IV. Права запорозькі й закони

Права й закони, за якими вони вирішували та судили позовні справи, були такі — в усіх запорізьких землях, по значних селах і містах влаштовувалися паланки — різновид повітів або земських судів, де правували троє обраних, яких називали суддями або панами: полковник, осавул та писар, до них на підмогу від Січі призначалися троє підпанків з козаків. І всі ці особи через три роки переобиралися, а їхні місця — посідали інші — такий порядок був заведений по всіх паланках. Тож коли траплялися позовні справи, приміром казати, якщо двоє козаків між собою посперечаються чи поб’ються, або один одному»18 по сусідству шкоду зробить, тобто своєю худобою витолочить хліб чи сіно, чи то іншої якоїсь образи завдасть, і самі не можуть помиритися, то обидва, скривджений і кривдник, купивши на базарі по паляниці, йдуть позиватися в паланку, до якої належали, і, поклавши паляниці на сирно (стіл), кланяються суддям обидва разом низенько, стають біля порога і кажуть: «Кланяємося, панове, хлібом і сіллю». Судді починають їх розпитувати: «Яке ваше діло, панове-молодці?» Тоді ображений першим відповідає: «От, панове, яке наше діло, — показує на свого товариша, — оцей мене скривдив, от стільки шкоди мені зробив своєю худобою і не згоден мені платити, що належить за випасене сіно (чи за вибитий хліб)». Тоді судді запитують у другого, кривдника: «Ну, братчику, говори ти, чи то правда, про що зобиджений товариш твій на тебе скаржиться?» На те кривдник відповідає: «Що ж, панове, то все правда, що нашкодив я моєму сусідові і не відрікаюсь, але не можу його задовольнити тому, що він зайве з мене вимагає і шкоди не зазнав стільки». Тоді вже паланка посилає підпанків й інших сторонніх верхових козаків для огляду шкоди; вони через кілька годин повертаються в паланку і пояснюють суддям всю щиру правду, чого та шкода варта, після цього судді звертаються до кривдника і кажуть йому: «Ну що, братчику, ти згоден заплатити за збитки своєму сусідові чи ні?» Кривдник знову кланяється суддям: «Та що ж, панство, лишнє він од мене вимагає, я не згоден йому платити, у волі вашій». Насамкінець судді довго його умовляють і наводять докази, що образа будь-кому неприємна, і радять, помиритися та не обтяжувати вищого начальства. Якщо позивачі захочуть помиритися й один одного вдовольнити, то паланка їхнє діло вирішує сама й, утішивши скривдженого, відпускає їх по домівках. Якщо ж кривдник упреться й не помириться тут, то паланка відсилає обох до Січі. Позивачі, вклонившись разом суддям, йдуть із паланки зі словами: «Прощавайте, панове!» А судді їм кажуть: «Ідіть з Богом!» Приїхавши до Січі, позивачі один в одного запитують: «А до чийого куреня спершу підемо?» Тоді скривджений каже: «Ходімо, брате, до нашого куреня». — «Ну добре, ходімо до вашого куреня». Зайшовши в курень, стають обидва перед отаманом і кажуть: «Здоров був, батьку!» — «Здорові були, пани-молодиці! — відповідає отаман. — Сідайте!» — «Та ні, батьку, ніколи сідати, ми діло до тебе маємо». — «Ну, говоріть, яке ваше діло?» — каже отаман. Тоді скривджений, жаліючись йому, пояснює всю свою образу й пригоду, по черзі, як було