VI. Про запорозькі звичаї та обряди

Звичаї запорозькі чудні, вчинки — хитрі, а розмови й вигадки — гострі та здебільшого на насмішку схожі.
1). Усі запорожці загалом голови голили й залишали тільки чуприну (тобто невелике пасмо волосся, або «хохол», через що усіх малоросіян хохлами прозвали) над лобом. А якщо ця чуприна відростає велика й довга, так, що заважає очам, то вони закладають її за вухо; іноді таку чуприну запорожці називають ще оселедцем. Бороди взагалі всі голили, а вуса зоставляли і, не підстригаючи їх ніколи, мастили ваксою й закручували вгору до очей. Якщо у котрогось козака дуже великі й довгі вуса виростали, то, закрутивши, закладали за вуха, і це було в них у великій моді, вважалося за особливу козацьку славу і пошану.
2). Одежа в запорожців була по ранжиру однакова й одного кольору, а саме: каптан, черкеска з вильотами, шаровари саєтові, чоботи-сап’янці, пояс шалевий і кабардинка кругла, довкола і навхрест обкладена позументом; для негоди, у походах мали вовняні кошлаті бурки. А якщо виходять або виїжджають козаки на парад, у великі празники до церкви чи їздять у гості, то справляють одежу за достатком і дуже багату, дорогу й різнобарвну — хто яку забажає. Називають її по-запорозьки жупаном, адже вони дуже любили похверцювати та попишатися.
Що ж означає: вильоти, саєта, сап’янці, шалевий і кабардинка, поясню все це так. Вильотами називалися розрізані вздовж з-під пахв рукава черкески, а черкеска — верхній одяг, пошитий по-черкеському замість плаща з рукавами, значно коротший каптана, тому його завше було видно з-під черкески. Розрізи на рукавах були довжиною з пів-аршина й менше, і як ці проріхи, так і рукава по кінцях, а також вся черкеска по подолу були облямовані золотим позументом. Вильоти закидалися назад, за спину, рукава застібалися на плечах дрібними гапличками. Саєтою називалося найтонше і найліпше аглицьке (англійське) сукно. Козаки вимовляли це слово як сієта, певне, від слова «сіяти». Сап’янці — чоботи, від слова «сап’ян» так і називаються: сап’янові чоботи, пошиті з найкращого червоного сап’яну. Шалевий пояс, тобто шовковий, — від польського слова «шаль», котра є диковиною нині й тільки між панів водиться. Запорозька кабардинка — це шапка, названа так від ногайського слова «кабарда»19 — так називали дикого звіра, який водиться біля річок, у великих лісах. Він може жити на суші і в воді, живиться раками, плодиться і барліг має під корчами дерев. Цих звірів було безліч у Великому Лузі в пору Запорожжя, та й нині ще є зрідка внизу, коло Дніпра. З виду кабарда дуже схожа на кішку, але набагато товща, довша і ніжки коротші, на кінцях широкі і з перетинками, як у качки або в гуски, хвіст надзвичайно довгий і пухнастий, як і вся шкура. Шерсть у молодого звірка вся сіра, старий — чорнуватий, подібно до куниці. Цей звірок у запорожців називався виднихою або видрою, і хутро його було у великій моді, особливо для шапок, і платили дорого не тільки запорожці, а й ляхи та жиди, і саме тому в запорожців увійшло в звичай навіть шапку, пошиту з найпростішого сукна або шкіри, називати кабардинкою.
3). Запорозькі козаки для повсякчасних поїздок, надто у воєнний час, у загонах та командах, рідко мали особливі екіпажі, хіба що верхових коней, на яких були сідла дорогі, з розмальованими чепраками і з усією козацькою збруєю. Попереду до сідла були пришиті дві кобури, тобто чохли або футляри шкіряні для пістолів; позаду, в тороках, була прив’язана бурка та інший найпотрібніший припас. Амуніцію і всю зброю вони мали на конях, а саме: спис, шаблю та чотири пістолі: два — в кобурах, а два — за поясом. На грудях замість ладунки козак був обвитий широким чересом, або патронташем, наповненим у два або три ряди запасними набоями з порохом і кулями. Рушниць і гармат під час бою у верхових козаків не було, а застосовували вони їх тоді, коли ходили на човнах і робили вилазки під ворожими містами; тоді й верхові козаки спішувались і з’єднувалися із флотським воїнством, подавали підмогу артилерії різними способами й гарматами.
