2017-11-30
5132
| Характеристика | Нервова система | ||
| симпатична | парасимпатична | ||
| Область іннервації Більшість органів іннервує як симпатична, так і парасимпатична нервова система. | Іннервує всі органи й тканини організму | Парасимпатичною нервовою системою не іннервуються, посмуговані (скелетні) мязи, непосмуговані м'язи матки, більшість кровоносних судин, сечоводи, потові залози, волосяні фолікули шкіри, селезінка, наднирники і гіпофіз. До більшості органів парасимпатичні волокна проходять у складі блукаючих нервів. Вони іннервують бронхи, серце, стравохід, шлунок, печінку, тонку кишку, підшлункову залозу, надниркові залози, нирки, селезінку, частину товстої кишки. | |
| Топографія сегментарних центрів | Центри симпатичного відділу розташовані компактно: бічні роги грудних і поперекових сегментів спинного мозку, починаючи від І грудного до І-IV поперекового (сегменти C8 – L3) (торако-люмбальний відділ). Вегетативні волокна від них виходять через передні корінці спинномозкових сегментів разом з відростками моторних нейронів. | 1) середній мозок (мезенцефальний відділ) - вегетативні волокна від нього йдуть у складі око-рухового нерва; 2) довгастий мозок (бульбарні відділи) - еферентні волокна від них проходять у складі лицевого, язикоглоткового й блукаючого нервів; 3) бічні роги крижових сегментів спинного мозку (сакральні центри сегменти S2 – S4) - волокна від них ідуть у складі тазових нервів. | |
| Усі зазначені відділи вегетативної нервової системи підвладні вищим вегетативним центрам, розміщеним у проміжному мозку - гіпоталамусі. Ці центри координують функції багатьох органів і систем організму. Самі вони підвладні корі півкуль великого мозку, що забезпечує цілісне реагування організму, поєднуючи його соматичні й вегетативні функції в єдині акти поведінки. | |||
| Топографія вузлів (ганглії) | Вузли симпатичного стовбура знаходяться поза інервованим органом Залежно від локалізації ганглії симпатичного відділу вегетативної нервової системи поділяють на парні вертебральні (паравертебральні) і превертебральні. Вертебральні симпатичні ганглії розміщені обабіч хребта у вигляді двох прикордонних стовбурів. Вертебральні ганглії зв'язані зі спинним мозком нервовими волокнами, що утворюють білі сполучні гілки(communicantes albi). Превертебральні ганглії розміщені на більшій відстані від хребта, ніж ганглії прикордонного стовбура. Разом з тим вони перебувають на відстані і від органів, що іннервуються ними. | Парасимпатичні вузли – у стінці або біля відповідного органу Аксон першого парасимпатичного нейрона, що міститься в середньому, довгастому мозку або сакральному відділі спинного мозку, доходить до органа, що він іннервує, не перериваючись. Другий парасимпатичний нейрон розташований усередині цього органа або в безпосередній близькості від нього - у прилеглому вузлі. Внутрішньоорганні волокна й ганглії утворюють сплетення, багаті на нервові клітини. Вони містяться в м'язових стінках багатьох внутрішніх органів, наприклад серця, бронхів, середньої і нижньої третини стравоходу, шлунка, кишок, жовчного міхура, сечового міхура, а також у залозах зовнішньої і внутрішньої секреції. Таким чином, на відміну від симпатичного відділу, прегангліонарні парасимпатичні волокна мають більшу довжину, ніж постгангліонарні. | |
| Пре- та постгангліонарні волокна | Еферентні симпатичні й парасимпатичні шляхи На відміну від соматичної нервової системи (еферентний шлях якої до виконавчих органів однонейронний), периферична частина всіх еферентних симпатичних і парасимпатичних нервових шляхів складається з двох послідовно розташованих нейронів. Тіло першого нейрона перебуває в ЦНС, його аксон направляється на периферію, але доходить лише до нервового вузла (ганглії). Тут міститься тіло другого нейрона, на якому аксон першого нейрона утворює синаптичні закінчення. Аксон другого нейрона іннервує відповідний орган. Через це волокна першого нейрона називають прегангліонарними, другого - постгангліонарними. Тобто на еферентному шляху вегетативних нервів після виходу їх із ЦНС, як правило, є не менше однієї перерви - одного синапса. | ||
| Різної довжини (в залежності від віддалення вузлів від ЦНС | Прегангліонарні – довгі, Постгангліонарні – короткі. | ||
| Медіатори – речовини, які здійснюють передачу нервового імпульсу в синапсах | Збуджуючим медіатором симпатичної системи є адреналін, гальмівним ерготамін. | Збуджуючим медіатором парасимпатичніої нервової системи є ацетилхолін, гальмівним – атропін. | |
| Цикл праці | Тонус симпатичної нервової системи переважає удень. | Парасимпатичної – вночі («царювання вагуса» вночі). | |
| В цілому вегетативна нервова система забезпечує і регулює трофотропну і ерготропну функції. | Ерготропна функціянаправлена на вегетативно-метаболічне забезпечення різноманітних форм адаптивної цілеспрямованої поведінки при стресі (розумової і фізичної діяльності, реалізації біологічної мотивації (харчової, статевої, мотивації страху і агресії). Вона здійснюється здебільшого симпатичним відділом вегетативної нервової системи. | Трофотропна функція направлена на підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму (його фізико- хімічних, біохімічних, ферментативних, гуморальних і інших констант у стані відпочинку і розслаблення) і здійснюється вона в основному парасимпатичним відділом. | |
| Симптоми домінування | При функціональному (звичайно вродженому) домінуванні збудливості симпатичної системи (симпатикотонії) відзначаються частий пульс, тахіпноє, блиск очей і розширення зіниць, схильність до артеріальної гіпертензії, похудіння, закріпи. Для симпатикотоніків характерні тривожність, підвищення дієздатності (особливо увечері), ініціативність при пониженій увазі та ін. | При домінуванні впливу парасимпатичної системи (ваготонії) відзначаються уповільнення пульсу, зниження артеріального тиску, схильність до втрати свідомості, ожиріння, гіпергідрозу, зіниці вузькі, апатія, нерішучість, дієздатність краще у ранкові години. | |
| Зони іннервації | Симпатична іннервація: І-шийний; ІІ - грудний; ІІІ - поперековий; IV- крижовий відділи спинного мозку; 1 - око; 2 - серце; З - бронхи; 4 - воротар; 5 - надниркова залоза; б - нирка; 7 - кишки; 8 - сечовий міхур; 9 - кровоносні судини; 10 - м'язи-підіймачі волосся | Парасимпатична іннервація: 1 - м'язи ока; 2 - сльозові залози та залози слизової оболонки носа; З - підщелепні залози; 4 - прищитоподібна залоза; 5 - серце; 6 - шлунок; 7- воротар; 8 - ободова кишка; 9 - тонка кишка; 10 - клубовосліпокишкова заслінка; 11 - м'яз-замикач відхідника; 12 - сечовий міхур; 13 - трикутник сечового міхура; 14 – крижі | |
Конспект
самостійної позааудиторної
роботи № 8
Тема:
Провідні шляхи аналізаторів зору,
слуху та рівноваги, нюху, смаку.
