Право, що застосовується до форми правочину. Відповідно Закону України «Про міжнародне приватне право» визначається декілька колізійних прив’язок, які застосовуються до форми правочину. Якщо інше не передбачено законом,
форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину. Наприклад, це означає, що якщо сторони застосовують колізійний принцип автономії волі (Lex voluntatis), тобто обирають право, яке бажають застосовувати щодо своїх договірних правовідносин, то незалежно від їх місця знаходження, щодо форми і змісту правочину буде застосовуватися право обране сторонами (ст. 31). Однак слід пам’ятати про «якщо інше не передбачено законом» держав країн-походження сторін договору. У випадку не обрання сторонами правочину права держави застосовується колізійна прив’язка –
дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, – права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором. Щодо нерухомого майна передбачена імперативна колізійна прив’язка:
форма правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України, – права України (ч. 2 ст. 31 Закону).
Право, що застосовується до змісту правочину. Зміст правочину може регулюватися правом, яке
обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом (ст. 32 Закону).
Приклад. Юридичні особи «національної» приналежності України та Німеччини обрали при укладені договору міжнародної-купівлі продажу право, яке буде регулювати ці правовідносини, – українське. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то
правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження (ч. 2 ст. 32 Закону). Щодо договірних відносин, то ця стаття застосовується разом зі ст. 44 Закону.Ст. 33 Закону встановлює, що дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до змісту правочину.
Приклад 1. Юридичні особи «національної» приналежності України та Німеччини обрали при укладені договору міжнародної-купівлі продажу право, яке буде регулювати ці правовідносини – українське, як ми вже зазначали, то у випадку виникнення спірних питань щодо обсягу прав та обов’язків сторін, дійсності договору буде застосоване також право України.Приклад 2. Для правильного вирішення спору необхідно встановити можливість його розгляду у господарських судах України з урахуванням умов не тільки контрактів, а й міжнародних угод України з державою, резидентом якої є одна із сторін у справі. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області було задоволено позов акціонерного товариства «Молдагротехніка» (Республіка Молдова) до ТОВ підприємства матеріально-технічного забезпечення «Укрснабсервіс» (м. Дніпропетровськ) про стягнення заборгованості. Господарським судом було взято до уваги, що, оскільки контракт від 27.10.2004 р. укладався на території Республіки Молдова, права та обов'язки сторін цього контракту визначаються матеріальним правом Республіки Молдова, що встановлено ст. 33 Договору, укладеного між Україною та Республікою Молдова, про правову допомогу у правових відносинах в цивільних та кримінальних справах. Право, що застосовується до довіреності. Порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються
правом держави, у якій видана довіреність (ст. 34 Закону).
Приклад. Довіреність видана в Україні іноземному громадянину регулюється правом України та оформлюється відповідно до вимог законодавства України; довіреність видана громадянину України в Польщі регулюється правом Польщі та оформлюється згідно з вимог польського законодавства. Право, що застосовується до позовної давності. Позовна давність визначається
правом, яке застосовується для визначення прав та обов'язків учасників відповідних відносин. Вимоги, на які позовна давність не поширюється, визначаються правом України, якщо хоча б один із учасників відповідних відносин є громадянином України або юридичною особою України (ст. 35 Закону). Відповідно до ст. 256 ЦК України,
позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Для того, щоб відшукати право, яке підлягає застосуванню до питань позовної давності, слід, використовуючи норми відповідних розділів Закону України «Про міжнародне приватне право», визначити право, що підлягає застосуванню до тих приватноправових відносин, у зв'язку з якими постало питання про позовну давність. Наприклад, проблема застосування позовної давності виникла при розгляді справи про відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця. Згідно із ст. 70 цього Закону, спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Спадкодавець – громадянка України проживала останні роки свого життя в Грузії і там померла, тож спадкові відносини будуть визначатися за приписами норм грузинського права. У відповідності з коментованим правилом (ч. 1 ст. 35) усі питання, які пов'язані з позовною давністю, також будуть розглядатися за грузинським правом.
Відповідно до Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р. (м. Нью-Йорк,) єдиний строк позовної давності становить 4 роки (ст. 8), а загальне обмеження строку позовної давності з врахуванням усіх випадків його переривання і продовження – 10 років (ст. 23).
Пит. 6
2017-12-16
341