4). При зустрічі й привітанні один одного у запорожців також були мудровані звичаї, особливо в Січі та по зимівниках. Наприклад, здумає один козак чи багато зголосяться гуртом поїхати до іншого козака в гості — до куреня або до зимівника, або в якійсь потрібній справі їдуть, або дорогою завертають на ночівлю, то здоровкаються, тобто вітають один одного, так. Заїхавши на хазяйське подвір’я, ще сидячи на конях, один із них крикне гучно: «Пугу! Пугу! Пугу!» (тобто здоров був) тричі разом і одним духом. А господар куреня чи зимівника відгукується до нього у віконце: «Пугу! Пугу!» — двічі, прибулий гість відповідає йому: «Козак з Лугу». Нарешті господар у віконце гукне: «Повішайте там, де й наші», тобто в’яжіть коней до ясел, і прохаємо до хати. Тоді хазяйські хлопці раптом вибігають із куреня чи зимівника, приймають від гостей коней у свої руки, ведуть у конюшню до ясел і доглядають за ними доти, доки прибулі козаки у господаря гостювати будуть. Потім гість чи гості, ввійшовши до хати й перехрестившись до ікон, кажуть господареві: «Отамане, товариство, ваші голови!» — і вклоняються йому, а господар взаємно кланяється їм і відповідає: «Ваші голови! Ваші голови! Прошу, пани-молодці, сідати», — і після цього починають кружляти мед, вино, горілку й таке інше, а чаю, пуншів і кави у запорожців не водилося, опріч варенухи, і то у багатих та шанованих козаків. Варенуху варили наполовину з горілки й меду, клали в неї перець і сушку з різних фруктів. Такий напій був у запорожців у великій моді, й за особливе частування вважають, якщо в чийомусь домі варенухою пригощають. Нарешті, погулявши й погомонівши хорошенько, про що треба з гостями, кличе кухаря й велить йому варити обід або вечерю для гостей. Кухар запитує господаря: «Що ж, батьку, накажете варити?» — «Вари, братчику, тетерю до води, на скору руку, або до меду, бо нині пісний день!» — це якщо гості трапляться у середу, п’ятницю або в піст, а в скоромні дні говорять: до молока, до масла тетерю. Коли ж гості, погулявши день чи кілька днів підряд, надумають їхати додому, то дякують господареві: «Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора вже по куренях роз’їжджатися, по домівках. Просимо, батьку, й до нас, коли ласка, і залишайтеся здорові!» А господар їм відповідає: «Прощавайте і вибачайте, пани-молодці. Чим багаті, тим і раді, просимо не гніватися!»
На цьому гості виходять з куреня, а хлопці хазяйські подають їм коней — нагодованих, напоєних і осідланих. І цей звичай був у запорожців не тільки щодо приятелів чи знайомих, а до всіх мандрівних людей, і — дотримувалися цієї дивовижної доброчинності дуже суворо й несхитно, як свідчать перекази. До того ж у них було заведено, що кожен козак, а особливо простий — табунник, скотар, чабан — підперезувався ремінним (шкіряним) поясом і через плече вішав гаман шкіряний, прикрашений різними мідними, срібними та золотими блискітками й ґудзиками, і в тому гамані носили кресало, кремінь і трут — про запас, на всяк випадок; а коло пояса прив’язували швайку і ложечник неодмінно: швайку — для лагодження кінської збруї, а ложечник — для зберігання в цілості ложки, що вважалося у них за особливу і крайню необхідність; то не козак, хто за звичаєм не чинить,; мали його за недбалого й несправного пастуха. От, наприклад, пастух або чабан надумає піти чи поїхати зі свого коша до сусіднього, при потребі, а прийшовши туди, застане І пастухів за обідом або вечерею, то каже їм: «Хліб та сіль, пани-милодиці!» А вони відповідають йому. «Їмо, та свій, а ти біля порога стій». — «Ні, братці! Давайте і мені місце», — одказує гість, тут же виймає ложку із ложечника й сідає з ними разом. Отоді вже тамтешні чабани вихваляють прибульця: «От козак здогадливий та справний. Вечеряй, братчику, вечеряй…» — і дають йому місце, і вітають по-дружньому. Того ж, хто цього звичаю не знає, обсміють і назвуть телепнем. Коли ж прибулий пастух чи якийсь інший гість не застане ні обіду, ні вечері, то який би не був час, отаман коша тут же, привітавшись із гостем, за звичаєм велить кухареві своєму варити тетерю, мамалигу, або милай, і, нагодувавши гостя, запитує, за чим прийшов. Що ж означає кіш, тетеря й милай, поясню в наступному пункті.