Структурні основи чутливості шкіри.
Місця підшкірного введення лік
ІНСТРУКЦІЯ № 8
для виконання самостійної позааудиторної роботи студентів
Дисципліна: «Анатомія людини»
Спеціальність: 5.12010102 «Сестринська справа. Фармація»
Тема: Провідні шляхи аналізатора зору, слуху та рівноваги, нюху, смаку. Структурні основи чутливості шкіри. Місця підшкірного введення ліків.
Кількість годин: 2 години
Знати:
1. Загальні відомості про зоровий аналізатор.
2. Провідні шляхи зорового аналізатора.
3. Рецептори сітківки ока – початок зорового нерва.
4. Підкіркові центри зору, зорову зону кори в потиличній частці.
5. Загальні відомості про аналізатор слуху.
6. Провідні шляхи аналізатора слуху та рівноваги.
7. Рецептори слухової сенсорної системи – кортикоїв орган завитки, початок слухового нерва.
8. Підкіркові центри слуху.
9. Зони шкірної чутливості, їх практичне значення в медицині.
10. Рецептори шкіри.
11. Місця підшкірного введення ліків.
Вміти:
− Давати загальну характеристику сенсорним системам.
− Описувати топографію, будову та функції зорового аналізатора.
− Виділяти підкіркові центри зору.
− Характеризувати слуховий аналізатор: склад, особливості будови.
− Аналізувати зони шкірної чутливості та пояснювати їх значення в медицині
План:
1. Зорова сенсорна система.
2. Слухова сенсорна система.
3. Зони шкірної чутливості.
Література:
1. О. І. Свиридов – Анатомія людини: Підручник – К.; Вища школа; 2001 – 373-390с.
2. Л. Ф. Гаврилов, В. Г. Татаринов – Анатомія: підручник – М.; «Медицина»: 1986,- 345-365с.
3. Л. І. Старушенко – Анатомія та фізіологія людини: Підручник – К.; Здоров’я, 2003 -290-298с.
4. Навчальний атлас з анатомії та фізіології: Львів – 2000; -86-95с.
Методичні рекомендації:
1. Опрацювати запропоновану літературу з даної теми.
2. Скласти конспект відповідно пунктам плану.
3. Звернути увагу та важливість зорової сенсорної системи як найбільш інформативної системи.
4. Замалювати будову сітківки ока та допоміжний апарат ока.
5. Замалювати кісточки середнього вуха (молоточок, коваделко, стремінце).
Питання для самоконтролю
1. Дайте загальну характеристику сенсорним системам.
2. Охарактеризуйте провідні шляхи зорового аналізатора.
3. Дайте визначення колбочкам та паличкам: топографія, будова, функції.
4. Чим небезпечні пошкодження ока?
5. З яких частин складається вухо і які його функції?
6. Як відбувається передача звукових коливань?
7. Опишіть зони шкірної чутливості, яке значення вони мають в медицині?
Форма контролю
Перевірка конспекту. Співбесіда.
Органи чуття (сенсорні системи) (organa sensum) – своєрідні утвори, складовими частинами яких є спеціалізовані рецептори, закладених, як в спеціальних органах почуттів (око, вухо), так і у всіх інших органах нашого тіла (шкіра, м'язи, внутрішні органи та ін.).Різноманітні подразнення, що постійно діють на живий організм, сприймаються різними рецепторними структурами. Залежно від місця їх розташування й будови вони вибірково реагують на різні подразнення.
Відповідно, виділяють різні органи чуття: орган зору, орган смаку, шкірної рецепції й т.д. Сигнали, що йдуть від рецепторів у центральну нервову систему, викликають, як прості рефлекси, так і різні поведінкові акти й психічну діяльність
Залежно від структурної організації рецептори ділять на первинні й вторинні. Рецептори нюхового, шкірного й рухового аналізаторів, відносять до первинних. Вони утворюються волокном сенсорного, або чутливого нейрона, яке безпосередньо піддається подразненню. До вторинних рецепторів відносять смакові, зорові, слухові й вестибулярні. Для них характерно, що подразнення діє не безпосередньо на закінчення відростка сенсорного нейрона, а на особливі структури – спеціалізовані рецепторні клітини. У них під впливом цього подразнення виникає серія процесів, що є причиною подальшого збудження сенсорного нейрона.
За якістю подразнень, які сприймаються, усі рецептори можна розбити на декілька груп:
− механорецептори – сприймають механічну енергію;
− терморецептори – сприймають тепло і холод;
− хеморецептори – сприймають дію різних речовин;
− фоторецептори – сприймають світлову енергію;
− больові (ноцицептивні) рецептори – сприймають больові подразнення.
За характером взаємодії подразників рецептори поділяють на екстерорецептори, які сприймають подразнення із зовнішнього середовища, і інтерорецептори, які сприймають подразнення із внутрішнього середовища. Таким чином, рецепторні апарати забезпечують організм достатньою кількістю інформації, яка необхідна для його нормального існування.
І. П. Павлов, досліджуючи діяльність кори головного мозку, створив вчення про аналізатори.
Аналізатор являє собою єдину функціональну систему, що складається з трьох відділів: периферичного (рецепторного), провідного, центрального (мозкового).
Периферичний відділ аналізатора представлений чутливими нервовими закінченнями – рецепторами, що сприймають певні роздратування.
Провідний відділ складається з чутливих нервових волокон спинномозкових або черепномозкових нервів і відповідного висхідного провідного шляху, по яких збудження, що виникло в рецепторах, передається в кору головного мозку.
Центральний відділ закладений в корі головного мозку. Тут відбувається вищий найтонший аналіз збуджень, в результаті чого виникає відчуття.
Наприклад, зоровий аналізатор складається з периферичного відділу – очі, провідного відділу – зорового нерва і центрального відділу – ділянки кори в потиличній частці півкулі.
