Хоча нам уже й відомі запорозькі кордони, які простягалися тоді з обох боків Дніпра, де починалися й де закінчувалися, як сказано вище, але невідомі редути й фігури, що влаштовувалися по той бік Дніпра, з північно-східної гетьманської сторони від гирла Орелі по річку Конку. Скрізь понад Дніпром, коло води, споруджувалися свого роду заїжджі двори, що називалися редутами, — один від одного за 10, 20 і 30 верст, зважаючи на розташування відкритих і закритих місць, аби проглядалися між собою. Будівля кожного редуту була просторою, схожою на казарму чи січовий курінь, без комірчин і перегородок, із сіньми і однією через сіни коміркою для вантажу. Вкриті звичайною шалівкою, а іноді й очеретом, обведені редути просторим подвір’ям і дерев’яним парканом, всередині з конюшнями для прибулих коней. Усі редути були влаштовані таким же чином. У них жили козаки гетьманські, які мали шапки чотирикутні з довгими ріжками, а іноді й запорозькі. У редуті безвідлучне завше перебували по 50 осіб, змінюючись щорічно. Ці козаки призначалися для бекетів та роз’їздів на випадок ворожого нападу. Біля кожного зі згаданих редутів були споруджені фігури дивовижним способом, на відстані від редуту в полі за чверть версти, але не ближче, для безпеки щодо вогню. Кожну фігуру вони будували з 20 смоляних діжок таким чином: спершу робили основу чи підмурівок із шести діжок, перевернувши їх сторчма, ставили на просякнуту смолою землю щільно й округло, одну біля одної, як кучки гетьманські, якими обгороджували дерева на шляхах, або подібно до найбільшого винокурного чана так, щоб посередині цього діжкового кола було порожнє місце. Зв’язували цей циркуль або шар діжок, що.стояв на землі, якнаймайстерніше і щонайміцніше товстими смоляними канатами; та не забудьмо нагадати й те, що всі 20 діжок, з яких починають будувати фігуру, були бездонні, кожна вгорі мала тільки одне дно, зі споду, з нижнього краю. Потім на той нижній діжковий циркуль ставили другий шар, або звід, вже з п’яти діжок, так само, як і перший, а за цим зводом вище третій шар ставили з чотирьох діжок, за третім ще вище прикріплювали четвертий шар із трьох діжок, а на четвертому звід ставили — ще дві діжки все угору, двічі, поки місце залишалося на одну тільки діжку вгорі. Ця остання була чуднішою і біднішою за всіх із двадцяти діжок по тій причині, що всі діжки мали у крайньому разі по одному дну — хоч для власної назви діжок, а ця остання не мала жодного, а тільки була обтягнута обручами, а тому й зватися діжкою через недоліки свої не заслуговувала, одначе була вищою за всі інші, й ставили її аж зверху двох діжок замість купола, як маківку, а через неї саму й інші діжки набували свою бажану цінність та довершений вигляд фігури.
Але навіщо вона вибудувана? Цікавість потерпить, а ми ще додамо щодо неї. В цій фігурі на самій верхівці у бездонній діжці була вставлена перекладина, — гадаємо, залізна, — якраз посередині діжки, угорі з блоком, і на цю перекладину був навішений шнур такої довжини, що обидва кінці його лежали на землі. Один кінець висів назовні, вільно спускаючись по фігурі, а другий край шнура був опущений всередину фігури, а до його кінця, сажня на півтора, був прив’язаний залізний дріт з великим жмутом мачули, вивареної в селітрі, цей селітряний жмут висів у фігурі доти, поки потреба підкаже. Та ще не все, треба потерпіти. У кожному редуті над гетьманськими козаками був поставлений начальник, по-їхньому осавул, який командував над ними і розпоряджався, щоб коло фігури незмінно були вартові — два або три чоловіки, а з інших козаків робив бекети й загони для роз’їздів. Козаки були обмундировані якнайкращою гетьманською амуніцією, при всій військовій зброї, а саме: мушкет, спис, шабля й чотири пістолі. Загони складалися з п’яти-десяти й більше козаків, котрі роз’їжджали на верхових добірних конях від редуту до редуту, по своїх станціях, а також степами, де були жнива й косовиці. Інші проїжджали до самого кордону й видивлялися ворога, з якого боку покажеться. Бо в тодішні часи ногайці та кримські татари дуже непокоїли запорожців і гетьманців (через це й гетьман допомагав запорожцям своїми козаками). Зібравшись в одному місці великим натовпом, робили набіги, захоплювали худобу й овець, грабували та вбивали людей, розоряли слободи й зимівники, багатьох брали в полон. А тому наші загони й бекети, якщо побачать, бувало, десь орду, що наближається до кордонів запорозьких чи гетьманських, то верхові козаки тут же мчать щодуху до найближчих редутів і дають знати, що ворог близько. Тоді осавул скаче з козаками до фігури і спритно запалює її з допомогою вже описаного ґнота. Коли фігура розгориться, то й інші редути таким чином дізнаються. І так одночасно, майже одного дня всі фігури по редутах загоряються і застерігають всіх мешканців які у степах, лісах і плавнях займаються різною роботою аби йшли з худобою своєю в слободи й порятували життя своє. Потім уже і всі полки запорозькі, що стоять по паланках, для запасу збираються разом. Вони зав’язують битву, перемагають ворога й виганяють його зі своїх земель.
Ось для чого влаштовували редути й фігури. Один з редутів і фігура були за Дніпром, саме навпроти Нових Кодаків, і якщо комусь із читачів цього мого опису забагнеться, то я (говорить Корж), поки ще живий, поведу на те саме місце й покажу, де була та фігура й смоляні знаки.
Ще слід зробити деякі зауваги щодо хижацьких вчинків ворога, що гуртувався у невеликі зграї, і водночас про обережність запорозьких бекетних козаків.
1). Дикі ногайці були тоді схожі на хижих диких птахів, що злітають високо в небо для того, аби швидше побачити свою здобич й набити ненаситну утробу. Так і вони, щоб погріти кровожерні руки на грабунку та вбивстві, завжди за звичаєм виїжджають верховими кіньми на високі могили, або кургани, по шість і по десять чоловік разом, купами і, виїхавши на них, роздивляються, де пасуться стада і де люди працюють; тоді вже нападають на людей, беруть у полон і грабують худобу. І ці набіги бували вельми часто, злодійські зграї — від десяти до двадцяти чоловік — на добірних випробуваних конях, підкрадалися групками, щоб зручніше втікати на випадок невдачі.
2). Так само й запорозькі бекетні козаки задля обачності своєї використовували ті ж могили й кургани, виїжджаючи на них, могли уздріти здалеку ворожі ногайські ватаги. Але по всіх редутах були віддані накази, щоб із роз’їзних бекетних козаків лише один виїжджав на могилу, а не двоє, п’ятеро чи десятеро, як ногайці, котрі долали крутосхил гуртом, аби народ запорозький, перебуваючи в степах, міг відрізнити ворога од своїх козаків. Про те було оголошено всьому народові, по всіх паланках, зимівниках та слободах, і саме через це у виграші були часто, тому що, забачивши ворога, мали обережність:
гуртувалися по знаках, робили табори з возів і спільними зусиллями уражали нападників із мушкетів, а то і в полон їх захоплювали. Бо кожен селянин, йдучи у степ,- завше мав про запас на возі мушкет, а ногайці стріляли тільки з луків, рушниць у них не було, і, випустивши стріли, пасували.
Одначе про ногайців і пригоди, що з ними коїлися, я не тільки чував, а майже був свідком.
2017-12-14
184