За часів Запорожжя, до атакування Січі, ніколи не було холодної зими — такої ніхто не пам’ятає, а тому худоба в степах літо й зиму кочувала; на випадок холодних вітрів та негоди у пастухів були коші й котиги. Кіш подібний до намета, обшитий навколо запонами і прилаштований на двох колесах, аби з місця на місце його зручно було перевозити, куди найпотрібніше; в ньому була кабиця для вогню, і пастухи в негоду тут грілися, сушилися й варили для себе їжу, а також корм для собак. Тетерю готували із житнього борошна і пшона, заздалегідь учинивши розчиною, як тісто на хліб. Милай і мамалига — одне і те ж, варили його з просяного борошна, на одній воді, не солячи, тому що їли з солоним сиром або із бринзою у скоромні дні, а іноді галушки варили з пастрамою (сушеною бараниною). А також, бувало, коржі пекли із пшеничного борошна і називали загребами, бо їх у кабиці жаром і попелом загрібають, доки спечуться. А котигою у них називалася величезна гарба, або воловий віз на чотирьох колесах, в якому возили за собою всю пастушу провізію: воду, харчі, дрова, і коли на одному тирлі пашу худобою чи вінцями випасуть, то переходять на інше місце, шукають кращої паші і таким чином кочують у степах літо й зиму, як дикі ногайці або калмики. 5). Козаки запорозькі, а надто січовики, через вільність запорозького духу і веселу вдачу за звичаєм своїм мали велику схильність до жарту й насмішок, тож навіть у найменшому випадку або вчинку, чи навіть у ході козака раптом вишукують всілякі нісенітниці й ліплять прізвиська один одному, тобто дають мудровані наймення та прізвища у відповідності з випадком або вчинком. Так, приміром, якщо козак через необережність спалить курінь або зимівник, того наречуть Палієм; якщо хтось варить їжу і розкладає вогонь над водою, того називають Паливодою; якщо хтось ходить зігнувшись від немічності чи від природи, того кличуть Горбачем; якщо хтось супроти звичаю варить собі не тетерю, а кашу, того називають Кашкою або Кашоваром. Коли якийсь козак надзвичайно малий зростом, його кличуть Махиною, а того, хто найвищого зросту, — Малютою; якщо хтось моторний і ходить швидко, а, йдучи, підсковзнеться і впаде, того називають Слизьким; якщо хтось вайлуватий і ходить спроквола, того прозивають Черепахою; а хто худий з лиця і безсилий, того називають Гнидою, і так далі. Через такі от вигадки і вчинки мій рідний батько, котрий від пращурів мав прізвище Жадан, у Січі прозваний Тараном (це товкач, яким в олійниці б’ють олію), а хрещений мій батько Качалов отримав прізвисько від качала, яким одяг качають, і все випадково. Так самісіньке й мене Коржем прозвали — від коржа. Я замолоду був дуже спритний і жвавий; раз їхав із Нових Кодаків до Січі, теж із молодими хлопцями, мимо великої могили, названої Чортомлик, неподалік від Січі, де нині Покровське. З цікавості надумали зійти аж на верхівку цієї могили, на яку була стежина утоптана, коли ми зійшли на могилу і, роззирнувшись туди-сюди, почали спускатися вниз, то товариші мої пішли стежкою, а я кинувся навпростець;
могила була досить крута і поросла сухою травою, а я взутий у слизькі постоли, тож, підсковзнувшись, упав і з самої вершини боком котився донизу, як корж, і після того випадку товариші мої, розсміявшись, назвали мене Коржем і, приїхавши в Січ, розповіли про мою пригоду всім курінним козакам і моєму хрещеному батькові Качалову, який сказав: «Та нехай же буде Корж, бо й мене прозвали Кача-лом за одну зроблену мною качалку. Що поробиш, коли тут така поведенція! Терпи, хлопче, козаком будеш, а з козака і в отамани попадеш, бо з посміху люди бувають!»
