Класифікація вегетативної дисфункції у дітей (В.Г. Май данник і співавтори, 1999)

Нейроциркуляторна дисфункція – це клініко-патогенетична форма вегетативної патології, обумовлена спадковою неповноцінністю апарату, який регулює судинний тонус, перш за все – церебральних судин.

Вважають, що захворювання обумовлене ангіодистонією і в його основі лежить спадкова неповноцінність судин, внаслідок порушення функціональної активності альфа- і бета-адренорецепторів і чутливості до біологічно активним речовинам. При цьому, відомо що альфа-адренорецептори переважно звужують судини внутрішніх органів, в тому числі і головного мозку, підвищують АТ, але розширюють коронарні судини. Бета-адренорецептори викликають розширення судин головного мозку, знижують АТ і підвищують тонус міокарду. Фізіологічні і клінічні дослідження свідчать про те, що у одних людей більш виражений вплив альфа-адренорецепторів, а у інших – бета-адренорецепторів. Тому, абсолютно зрозуміло, що клінічні прояви при порушеннях функціональної активності вказаних адренорецепторів будуть різними.

При НЦД спостерігається перш за все порушення тонусу мозкових судин, переважає гіпертонічний тип реоенцефалограми з ознаками порушення венозного відтоку. У цих хворих судини головного мозку більш чутливі до психоемоційного стресу. Крім того, у хворих з НЦД спостерігаються виражені судинні зміни мікроциркуляторного русла у вигляді зменшення артеріоловенулярного коефіцієнту до 1/3-1/5 і міандричної звивистості венул, а також наявність судинних клубочків. Таким чином, можна стверджувати що для НЦД характерне підвищення регіонарно-церебрального тиску з порушеннями венозного відтоку і мікроциркуляції (розширення венул, їх звивистість і утворення клубочків).

Клінічно НЦД обумовлена порушенням регіонарної мікроциркуляції мозкових судин з переважанням симптомів церебральної ангіодистонії, вертебробазилярною недостатністю, виражається сукупністю таких ознак: головний біль, запаморочення, вестибулопатія, дезадаптація, порушення терморегуляції. Гіпертермічні кризи виникають на тлі емоційних переживань, стресів. Температурні порушення, як правило, відсутні в період літнього відпочинку й відновлюються з початком навчального року. На відміну від інфекційної, вегетативна лихоманка знижується спонтанно, без лікарських засобів. У хворих доволі часто спостерігаються психоемоційні розлади і нерідко відмічається пошкодження гіпоталамічної зони. Психовегетативний синдром у хворих дітей з нейроциркуляторною вегетативною дисфункцією проявляється стертими депресіями у вигляді епізодів смутку, байдужності, нудьги, туги, похмурості, які поєднуються із занепокоєнням, тривожністю й дратівливістю. Більшості хворих з депресивними станами притаманні патологічні тілесні відчуття – «сенестопатії», що найчастіше локалізуються в грудній клітці, рідше в інших частинах тіла. Різні патологічні тілесні сенсації діти й підлітки називають «болем». Як правило, педіатри теж помилково оцінюють «сенестопатії» як соматичний біль. Незважаючи на те, що психічні розлади, які супроводжують вегетативні дисфункції, проявляються переважно в субклінічній формі – у вигляді «атипових», маскованих симптомокомплексів, значною мірою виражена пов'язана з ними дезадаптація, особливо навчальна. Вона виникає при всіх синдромах депресивного спектра й обумовлена зниженням активності, розладом інтелектуальної діяльності, іпохондричними проявами, що призводять до надмірних оздоровчих заходів, пошуків різних методів медичного обстеження й лікування у різних фахівців. Усе це диктує необхідність наполегливої роботи психіатрів з інтерністами для подолання у лікарів-педіатрів опозиційного ставлення до психіатричної допомоги й випрацьовування в них цілісного психосоматичного підходу до хворих, що дозволяє домогтися раннього направлення до психіатра пацієнтів з вегетативними порушеннями.

У дітей з парасимпатичною спрямованістю вегетативного гомеостазу можливі водно-електролітні зміни, які проявляються в клініці локальними набряками (набряком Квінке) на обличчі, кистях, стопах, геморагічним висипом на тулубі.