VII. Про атакування Січі

Січ атакована20 за блаженної пам’яті Катерини П, в якому саме році, за давністю не пам’ятаю, та за моїм обрахунком вже більше 50 літ минуло21.
Вона атакована генералом Текелієм таким чином. Прийшовши з озброєною армією до Дніпра, він оддав наказ усім своїм полкам, розкомандирувавши їх як належить, наблизитися до Запорожжя саме в один день і урочне число, тобто саме на Тройцю, на Зелені свята, у травні, зайняти по Дніпру всі запорозькі землі. Сам же із дивізією та артилерією саме того дня наблизився до Січі й, ставши за дві версти од неї, на відкритій місцині розбив свої намети і звелів вишикувати в лінію всю артилерію навпроти Січі, не роблячи, одначе, жодного пострілу, та й від Січі не було ніякого супротиву. І доки стояв генерал наметами коло Січі — два дні, за цей час через кур’єрів стало відомо всім — як січовому начальству, так і Текелію, — що російські полки вже зайняли всі паланки, містечка й слободи по всьому Запорожжю. Лише на третій день послав Текелій свого гінця в Січ і попрохав старшину запорозьку до себе в гості. Отримавши таку звістку, кошовий зібрав усіх курінних отаманів на сходку, та й почали радитися:
«А що, панове отамани, тепер будемо робити? От москаль у гості нас кличе! Чи підемо, чи не підемо? Оддамо Січ москалеві чи не віддамо?» І почали отамани, ватажки й інші характерники з-поміж себе бунтуватися; одні згодні були змиритися, інші заперечували, сподіваючись на своє характерство, й казали: «Нехай Текелій приведе ще стільки війська, як оце, то всіх у пух розіб’ємо, як мух передавимо! Чи то можна Січ і славне Запорожжя москалеві віддати за спасибі? Цього ніколи, поки світить сонце, не буде!..»
Такою відважною була вся сірома, бурлаки та неодружені, до того ж вони й маєтності ніякої не мали, тому й бунтували. А здебільшого, як із отаманів, так і з багатих козаків, які мали дружин та дітей, інші чималі статки по зимівниках, міркували так: хоч ми військо Текелієве, що перебуває нині в таборах, і винищимо нещадно, до ноги, але оща в тім, що полки, які вже вступили у наші володіння і зайняли всі паланки й слободи, зачувши про наш опір, розорять усі наші тамтешні пожитки, жінок та дітей наших люто скарають на смерть, тому й незгодні з думкою відважних бунтівників. А до того архімандрит, який перебував у Січі, почувши про таке їхнє безладдя й бунт, вийшов у всьому священницькому облаченні з церкви із хрестом, почав умовляти заколотників: «Побійтеся Бога! Що ви задумали, діти? Ви християни і підіймаєте руку на християн! Ви християни і жадаєте пролити кров єдиноутробну! Побійтеся і не йдіть на таке: видно, вже доля наша така, і ми приймаємо від Бога достойно по ділах наших! Ось вам хрест і розіп’ятий на ньому, якщо ви його не послухаєте, то загинете враз!..»
Від такого разючого умовляння, гадаю, як каже Корж, кам’яне серце залилося б сльозами, почали плакати не тільки бунтарі, а й уся старшина і військо, всі тут же відповіли архімандриту: «Ну, панотче, так тому й бути! Знав ти, що сказати; ми готові за тебе й голови наші положити, а не тільки послухати!» Вони ж бо. особливо шанували архімандрита й усе духовенство лише за те, що архімандрит з іншими ієромонахами поперемінне щонеділі і в святкові дні виголошували їм у церкві проповіді по пам’яті, найразючішими, за їхнім малоросійським стилем, висловами, за те й винагороджували запорожці духовенство і довірою, і дарунками дуже щедро.