6). Теперь трохи скажемо про ті порядки та звичаї, які були по куренях у Січі. Скільки було куренів, про те вже сказано, — їх було чи, всі вони були збудовані в Січі, і не так просто, як ставиться звичайний пастуший курінь. Вони були рублені, із пиляного лісу, бо у Великому Лузі цього добра було достатньо. При цьому такі обширні були палати, що по 600 і більше козаків могло вміщатися в кожному курені під час обіду. Курінь будувався подібно до трапезної — без усяких комірок і перегородок, так що всередині довкола, попід стінами, до самих дверей стояли столи, а біля столів, також навколо, — ослони, на яких козаки сідали обідати; перше місце для отамана було під образами. Ікони були багаті й оздоблені, віконця великі й часті; у кожному курені посередині висіли пишні панікадила, а під іконами — лампади, котрі у великі свята запалювали. Громіздкі печі для випікання хліба були окремо від куреня збудовані, в окремому відсіку, а в курені лише груби — тобто манірні пічки на кшталт аглицьких. Кухарі теж були в тому відсіку й варили страви різні, та насамперед це були тетеря, рубці, галушки і риба на стябло, а ще свиняча голова до хрону, іноді локшина на переміну й таке інше, як було заведено за запорозькими звичаями. Потім, коли їжу приготують і пора обідати, кухарі насипають її у дерев’яні вагани і ставлять на сирно, — по всіх столах біля ваганів ряд різноманітних напоїв: горілка, мед, пиво і брага у великих кінвах, теж дерев’яних, і вішають на них такі ж коряки, які по-козацьки називалися михайликами, бо в Січі чарок та склянок не було. Коли ж козаки приходять з отаманом на трапезу, то, помолившись Богу, отаман займає чільне місце наприкінці сирна під образами, а потім і козаки сідають довкола столів і починають трапезувати; коли кухарі подають рибу на стябло, то, як у них заведено, кладуть голови з риби перед отаманом, і цей звичай щодо риби був однаковим по всіх куренях і зимівниках. Після того, як пообідають, моляться Богу й кланяються отаману та один одному, дякують кухареві: «Спасибі, братчику, що нагодував козаків!» Нарешті, виходячи з-за столу, отаман кладе копійку в карнавку, і всі інші також кидають до карнавки по копійці, а хто й більше, а потім розходяться по своїх місцях, а гроші карнавкові одержує кухар і купує за них на базарі необхідні припаси для трапези. У Січі їсти варили по куренях, щодня тричі, і не в горщиках, а в мідних або чавунних казанах, на кабиці, а не в печі.
7). Січові козаки за звичаєм займалися й полюванням на звіра, і рибною ловлею, бо у Великому Лузі завдяки непрохідному й густому лісові та буйним очеретам коло озер та лиманів водилася сила-силенна диких звірів: оленів, кіз, свиней, лисиць, а по степах теж безліч вовків, зайців і бабаків. Купувати шкури цих звірів приїжджають, бувало, на ярмарки до Січі промисловці з різних місць, з Малоросії та Польщі. А риболовля у них була надзвичайна — у Дніпрі, по озерах та лиманах, а особливо в Тилігулі, на Кінбурнській косі, на Тендрі така тьма-тьмуща риби, що не тільки весь край Запорозький нею збагачувався, а й Польща вся, і Гетьманщина, й інші довколишні мешканці забезпечувалися рибою від запорозьких рибних заводів.
