Специфіка підприємництва в аграрному секторі

Тема 11. Підприємництво в аграрній сфері

Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі

Специфіка підприємництва в аграрному секторі

Сутність ренти. Об’єктивні передумови виникнення диференційної ренти

Абсолютна і монопольна рента. Ціна землі

Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі

Специфічною формою господарювання є господарювання на землі. Це пов’язано з тим, що земля виступає як не відтворюваний фактор виробництва. Саме у зв’язку з цим із усієї сукупності економічних відносин виділяються спеціально лише аграрні відносини.

Аграрні відносини являють собою сукупність економічних відносин пов’язаних з виробництвом тієї частини суспільного продукту, яка виробляється з використанням землі як не відтворювального фактору виробництва.

В системі аграрних відносин виділяють земельні відносини, які представляють собою відносини пов’язані з формуванням конкретних форм власності на землю та її економічних форм реалізації.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі виступають:

- суспільство в цілому в особі держави;

- виробничі колективи, представлені в Україні сільськогосподарськими кооперативами, селянськими об’єднаннями, колгоспами і радгоспами (якщо вони збереглися), підрядними і орендними формуваннями;

- індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції.

Взаємодія цих суб’єктів складає основу економічних відносин в аграрному секторі.

Сільське господарство розвивається в тісному зв’язку з іншими галузями народного господарства. Тому вище перелічені суб’єкти вступають у відносини з представниками інших галузей, із суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини являються складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв’язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції. Агропромислова інтеграція – це об’єктивний процес об’єднання спеціалізованого, пов’язаного загальним виробничим циклом сільськогосподарського і промислового виробництва в одну систему відтворення. В межах національної економіки агропромислова інтеграція формує агропромисловий комплекс країни. Він виражає сукупність економічних відносин між аграрними і пов’язаними з ними галузями з приводу виробництва і доведення до споживача продукції, виготовленої з сільськогосподарської сировини.

АПК включає в себе три сфери:

1) галузі промисловості, яки забезпечують сільське господарство засобами виробництва;

2) безпосередньо сільське господарство;

3) галузі, що забезпечують переробку, транспортування та реалізацію сільськогосподарської продукції.

Сільське господарство має ряд специфічних особливостей, які приводять до того, що аграрні відносини виділяють з усієї системи економічних відносин. Це:

1) на відміну від промисловості, для якої є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля – головний об’єкт виробничих відносин і головний засіб виробництва;

2) в сільському господарстві існує сезонний характер виробництва;

3) в сільському господарстві тісно переплітаються економічні та природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сумою праці людини і природи;

4) складність та багатогранність економічних зв’язків, породжених агропромисловою інтеграцією, а також переплетенням різних форм власності.

Специфіка підприємництва в аграрному секторі

Як відомо, будь-яке виробництво починається з присвоєння людьми засобів виробництва. Але на відміну від інших засобів виробництва земля не є результатом людської праці, це дарунок природи і тому доступ до її використання повинні мати всі люди в рівній мірі. Тому проблема власності на землю є однією з найважливіших складових частин системи соціальної справедливості в суспільстві. Як вирішити цю суперечливість? Історично відносини власності на землю склалися по різному.

Спочатку існувало общинне володіння землею. Але з часів рабовласницького суспільства виникає і утверджується приватна власність на землю. Спробою подолати соціальну несправедливість була націоналізація землі, проведена в колишньому СРСР і ряді інших соціалістичних країн. Земля була проголошена всенародною власністю, користування якою, в інтересах всього суспільства повинна була забезпечити держава. Але, реалізуючи цю ідею, держава в обличчі її бюрократичного апарату привласнила собі надто багато функцій по розпорядженню землею, особливо продуктами її функціонування. В результаті безпосередній виробник втратив зв’язок між своєю працею на землі і кінцевим результатом своєї діяльності – продуктами праці. Земля втратила господаря, який повинен дбати про її якість та раціональне використання.

На сьогоднішній день існують різні форми власності на землю, як приватна так і державна. Наприклад, у США держава володіє 40% загальної земельної площі. У ході реформування аграрних відносин, яке зараз відбувається в Україні, необхідно створити такий механізм, який зміг би забезпечити, з одного боку, право користування землею та її продуктами тим, хто на ній працює, а з іншого, контроль держави за раціональним використанням землі як не відтворюваного фактору виробництва. Практика розвинених країн (Японія, США, Німеччина та інші) свідчить, що успіх в господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підприємець, якого спонукає до якісної праці його економічний інтерес. Господарем є не той хто володіє землею, а той хто володіє правом користування створеним продуктом. А це право не завжди визначається правом власності на землю.

Організаційною формою АПК виступає агробізнес, який представляє собою сукупність операцій по виробництву, зберіганню, переробці і реалізації сільськогосподарської сировини і предметів споживання, створених з неї, в цілях максимізацію доходу в умовах найбільш повного забезпечення попиту на дану продукцію.

Для несільськогосподарських підприємств, фірм, об’єднань сучасного агро бізнесу закономірно поступове посилення концентрації і централізації господарської діяльності. Але поряд з цим в агробізнесі істотну, а інколи і зростаючу роль грають дрібні і середні несільськогосподарські компанії, здібні до відносно швидкій структурної перебудови і виконуючи роль розвідників і провідників досягнень науково-технічного прогресу.

У безпосередньо сільському господарстві функціонуючи організаційні форми агро бізнесу відрізняються значною специфікою, що обумовлено специфікою сільського господарства як галузі. переважним типом таких форм є фермерські господарства: індивідуальні сімейні ферми, сімейно-групові (партнерство, сімейні корпорації та інші). Це відносно невеликі господарські одиниці, які дозволяють вести виробництво на основі сімейного попиту з використанням кредиту і частково найманої праці, доля якої в загальній чисельності середньорічних зайнятих в сільському господарстві складає приблизно 35%. Займаються сільськогосподарським виробництвом і крупні акціонерні компанії. В США на їх долю припадає 10%, сімейно-групові ферми складають 13%, а індивідуальні сімейні ферми складають 77%.

Домінуючою тенденцією в структурі організаційних форм агро бізнесу в сільськогосподарській сфері є постійне збільшення мінімальних масштабів виробництва на одному підприємстві (фермі, фірмі), що сприяє скороченню загального числа ферм і підвищенню ролі великих господарств.

Проте на даному етапі країни з розвинутою ринковою економікою не можуть звільнитися від дрібних і середніх фермерських господарств. Це пояснюється тим, що суспільство в них зацікавлене, так як стурбоване, що індустріалізація сільського господарства, його монополізація приведуть до подорожчання продовольства, звуженню його асортименту і погіршенню якості.

Таким чином, організаційна структура агро бізнесу заснована на різних по формі власності і організації виробництва підприємствах, постійної динаміки масштабів і структури господарських одиниць у відповідності із змінами в рівні розвитку факторів виробництва.