Тема 5. Господарство країн європейської цивілізації в період її формування (VІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)

1. Розвиток Древньої Греції.

2. Древній Рим – батьківщина класичного рабовласництва.

 

Історія древньогрецької цивілізації нараховує дві тисячі років і підрозділяється на три великі етапи: перші державні утворення ІІ – І тис. до н.е. на острові Кріт і Ахейській Греції; зародження і розквіт грецьких полісів, який припадає на ХІ – ІV ст.до н.е.; завоювання греками Перської держави і утворення елліністичного суспільства держави (ІІІ ст.. до н.е.).

Почалося усе на о. Кріт, який увійшов у світову історію як найдавніший осередок цивілізації у Європі яку називали Крито-Мікенською культурою. Географічне положення сприяло перехрещенню морських шляхів, що сприяло розвитку товарно-грошових відносин на острові та впливало на його економіку «річкових» цивілізацій Месопотамії та Єгипту.

На рубежі ІІІ – ІІ тис. до н.е. на о. Кріт, а з ХV ст.. до н.е. на материковій Греції у Пелопонесі (південь Балканської Греції) з’явилися ранні державні (протодержави) утворення з пережитками родоплемінного устрою. Розвивались вони шляхом древнє східних монархій з палацевими і храмовими господарствами, розгалуженим адміністративним апаратом і сильною общиною. У середині ІІ тис. до н.е. владу захопило одне із чотирьох найбільших грецьких племен – ахейці. Цей період ще називають Мікенським.

Древнє грецький історик Фукідіт підкреслював діва головних фактори у історії еллінів того часу: політичну роздробленість еллінських земель і особливе намагання приморського населення збагатитись. Цим він передбачав історичну роль Древньої Греції у становленні приватно власних відносин у країнах Європейської цивілізації в цілому.

Різні джерела свідчать не тільки про поділ праці у процесі освоєння досягнень неолітичної революції, але і про окремі міста і поселення. Економічна історія античної держави – це історія рабовласницьких полісів. Майнове розшарування поліса призвело до боротьби вільних громадян зі знаттю (демос в Афінах, плебс у Римі). Результатом стали реформи Солона в Афінах у 594 р. до н. е. і Сервія Тулія в Римі у VI ст. до н.е.

Усіх вільних афінян було поділено на чотири розряди за майновою ознакою - розміром прибутку від полів, садів, городів.

У Римі було скасовано поземельні борги селян, знищено боргову кабалу, накладено заборону на продаж селян у рабство.

Після реформ Солона Афінська демократична рабовласницька держава здобула перемогу в греко-перській війні (500 – 479 рр. до н.е.) Усі грецькі держави об’єднано в Афінський військово-морський союз. Значно розвинулись товарно-грошові відносини, виникло багато міняльних лавок, власники яких (трапезіти) займалися лихварством. Було досягнуто високого рівня товарного виробництва і товарно-грошових відносин.

У IV – ІІІ ст. до н.е. відбулося ослаблення Афін та виникнення нової держави Олександра Македонського. Однак вона скоро розпалася. Поглиблювалася економічна криза, центр політичного життя перемістився в Італію із центром у Римі. Місто було засновано у 754 – 753 рр. до н.е. на р. Тібр. Спочатку зміцнювалось рабовласницьке господарство, особливо сільське.. На відміну від Греції, де провідне місце займали ремісництво і торгівля, в ньому утворювались великі господарства (латифундії). Проте перехід до латифундій вів до спаду економіки. Справа дійшла до скасування рабської праці, латифундії ділять на парцели, які надаються в оренду рабам або вільним селянам (колонам).

Суперечливості викликали відцентрові тенденції, що зруйнували римське рабовласництво, додалися повстання рабів, боротьба дрібних селян із великими землевласниками. У IV ст. Рим завоювали варвари. Це остаточно зруйнувало рабовласницьку систему.

[13,с.17 -35]

Тема 6. Середньовічне господарство країн європейської цивілізації (V – XV ст.)

Феодалізм як система затвердився у народів, які входили у рабовласницьку Римську імперію, і тих, які не знали рабовласницької економіки.

Особливості цієї системи такі:

ü Феодальна власність на землю при наділенні засобами виробництва (землею)безпосереднього виробника (селянина).

