Тема 10. Особливості господарського розвитку країн європейської цивілізації періоду монополістичної конкуренції (друга половина XIX – початок XX ст.)

1. Колоніалізм періоду промислової революції.

2. Особливості колоніальної системи Великобританії

Внаслідок промислового перевороту XVIII — XIX ст. зросла потреба в сировині та збуті товарів. Низка війн, у тому числі австро-прусська 1866 р., франко-прусська 1870 р., мали на меті вирішити ці проблеми. Війни продемонстрували зростаюче суперництво держав у боротьбі за колонії. Відповідно до нових економічних умов змінюються і методи експлуата­ції колоній.

По-перше, позаекономічні, торгово-грабіжницькі методи заміняються економічними. Виявилося це в обміні товарів, залученні колоній до світового господарства. Так, експорт бавовняних товарів з Великої Британії до Індії збільшився за 20 років (1794-1813 рр.) у 700 разів.

По-друге, колонії перетворилися на аграрно-сировинний придаток метрополій. Туди завозили товари, звідти вивозили сировину.

По-третє, зростає роль колоній у капіталістичному розвитку метрополій. У зв'язку з цим виникає потреба захопити не тільки прибережні, а й глибинні території. Саме на цей період припадає «відкриття» Японії і Китаю для нерівноправних торгових відносин із Заходом; завершується встановлення британського панування в Індії, Бірмі, Африці; починається експансія Німеччини в Африку; відбувається захоплення Францією Алжиру, Тунісу та Індокитаю; США і Японія пря­мують у Китай тощо.

Зростаючі суперечності великих держав і нові форми ко­лоніальної експансії мали глибокі наслідки для країн Азії й Африки. Колонії перетворилися на країни-товаровиробники. Така трансформація призвела до змін у соціально-еконо­мічному житті колоній, кризи феодальних порядків. Країни Сходу стали на шлях, пройдений метрополіями. Залучення країн Азії й Африки до світового економічного ринку руйну­вало економічний базис східної общини, прирікало ці країни на монокультурний розвиток і, отже, на відставання. І нареш­ті, виникли напівколонії (Китай, Іран, Османська імперія), боротьба за які посилювала суперечності між великими дер­жавами.

Національна буржуазія Сходу, що зароджувалася, нама­галася протидіяти тиску колоніалізму. Ці спроби виявилися невдалими, про що свідчать «опіумна війна» 1840— 1842 рр., поразка Китаю, закріплена Нанкінським договором, за умовами якого Гонконг відійшов до Великої Британії, капітуляція Османської імперії та ін.

Однією з важливих передумов капіталізації метрополій була економічна експлуатація колоніальних країн. За період, що розглядається, найбільшими були британська колоніальна імперія та колоніальна система США. Можна з упевненістю стверджувати, що колоніальна імперія стала для Англії головним об'­єктом її глобальних інтересів. У 1860—1880-х рр.. відбувалося швидке роз­ширення колоніальних володінь, населення яких протягом цих 20 років збіль­шилося з 145 млн. до 268 млн. чоловік, тобто майже у два рази. До 1900 р. в Британській імперії проживало вже 310 млн. чоловік. Подальше уповільнення темпів збільшення Британської імперії можна пояснити тим, що в боротьбу за колонії активно вступили Франція, Німеччина, США, Японія. До 1900 р. Світ був остаточно поділений на колонії і сфери впливу, і Великобританія встигла захопити левову частку колоніального "пирога". У багатьох випадках її дії були обумовлені не тільки економічними інтересами (джерела сировини), але і стратегічними планами (контроль над протоками).У 1877 році Великобританією був захоплений о. Кіпр, у 1882 р. — Єгипет. При розділі Африки в 1880-1890-х рр. у число британських коло­ній потрапили Уганда, Нігерія, Кенія, Судан, причому останній — після 30-річної війни. У 1886 р. була остаточно завойована вся тери­торія Бірми. У 1902 р., із закінченням англо-бурської війни, до складу Британської імперії ввійшли бурські республіки Трансвааль і Оранжева на півдні Африки (у свій час засновані нащадками голландців). Останнім при­дбанням Великобританії були Південна Аравія й аравійське узбережжя Перської затоки (1914 р.). Перед І Світовою війною територія всіх англійських колоній більш ніж у 100 разів перевищувала площу метрополії, а чисельність їх населення була майже у вісім разів більшою. Крім того, у сферу впливу Великобританія потрапили формально незалежні держави: Таїланд (Західний Сіам), Китай (ба­сейн ріки Янцзи), Південний Іран, Афганістан.

Окрім традиційної нееквівалентної торгівлі, що склалася ще в XVII-XVIII ст., наприкінці XIX ст. збільшився вивіз капіталів у колонії і напівколонії, що досягав 70% усіх британських інвестицій. Основний обсяг капіталовкладень спрямовувалися у будівництво залізниць, а також у галузі, що виробляли експортну сировину (вирощування бавовни, тютюну, кави). Не бажаючи створювати у колоніях (Індії, Єгипті) конкурентів своїм текстильним фабрикам, Великобританія вкладала капітали здебільшого у розвиток бавовняних плантацій. Це підсилювало монокультурний характер економіки колоніальних країн, сильніше прив’язуючи їх до британської економіки. Особливе місце займали капіталовкладення у видобувні галузі колоніальних країн, тому що промисловість Великобританії залежала від імпорту сировини: руд кольорових металів, нафти, каучуку.

