Розвиток земельно-правового регулювання в початковий період входження до складу Російської імперії (ХVІІІ- початок XIX сторіччя)

Загальна характеристика правового регулювання. На початку XVIII століття на території України застосовувався Литовський Статут 1811 р., який був переробкою Статуту 1588 р. відповідно до тогочасних реалій правового життя. У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано сенатським указом, який після імператорського затвердження набув сили закону. Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т. з. "західні губернії" було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів.

Право власності на землю. Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах - общинній та подвірній. У 1785 р. до Соборного Уложение 1649 р. було внесено норму, де визначалося поняття право власності на землю. За цією нормою розуміння права власності наблизилося до класичного, прийнятого у римському цивільному праві. У 1801 р. царським указом було надано право купецтву, міщанству та державним селянам купувати землі, не заселені кріпосними селянами. У 1803 р. в Указі про відпуск поміщиками своїх селян на волю за укладенням умов, на спільній згоді заснованих, у п. 8 було передбачено право селян відчужувати землю, за єдиним обмеженням: ділянки не повинні були подрібнюватися менше 8 десятий. Вважалося, що економічно ефективне господарство на меншому наділі вести неможливо. 1842 р. царським указом поміщикам надано право укладати із селянами договори про передачу їм ділянок землі у користування за встановленими повинностями. з прийняттям селянами, які уклали договір, назви зобов'язаних селян. 1848 р. поміщицьким та кріпосним людям надано право купувати та набувати у власність землю. Внаслідок дії перерахованих указів почалися збільшуватися площі приватного землеволодіння, що набувало товарного характеру. Наприкінці першої половини XIX сторіччя лише на Лівобережній Україні. Катеринославщині та Херсонщині понад 34.5 тис. селян мали у власності понад 86 тис. десятин землі. Земля почала ставати об'єктом оренди.

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини ІІ. Ст. 387 Зводу законів Російської імперії. Том X ч. 1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст. 1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях, створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. Права, за якими судиться малоросійський народ закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл. 17 арт. 20). відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл. 18 арт. 4 "Прав..."), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл. 18 арт. 13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл. 19 арт. 20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, яке спричиняє відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл.18 арт.2)²⁰⁹. В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з'явились у II чв. XVII століття. На думку Р. І. Марусенко, такі права можна вважати земельними сервітутами, хоча дане питання залишається у правовій доктрині дискусійним. З прийняттям Катериною II Інструкції землемірам від 13.02.1766 та Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам від 25.05.1766 дороги були виключені з числа земель, що перебували у приватній власності. У складеному протягом 1804-1807 рр. Зібранні малоросійських прав регламентується розміщення багаторічних насаджень та господарських будівель біля сусідської межі, відведення води на сусідню земельну ділянку (гл. 20 § 145), відчуження бортей та разом із ними права проходу до них крізь чужі землі^-. Багато таких норм, характерних для правової системи України у XVIII ст. і навіть раніше, були запозичені з Саксонського зерцала та Литовських статутів. Звід законів Російської імперії 1840 р. установлював, що право поземельної власності могло бути обмеженим правом участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки, та правом угідь у такій земельній ділянці. Право участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки могло встановлюватись для необмеженого кола осіб (право загальної участі) та для певної, визначеної особи - право приватної участі (ст. 433 Зводу законів). Зміст права загальної участі становило користування великими дорогами". Право приватної участі, зокрема, передбачало право володільця млина підвищувати рівень води чи підтоплювати сусідню земельну ділянку, якщо це було потрібно для роботи млина. Особа, яка користувалась частиною чужих земель, мала право вільно проходити чи проїжджати до них крізь землі, які належали іншим особам (ст. 448 Зводу). Законодавство визначало ширину доріг для проїзду, проходу, встановлювалася вимога влаштування доріг у місцях, що найменше обтяжували б власників, через землі яких проходила дорога.

Право угідь у чужих землях установлювалося як у землях приватних осіб, так і держави, доказом існування цього права Звід законів визначав писцеві книги (ст. 457 Зводу законів). Законодавчим шляхом установлювався і сервітут водопою та забору води, що передбачав і право проходити через чужу земельну ділянку (ст. 451 Зводу законів).

Генеральне межування. Чи не першою землевпорядною дією в масштабах Росії було т. з. "генеральне межування" відповідно до "Генеральних правил, данньїх Межевой комиссии для сочинения по оньїм межевой инструкции" та Маніфесту від 19.09.1765; у 1766 р. були складені «Инструкция землемерам, к генеральному всей империи земель размежеванию» та аналогічна інструкція для межових органів (губернських канцелярій і провінціальних контор). Встановлювалася кількість земель та угідь, як загальна, так і державних земель. Також встановлювалися постійні володільці із встановленням правильних та безумовних меж. Всі земельні угіддя поділялися на т. з. генеральні дачі - за назвами сіл і урочищ; вони могли знаходитися у власності кількох осіб. Наступною стадією було спеціальне межування - поділ дач між окремими володільцями. Обидва види межування проводилися через повітових землемірівза взаємною згодою суміжних власників. У разі відсутності згоди межі встановлювалися у судовому порядку за правилами, виданими у 1853 р. З завдань генерального межування виключалася редукція та ревізія земель, тобто перевірка прав володільця на землю. Основою для межування визнавалися не документи, а фактичне володіння, крім випадків спорів між суміжними землекористувачами. Метою межування було забезпечення сталості землеволодіння. У зв'язку із проведенням генерального межування у західних губерніях Російської імперії було створено спеціальні межові суди (загальний межовий суд, апеляційні межові суди у повітових містах, аз 1815 року - вищий губернський межовий апеляційний суд). Такі суди проіснували до 1840 року.