ü Особиста залежність селянина від землевласника(позаекономічний примус). Він був невільний як раб, однак мав власне господарство як фермер.

Селянин був зацікавлений у результатах праці, тому вона стала ефективнішою і продуктивнішою порівняно з працею раба.

Позаекономічний примус виражався у ренті. Феодальна рента – це економічне вираження повної власності на землю та неповної власності на кріпака. Вона існувала у формі відробіткової ренти (панщини),ренти продуктами (оброк) або грошима (комутація).Рента була фіксованою.

Найпоширеніша система періодизації феодалізму така:

1) Раннє середньовіччя(V – IX ст.) – час формування феодального ладу. Тоді варварські племена (франки, германці. кельти)піднімалися від стадії первіснообщинного ладу до рівня феодальних відносин. У цей період формується велике феодальне землеволодіння, відбувається поступове закабалення вільних селян-общинників, утверджується натуральне господарство, встановлюються васальні відносини у межах Франкської держави.

2) Високе середньовіччя (X – XIII ст.)характеризується пануванням доменіальної системи господарювання, формуванням великих держав, розвитком феодальної ієрархії, ремісництва і торгівлі, укрупненням міст, багато з яких домоглися самоврядування, важливим удосконаленням у сільському господарстві, потужними селянськими повстаннями, що підривали феодальне суспільство.

3) Пізнє середньовіччя (XIV – XV ст.) – час кризових явищ феодалізму і визрівання в його надрах елементів раннього феодалізму.

Переваги феодальної системи над рабовласництвом:

ü додатковий продукт вироблявся переважною більшістю населення;

ü трудівник дбайливо ставиться до знарядь праці;

ü військова повинність змінена ополченням – важко озброєна кавалерія, лицарі;

ü особливу роль відіграє монотеїстична релігія;

ü існування поділу праці у вигляді трьох станів: дворянства духівництва, селянства (пізніше до них приєдналися городяни).

Це створювало непереборні станові перепони. Однак надавало економічної та соціально-психологічної усталеності, певної захищеності виробника від сваволі. Тому відбувалося стимулювання господарського прогресу.

Германські та слов'янські народи, заселивши після підкорення західної Римської імперії частину Європи, створили ряд держав: королівство франків (сучасна Франція), англосаксів (Британія), лангобардів (Італія), слов'ян: західних (Польща, Чехія); східних (Київська Русь) та ін. Саме в рам­ках цих держав відбувалося становлення феодальної економіки.

Основне джерело наших знань про Франкську державу – «Салічна правда». У V –VI ст. хлібороби-сусіди становили общину (марку).Не існувало ніяких привілеїв у розподілі землі. Проте у зв’язку із виникненням приватної власності на землю (алод) різко посилюється класове розшарування, створюються умови для формування феодальної власності на землю.

Значну роль у цьому відіграла бенефіціальна реформа Карла Мартелла (715 -741 рр.)передбачало надання землі (бенефіцій) на строк служби або по життєво. Такі землі дарувалися королем або захоплювалися у селян, що розорилися. Марка до IX ст.. перетворилася на феодальну вотчину. Були відсутні постійні торгові зв’язки, розпалася община.

У період розквіту середньовіччя розробленість поступається місцем централізованим державам. Найбільші з них – Франція і Англія.

У Франції королівськими васалами були найбільші феодали – герцоги і графи, їх васалами вважалися середні та дрібні феодали, власники маєтків - лицарі. Вони підпорядковувалися лише своєму безпосередньому сюзерену. Для зміцнення позицій сеньйора було запроваджено систему майорату: повне або 2/3 успадкування майна старшим сином. У селі затвердився серваж – форма особистої феодальної залежності. Селяни-серви мали численні обов’язки, були юридично безправними. Широко застосовувався баналітет – форма монопольного володіння дворян господарськими об’єктами переробки сільськогосподарської продукції.