і як вони судилися в паланці. Потім отаман, вислухавши всю їхню справу, запитує кривдника: «Якого ти, братчику, куреня?» — і коли той скаже, що він такого-то куреня, і назве як той прозивається, то отаман гукне хлопцям: «А підіть лишень такого-то куреня отамана запросіть до мене». І коли той отаман прийде і скаже першому: «Чого ви, брате, мене кликали?», то перший відповість йому: «Чи це вашого куреня козак?» Прибулий отаман, звертаючись до свого козака, скаже: «Так ти, братчику, Нашого куреня?» — «Так, батьку, вашого куреня», — одказує, вклонившись, козак. Потім перший отаман перевідповідає цьому другому отаманові все діло й пригоду з позивачами і говорить так: «Ну що, брате, будемо робити з цими козаками?» А прибулий отаман запитує козаків: «так вас уже, братчики, й паланка судила?» — «Судила, батьку», — і кланяючись йому разом. Обидва отамани починають умовляти позивачів: «Помиріться, братці, і вдовольніть тут же один одного, аби не обтяжувати далі вищого начальства». Тоді кривдник, знову вклонившись отаманам, говорить так: «Так що ж, батьки, коли він лишнє вимагає від мене». Зрештою отамани, бачили таку затятість, запитують його востаннє: «Так ти, братчику, не згодує його вдовольнити?» — «Ні, батьки, у волі вашій, не згоден», і вклоняється їм обом низько. «Ну, тепер же, братці ходімо всі четверо до судді — що скаже ще суддя». — «Добре, — відповідають козаки отаманам, — почекайте, батьки, ми підемо на базар та купимо паляниці». І от всі четверо приходять до військового судді. В курінь першими вступають отамани, кланяються і, називають суддю по імені, говорять: «Здорові були, пане добродію», а суддя відповідає: «Здорові будьте й ви, панове отамани, прошу сідати». Після цього позивачі також кланяються судді й кладуть паляниці на сирно: примовляючи «Вклоняємося вам, добродію, хлібом та сіллю». — «Спасибі, спасибі, пани-молодці, за хліб і за сіль, — відповідає суддя й запитує отаманів: — Що це у вас за козаки і яке діло мають?» Тоді перший отаман починає переповідати всю справу ображеного і пригоду, по черзі за козаків, як було спочатку і як їх судила паланка. Тепер суддя, звернувшись до кривдника, цікавиться: «Так як же ти, братчику, вирішив із цим козаком, — і показує на скривдженого, — коли вас уже судила паланка, отамани і я присуджую зобижиного вдовольнити, а ти вперто не погоджуєся, хоча з усіх боків винен». Довго ще вмовляє його, наводить йому правильні й законні докази до примирення, але кривдника це не переконує — затято стоїть на одному й повторює те, що й іншим чинам, і отаманам: «Так що ж, добродію, коли він лише вимагає, я на те не згоден!» — «Так ти не згоден, братчику?» — «Не згоден, добродію». — «Ну тепер же ви, панове отамани, ідіть з ним до кошового, там уже буде їм остаточний суд та ухвала».
Отамани, вставши зі своїх місць, кланяються судді разом із козаками і кажуть: «Прощавайте, добродію». — «Ідіть з Богом, — каже суддя, а до козаків примовляє: «Забирайте, братці, з собою і свій хліб із сирна». — «Та ні, добродію, ми собі купимо на базарі». — «Забирайте, забирайте, — гнівно повторює суддя, — і не гайте отаманів, бо в них не одне діло ваше!»
