно з чинною Конституцією, «Президент України є
главою держави...» (ст. 102) і не тільки «призначає за згодою
Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припи-
няє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає
рішення про його відставку» (ст. 106, ч. 9), а й «призначає за
поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміні-
страцій та припиняє їхні повноваження на цих посадах»
(ст. 106, ч. 10), «утворює, реорганізовує та ліквідовує за
поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші
Центральні органи виконавчої влади...» (ст. 106, ч. 15). Такі
повноваження Президента свідчать про те, що він фактично
" Голос України. 1995. 10 черв.
285
Інституціоналізовані форми політики
є главою державної виконавчої влади, хоча формально Кон-
ституція цього не визнає. Реально в Україні існує дуалізм
виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президен-
том і Прем'єр-міністром за домінуючої ролі глави держави.
За Конституцією, «єдиним органом законодавчої влади в
Україні є парламент — Верховна Рада України» (ст. 75). До
повноважень Верховної Ради щодо формування і функціо-
нування уряду належать: «розгляд і прийняття рішення щодо
схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України»,
«надання згоди на призначення Президентом України
Прем'єр-міністра України», «здійснення контролю за діяль-
ністю Кабінету Міністрів України» (ст. 85, ч. 11, 12, 13).
Верховна Рада також «може розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти
резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України» (ст. 87),
а «прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри
Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку
Кабінету Міністрів України» (ст. 115).
Такий розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів
між Президентом і Верховною Радою, за якого уряд форму-
ється главою держави, а участь парламенту в цьому процесі
зводиться до надання згоди на призначення Президентом
Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму
державного правління як змішану, причому саме як прези-
дентсько-парламентарну, а не навпаки — парламентарно-
президентську.
Відповідно до цієї форми правління в Україні впровад-
жена подвійна політична відповідальність уряду: Кабінет
Міністрів несе політичну відповідальність і перед Президен-
том, і перед Верховною Радою, які можуть відправити його
у відставку. Проте Президент ніяким чином не відповідає за
дії виконавчої влади, оскільки формально не визнається її
главою, а Кабінет Міністрів не має ніяких засобів впливу на
Верховну Раду, оскільки формується позапарламентським
шляхом і не спирається на партійну більшість у парламенті.
Це спричинило нестабільність уряду, яка виявилася, зокрема,
в тому, що за роки незалежності в Україні діє вже дев'ятий
за складом уряд. Впроваджуючи президентське-парламен-
тарну форму правління, в Україні не вдалося реалізувати її
основну перевагу — забезпечення стабільності уряду.
Завдяки змішаній формі правління Президент України
має досить широкі повноваження. Крім наявних у глави
Іі і" Держава — головний інститут політичної системи суспільства
держави в президентській республіці повноважень, Консти-
туція надала йому право законодавчої ініціативи у Верховній
Раді, причому «законопроекти, визначені Президентом
України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою
України позачергово» (ст. 93), а також право розпуску
парламенту: «Президент України може достроково припини-
ти повноваження Верховної Ради України, якщо протягом
тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не
можуть розпочатися» (ст. 90).
Організація державної влади в Україні нині нагадує си-
туацію, описану російським конституціоналістом С. Ю. Каш-
кіним: «У більшості країн, які скинули в недавньому
минулому тоталітарні режими (Португалія, Польща, Болгарія,
Хорватія, Словенія, Македонія, Союзна Республіка
Югославія та Сербія і Чорногорія, що входять до її складу),
встановилася змішана республіканська форма правління, за
якої уряд спирається на парламентську більшість, а все-
народно обраний президент, який нерідко є харизматичним
лідером нації, тобто маючи загальновизнану популярність і
народну довіру, не втручаючись у поточне управління,
спрямовує політичний курс. Глава уряду нерідко виступає в
ролі «хлопчика для биття»: коли щось не виходить, то
причина не в політичному курсі президента, а в поганому
проведенні цього курсу урядом. У цьому, напевне, даються
взнаки риси певної національної психології, які склалися за
багато десятиліть, а іноді навіть віки одноосібної влади»12.