На межі XIII – XIV ст. в економічному ладі Франції спостерігаються зміни, які призвели до кризи кріпосницької сеньйорії. Натуральне господарство вичерпує свої можливості. Вступає у протиріччя з інтересами феодалів. Розвиток внутрішнього ринку і товарно-грошових відносин спричинює витіснення відробіткової ренти(панщини) натуральним оброком(шампур – частка врожаю). Розвивається процес комутації – заміни натурального оброку грошовим, що приводить до викупу селянами свободи. Цьому сприяють хрестові походи (кінець X –XIV ст.). Феодали-хрестоносці потребували грошей. За гроші вони звільняли селян від частини обов’язків. У результаті в XIV ст. особисто вільні селяни (вілани) становили більшість населення північно французького села. У центральних та східних частинах країни залежність зберігалася в повному обсязі. Важке становище селян призвело до війни з феодалами – Жакерія 1358 р.

Англійське феодальне королівство утворилося після нормандського завоювання у 1066 р.: на землю Англії був привнесений більш зрілий французький феодалізм. Земельний перепис («Книга страшного суду»,1086 р.) свідчила про формування феодальних маєтків. Вони обслуговувалися працею залежних селян, поділених на дві групи: віланів – членів сільських общин, і котерів – обробляли землю за допомогою панського реманенту та худоби. Часто займалися ремеслом. Англійський манор (феодальний маєток) мав ширший асортимент продукції у порівнянні із європейським феодом. Це була продукція вівчарства. Попит на вовну збільшився у XIII ст. з боку Фландрії (Бельгія) – центру виробництво вовняних тканин.

Розширення виробництва вовни дає змогу замінити панщину грошовою рентою. Стало вигідно торгувати: вілани перетворюються на копігольдерів (власників землі за копією, документом, що зберігається у церкві), які отримували землю у пожиттєве користування У XV ст. копігольдери за земельний наділ сплачували грошову ренту, стали особисто вільними (фригольдерами).

Державна система Англії на відміну від континентальної підпорядковувала феодалів безпосередньо королю. Виникало нове дворянство – джентрі. Ними ставали дрібні і середні хазяї, що використовували найману працю. Застосування капіталістичних форм експлуатації свідчить про зародження нових виробничих відносин, що руйнують феодалізм.

Феодальні відносини у Німеччині встановлюються пізніше у зв’язку із:

ü відсутність єдиної державності, до її складу входять французькі, слов'янські, італійські регіони, які визначають роздробленість;

ü агресія на Сході й захоплення земель західних слов’ян вздовж р.Лаба(Ельба).

Завойовники винищували місцеве населення або перетворювали його на кріпаків. Утворилося кілька феодальних лицарських князівств у Прибалтиці. Подальший «дранг нах остен» зупинив О.Невський (Льодове побоїще на Чудському озері у 1242 р.).

З кінця XIII ст. почався аграрний переворот. Проте феодальна залежність була дещо пом’якшена у зв’язку з колонізацією захоплених земель. Туди залучали селян на пільгових умовах. Однак у 1525 р. відбулося селянське повстання. Після його придушення в країні затвердився найжорстокіший феодалізм. Він затримав розвиток капіталістичних відносин у Німеччині.

Розвиток феодальної економіки на території України. В історичній долі українського народу, розвитку його економіки і культури особливу роль відіграло державне утворення середньовіччя — Київська Русь, що охоплює період з IX до середини XIII ст. Воно знайшло своє продовження в Галицько-Волинському князівстві, яке існувало до середин XIV ст.

Процес феодалізації селян і земельні відносини. Середина І тис. н. є. стала початком становлення феодального господар­ства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київ­ської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що збірники законів України-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодаль­них відносин в Україні пов'язують також з початком польсько-литовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V —VII ст. у східнослов'янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади під назвою верв. Вона скла­далася з самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні госпо­дарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утверджен­ням спадкового володіння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII —IX ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділя­лася племінна знать — князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збага­чувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави (кінець IX — середина XIIст.). Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь ", як синонім західноєвропейського алоду, — спадкове володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (прода­валася, передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання ("окняжіння") земель сусідських громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була панівною протягом XI —XII ст. Це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав волості, що було умовним, не відчуженим володінням бенефіціального характеру. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод — спадкове володіння. Однак він не завершився в домонгольський період.

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI —XII ст. Боярське землеволодіння відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI —XII ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) пода­рував Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Багатьма селами та містом Полонним володіла Десятинна церква. Значні земельні володіння належали єпископам.