Необхідною умовою виникнення відчуття є нормальний стан всіх відділів аналізатора. Випадання функції хоча б одного з них, наприклад, в результаті пошкодження або захворювання, призводить до порушення діяльності всього аналізатора.
Зоровий аналізатор
є найважливішим серед інших, бо дає людині понад 80 % всієї інформації про оточуюче середовище.
Зорова сенсорна система складається з трьох частин:
ü 
периферичної, що представлена рецепторним апаратом сітківки ока (retina) (паличками та колбочками); I, II, III нейрони провідного шляху зорового аналізатора розташовуються в сітківці. I нейрон – це палички й колбочки, II нейрон – біполярні клітини, III нейрон – вузлові клітини.
ü провідникової, що складається з чутливого правого і лівого зорового нерва, часткового перехреста нервових зорових шляхів правого і лівого ока (хіазма), зорового тракту, що зазнає багатьох перемикань, коли проходить через зорові пагорбки чотиригорбикового тіла середнього мозку і таламус (латеральні колінчасті тіла) проміжного мозку і далі продовжується до кори головного мозку;
ü центральної, що знаходиться у потиличних ділянках кори головного мозку і де саме розташовані вищі зорові центри. Волокна зорового тракту закінчуються в проміжному мозку (ядрі латерального колінчастого тіла й подушці таламуса свого боку), де розташовані IV нейрони зорового шляху. Невелика кількість волокон досягає також середнього мозку в ділянці верхніх горбків чотиригорбикової пластинки, від ядер яких починається тектоспиналъний тракт (покрівельно-спинномозковий). Цей тракт відіграє важливу роль у координації рухів залежно від зорових і слухових подразнень (передача останніх здійснюється через ядра нижніх горбків чотиригорбикової пластинки). Аксони IV нейронів проходять через задню ніжку внутрішньої капсули й проектуються на кору потиличної частки великої півкулі свого боку з обох боків від шпорної борозни, де розміщений корковий центр зорового аналізатора.
Завдяки хіазмі зорових шляхів від правого і лівого ока досягається ефект надійності зорового аналізатора, так як сприйнята очима зорова інформація поділяється приблизно нарівно таким чином, що від правих половин обох очей вона збирається в один зоровий тракт, який направляється в центр зору лівої півкулі кори головного мозку, а від лівих половин обох очей — у центр зору правої півкулі кори головного мозку.
Функцією зорового аналізатора є зір, тобто здатність сприймати світло, величину, взаємне розташування та відстань між предметами за допомогою органа зору, яким є пара очей.
ОРГАН ЗОРУ (organum visus)
або ОКО (oculus)
Кожне око міститься в очній ямці черепа і має допоміжний апарат ока і очне яблуко.
Очне яблуко (bulbus oculi) має неправильну кулясту форму. Воно лежить в порожнині очниці і складається з внутрішнього ядра і оточуючих його трьох оболонок: зовнішньої, середньої і внутрішньої. Для огляду доступний тільки його передній, менший, найбільш опуклий відділ – рогівка(cornea) і навколишня його частина; інша, більша, частина залягає в глибині очної ямки.
В очному яблуці розрізняють два полюси: передній ( polus anterior) і задній ( polus posterior). Передній полюс, міститься в найбільш опуклій центральній частині передньої поверхні рогівки, а задній полюс розміщується в центрі заднього сегмента очного яблука, трохи зовні від місця виходу зорового нерва.
Лінію, що з’єднує обидва полюси очного яблука, називають оптичною (зовнішньою) (axis bulbi externus) віссю очного яблука, або сагітальною віссю ока. Вона є найбільшим його розміром (24 мм). Внутрішня вісь очного яблука (axis bulbi internus) (21,3 мм), з’єднує точку внутрішньої поверхні рогівки, що відповідає її передньому полюсу, із точкою на сітківці, що відповідає задньому полюсу очного яблука.
Очне яблуко складається із двох частин: ядра і капсули.
Ядро утворює основну масу очного яблука і являє собою прозорі заломлювальні середовища ока:
ü склисте тіло;
ü кришталик;
ü передня й задня камери ока, заповнені водянистою вологою.
Склисте тіло (corpus vitreum) покрите зовні тонкою прозорою склистою мембраною (membrana vitrea) й займає більшу частину порожнини очного яблука. Склисте тіло складається із зовсім прозорої драглистої маси, позбавленої судин і нервів. До його складу входять ніжна сітка із переплетених волоконець і багата білками рідина – склиста волога. Передня поверхня склистого тіла, спрямована до задньої поверхні кришталика, несе на собі відповідно до її форми чашеподібну ямку склистого тіла. Інша частина склистого тіла прилягає до внутрішньої поверхні сітківки і її форма наближається до кулястої.
Кришталик (lens) має форму двоопуклої лінзи. Задня поверхня кришталика, більш опукла, прилягає до склистого тіла, а передня поверхня звернена до райдужки. Край, де поверхні сходяться, називається екватором. Розрізняють передній і задній полюси кришталика – найбільш опуклі центральні точки передніх і задніх його поверхонь. Розрізняють вісь кришталика довжиною в середньому 3,7 мм (при акомодації – до 4,4 мм), яка з’єднує точки (полюси) обох поверхонь, що найбільше виступають, та екваторіальний діаметр, який дорівнює близько 9 мм.
Речовина кришталика зовсім прозора й так само, як склисте тіло, не містить судин і нервів, живлення відбувається завдяки водянистій волозі камер ока. Основна маса кришталика складається з волокон кришталика, що являють собою витягнуті в довжину шестибічні епітеліальні клітини. Периферичні відділи кришталика покриті з боку його передньої й задньої поверхонь капсулою кришталика (capsula lentis). Остання являє собою гомогенну прозору оболонку, товстішу на передній поверхні кришталика, де під нею розміщується шар епітеліальних клітин. Речовина кришталика має неоднакову щільність; у центрі вона більш щільна й зветься ядро кришталика, а по периферії менш щільна – кора кришталика.
Кришталик, розміщуючись між склистим тілом і райдужкою, фіксується своїм периферичним, закругленим краєм, називаним екватором кришталика, до війкового тіла за допомогою натягнутих тонких волокон пояска (fibrae zonulares). Вони внутрішнім кінцем вплітаються в капсулу кришталика, а зовнішнім – починаються від війкового тіла. Сукупність зазначених волокон утворює навколо кришталика зв’язку – війковий поясок.