Зрештою козаки, взявши свої паляниці, приходять з отаманами до кошового у курінь, усі четверо разом кланяються йому. «Здорові були, вельможний пане», — кажуть. А кошовий відповідає: «Здорові, здорові, панове отамани, прошу сідати». Козаки-позивачі, стоячі біля дверей при порозі, теж кланяються кошовому низенько і кладуть паляниці на сирно: «Уклін вам, вельможний пане, хлібом і сіллю». — «Дякую, панове-молодці, за хліб і за сіль, — відповідає вельможний і запитує отаманів: — Що це у вас, панове отамани, за козаки?» Отамани починають переказувати кошовому всю справу й пригоду їхню підряд, як було спочатку й до кінця, а козаки стоять коло порога. Вислухавши справу, кошовий звертається до кривдника: «Ну як же ти, братику, гадаєш вирішити з цим козаком? — показує на скривдженого. — Вас судила паланка, вас судили отамани, вас судив і суддя військовий, а потім діло дійшло й до мене. Вислухавши все, я визнаю, що паланка розсудила діло ваше правильно, це я стверджую і визнаю тебе в усьому винним. Так тепер ти вже мені скажеш: чи згоден ти скривдженого вдовольнити?» — «Ні, вельможний пане, вимагає лишнє, і я не згоден на те». Врешті-решт кошовий каже гучно, суворо й гнівно: «Так ти, братчику, не згоден?» — «Так, вельможний пане, не згоден, у волі вашій», — і кланяється йому низько. «Ну добре, якщо ти не згоден…» — отамани встають з місця, бачачи кошового в гніві, вклоняються йому разом із козаками — всі четверо разом і, прощаючись за звичаєм із кошовим, виходять з куреня; козаки-позивачі, теж вклонившись, кажуть вельможному: «Прощавайте, вельможний пане!» — «Прощавайте, пани-молодці, і нас не забувайте, — каже насамкінець кошовий і виходить слідом за ними з куреня. А коли вийдуть усі на подвір’я, то кошовий гукне сторожі: — Сторожо, київ!» Вартові біжать і несуть киї оберемками. А вельможний каже: «Ну, лягай, братчику, ось ми тебе провчимо, як по правді жити й панів шанувати». — «Помилуй, вельможний пане», — заволає винуватець не своїм голосом. «Ні, братчику, нема вже помилування, якщо ти такий упертий. Козаки! На руки і на ноги сідайте, каптан йому на плечі закидайте! Сторожо, бийте його, сучого сина, добре киями, щоб знав, почім ківш лиха!» І коли киї почнуть між собою гомоніти з того й іншого боку, то винний козак тоді вже мовчить та прислухається до готового, що скажуть. Коли винуватця добряче почастують, тобто 50 чи 100 київ дадуть, то кошовий знов гукне: «Годі!» — і сторожа, піднявши киї на плечі, стоїть, як солдати з рушницями на чатах, а козаки винуватого ще тримають, сидячи на руках і ногах, очікуючи останнього рішення. Тоді кошовий звертається до винуватця: «Послухай, братчику. Як паланка вирішила і скільки скривджений вимагає — заплати неодмінно, зараз заплати, на моїх очах». Винуватий, лежачи, відповідає: «Чую, вельможний пане, чую і готовий все виконати, що накажеш». — «А що оце тебе вибили, то зноси здоровий, щоб ти не дуже мудрував і не опинався, — веде своєї кошовий, — може, тобі, братчику, ще добавити київ?» На те винуватець зі сльозами зойкне: «й, помилуй, помилуй, вельможний пане! Буде з мене й цього довіку. Не буду упиратися й шануватиму панство». Нарешті, коли вельможний угамується, тобто перестане сердитися, то скаже козакам і сторожі своїй, що екзекуцію справляла: «Ну годі, вставайте і козака на волю відпускайте, а киї подалі ховайте». Отак і вирішується доля винного, приймається ухвала без усякого судочинства на папері. Якщо винуватець має при собі гроші, він тут же платить скривдженому, скільки належить; якщо ж не має, то кошовий звертається до отамана кривдникового куреня, який тут же при судочинстві присутній: «Ну, пане отамане, принеси зараз гроші із свого куреня й задовольни зобидженого, а з цим опісля вчини, як хочеш, маєш право стягнути з нього».
Ось які у нас були суди і права за запорозькими звичаями. І хай на 1000 чи 10000 сума у позовній справі, за один тиждень усе вирішиться і далі тинятися по судах не стануть. Таким же чином і тяжкі злочини розглядалися, а саме: крадіжки, пограбування й убивства, інші протизаконні вчинки, за які засуджували до смертної страти.