У XI —XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягування податків для прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві. Князі-намісники зобов'язувалися бути вірними київському князю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або непокірність васал втрачав волость. Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими, розвива­лися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового при­власнення князями і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господарства було утво­рення різних категорій феодально залежного селянства з рабів вільних членів громади. У документах Київської держави для визначення рабства застосовува­лися терміни "челядь " і " холопи". Раби були в спадково-особистій залеж­ності від свого власника, об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді стано­вили полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одруження на рабині без домовленості з її власником, посада тіуна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги. Холопам, па відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Починаючи з X ст. більшість рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодально залежного селянства. У ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській Русі мало назву "люди". З розвитком феодалізму в IX —XI ст. цей термін набув значення "феодально залежне селянство", яке експлуатувалося державою або феодалами. У XI ст. з'явилося поняття " смерди ". У Київській Русі смердами називали все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від князя-вотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь, підлягали його судові. У кіпці XI —XII ст. з розвитком боярського і церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм обмежував їх права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа призна­чалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання втікачів-смердів. Одним із способів перетворення вільного населення на феодально залежне було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних людей — закупів і рядовичів, поява яких була пов'язана з розвитком приватно-феодального землеволодіння. Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю, називалися закупами. Закупами могли бути збанкрутілі купці, реміс­ники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві, мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа. Однак суспільне становище закупа забезпечувало йому право виступати свідком у суді, звертатися зі скаргою на власника. Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю, неосвічені сини священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина — примус, що спла­чувався грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона стягувалася на користь князя та держави з селян підлеглих територій. До державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости, дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян, утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної ренти. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За "Русь­кою Правдою", існувало феодальне господарство з примітивною відробітко­вою рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з X ст. Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів", Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відно­сини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови утворення великого землеволодіння. Цьому сприяла на­явність значної кількості незаселеної, землі, що сповільнювало феодалізацію. Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. — середина XIV ст.) був початком зрілого феодального господарства на території Украї­ни. Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волинського, Тмутараканського. Становлення зрілих форм феодальної власності пов'язане із зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги — васали князів і бояр.

Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно. Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла справ­жня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не була чітко відпра­цьована. Вони засновувались не на земельних відносинах, а на стягуванні податків із земель для прожиття.

Для Галицько-Волинського князівства харак­терним було переважання боярського землеволодіння. Князівський домен почав формуватися лише з XII ст. Значна частина боярства виросла з селян-алодистів. Процес феодалізації відбувся без впливу княжої організуючої сили. Галицько-волинські князі володіння землею, своїми слугами і боярами почали пов'язувати з службою та васалітетом. Землі, що надавалися у довічне володіння, називалися " державою". Так, князь Данило Галицький, звільнив­ши землі від угорців, роздав міста боярам і воєводам. Як правило, коли князь втрачав своє князівство, вірне йому боярство втрачало свої села.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного се­лянства в XI —XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти. Приватновласницькі вотчини в XII — першій половині XIII ст. зростали в результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння незайманих територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано. Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування— фіксований чинш і здольщина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адміністративними штрафами та митами. У доменіальному господарстві використо­вувалися регулярні та періодичні відробітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько-адміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації: управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний ха­рактер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживан­ня. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і при­дбання товарів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював в середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10—15 димів, в основному родичів, об'єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами — " потужниками", або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсусід­ками", "половинщиками", "дольниками". Землі дворища складалися з "діля­нок" — димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також неве­ликі господарства і менша одиниця оподаткування — "рало ". Дворища вхо­дили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний кошний суд. У спільному користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки. Селянські господарства були основою економічного життя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була знач­но меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передо­ву на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися центра­лізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського коро­лівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Бу­ковина ввійшла до складу Молдавського князівства.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Галичині, Холмщині, Белзщину княжі землі або перейшли у володін­ня польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті. За період 1440 —1480 рр. у львівській землі в її руках опинилося 2/5 поселень. Заможні галицькі бояри отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово полонізувалися. Окремі з них, які активно виступа­ли проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви. Частина бояр лише частково добилися прав на шляхетство, утворивши групу "ходачкової" шляхти. Інші стали замковими слугами, навіть селянами. Не за­довольняючись своїм становищем, галицьке боярство активно домагалося зрівняння у правах з польською шляхтою, яка за польським законодержавним збірником законів "Віслицький статут" (1347 р.) і Кошицьким при­вілеєм (1374 р.) була звільнена від податків і примусів. Земля вважалася повною її власністю, а селяни-кмети лише користувалися наділами землі та підлягали юрисдикції своїх панів. У 1434 р. привілеєм короля Владислава III галицька шляхта була зрівняна в правах з польською і звільнена від усіх примусів. Назву "боярин " було замінено на "пан".