Найважливішою функцією кришталика є заломлення променів світла з метою їхнього чіткого фокусування на поверхню сітківки. Ця його здатність пов'язана зі зміною кривини (опуклості) кришталика, що відбувається внаслідок роботи війчастих (ціліарних) м'язів. При скороченні цих м'язів війчастий поясок розслаблюється, опуклість кришталика збільшується, відповідно збільшується його заломлювальна сила, що потрібно при розгляданні близько розміщених предметів. Коли війчасті м'язи розслаблюються, що буває при розгляданні далеко розміщених предметів, війчастий поясок натягується, кривизна кришталика зменшується, він стає більш сплощеним. Заломлювальна здатність кришталика сприяє тому, що зображення предметів (близько або далеко розміщених) падає точно на сітківку. Це явище називається акомодацією. З віком у людини акомодація послаблюється через втрату кришталиком еластичності й здатності змінювати свою форму. Зниження акомодації називається пресбіопією і спостерігається після 40-45 років.
Передня і задня камери ока (camera posterior bulbi et camera anterior bulbi). Порожнина між рогівкою і райдужкою становить передню камеру ока ( camera anterior bulbi), а між райдужкою і кришталиком – задню камеру ( camera posterior bulbi). Вони заповнені прозорою рідиною – водянистою вологою (humor vitreus), що виділяється кровоносними судинами війкових відростків і радужки, і з’єднуються між собою через зіницю (pupilla). Водяниста волога має незначні заломлювальні властивості і основне її призначення полягає у забезпеченні рогівки та кришталика киснем, глюкозою і білками. Передня камера ока більша. Задня камера очного яблука обмежена позаду передньою поверхнею кришталика, війковим пояском і війковим тілом; спереду – задньою поверхнею райдужки. У порожнину задньої камери вільно звисають війкові відростки. Задня камера сполучається із просторами пояска. Передня камера очного яблука утворена попереду задньою, увігнутою поверхнею рогівки, позаду – передньою поверхнею райдужки.
Внутрішні рідини очі знаходяться під тиском, яке визначають як внутрішньоочний тиск. При підвищенні його можуть виникнути порушення зору. Підвищення внутрішньоочного тиску є ознакою тяжкого захворювання очей – глаукоми. При глаукомі може розвиватись сліпота через стискання кровоносних судин очного нерва з подальшою дегенерацією нервових волокон.
Наслідком травм ока, порушення обміну вітамінів (при нестачі вітамінів С, А) та обміну вуглеводів (цукровий діабет), а також при старінні організму може виникати помутніння кришталика, що має назву катаракта. Вроджена катаракта може бути і у дитини, якщо в період вагітності мати перехворіла на кір.
Капсула очного яблука представлена трьома оболонками (tunicae bulbi oculi):
ü зовнішня (tunica externa), або фіброзна, оболонка очного яблука (tunica fibrosa bulbi);
ü середня (tunica media), або судинна, оболонка очного яблука (tunica vasculosa bulbi);
ü внутрішня (tunica interna bulbi), або сітківка (retina).
Зовнішня оболонка(tunica externa) називається волокнистою або фіброзною, і є найміцнішою із всіх трьох оболонок. Поділяється на:
ü рогівку (cornea) – передня прозора частина, зовнішньої оболонки очного яблука (1/6 всієї оболонки) через яку в око проникає світло. Завдяки їй очне яблуко зберігає властиву йому форму. Рогівка є найбільш опуклою частиною очного яблука й має вигляд трохи подовженої ввігнуто-опуклої лінзи, спрямованої своєю ввігнутою поверхнею назад. Периферичні відділи рогівки мають товщину 1-1,2 мм, центральний – 0,8-0,9 мм. Горизонтальний діаметр рогівки дорівнює 11-12 мм, вертикальний становить 10,5-11 мм. Рогівка складається із прозорої сполучнотканинної строми й рогівкових тілець, які утворюють власну речовину рогівки (substantis propria). Рогівка, внаслідок гомогенності тканини й відсутності кровоносних і лімфатичних судин зовсім прозора.
ü білкову оболонку ока, або склера (sclera). Задній, більший відділ (5/6 всієї оболонки), зовнішньої оболонки очного яблука, який захищає внутрішнє ядро ока і допомагає зберегти його форму. Склера є безпосереднім продовженням рогівки; на відміну від останньої вона утворена волокнами щільної сполучної тканини з домішкою еластичних волокон і непрозора. Склера переходить у рогівку поступово. На межі між рогівкою та білковою оболонкою ока проходить венозна пазуха білкової оболонки (sinus venosus sclerae) – канал Шлема. А також є напівпрозорий обідок, який зветься кантом рогівки. Зовнішня поверхня склери в передньому відділі покрита сполучнотканинною оболонкою, або кон’юнктивою, а в задньому – тільки ендотелієм. Внутрішня поверхня склери, яка спрямована до судинної оболонки, також покрита ендотелієм. Склера має однакову товщину не на всій довжині. Найтоншою ділянкою є те місце, де склера протикається волокнами зорового нерва, який виходить з очного яблука. Тут утворюється решітчаста пластинка склери. Крім волокон зорового нерва, склеру в багатьох місцях протикають артеріальні й венозні судини і нерви, утворюючи в ній ряд отворів, які називаються випускниками склери.
Судинна оболонка очного яблука (tunica vasculosa bulbi). Середня оболонка багата кровоносними судинами і тому називається судинною, складається з трьох нерівних частин:
1) власної судинної оболонки (choroidea) задня, більша, яка вистилає 2/3 внутрішньої поверхні склери, яка пухко з’єднана із білковою оболонкою ока (sclera) і відмежована від неї навколосудинним простором (spatium perichoroideum), за винятком ділянки плями, macula, і ділянки, що відповідає диску зорового нерва. В ділянці диска зорового нерва судинна оболонка має зоровий отвір власне судинної оболонки, через який волокна зорового нерва виходять назовні. Власне судинна оболонка містить чорний пігментний шар, який поглинає світло;
2) війкового тіла (corpus ciliare), яке складається з середньої частини, що розташовується на межі між склерою й рогівкою. В свою чергу складається з війкового вінця (corona ciliaris) та близько 70 війкових відростків (processus ciliares). У товщі війкового тіла залягає війковий м’яз (m. ciliaris), при скороченні якого забезпечується акомодація ока – здатність чітко бачити предмети на різній відстані;
3) райдужки (iris) передньої, меншої, частини, що просвічує через рогівку, та на відміну від інших відділів безпосередньо не прилягає до фіброзної оболонки очного яблука, а розміщується у фронтальній площині на деякому віддаленні від рогівки. Райдужка має форму плоского кільця, колір її може бути блакитний, зеленувато-сірий або коричневий в залежності від кількості та характеру пігменту, що міститься в клітинах задньої поверхні райдужки. Колір залежить від кількості пігменту у поверхневих шарах райдужки. Райдужка в центрі має круглий отвір – зіницю (pupilla ), що здатний звужуватися і розширюватися. Величину зіниці регулюють спеціальні очні м'язи, розташовані в товщі райдужки: сфінктер (звужувач) зіниці і дилататор зіниці, що розширює зіницю. Райдужка є біологічною діафрагмою, що регулює величину світлового потоку.