Специфічною особливістю функціонування британської імперії було широке застосування нових форм колонізації. У ряді колоній англійці не тільки займали основні посади в адміністративному апараті, але становили більшість серед місцевих підприємців, інтелігенції, кваліфікованих робітників. Це знімало соціальна напруженість у метрополії, зокрема в сфері зайнятості, а також створювалися передумови для зародження ринкових відносин в економіці залежних країн. Там, де не утворився значний прошарок з європейців (Індії, Бірмі, ряді африканських держав), колоніальний режим зберігався в незмінному, класичному вигляді. Велике місце в Британській імперії займали колонії переселенського типу, що наприкінці XIX - початку XX ст. одержали статус домініонів, тобто самоврядних держав, що визнавали верховну владу англійської корони. Ще в 1867 р. такий статус одержала Канада, потім Австралія (1901), Нова Зеландія (1907), Південно-Африканський Союз (1910). Ці колонії виконували роль джерел сільськогоспо­дарської продукції (Австралія і Нова Зеландія), а також промислової сировини (Південно-Африканський Союз).

[13, c.84 - 121]

Тема 11. Особливості формування ринкового господарства Японії (XVIII – перша половина XX ст.)

1. Зміни економічного стану Японії у ХVІІІ –ХІХ ст.

2. Трансформація японського суспільства також проходила під впливом реформ 70-х рр. ХІХ ст.

Імператор епохи Мейдзі Муцухіто, який прийшов до влади у 1867 р., разом із найближчим оточенням реформував систему соціально-економічних зв’язків у країні. Були ліквідовані феодальні наділи і привілеї князів, підірвана економічна база самурайства. Країна була поділена на губернії і префектури на чолі з керівниками із центру. Відійшли у минуле феодальна роздробленість, та міжусобиці, створювалась адміністративно-бюрократична структура на базі єдиної фінансової системи країни і централізованих регулярних військових підрозділів. Вперше у Японії імператор і його уряд перетворились у єдину та загальновизнану владу.

Було перебудовано систему аграрних відносин. Землю у 70-х рр. ХІХ ст. закріплюють за селянами. Частина із них перейшла до розряду орендаторів і батраків або переселились у місто. Радикальність реформ полягала у тому, що заможні селяни, не виплачуючи більше земельну ренту князям, змогли працювати на ринок. У цьому проявився японський варіант первісного нагромадження капіталу для становлення ринкової економіки. Реформи благотворно вплинули на приватнопідприємницьку діяльність японського купецького капіталу. Розвинулось промислове будівництво та розвивалась банківська справа. Принципово важливою акцією держави було будівництво великих підприємств – арсеналів, металургійних комбінатів, верфі, а далі продаж за безцінь великих торгово-промислових компаній типу Міцуі і Міцубісі. Таким шляхом країна була позбавлена тягаря неефективної державної промисловості.

Трансформація японського суспільства також проходила під впливом реформ 70-х рр. ХІХ ст.

Оформлення конституційної монархії і реалізація демократичних прав і свобод прискорили розвиток ринкової економіки, прошарку підприємців. Специфічним для Японії був розвиток патерналістських традицій на промислових підприємствах Які у наступні 100 років пом’якшували соціальну напругу у суспільстві. На межі двох віків сформувались основні риси ринкової економіки Японії. Країна перетворилась на конкурента на світовому ринку для найбільших країн Європи. Об’єктом інтересів був Китай і, з попереднім послабленням позицій Росії, - Маньчжурія і Корея.

У 1904 р. Японія розв’язала війну проти Росії, яка закінчилась у 1905 р. подальшим економічним посиленням Японії, яка полягала у розширенні території і отримання значних контрибуцій.

Наслідки Першої світової війни були сприятливими для Японії. Країна входила у склад Антанти. За результатами війни отримала колонії Німеччини на островах Тихого океану, провінцію Шан дунь у Китаї; покращились зовнішньоторгові позиції. Збільшився у три рази експорт у країни Азії, збільшилось виробництво у суднобудуванні. За короткий період часу країна перетворилася із аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну. Розвинулось акціонування промисловості.

Промисловий підйом супроводжувався концентрацією виробництва і капіталу. Кожний п’ятий робітник працював на підприємстві з кількістю зайнятих більше тисячі. А 388 компаній, з капіталом кожної не менше 10 млн. ієн, за рівнем концентрації не поступалися західним корпораціям. Особливістю соціально-економічного життя було формування сімейних концернів – дзайбацу. Їм надавались торгово-промислові привілеї, які раніше дарувались державою торговим і самурайським кланам. Вони перетворились на універсальні монополістичні об’єднання. Концерн Міцубісі у 20-х роках ХХ ст. контролював 120 компаній із капіталом 900 млн. ієн і складався із залізничної, електротехнічної, металургійної, гірничодобувної, суднобудівної компаній.

Держава залишалась найбільшим підприємцем, вище був технічний рівень державних підприємств. Таким чином, традиційна для Сходу керівна роль державного сектора в економіці співіснувала у цій державі із приватновласницькими об’єднаннями у вигляді сімейних концернів.

Світова економічна криза кінця 20-х років призвела до погіршення положення у сільському господарстві, спостерігався спад виробництва у вугільній, металургійній, бавовняній промисловості і суднобудуванні. Особлива агресивність японського мілітаризму після 1929 –1933 рр. Витікала із відставання в економіці. Традиційний розвиток галузей дрібного виробництва для обслуговування внутрішнього ринку: виготовлення одягу і взуття, японських ліхтариків і парасольок, виробів із кераміки та ін. В них, аж до початку Другої світової війни, не завершився ще промисловий переворот, тобто одночасно із сучасними концернами існувало мануфактурне виробництво. Пояснювалося це більш пізнім у порівнянні із державами Європи та Північної Америки вступом Японії на шлях індустріалізації.

[13, c.121 - 136]