V. Про смертні страти злочинців

Усі запорозькі козаки належали до січових куренів, де їх було тисячу й більше, як сказано вище, і яка назва куреня, приміром, Канівський чи Пластунівський зветься, то так і козака по куреню кличуть. І не тільки того, хто в курені на службі невідлучно перебуває, а й того, хто сидить Зимівником, тобто домівкою своєю, до того ж куреня належить й іменується по тому куреню. Ці козаки були здебільшого холості, на відміну від січовиків називалися сіромами і тільки у вільний від служби час ловили рибу та звіра, а деякі були одружені й займалися у своїх зимівниках хліборобством, скотарством, бджолярством та іншими господарчими промислами. Ті з холостяків, які мали достаток, також вели господарство, були в них свої зимівники й челядь (слуги). Усі козаки, котрі жили по зимівниках, без винятку відбували повинності до куреня й до Січі, а саме: варти, кордони й у випадку війни йшли на битву.
Серед цих жонатих і власників зимівників мало було злочинців, а от холостих сіром ця доля частіше спіткала: що в лямі по рибальнях чи на звіриних ловах загорюють, то через пияцтво все швидко згайнують і бачать опісля, що нічим похмелитися та. нізвідкіля поживитися: заробітки пішли, а гроші пропили, то вже тоді неминуче шлях простирається до розпусти й відваги свавільної, а воля та відвага «або мед п’є, або кайдани тре», як говорить прислів’я. Й коли вже сірома доходила до такого стану, то ці шибайголови нестримно кидалися великими ватагами на здобич і починали красти, грабувати й убивати. Вони оббирали чумаків на великих дорогах, чинили розбій над проїжджими купцями і драли ляхів та жидів у Польщі так несамовито, що ляхи від страху кидали свої оселі й утікали до лісу в глиб Польщі, за Варшаву, а жиди бігли безвісти і духу запорозького боялися.
У цих запорозьких зграях були ватажки, або отамани, а по-їхньому називалися ще характерниками, тобто такими чаклунами, що їх ніяка вогняна зброя, ні навіть куля чи гармата умертвити не могли. І коли, бувало, деруть ляхів по великих і багатих дворах, у яких на такий випадок для застороги буває чимало сторожі й озброєних вартових, то ватажок, так зачаклує всіх у домівці, що ніхто з них не почує і не побачить жодного козака з його ватаги, і тоді ж вже вони беруть, що хочуть, та й повертаються в Січ, а потім дуваняться — діляться добром: частину на козаків, частину — на ватажка, а частину — в курінь. Тому, либонь, деякі курінні отамани їм потурали, та й не всякий ватажок, таємно зібравши ватагу, ходив по здобич. Здебільшого з відома куреня, бо збирається ватажок «погуляти» і просить в отамана козаків, то курінний наказує йому: «Ну, братчику, дивись бо, щоб якого козака не втратив, тоді вже й до куреня не вертайся, одне слово, грабуй, але кінці ховай». І ватажок, покладаючись на своє характерництво, відповідає отаманові: «Ні, батьку, всі будуть цілі». І сірома таке відчебучувала у своїх походеньках, що після розбою, грабунків та вбивств ще впадала у таке страшне й нелюдське шаленство, що неподобне й казати, й на папері викладати. Про те надходили скарги не тільки в Січ, а й до столиці, і до певної міри саме через це Січ була атакована й знищена. А над злочинцями, що спіймаються на крадіжці, грабунку чи вбивстві, суд був короткий, довго з ними не морочилися, а враз вирішували й страчували в Січі або паланці. В залежності від злочину кого вішають, кого забивають киями до смерті, кого саджають на палю, а кого засилають до Сибіру. За крадіжки й грабунок, які за скаргами відкриються й винуватого спіймають, збитки відшкодовує курінь, до якого він належить, якщо сам достатку не має, а від покари за вироком не звільняють, що заслужив, тим і скаржника вдовольняють. За вбивство ж карають убивством, забивають злочинця до смерті, а яка страта буде, залежить од вироку начальства.
Перша страта — на шибениці6, які ставлять у різних місцях над великими шляхами майже у кожній паланці. Злочинця верхи на коні підвозять під шибеницю і, накинувши на шию сильце (зашморг), коня, шмагонувши батогом, проганяли, а злочинець зависав; декого вішали догори ногами, декого — за ребро гаком залізним, і висить злочинець, доки кістки його розсипляться, на взірець і страх іншим, і ніхто його звідти зняти не сміє під загрозою смертної кари.
Друга страта — гостра паля або стовп дерев’яний заввишки шість аршинів і більше, а на вістрі палі був ввіткнутий залізний шпиль, теж гострий, два аршини завдовжки. На той шпиль насаджували злочинців так, що шпичак виходив на пів-аршина потилицею вище голови, і сидить на тому шпилі злочинець доти, поки зсохнеться й викорениться, як в’ялена риба, так, що коли вітер повіє, то він крутиться млинком і торохтять усі його кості, аж поки впадуть на землю.
Третя страта — киї запорозькі. Вони не дуже великі й товсті, подібні до бичів, що у ціпів, якими хліб молотять, дубові чи з іншого міцного дерева нарубані. Злочинця прив’язують або приковують до стовпа в Січі або в паланці на майдані чи серед базару, ставлять біля нього різні напої в кінвах — горілку, мед, пиво та брагу, кладуть достатньо паляниць і нарешті приносять декілька оберемків київ, розкладають довкола стовпа, де злочинець. Його примушують їсти й пити, скільки захоче, а коли наїсться і нап’ється, тоді козаки починають бити його киями — кожен козак, як тільки йде мимо, випивши коряк горілки чи пива, неодмінно мусив ударити його раз києм, а, б’ючи (хто як попаде — по голові чи по ребрах), отак примовляти: «От тобі, сучий сину, щоб ти не крав і не розбивав, ми всі за тебе куренем платили». І доти сидить чи лежить біля стовпа злочинець, поки заб’ють його до смерті.
Четверта страта — заслання в Сибір, як за звичаєм у Росії запроторювати злочинців.
Усіма цими покараннями й страхом при кошовому Калниші розбої цілковито угамувалися й припинили злу волю, про що і я (Корж) добре пам’ятаю, але Січ уже не вціліла. Тепер розкажемо ще про дещо.