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався гос­подарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія ва­сальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширю­валося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 р. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвер­див права шляхти на землю та поширив його па українських феодалів.

Протягом другої половини XIV —XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими влас­никами землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів. Військово-службовий стан (шляхта) складався з земських бояр, військо­вих слуг магнатів, заможних міщан і селян, які бажали служити у війську князя і могли утримувати себе під час походів, їхнім головним державним примусом була військова служба. Продовжувала зростати власність церковних феодалів. З появою па українських землях католицьких митрополій і єпископств (кінець XIV - початок XV ст.) вони отримали королівські дарчі грамоти на території, населення яких не підлягало юрисдикції верховної влади і звільнялося від загальнодержавних податків.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам. Еволюція земельних відносин на українських землях призвела до внут­рішньої перебудови вотчин, змін у соціально-економічному становищі та юридичному статусі селянства. Почався процес закріпачення, що визнача­лося посиленням земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, загальнодержавним обмеженням свободи їхньої госпо­дарської діяльності та переходу. Ці процеси були також пов'язані з роз­витком товарно-грошових відносин, зростанням ринку сільськогосподар­ської продукції, новими формами господарства, орієнтованими на рийок.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господар­ства залишалося дворище. Селяни за майновим і право­вим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користува­лися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шлях­тичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хут­ром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одно­го місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели госпо­дарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговували двір феодала. Вони об'єднува­лися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягувалися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів. Крім праці феодально залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів. Частину з них переводили на селянські ділянки як "тяглових" селян. З'явилися і бездомні селяни; які в пошуках роботи переходили з місця на місце і називалися "гультяями", "люзними". Протягом другої половини XIV —XV ст. уніфікувався правовий статус селян, їх стали називати "дедизними", "отчизними", "панськими".

Отже, селянське землеволодіння в результаті тривалого розвитку фео­дальних відносин в українських землях руйнувалося. Посилилася феодаль­на залежність селян, розпочався процес їх закріпачення, складалася фільвар­кова система сільського господарства.

Міста Західної Європи у період феодалізму. Падіння античності призвело до кількох століть застою. Поступово, з XI - XII ст. Європа починає духовне і економічне відновлення. Центр життя переміщується у міста. Міста стають центрами ремісничого, торгового, політичного життя. Вони сприяють розвитку товарно-грошових відносин між Сходом і Заходом. Урбанізація відбувалася високими темпами. Тільки у Німеччині в ХІІІ – ХІV ст. виникло близько 700 міст. Відстані між ними складали 20 - 30 км. Це давало селянину можливість добратися до ринку на протязі одного дня. Спочатку місто знаходилось на території феодала. Поступово комунальні революції (затвердження влади верхівки купців, лихварів, домовласників) звільняють місто від залежності. Феодальний маєток був змушений пристосовуватись до ринку. Місто починає управляти економікою села. Поглиблюється поділ праці. Утворюються дві основні галузі міського життя – торгівля і ремісництво, особливо текстильне виробництво. Підвищений попит на текстильну продукцію визначав прогрес техніки у цій галузі. Удосконалювалась техніка в гірничорудній та металургійній промисловості. Набули широкого поширення водяні двигуни. Великі майстерні почали використовувати у XV ст. найпростіші верстати. Разом із розвитком мережі водних комунікацій, будівництвом каналів у Нідерландах, Південній Франції удосконалювалося суднобудування. Основна галузь міської економіки – ремісництво – набула позаекономічної цехової організації. Ремісники однієї професії об’єднувались в цех. Кожний цех мав соціальну ієрархію, власний статут. Повноправними членами цехів були тільки майстри. У цеху не було поділу праці; кожний ремісник виготовляв вирід від початку до кінця.. Жорстка регламентація мала економічний зміст, вона сприяла боротьбі з конкуренцією, а також економічної рівності між ремісниками. Життя в цеху мало корпоративний характер. Ніхто в місті не міг займатися ремеслом, не будучи членом відповідного цеху. Упродовж XI –XIII ст. цехи відігравали прогресивну роль. Пізніше вони гальмують техніко-економічний розвиток. Цехова організація не дозволяла застосовувати в майстерні коопераційний поділ праці, укрупнювати виробництво. Цехове ремісництво стало однією з перешкод розвитку капіталістичної промисловості.

