Розпочнемо щонайперше від Старих Кодаків угору по Дніпру.
Перше поселення Старі Кодаки мало свій титул ще до прибуття в цей край древніх запорожців, яких називали козарами. Цей Кодак23 був містом і перебував під Польською державою, у ньому була влаштована відома прибережна фортеця, обведена глибоким ровом та високим земляним валом з підземними воротами. На цих місцях і досі ще є залишки руїн та колишніх канав. У цій фортеці жив колись польський князьок, начебто комендант, й командував цією ділянкою землі, населеною поляками, починаючи від нинішнього польського кордону, по Дніпру, до кордону турецького, що межує з великим лиманом, де нині Херсон і Миколаїв. Весь цей простір був польським: привабливий шмат і вигідний закут. Козари, за переказами, вийшовши з-за Києва під проводом головного тодішнього полководця кошового Германа з великою силою народу й осівши по той бік Дніпра з північно-східного боку, стали князьку польському дуже близькими сусідами. Тут-бо кошовий Герман, бачачи, що для нього і команди це місце для постійного проживання затісне, та маючи на оці інші наміри й майбутні припущення, за звичним і вдалим своїм хизуванням розподілив свою команду на три частини: одну розмістив по сусідству у згаданого князька, другу оселив над Доном, а третю — із добірних хоробрих козарів, до якої одібрав близько 15 тисяч війська, взяв із собою і пішов прямо до Сибіру і всю ту дику країну не за такий уже й тривалий час у різний спосіб та завдяки вдалим випадкам підкорив і приєднав до держави російських самодержців. А потім уже з першої частини козарів, які оселилися біля Дніпрових порогів і здобули від них свою назву (як обмовилися вище), взяли початок і всі славнозвісні запорожці24. Примножуючись, вони до певного часу довго тіснилися на своїй ділянці землі, даній їм од Германа. Невдовзі польський король, який спершу жив із запорожцями в дружбі, на їхнє прохання подарував їм всю область кодацького князька й розпорядився указом, аби поляки переселилися в інше місце, а запорожцям в їх крайній потребі поступилися б своєю шляхетською дідизною. Але польський старшина, який був тоді з князьком у Кодаках, наказ, що надійшов від короля, затаїв і не схотів поступитися запорожцям своєю кровною і спадкоємною осідлістю. Запорожці ж своїм надокучанням королю змусили його промовити чудне й мудроване слівце, або, точніше кажучи, обопільне і для обох сторін згубне, як побачили ми з перебігом часу щодо втрати Січі й усієї руйнації Запорожжя. Бо, як говориться у прислів’ї, шукаючи чуже, своє втратиш. Так ось слівце королівське, сказане запорожцям: «Полякайте їх добряче, якщо вони, тобто поляки, не хочуть добровільно поступитися вам своєю землею!» І як почали запорожці лякати поляків, то король вже був не радий своєму вимовленому слову. Замість колишньої дружби стали непримиренними ворогами. Сім літ запорожці поляків душили, драли, грабували й убивали, і доти їх тіснили, доки поляки цілковито поступилися їм місцем і були прогнані до самого колишнього кордону — по річку Случ. З цієї нагоди і місто Кодаки залишалося вже у запорозькому володінні, та й нині існує і славиться древністю своєї назви, збереженою завдяки запорожцям.
Друге поселення — Лоцманська Кам’янка, так названа від прізвиська козака-лоцмана, який сидів на тому місці зимівником і займався рибною ловлею, а також славився мистецтвом проведення суден повз кап’яні стрімчаки й пороги у Дніпрі.
Третє поселення — Половиця, про яку вже пояснювали.
Четверте поселення — Діївка. Від козака Дія з Нових Кодаків, який першим оселився на цьому місці, отримало свою назву.
