Альтернативи діалектики як загальної теорії розвитку

Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюстрацією останнього, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі сторони - позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, події, речі, однак для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна або "консервативна") сторона. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим.

Свого часу в радянській філософії віддавали перевагу саме стверджувальній, консервативній стороні діалектики, абсолютизували все те, що було за соціалізму, виправдовували існуючі порядки, займалися їх апологією. Тому і рідко згадували у філософській літературі, у підручниках про "революційно-критичний" бік діалектики, про яку Маркс писав, що вона (діалектика) "у позитивне розуміння існуючого... включає водночас розуміння його заперечення, його неминучої загибелі, кожну здійснену форму вона розглядає в русі, а значить, і з її минущого боку, вона ні перед чим не схиляється і за самою суттю своєю критична і революційна".

Не згадували про це передусім тому, що під таку "критичну і революційну" зміну повинна була підпадати і сама радянська система, "реальний соціалізм".

Радянська філософія в цілому, як правило, "теоретично" обґрунтовувала вже здійснене, не зважаючи на його придатність, розумність і необхідність, коментувала "історичні" рішення з'їздів і пленумів ЦК партії у плані їх апологетики. В радянських умовах консервативний бік діалектики перебільшувався, можна сказати, абсолютизувався, догматизувався.

На Заході, як правило, перебільшували, абсолютизували критичний, негативний бік діалектики. Точніше кажучи, не перебільшували, а вважали цей бік сутністю самої діалектики.

Відомими представниками такого способу інтерпретації діалектики були Теодор Адорно і Жан-Поль Сартр.

Теодор Адорно(1903 - 1969) - німецький філософ, соціолог, представник так званої "франкфуртської" школи. Автор низки праць з філософії, в тому числі такої, як "Негативна діалектика" (1966). Розвинув ідею заперечення в його абстрактному, тобто нігілістичному розумінні, коли заперечення перестає бути моментом переходу до нового.

Жан-Поль Сартр(1905 - 1980) - французький філософ і письменник, представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Йому належить ряд праць з проблем філософії, в т. ч. праця "Критика діалектичного розуму" (1960). В його розумінні діалектика можлива у двох формах - "критичній" і "догматичній". Першою є "негативна" діалектика, що тлумачиться з точки зору філософії екзистенціалізму (філософії існування), друга - "консервативна", "догматична", "недостатньо революційна" - марксистська діалектика.

Перейдемо до більш конкретного з'ясування основних положень і принципів "негативноі діалектики'' Т.Адорно і Ж.-П. Сартра.

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як "негативна" діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення - негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятою. Отже, "негативній" діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики, її заперечувальної сторони.

2. "Негативна" діалектика, на думку її авторів властива лише суб'єкту, відноситься тільки до свідомості; вона не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до суб'єктивно-емоційного трактування заперечення через такі поняття, як "неприязнь", "відсутність", "жаль", "стурбованість", "розгубленість", "жах", "тривога", "неуважність" і т. д. Справді, в цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Тут Сартр має рацію. Однак заперечливість (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь - об'єктивну діалектику, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, "реалізатором" заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. "Я" - єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, "людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість". Ця здатність заперечення всього сутнісного, за висловом Сартра, становить сенс людського існування. Таким чином, суб'єктивність заперечення в "негативній" діалектиці стає її принципом, вихідним положенням.

"Негативна" діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут необхідно підкреслити два моменти:

- справді, у людському суспільстві суб'єктом заперечливості є людина. Вона сама визначає у процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т.д.;

- у природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, як самозаперечення з утриманням у процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції "негативної" діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення у процесі розвитку.

Перебільшення одного боку діалектики, абсолютизація негації - ось характерна риса "негативної" діалектики. Будь-яка діяльність, активність, ініціатива, творчість розуміються нею тільки як негативність, як заперечення. В такому тлумаченні немає місця для з'ясування позитивної ролі заперечення як ствердження, хоч у будь-якому діалектичному запереченні є і момент ствердження, момент позитивного. Якщо, наприклад, я стверджую, що "ця річ неякісна", то цим я одночасно підтверджую, що є речі якісні.

Діалектика в концепції її "негативної" інтерпретації подається як тотальна критика всього сутнього. Тотальний критицизм - це принцип і суть "негативної" діалектики. Безумовно, в такому підході до критики є і позитивний момент, оскільки він орієнтує на критичне ставлення до дійсності, критичний розгляд будь-яких проблем - економічних, політичних, соціальних, наукових і т. д. Однак у "негативній" діалектиці мова йде про критику лише як знищення, руйнацію, метафізичне заперечення. Такий підхід, до речі, досить успішно використовували і марксисти, коли їм потрібно було обґрунтувати необхідність руйнації буржуазного ладу, приватновласницької психології людей тощо. В "Інтернаціоналі" є такі рядки: "Весь світ насилля ми зруйнуєм до основи, а потім ми наш новий світ збудуєм..."

Свого часу відомий письменник В. Г. Короленко звертав увагу на таку руйнацію більшовиками всього старого. В листах до наркома освіти А. В. Луначарського він писав, що старий лад - це не лише експлуатація, соціальна несправедливість, які слід відкинути, а й управління, організація виробництва, дисципліна, стимули до праці і т. д., більшовики ж "зруйнували фортецю", а що потім? А потім - розруха, безодня, безгосподарність, відсутність навиків керування. Зазначимо при цьому, що на жодний з листів письменника Луначарський не відповів, очевидно, тому, що Короленко мав рацію.

Теоретик "негативної" діалектики Адорно надавав категорії заперечення всеруйнівного характеру, найбільш нігілістичного і песимістичного. Руйнівний, негативний бік діалектики був доведений у філософії Адорно до абсурду, до нескінченності заперечення.

Таким чином, можна зробити висновок щодо змісту, суті і принципів так званої "негативної" діалектики, котрий полягає в тому, що "негативна" діалектика - це однобічна, суб'єктивістська концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. "Негативна" діалектика - це, по суті, антидіалектика.

Антидіалсктикою є і метафізика(про альтернативність діалектики і метафізики як протилежних філософських концепцій розвитку мова йшла у першій темі).