Внутрішня оболонка очного яблука, або сітківка (retina), має складну будову. Це світлочутлива частина ока, яка покриває зсередини судинну оболонку. У сітківці знаходяться світлочутливі рецептори – палички і колбочки. Вона своєю зовнішньою поверхнею по всій площі прилягає до судинної оболонки, а внутрішньою – до склистого тіла. У сітківці розрізняють дві нерівні частини: задню й передню.
Задня частина – більша, сприймає світлові подразнення й називається зоровою частиною сітківки. Зорова частина сітківки простягається до війкового тіла й закінчується зубчастою лінією сітківки. По задній поверхні зорової частини сітківки помітно добре виражене овальної форми підвищення – диск зорового нерва, розміром 1,6-1,8 мм. В ділянці диска міститься ділянка сітківки, що позбавлена світлочутливих елементів, так звана сліпа пляма. На 3-4 мм назовні від диска зорового нерва в сітчастій оболонці є пляма – macula, яка є місцем найкращого бачення (раніше його називали «жовтою плямою»). Вона має червоно-жовто-коричневий колір, який обумовлений наявністю у ній каротиноїдів. Пляма має округлу або овальну форму, з невеликим заглибленням у центрі, центральною ямкою (fovea centralis). В ділянці плями розміщуються тільки колбочки. Задні відділи зорової частини сітчастої оболонки містять безліч колбочок і паличок; допереду число паличок зменшується і біля зубчастої лінії сітківки їх немає.
Колбочки – це фоторецептори сітківки, які забезпечують денний і колірний зір. Вони здійснюють детальний аналіз зображення й мають високу швидкість відповіді. Колбочки містять зорові пігменти – родопсини, які реагують на світло різного спектрального складу. Колбочки сітківки людини пігменти трьох типів, що забезпечують вибіркове сприйняття того або іншого кольору: синього, зеленого чи червоного.
Палички – це фоторецептори сітківки, що забезпечують сутінковий зір. Містять зоровий пігмент родопсин. На периферії сітківки паличок більше, ніж колбочок.
Передня частина – менша, не містить світлочутливих елементів і називається сліпою частиною сітківки. Відповідно до частин судинної оболонки сліпа частина сітківки ділиться на війкову частину і райдужну частину сітківки.
Світлочутливі рецептори ока (фоторецептори) - колбочки і палички, контактують з біполярними нейронами, а ті в свою чергу - з гангліозними. Утворюється ланцюжок клітин, які під дією світла генерують і проводять нервовий імпульс. Відростки гангліозних нейронів утворюють зоровий нерв.
Адекватним подразником для ока є світло – електромагнітні хвилі довжиною 400-750 нм. Більш короткі – ультрафіолетові та довші – інфрачервоні промені оком людини не сприймаються.
Допоміжний апарат ока (organa oculi accessoria) – це захисні пристосування, слізний та руховий апарат ока.
До допоміжного апарата ока відносять повіки, вії, брови, кон’юктива, сльозовий апарат і м’язи, що приводять у рух очне яблуко.
Повіки (palpebrae) являють собою складки шкіри, що обмежують попереду очне яблуко. У кожній повіці розрізняють дві, передню й задню, поверхні повік, і два канти, що утворюють щілину повік. Коли повіки зімкнуті, то вони повністю закривають очне яблуко; при розімкнутих повіках їхні краї обмежують щілину повік (очну щілину); верхня повіка більша від нижньої. При зімкнутих повіках утворюється вузький простір між кон'юнктивою повік і кон'юнктивою очного яблука – кон'юнктивальний мішок ( saccus conjunctivus).
Основу повік становлять сполучнотканині пластинки, що нагадують хрящ (tarsus superior et tarsus inferior), зовні вони покриті шкірою, а зсередини – сполучною оболонкою – кон'юнктивою. З повіки кон'юнктива переходить на передню поверхню очного яблука, за винятком рогівки. Передня поверхня повіки, як верхньої, так і нижньої, опукла й покрита шкірою, у якій залягає безліч сальних і потових залоз.
Верхня повіка вгорі обмежена бровою (supercilium). Брова являє собою валикоподібне підвищення шкіри уздовж верхнього краю очної ямки. Поверхня брови рясно покрита невеликими волосками. Брови захищають око від поту, що стікає з чола
Коли верхня повіка піднята, її шкіра на рівні верхнього краю очної ямки утворює добре помітну верхню повіково-очноямкову борозенку. Нижня повіка відділена від щоки слабко вираженою підповіковою борозенкою. При опущеній повіці її шкіра на рівні нижнього краю очної ямки, як і в ділянці верхньої повіки, утворює нижню повіково-очноямкову борозенку. Очноямковий край повіки є місцем переходу його шкірних покривів у шкіру суміжних ділянок. Вільний край повіки має товщину до 2 мм. Повіки, з’єднуючись медіально одна з одною, утворюють закруглений медіальний кут ока (angulus oculi medialis). З’єднуючись із латерального боку повіки утворюють гострий латеральний кут ока (angulus oculi lateralis). Між краєм верхньої й нижньої повік, біля внутрішнього кута ока, розміщується рожевого кольору підвищення, називане сльозовим м’ясцем, навколо якого міститься сльозове озеро. Досередини від сльозового м’ясця розташовується невелика вертикальна складка кон’юнктиви, називана півмісяцевою складкою кон’юнктиви, що є рудиментарною третьою повікою тварин.
Передній кант повіки (limbus anterior palpebrae) трохи закруглений. За ним із товщі повіки виходить безліч волосків – вій (cilia), загнутих біля нижньої повіки вниз, а біля верхньої повіки вгору. Вони захищають очі від пилу, снігу, дощу Тут відкриваються вивідні протоки сальних і видозмінених потових залоз, пов’язаних з волосяними сумками вій.