П’яте поселення — Нові Кодаки. Містечко це — люба моя батьківщина,- говорить Корж,- існувало ще за польського володіння (про це йшлося при описі Старих Кодаків), а потім, коли їх захопили запорожці, вони від пожежі обернулися на попіл. До згоряння тут стараннями запорожців зведена церква — невелика, дерев’яна, вкрита соломою та очеретом. Після того, як церква, так і все це містечко заново були споруджені, його назвали Нові Кодаки. В ньому спорудили фортецю дивовижної й чудернацької архітектури запорозької, а саме: все місто було обведене звичайною глибокою канавою і гострими рогатками у дві лави, на сажень від канави. У цьому місті було три вежі дерев’яні, надзвичайно майстерно зроблені: перша — вниз по Дніпру, друга — вгору по Дніпру, а третя — на південь. Понад канавою навколо міста був влаштований земляний вал, хоча й звичайної величини й висоти, зате з чотирма розкатами по кутах міста, на яких встановили гармати; до того ж зверху цього валу поставили довкруж плетені лозові кошики, доверху насипані землею, схожі на маківки. Ці кошики внизу виплетені дуже вузько, не ширше аршина, а заввишки і ширина вгорі — косовий сажень, і ставили їх по валу один біля одного так щільно, щоб верхні краї кошиків сходилися докупи, а нижні — трималися на валу. Це коло або циркуль, що стояв на валу довкола міста, здалеку видавався вінцем з коронами. Ці кошики робилися для захисту від ворога: якщо він, приміром, підступить до міста і почне стріляти, цілячись прямо в бекетних вартових, — які перебувають в охороні на валу, то кулі, ударившись об наповнений землею кошик, вже не могли аж ніяк зашкодити вартовимг^рнігж, сидячи або лежачи за кошиками (як у Бендерах за стінами), будучи цілісінькими, без перепон зі своїх мушкетів у щілини та віконця, що між кошиками внизу позоставалися, уражають ворога. Ця дивовижа, вигадана хитрими запорозькими козаками, була тоді чи не найпершою з-поміж усіх, як наших, так і ворожих фортець, спорудженою так майстерно. Саме о тій порі, коли фортеця будувалась, я (Корж) приїхав із Січі до Нових Кодаків по ділу і, побачивши, що люди роблять, власноручно виплів собі для пам’яті два кошики й, відвізши волами на місце, поставив як треба і насипав землею. Чудно й дивовижно, що на тому самому місці, де була така величезна розбудова ще не так давно, заледве сліди її видко.
Шосте поселення — Сухочавка26, названа від прізвища козака Сухача, який мав на тому місці зимівник і був першим засновником цього поселення у пору Запорожжя.
Сьоме поселення — Тарамське27. Назву отримало від того, що воно розкинулося понад самим Дніпром, біля берега, а грунт там кам’янистий, скелястий, шлях занудний, тряский і неспокійний для мандрівних людей — коли возом хтось їде, він безперестанку й сильно торохтить і стукотить, як прості люди кажуть, «тартотить», від чого й Тарамське названо.
Восьме поселення — Карнаухівка, назване від прізвища козака Карнауха, який колись сидів там зимівником зі скотарством і всією худобою.
Дев’яте поселення — Тритузне, теж отримало назву від козака, який сидів там зимівником і прозивався Тритузним. Він був засновником цього поселення.
Десяте поселення — Кам’янське28, назване від козака на прізвище Кам’янський, який мав там зимівник і-був осадчим.
Одинадцяте поселення — Романкове, назву одержало від імені козака Романа, який мав у тому місці зимівник, займався скотарством і хліборобством, тоді як усі козаки, вже згадані осадчі, захоплювалися здебільшого рибною ловлею. Що ж до хороших і вигідних місцин та ставків, їх понад Дніпром угору і вниз скрізь чимало простиралося, і вони кишіли різноманітною рибою, не те, що нині.
Дванадцяте. Тепер перейдемо від південно-західної сторони до північно-східної і скажемо, які були старожитні поселення по той бік Дніпра, і перш за все від Самари.