Тепер повернемося-таки до їхньої ради. Потім, коли вже після звернення архімандрита й через інші обставини всі схилилися до єдиної думки, то почали говорити кошовому: «Ну, батьку, вельможний пане, тепер як хоч, так і думай зі своїми гостями, а ми готові тебе слухати: як іти, то йти». Кошовий їм сказав: «Не можна, братці, не йти, бо це вже не дурниця! Ви самі бачите, що москаль нас атакував кругом і наставив на нас всю артилерію. Це вже гості такі, що, пішовши до них, навряд чи назад усі повернемось. Але бути тому! Тож нічого вже довше думати. Господи, поможи! Дай, Боже, час добрий. Ходімо, панове отамани. Що буде, то буде, а більше буде так, як Бог дасть!» — по цьому, взявши хліб-сіль, пішли всі до Текелія в намет і, піднісши дар, сказали: «Кланяємося вашій величності хлібом і сіллю» — «Дякую, запорожники, за хліб і за сіль!» — відповів їм Текелій і звелів слузі своєму взяти від них хліб та й почав розпитувати: хто у них кошовий і які після нього перші чиновники та як називаються. І коли кошовий, стоячи попереду, пояснив, що він — Калниш, а чиновники його — суддя Касап і писар Глоба, а всі інші — показав на отаманів — курінні отамани, теж чиновники з усіх 40 куренів. Текелій запросив кошового сісти, й іншим чиновникам були дані місця. Пригостивши їх задля годиться та розпитавши, що слід, пішов з ними в Січ, взявши з собою частину офіцерів та охоронного війська, і, бачачи, що запорожці здаються йому добровільно, наказав тієї ж миті згорнути свою артилерію. Прийшовши в Січ, спитав кошового: «Куди ж ти, кошовий, мене спершу поведеш у гості?» Кошовий, уклонившись, запросив його та всіх офіцерів до свого куреня і запропонував гостям щедру трапезу в дерев’яних ваганах та коряках, із ложками й тарілками дерев’яними. Попоївши, Текелій дуже дякував за страву й дивувався надзвичайно, що весь сервіз, навіть посудинки для напоїв, був дерев’яним, а їжа вельми смачна й різноманітна. Зрештою спитав у кошового:
«А хто у вас такі смачні страви варить?» Кошовий відповів: «У нас, ваша світлість, по куренях козацьких дуже хороші та вправні кухарі». Текелій попрохав кошового, щоб і йому відпустив одного такого кухаря, обіцяв дати йому добрячу платню, а кошовому забажав подарувати два камінні блюда, а також усім кошовим по одному, щоб таку добру страву вживали не з корит, а з блюд. Після цих промов та обіцянок Текелієвих один із курінних отаманів на прізвище Строць, звернувшись до гостя, сказав: «Ваша світлість! Хоч із корита, та до сита, а хоч із блюда, та до худа!» Генерал спитав отамана: «»Що то за говірка? Я його не розумію!» Тоді Строць, поклонившись йому, почав тлумачити прислів’я: «Вибачайте мені, ваша світлість! Ви зводите страви із блюд їсти, а з лиця худі (Текелій хоч і був високого зросту, проте дуже худорлявий), а ми з корит їмо, зате ситі: от подивіться, добродію, на всіх нас, які ми, та й розбирайте мою примовку. Ми завше із корит їли, у волі й свободі жили й ніякого горя не знали, а ваше життя було під страхом і трепетом повсякчас, бо сьогодні пан, а завтра пропав, і кам’яні чи золоті блюда тоді вже не на користь. Так судіть же милостиво, добродію, чи не правду я кажу?» Текелій зачудувався прислів’ям і дотепністю Строця і не тільки не прогнівався за те, а й дуже дякував Строцеві, поплескуючи його по плечу: «Ну, Строць, дякую за прислів’я, воно таке справедливе, що справедливішого бути не може, і я ніколи не зможу його забути; все, що сказано в ньому, доречно, справді буває так, як у прислів’ї: наче в око вліпив. Пробач, Строць!» — Текелій, як подейкували потім його офіцери, такий був страхополох і так боявся запорожців, йдучи до Січі, що майже не їв і не пив, а вві сні жахався, наче від переляку: він-бо вже добре знав, що за цяця запорожці, ішов до них наперекір своєму бажанню, з примусу і повсякчас очікував смерті. Та й справді, аби запорожці за найнагальніших (як сказано вище) обставин добровільно Текелієві не здалися, то ніяке військо ні під яким виглядом здолати їх не могло. Перегодом, коли Текелій вже пообідав і розпрощався з кошовим та отаманами, то довго ще цікавився по всій Січі, оглянув усі курені запорозькі та все їхнє майно, зрештою повернувся до табору і стояв ним більше тижня; протягом цього часу російські офіцери та солдати приходили в Січ, а козаки й отамани відвідували їхні табори, разом гуляли і поводилися один з одним невимушено й вільно.
Невдовзі Текелій, покликавши до себе кошового, суддю та писаря і прочитавши їм іменний височайший указ, велів їм усім трьом готуватися до імператриці в Санкт-Петербург, куди незабаром і були відправлені, але не всі, бо суддя Касап ще до від’їзду раптово занедужав, помер і похований у Січі22, а відвезли тільки двох — Калниша і Глобу. Текелій же, прийнявши всю запорозьку Палестину під своє правління, привів усіх запорожців до присяги і, запровадивши свої порядки, які належало, почувався у цілковитій безпеці, проте все ще перебував у таборах.