Край верхньої й нижньої повік біля медіального кута ока несе на собі невелике підвищення, назване сльозовим сосочком. Тут починаються верхній і нижній сльозові канальці, які відкриваються на вершині сосочків добре помітними отворами: верхньою й нижньою сльозовими точками.
Задній кант повіки (limbus posterior palpebrae) переходить безпосередньо в задню поверхню повіки. Задня поверхня повіки ввігнута й на всій довжині покрита кон’юнктивою повік.
Кон’юнктива (tunica conjunctiva) починається від заднього канту повік і, дійшовши до очноямкового краю верхньої й нижньої повік, повертає назад і переходить на очне яблуко. Із склерою кон’юнктива очного яблука з’єднана крихко. Перехід кон’юнктиви повіки в кон’юнктиву очного яблука утворює верхнє і нижнє склепіння кон’юнктиви, які разом з іншими відділами кон’юнктиви обмежують мішок кон’юнктиви, відкритий наперед по лінії щілини повіки й замкнутий при закриванні очей.
До сльозового апарату (apparatus lacrimalis) відносять сльозові залози, вивідні проточки, сльозові канальці, сльозовий мішок і носо-сльозову протоку.
ü Сльозова залоза (glandula lacrimalis) залягає у верхньолатеральному куті очної ямки в ямці сльозової залози і виділяє сльозу. Через тіло сльозової залози проходить сухожилля м’яза-підіймача верхньої повіки, яке ділить її на дві нерівні частини: більшу й меншу. Більша називається очноямковою частиною сльозової залози. Очноямкова частина сльозової залози має дві поверхні: верхню – опуклу, котра прилягає до кісткової ямки сльозової залози, і нижню – увігнуту, до якої прилагає нижня частина сльозової залози. Очноямкова частина сльозової залози відзначається щільністю будови. Менша частина сльозової залози – повікова. Повікова частина сльозової залози розташовується трохи попереду й донизу від попередньої й залягає безпосередньо над склепінням мішка кон’юнктиви. Залоза складається з 15-40 порівняно відособлених часточок; довжина залози уздовж верхнього краю 9-10 мм, передньо-задній розмір 8 мм і товщина 2 мм. Повікова частина сльозової залози має, крім того, від 3 до 9 особливих вивідних проточків, які відкриваються в ділянці латеральних відділів верхнього склепіння кон’юнктиви.
Сльоза, надійшовши зі слізних залоз у мішок кон’юнктиви, обмиває очне яблуко й збирається в сльозовому озері. Зі сльозового озера сльоза через сльозові канальці йде в сльозовий мішок, звідки через носо-сльозову протоку надходить у нижній носовий хід.
ü Сльозові канальці (canaliculus lacrimalis), (верхній і нижній) починаються біля медіального кута ока на вершині сльозового сосочка, невеликим отвором, названим сльозовою точкою. Сльозовий каналець ділиться на дві частини: вертикальну й горизонтальну. Вертикальна частина верхнього й нижнього сльозових канальців має довжину 1,5 мм; вона спрямовується відповідно вверх та вниз і, поступово звужуючись, приймає горизонтальний напрямок. Горизонтальна частина сльозових канальців має довжину 6-7 мм. Початковий відділ горизонтальної частини кожного канальця трохи розширюється, утворюючи невелике випинання, ампулу сльозового канальця. Обидва канальці впадають у сльозовий мішок, кожний окремо або попередньо з’єднуючись.
ü Сльозовий мішок (saccus lacrimalis) залягає в кістковій ямці сльозового мішка, цілком повторюючи її форму. Він має верхній сліпий, трохи звужений кінець, який називається склепінням сльозового мішка. Нижній кінець сльозового мішка також трохи звужений і без різких меж переходить у носо-сльозову протоку (ductus nasolacrimalis). Остання залягає в однойменному каналі верхньої щелепи, має довжину 12-14 мм, діаметр 3-4 мм і відкривається в передньому відділі нижнього носового ходу під нижньою носовою раковиною.
Руховий апарат очей представлений шістьма м'язами. М'язи починаються від сухожильного кільця навколо зорового нерва в глибині очниці і прикріплюються до очного яблука. Виділяють чотири прямі м'язи очного яблука (верхній, нижній, латеральний і медіальний) і дві косі м'язи (верхній і нижній). М'язи діють таким чином, що обидва ока рухаються спільно і спрямовані в одну і ту ж точку. Від сухожильного кільця починається також м'яз, що піднімає верхню повіку. М'язи очей посмуговані і скорочуються довільно.
Слуховий аналізатор
Слух є суб'єктивним сприйняттям механічної енергії коливань повітря. Сприйняттю цієї форми енергії служить спеціальний орган слуху, що здатний сприймати і розрізняти звукові хвилі, які складаються з почергових ущільнень і розріджень повітря з частотою від 16 до 20000 Гц. Частота в 1 Гц (герц) дорівнює 1 коливанню за 1 сек.
Інфразвуки (частота менше 20 Гц) і ультразвуки (частота більше 20000 Гц) орган слуху людини не здатний сприймати.
Слухова сенсорна система людини складається з трьох частин:
ü Периферична частина – рецепторний апарат, що міститься у внутрішньому вусі. Слухові рецептори (фонорецептори, або Кортієв орган) містяться в завитці внутрішнього вуха, яка розташована в піраміді скроневої кістки. Звукові коливання, перш ніж дійти до слухових рецепторів, проходять через систему звукопровідних та звукопідсилювальних пристосувань органу слуху яким є вухо.
ü Нервових провідних шляхів (восьмої пари черепно-мозкових нервів). Для органу слуху адекватним подразником є звукові хвилі, що походять від вібрації пружних тіл. Звукові коливання у повітрі, воді та інших середовищах поділяються на періодичні (що мають назву тони та бувають високими і низькими) і неперіодичні (шуми). До кожної клітини рецепторного апарату підходить дендрит біполярної клітини й утворює синапс. Аксон біполярної клітини утворює слуховий нерв. Звукові хвилі, потрапляючи в зовнішнє вухо, ударяють по барабанній перетинці. Це коливання приводить у рух слухові кісточки. З основи стремінця коливання передається на перилімфу сходів переддвер’я, а на верхівці завитки – на перилімфу барабанних сходів. Хвиля коливань доходить до круглого отвору, закритого вторинною барабанною перетинкою, ударяється й відкочує назад. Це викликає коливання базилярної пластинки. Волосні клітини стикаються з покривною перетинкою, відбувається механічне подразнення, що викликає збудження, яке по дендритах передається до тіла І нейрона.