Це відоме поселення отримало свою назву від річки Самари. У давнину від славного Запорожжя воно славилося, а нині — завдяки потрійній назві та храмові святої Тройці, донині в ньому існуючому. Перша назва Самари походить від запорозького народу, який першим оселився понад річкою Самарою. Другу назву одержало після атакування Січі, коли люди з Гетьманщини і з Росії почали приходити в цей край і знову оселятися по річці Самарі в достатній кількості,- тоді Самара перейменована на Новоселицю. А третю назву отримало після влаштування в ньому повіту колишньої Кременчуцької губернії, у пору перетворення Половині в Новоросійськ, перед мандрівкою государині Катерини, як обмовилися вище, назване містом Новомосковськом.
Біля містечка Самари у давнину був заснований запорожцями і монастир спільнотний, який і досі існує. У ньому тоді було близько 20 ченців, і переселилися вони туди із Січі, а висвячували їх і надавали звання ієромонахів та ієродияконів у Київській лаврі. Як і січові ченці, жили на милостиню удосталь. Церква була дерев’яна, ризницею та церковним начинням надзвичайно багата, храм був Святителя Миколи Чудотворця, від чого й монастир названо Самарським Миколаївським. Замість настоятелів у ньому завше поперемінне були засновники із тих же ієромонахів. Народ запорозький особливо шанував і поважав ченців і приходив великими юрмами до монастиря як для поклоніння Миколі Чудотворцю, так і для науки душевної від слухання слова Божого, яке щоденно у церкві проповідується, надто у великі празники й річні пости, коли вони говіли й сповідалися за християнським обрядом, ченці приймали їх чинно й привітно, з особливим пустельно-служительським частуванням. Для таких прийомів і вітальниці, тобто гостинні будинки, влаштовувалися з усіма для прочан необхідними потребами. В таку ж бо особливу й вирішальну пору бували надзвичайні для монастиря прибутки та подаяння ченцям.
Тринадцяте поселення — від Самари вгору по Дніпру — Старожитня Кам’янка29, навпроти Нових Кодаків, де жив перший її засновник Камінський, від якого вона й назву одержала.
Чотирнадцяте поселення — Петриківка. Названа так від прізвища козака Петрика. Він першим оселився там і займався у зимівнику звичайним своїм господарством.
П’ятнадцяте поселення — Могилів, назване так від козака Могили, котрий сидів там зимівником і був першим засновником цього поселення.
Звідси повернемося назад, одначе не по Дніпру, а по річці Орелі, теж угору.
Шістнадцяте поселення — Гупалівка, отримало свою назву від козака Гупала, який був тут першим мешканцем і сидів зимівником.
Сімнадцяте поселення — Перещепина30. Міститься на великому шляху, прикордонна місцина з нині Полтавською губернією й кінцеве поселення Катеринославської, як і в старовину між Гетьманщиною та запорозькими землями це було прикордонне урочище й ніби перещеплювало, тобто розділяло Гетьманщину й Запорожжя. На цьому місці оселився перший козак — засновник поселення — і за жартівливим запорозьким звичаєм був прозваний Пере-щепою, від якого й село Перещепина веде свою назву.
Ось і всі стародавні запорозькі поселення, які були до атакування Січі31. А в інших місцях по всіх запорозьких володіннях були тільки зимівники, хутори й курені козацькі, як у кочівників-ногайців. А пастухи взагалі без нічого блукали просторими Запорозькими степами, як-от: табунники, скотарі й чабани вели кочове життя по куренях, які називали кошами, як уже сказано вище при описі їхніх звичаїв. А про поселення та святі церкви у них майже думки не було або, ліпше сказати, вони про це поняття не мали по тій причині, що з усіх згаданих 17 поселень церкви були тільки в шести, окрім Січі й монастирів, а саме: в Старих Кодаках, Нових Кодаках, Самарі, Карнаухівці, Романковому та Могилеві; отож церков із монастирськими й Січовою було на всьому обширі Запорозького володіння лише дев’ять32
2017-12-14
205