Міста в Київській Русі виникали по-різному. Іноді села перетворювалися на торгово-ремісничі осередки, збудовані укріплення ставали містами. Князь Данило Галицький спочатку закладав місто, а згодом поселяв туди ремісників (наприклад, Холм). Боярські садиби також перетворювалися на міста. Місто, як правило, складалося з двох частин: города (резиденції князя, князівської та церковної адміністрації) і ремісничо-торовельної частини.

"Торг" (ринок) був економічним осередком міста, він виконував роль центру громадського життя. На ринковому майдані відбувалися політичні події. Крім того, міста, зокрема великі, поділялися на кінці, заселені ремісниками певних спеціальностей. Міські ремісники продовжували займатися землеробством, тому за містом простягалися оброблені поля. Відповідно до занять ремісників будувалися житла, які нагадували напівземлянки (були і дерев'яні хати), що обросли різними господарськими будівлями для зберігання продукції. Дослідники припускають, що у великих містах Київської Русі існувало до сімдесяти різних ремісничих спеціальностей. Це свідчить про високий рівень поділу праці. Наприклад, відокремлен­ій ковальської справи від металургії у великих містах, виділення вже в XIII ст. виробництва зброї, бойових щитів, цвяхів тощо в окремі цехи підтверджує сказане.

Залізоробне виробництво, звичайно, посідало особливе місце, оскільки було пов'язане з обороною країни, її військовою безпекою. Однак, чималих успіхів досягли майстри, які обробляли кольорові й благородні метали. Зокрема, високо цінилися бойові щити. Виливання, кування і карбування міді, ви­робництво дзвонів, хрестів теж сприяло зростанню авторитету давньоукраїнських майстрів. Це ще більше стосується виробів із срібла, якими користувалися заможні родини у побуті (по­суд, прикраси тощо). Високого рівня розвитку досягла ювелір­на справа. Українські майстри володіли секретами тиснення срібла, волочіння дроту.

Що стосується традиційних ремесел, зокрема гончарства, то вони також зазнали якісних технологічних змін. Наприклад, у XII—XIII ст. гончарні вироби оброблялися на гончарному крузі, для орнаментації посуду застосовували штампи, було вдосконалено гончарний горн. У розмаїтті гончарного посуду, його функціональному призначенні, оздобленні також помітні сліди зрослої майстерності.

У Київській Русі активно розвивалися всі види ремесел — теслярство, ткацтво, кравецтво, обробка шкіри тощо. Усі вони задовольняли ті чи інші людські потреби. Широкого розмаху набрали будівництво та архітектура. Храми у Києві, Чернігові, інших містах стали пам'ятками не тільки духовної культури, але, насамперед, високого рівня будівельної справи.

Ремісники в Київській Русі належали до трьох соціальних груп: 1) сільські ремісники; 2) ремісники-холопи (раби) дворян­ських, монастирських, князівських маєтків; 3) міські вільні ремісники, які були найчисленнішими. Останні вже за князя Ярослава Мудрого почали об'єднуватися в дружини, на чолі яких стояли старійшини. Ці дружини стали зародками цехо­вої організації міського ремесла в стародавній Україні.

Таким чином, IX—XIII ст. були періодом дальшого розвит­ку ремесел і зростання міст на українських землях під держав­ним протекторатом Київської Русі, що засвідчує тісну взаємо­залежність міст, ремесел і держави, без урахування якої не­можливим був би розквіт жодної з них.

 

Література: [13, с.36-65], [14. с.30-68], [16, с.34-77].