ü центру слуху, що розташований у скроневих долях кори великих півкуль. I нейрон – біполярна клітина спірального вузла, розташованого усередині стрижня. II нейрон – клітини дорсального й вентрального ядер покришки мосту. III нейрон – клітини нижніх горбків чотиригорбикової пластинки й медіального колінчастого тіла. IV нейрон – клітини кори центральної частини верхньої скроневої звивини (ядро слухового аналізатора)
ОРГАН СЛУХУ (organum cochleare)
або ВУХО (auris)
Орган слуху розміщується всередині завитки, яка перебуває в піраміді скроневої кістки. Орган слуху складається з 3 відділів: зовнішнього, середнього й внутрішнього вуха.
Зовнішнє вухо (auris externa). Зовнішнє вухо призначене для вловлювання звуків. До нього належать вушна раковина ( auricula ) йзовнішній слуховий хід ( meatus acusticus externus). Вушна раковина (auricular) являє собою складку шкіри, яка вільно виступає на поверхні голови. В її основі лежить пластинка еластичного хряща. Форма хряща в основному відповідає зовнішній формі вушної раковини. В ділянці нижнього кінця вушної раковини хряща немає і міститься добре розвинутий шар жирової клітковини, яка разом із шкірою, що покриває її, утворює мочку вуха, або вушну часточку ( lobulus auricula). Вільний край вушної раковини, загинаючись у вигляді жолобка, утворює завиток (helix). На верхньому краї раковини завиток несе непостійний вушний горбок (дарвінів). Уздовж краю завитка розташовується у вигляді жолобка ямка – човен (scapha), який обмежений попереду валиком протизавитка. Протизавиток (anthelix) іде вгору, загинаючись, ділиться на дві ніжки, між якими є трикутна ямка. Зовнішній слуховий отвір попереду обмежений невеликим виступом – козелком. Зовнішній слуховий хід (meatus acusticus externus) є безпосереднім продовженням вушної раковини, що являє собою вигнуту трубку. Довжина слухового ходу становить 2,5-3,5 см. Внутрішня поверхня зовнішнього слухового ходу вистелена шкірою, особливістю якої є наявність сальних залоз, а також залоз, що виділяють вушну сірку, що складається з жирових клітин і виконує функцію захисту порожнини вуха від пилу і води. Стінка зовнішнього слухового ходу в початковому відділі (1/3 його довжини) складається із хряща й сполучної тканини, а на решті його довжини (2/3) утворена кістковою тканиною скроневої кістки. На межі між зовнішнім і середнім вухом натягнута барабанна перетинка (membrana tympanica). Вона являє собою сполучнотканинну пластинку, нахилену вперед і вниз, і має овальну форму. Барабанна перетинка має товщину близько 0,1 мм, діаметр 9-11 мм. З боку зовнішнього слухового ходу барабанна перетинка покрита шкірою, а з боку середнього вуха – слизовою оболонкою. Більша частина барабанної перетинки більш напружена й називається натягнутою частиною. Угорі на невеликій відстані барабанна перетинка менш напружена й утворює розслаблену частину. Зовнішня поверхня барабанної перетинки трохи ввігнута усередину середнього вуха й має вигляд лійки, тому що центральна частина фіксована ручкою молоточка і називається пупком барабанної перетинки (umbo membranae tympanicae). Перетинка має пружність, чинячи опір хвилі тиску, що поширюється через слуховий хід. Завдяки тому, що опір барабанної перетинки є найменшим при частоті 800-900 коливань за секунду, і завдяки тому, що коливання барабанної перетинки дуже швидко згасають, вона є прекрасним передавачем тиску й майже не спотворює форму звукової хвилі.
Середнє вухо (auris media) складна звукопровідна частина органу слуху, що закладена в товщі скроневої кістки на стику її кам’янистої, лускоподібної та барабанної частин. До складу середнього вуха входять барабанна порожнина, слухові кісточки й слухова труба (Євстахієва труба). На межі між зовнішнім і середнім вухом розташована барабанна перетинка. Звукові коливання, що підходять до барабанної перетинки, змушують її коливатися з тією ж самою частотою. З внутрішнього боку перетинки знаходиться барабанна порожнина (cavitas tympani). Барабанна порожнина розташовується в піраміді скроневої кістки і являє собою щілиноподібну порожнину неправильної форми ємністю в 0,75 мл. Вона вистелена слизуватою оболонкою, має 6 стінок і в ній розміщуються слухові кісточки.
Стінки середнього вуха:
ü покрівельна (покрівля барабанної порожнини), або верхня;
ü барабанна, або перетинчаста (утворена барабанною перетинкою) – зовнішня;
ü соскоподібна (межує із соскоподібним відростком) – задня;
ü сонна (тут перебуває внутрішній сонний отвір) – передня;
ü яремна (відповідає яремній ямці) – нижня;
ü лабіринтна (частина кісткового лабіринту внутрішнього вуха, на ній містяться два отвори: круглий та овальний) – внутрішня.
Всередині барабанної порожнини розташовані з'єднані між собою слухові кісточки (ossicula auditus):
ü молоточок (malleus) приростає до барабанної перетинки за допомогою нижнього кінця ручки. Розрізняють головку молоточка, шийку молоточка, ручку молоточка й відростки;
ü коваделко (incus) має тіло, довгу й коротку ніжки;
ü стремінце (stapes) складається з головки, основи, передньої й задньої ніжок. Основа стремінця за допомогою сполучної тканини затуляє овальне вікно присінка внутрішнього вуха.
Кісточки з'єднуються між собою рухомо. Між головкою молоточка й коваделком розміщений суглоб. Коваделко й стремінце з'єднуються за допомогою синхондрозу. Слухові кісточки розміщені так, що утворюють важелі, які зменшують розмах звукових коливань, але сприяють їх посиленню.