Тим часом військо Запорозьке, бачачи, що старшина їхня відправлена до столиці, а заведені московські порядки та звичаї їм не до шмиги, дуже похитнулися та й почали думу думати й гадати, як би москаля в шори взяти, а самим десь подалі помандрувати. І придумали ось що. Зібрали щонайперше 50 козаків і послали до Текелія із хлібом-сіллю в гості. Прийшовши до нього, сказали так: «Кланяємося, добродію, хлібом і сіллю!» — «Дякую, дякую, запорожники, за хліб і за сіль. Що ви мені скажете?» — запитував їх Текелій.- «А от що, добродію! Ми чували, що нам уже без письмової посвідки й білетів не можна нікуди з Січі відлучатися!..» — «Так, так, запорожники, не відлучайтеся нікуди без мого відома» — «Та для того ж, пане, ми й прийшли, щоб нам хоч одного білета на всіх написали, бо ми будемо купи триматися і нікуди нарізно не розпливемося». — «Гаразд, гаразд, — продовжував Текелій. — А як же у вас раніше бувало?» — поцікавився він.- «Та у нас, пане, цих білетів ніколи не бувало, ні батьки, ні діди наші їх не знали, та й прадіди не чували, і хто куди хотів, туди йшов і їхав».- «Так куди ж ви тепер із білетами подастеся,- знову запитав Текелій, — і навіщо?» — «До Тилігула, добродію, на заробітки, до лями, бо в нас, проклята мати, ні сорочки, ні штанів, як бачиш, гола сірома, а ще ж треба буде, може, коли-небудь й подушне Заплатити, та й панам трохи вділити?» Тоді Текелій гучно зареготав, а перегодом сказав: «Ступайте, запорожники, з Богом, заробляйте собі та й у казну збирайте». — «Чуємо, добродію, чуємо!» — і козаки, гуртом йому поклонившись, пішли до його полкової канцелярії, а Текелій, покликавши ад’ютанта, звелів видати їм білета — один на всіх 50 осіб. Коли ж ці козаки вже одержали від канцелярії білети, то, зібравши свої пожитки і харчові клунки, взяли з собою кілька човнів — за кількістю веслярів, теж завантажених екіпажем, — і, сівши в них таємно, вночі, не тільки тих, хто мав білети, а й безбілетних стільки забрали, скільки в човнах поміститися могло, — можливо, до 1000 чоловік, зашуміли вниз, до Тилігула. Через кілька днів до Текелія прийшли ще 50 чоловік по білет і, отримавши його, вчинили так само, як і перші, не забувши взяти з собою безбілетних, скільки вмістити могли. Таким чином, козацтво, бачачи, що у білетах нікому відмови не чинять, приходило ще частинами війська — утретє і прохало білета, як і інші, до Тилігула. Отримавши ж, не відступали від спільного й хитрого свого задуму й на рісочку, як обмовилися вище: поїхала і ця козацька ватага, як і належить. Таким способом і порядком сірома з усіх 40 куренів, одержавши білети начебто до Тилігула, майже вся забралася під турка, опріч сліпих, кривих і старих. Текелієві офіцери, побачивши, що Січ майже опустіла, кинулися рапортувати йому, що в Січі геть немає козаків, і розповіли йому всі їхні хитрощі та заміри. Тоді генерал ухопився за голову — але пізно, і все допитувався в офіцерів: «Та де ж її, та де ж ті і куди пішли, адже вони прохали білетів до Тилігула, на заробітки?» Сильно розсердившись, він пішов до намету й у великій задумі й скорботі через оману простої сіроми ні з ким не говорив і нікуди не виходив цілісінький той день. І ось раптом з’являються останні з січових козаків, у зовсім малій кількості, чоловік близько десяти, вклоняються з хлібом за звичаєм та й кажуть Текелію: «Звели й нам, вельможний пане, видати білет на заробітки!» — «Та куди вже вам білети, злії запорожники?» — гнівно спитав генерал.- «В Тилігул, пане, до лями, в Тилігул!» — «Усі в Тилігул, усі в Тилігул, такі ви розтакі, а місто порожнє зоставили! Не велю вам ніяких білетів видавати!» — І прогнав їх з-перед очей. Одначе ж і ці останні, хоч і без білетів, також закивали п’ятами слідком за своєю сіромою, подякувавши Текелію за хліб і за сіль. Зрештою Текелій наказав покликати до себе всіх курінних отаманів, але їх з’явилося не більше десятка. Він спитав у них гнівно: «Чому ж ви прийшли до мене не всі?» — «Як же нам, пане, всім прийти, якщо нема нікого по куренях!» — «Так де ж вони, що їх нема?» — «Отамани, пане, роз’їхалися по зимівниках, а сірома безвісти розбрелася, та й ми думаємо податися по домівках: чого ми тут будемо і ким командувати маємо. Старшину у нас забрали, а козацького війська немає!» — «Так де ж ваше військо? — закричав Текелій.- І де ваші козаки?» — «Як, пане, де, ви ж їм білети повидавали на заробітки, туди, де риба ні по чому — у Тилігул, чи що?» Текелій, сильно розсердившись, накричав на отаманів, вигнав їх із намету і, проживши коло Січі ще трохи, того ж літа поїхав до столиці, а військо його сім літ стояло на землях запорозьких, доки цілковито утвердилися звичаї московські.
Ось таким чином знатна козацька Січ атакована, і славне Запорожжя втратило самостійність. Запорожці, які втекли із Січі під турка, прийняті султаном під свою державу, і велено було оселити їх біля гирла Дунаю, поблизу Чорного моря, на найліпшій і найвигіднішій для них землі щодо рибної та звіриної ловлі, а також інших вигод, і перебували там до нинішнього часу — до 1830 року, 50 літ з гаком, навіть до останньої турецької війни, і з волі випадку під час тієї ж війни знову потрапили під Російську державу і на чолі з кошовим Йосипом Михайловичем Гладким Перебувають нині — одна частина з них квартирує по різних поселеннях Дніпровського повіту, а друга частина — військові козаки — у поході на турецькому кордоні.