8). Зрештою слід пояснити ще й те, що з-поміж запорозьких звичаїв були й благочестиві обряди, що стосувалися християнського закону й доброчесності. Адже серед козаків було дуже багато набожних, привітних до прочан і закоханих у ліпоту церковну, а надто серед старих, котрі ходили на будь-яке славослів’я майже щоденно, прикрашали церковні ікони, справляли розкішні корогви та хрести, збагачували ризничне начиння й церковний святий посуд коштовним камінням, чудовими виробами — так, що по всій Росії навряд чи була десь ризниця пишніша запорозької7 й переважила б статки церковні у скарбниці, тобто грошову суму, з тієї причини, що запорожці здебільшого були нежонаті, а мали по багато тисяч грошей і численне скотарство по зимівниках, й по смерті козака все це майно відписували на церкву січову і на монастир8 що був у тій же Січі над самою річкою Підпільною. У цьому монастирі завше був один настоятель і 12 ченців, серед яких були ієромонахи та ієродиякони за їхньою чиноначальністю, і мали як у Січовій, так і в монастирській церквах седмицеве служіння, і ці ченці, як і настоятель, у випадку їхньої смерті чи іншої переміни висвячувалися у Київській лаврі і з неї рідко надсилалися в Січ, опріч настоятеля, бо з волі кошового чи старшини настоятель сам із запорозьких козаків постригав у монахи. Так само й біле духовенство по паланках та інших містечках, де були церкви, висвячували із своїх же запорожців, бо між ними такі були грамотії й обдаровані особливими — голосами, що і в лаврах та столицях рідко можна було надибати їм подібних; загалом у Січі всякої всячини предостатньо було. Не лише з поповичів, які на своїх місцях формально опановували науки, а й із панського покоління освічені діти, змужнілі й через якийсь випадок, а надто злочин, соромлячись і боячись покари, втікали у Січ.
Та повернемося до монастиря Запорозького: він називався і городком, або фортецею, бо в ньому було багато будівель запорозьких панів (там і кошовий жив), і на випадок ворожих набігів був влаштований як фортеця і довкола обставлений гарматами на високому земляному валу. До того ж містечко майже з усіх боків обтікала річка Підпільна так, що тільки з одного боку суходолом був невеликий в’їзд із велетенською вежею й козаками-вартовими на ній. Церква монастирська, як і Січова, була дерев’яна і зовні непримітна. При Січовій церкві була споруджена велика й висока дзвіниця, проте в окремому від церкви приміщенні з чотирма великими отворами, тобто вікнами, чули поставлені гармати для стрільби під час ворожих набігів, так і церковних церемоній по великих празниках, а саме: у день Паски, у день Богоявлення і в день храмовий із цих гармат стріляли. В нарочиті ж бо свята особливе й дивовижне для ока видовище було як стосовно церковних церемоній, так і обрядів та звичаїв козацьких. Приміром, скажемо: у день Богоявлення січові козаки з усіх куренів без винятку, а також із зимівників та заводів — де б хто не був, збиралися парадом і йшли до церкви при всіх своїх регаліях і зброї, з усією військовою артилерією на Йордань — піхота й кавалерія. У кожного куреня особливе розфарбоване знамено — везуть, бувало, його на верхових, яскраво й дивовижно прикрашених конях, і все військо вбране у найкращий і найбагатший одяг. А коли поз’їжджаються до церкви, то така тьма-тьмуща народу займає не тільки весь простір коло церкви, а й весь січовий надзвичайно обширний майдан, і стоїть все військо — як кіннота, так і піхота — поважними шикованими рядами, без шапок, доки закінчиться літургія. А по її завершенні виходить духовенство із церкви: настоятель попереду з хрестом, а за ним і інші ієромонахи, які служать соборно, попарно несуть Євангеліє та ікони, в усьому коштовне осяйному священницькому облаченні на водохрещу, а за ними і все військо Запорозьке зі знаменами й артилерією йде шеренгами поважно, а прийшовши до річки, теж стає своїм порядком, як і раніше. Перегодом, коли закінчиться водохреща і настоятель за звичаєм почне занурювати хрест у воду, тоді з усієї артилерії і з усіх мушкетів ударять козаки одним залпом — так гучно й сильно, що, здається, земля сколихнеться і всіх глядачів покриє димом, як пітьмою, що один одного не бачить. Після цього на кілька хвилин змовкнуть, і дим пронесе вітром, а каноніри очікують триразового занурення хреста і по закінченні цього починають уже смалити на всі заставки, скільки кому заманеться. А потім уся юрма видовищна розходиться по домівках, і на тому завершується церемонія.