Слухова труба (tuba auditiva) з'єднує порожнину носової частини глотки з порожниною середнього вуха. Вона починається на бічній стінці глотки барабанним отвором слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae). При акті ковтання барабанний отвір відкривається, що призводить до вирівнювання тиску в середньому вусі із зовнішнім атмосферним тиском. Це забезпечує однаковий тиск повітря по обидва боки барабанної перетинки. Слухова труба має довжину 3,5-4,0 см, а діаметр – 2 мм. У ній розрізняють дві частини: хрящову – більшу, що займає 2/3 труби, й кісткову – меншу, що займає 1/3 труби. Хрящова частина труби утворена гіаліновим хрящем і має форму жолоба. З нижнього боку хряща немає, а замість нього є фіброзна тканина, що утворює перетинчасту пластинку. В ділянці глоткового отвору труби ширина хрящової частини становить 1 см, а товщина – 2,5 мм. На межі переходу хрящової частини в кісткову порожнина труби звужується. Просвіт кісткової частини поступово розширюється у бік барабанної порожнини. Кісткова частина слухової труби має просвіт тригранної форми, її стінки утворені кістковою тканиною піраміди скроневої кістки. Внутрішня поверхня слухової труби вистелена слизувою оболонкою.
Внутрішнєвухо (auris interna) або присінково-завитковийорган (organum vestibulocochleare). Присінково-завитковий орган, або орган слуху і рівноваги, є одним зі складних органів почуттів, тому що містить клітини-рецептори декількох видів:
а) рецептори, що сприймають звукові коливання;
б) рецептори, що дають можливість визначити положення тіла в просторі;
в) рецептори, що сприймають зміни напрямку і швидкості руху.
Розташовується у піраміді скроневої кістки й складається із двох частин: зовнішнього кісткового лабіринту (labyrinthus osseus) й внутрішнього перетинчастого лабіринту (labyrinthus membranaceus)
Кістковий лабіринт(labyrinthus osseus) представляє собою кісткові порожнини і складається із присінка, трьох півколових каналів та завитка внутрішнього вуха.
Присінок (vestibulum) являє собою порожнину овальної форми, яка розташовується між барабанною порожниною й внутрішнім слуховим ходом. На зовнішній стінці присінку, спрямованої до барабанної порожнини, розміщуються овальне вікно, прикрите основою стремінця, і кругле вікно, закрите так званою вторинною барабанною перетинкою.
Три півколових канали (canales semicirculares) лежать у трьох взаємно перпендикулярних площинах. Кісткові півколові канали мають вигляд дугоподібно вигнутих трубок. У кожному півколовому каналі розрізняють дві кісткові ніжки: одна розширена – ампульна, інша нерозширена – проста.
Кісткова завитка (cochlea) має конічну форму. Розрізняють основу завитки, що має ширину 7-9 мм, і купол завитки. Відстань від основи до купола становить 4-5 мм. У центрі кісткової завитки розташовується веретено (modiolus cochleae), яке складається з губчастої кісткової тканини. Верхівка веретина не доходить до купола завитки. Довкола нього розташовується кісткова спіральна пластинка (lam. spiralis ossea), яка робить 2,5 оберти. Спіральна пластинка, піднімаючись до купола завитки, закінчується вигнутим краєм. Веретено і кісткова спіральна пластинка закриваються кістковим каналом завитки, що прикріплюється до веретена, спірально загинається й утворює 2,5 витка, тому його називають спіральним каналом завитки (canalis spinalis cochleae). Спіральний канал завитки має довжину 28- 30 мм і сліпо закінчується у ділянці верхівки піраміди. Діаметр просвіту каналу в початковому відділі широкий – 6 мм, біля купола завитки звужується до 2 мм. Кісткова спіральна пластинка, перебуваючи в центрі кісткового каналу, ділить порожнину спірального каналу на дві частини: верхню, так звані сходи присінка, і нижню, так звані барабанні сходи.
Сходи присінка починаються овальним вікном, піднімаються по верхній поверхні спіральної пластинки до купола завитки, де в ділянці гачка спіральної пластинки переходять у барабанні сходи. Барабанні сходи йдуть по нижній поверхні спіральної пластинки до основи завитки, де сполучаються із круглим вікном, затягнутим так званою вторинною барабанною перетинкою.
Таким чином, барабанні сходи й сходи присінку сполучаються на куполі завитки. Усередині стрижня містяться щілини (канали), у яких розташовуються нервові біполярні клітини (I нейрони слухового аналізатора).
Перетинчастий лабіринт (labyrinthus membranaceus). Перетинчастий лабіринт розташовується усередині кісткового й повторює його обриси. Між кістковим і перетинчастим лабіринтами перебуває рідина – перилімфа, що відтікає в підпавутинний простір. Усередині перетинчастого лабіринту міститься ендолімфа.
Лабіринт має ті ж частини, що й кістковий. Перетинчаста завитка є місцем розподілу периферичних апаратів завиткового нерва. Вона належить до органа слуху й утворює спіральний орган (organum spirale). Перетинчаста завитка розташовується усередині спірального каналу кісткової завитки й також утворює 2,5 оберти. Являє собою канал трикутної форми. В перетинчастому каналі завитки виділяють 3 стінки:
1) верхня – присінкова, або вестибулярна, перетинка, дивиться в порожнину сходів присінка;
2) нижня – спіральна перетинка, або базилярна пластинка, дивиться в порожнину барабанних сходів, вона є начебто продовженням кісткової спіральної пластинки;
3) зовнішня – прилягає до кісткової завитки (кісткового каналу).
Спіральний (кортіїв) орган (organum spirale). На базилярній пластинці розташовується спіральний, або кортіїв, орган. Це периферична частина слухового аналізатора. Він включає два типи рецепторних клітин: один ряд внутрішніх і три-чотири ряди зовнішніх волоскових клітин. Кожна рецепторна клітина увінчана пучком стереоцилій. Стереоцилії прикріплюються до нижньої поверхні покривної перетинки. Волосяні клітини розташовуються на опорних клітинах, які підрозділяються на клітини-стовпи, клітини Хензена, зовнішні підтримувальні (Клаудіса) і зовнішні фалангові (Дейтерса). У спіральному органі 24000 таких клітин, які тягнуться рядами уздовж завитків завитки по всій її довжині. Кожна нейроепітеліальна клітина одним кінцем фіксована на базилярній пластинці, другий її полюс перебуває в порожнині перетинчастого каналу. На кінці полюса нейроепітеліальної клітини містяться волоски, від 30 до 120 у кожній клітині, які обмиваються ендолімфою. Волоски контактують із рухливою покривною перетинкою (membrana tectoria) розташованою над волосяними клітинами; один її край вільний, інший – прикріплений до базилярної пластинки.
Базилярна пластинка (lamina basilaris) не однакова за шириною: у людини поблизу вікна присінка її ширина становить 0,04 мм, а потім, поступово розширюючись у напрямку до купола завитки, вона досягає наприкінці 0,5 мм. Отже, базилярна пластинка розширюється там, де завитка звужується.
