Передумови великих географічних відкриттів

1. Піднялися ціни на східні товари. Невдоволення європейських купців гегемонією Венеції і Генуї в торгівлі з Близьким Сходом. Захоплення Константинополя у 1453 р. турецькими військами і встановлення ними контролю над морськими торговими шляхами. Азійський шлях контролювали араби.

2. Потреба золота і срібла як засобів первісного нагромадження капіталу. Розвиток товарно-грошових відносин, зростання торгівлі і лихварського капіталу, зародження промислового капіталу, зростаюча потреба королівських дворів у грошах вимагали золота. Срібні копальні Німеччини були виснажені, а торгівля зі Сходом носила пасивний характер.

3. Зубожіння дворян у результаті зникнення феодальних маєтків. З них формувались загони конкістадорів.

4. Прогрес науки і техніки в суднобудуванні, географії, навігації. Ґрунтуючись на вченні про кулястість Землі, Х.Колумб у західному напрямку з метою досягнення узбережжя Індії.

5. Потужні централізовані монархії організовували експедиції до Америки Х.Колумба у 1492 р., Васко да Гами у 1497 р. до Індії, Ф.Магеллана (1519 – 1521 рр.) навколо світу.

Наслідки великих географічних відкриттів.

1. Утворення світового ринку. Вперше були встановлені прямі економічні зв'язки між Європою та іншими частинами світу. Відома європейцям поверхня земної кулі збільшилася в 16 разів. Уперше відбувся світовий поділ праці, утворилися світове господарство і ринок. Небачено розширився асорти­мент світової торгівлі. З'явилися невідомі раніше в Європі тютюн, кава, чай та інші продукти. Різко збільшилося спожи­вання відомих, але рідкісних доти рису і цукру, азіатських прянощів. Відбулися разючі зміни в характері й методах міжнародної торгівлі. Невтримна спекуляція торгового капі­талу привела до створення монопольних торгових об'єднань. Так виникла Ост-Індійська компанія в Англії і Нідерландах.

З переміщенням торгових шляхів із Середземномор'я на Атлантичний, Індійський, а потім і Тихий океани занепали Венеція і Генуя, вся північ Італії. Зменшилася торгівля вздовж Рейну, що призвело до занепаду міст Німеччини й Італії. На­томість великого значення набули міста на узбережжі Атлан­тики: Лісабон, Севілья.

Зростання товарної маси диктувало зміни в механізмі тор­гівлі. У XVI ст. огляд усього асортименту став фізично немож­ливим. Тому для визначення якості товарів відбирався зразок. Так виникли спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод — товарна і фондова біржі спочатку Антверпена, потім Амстердама, Лондона.

2. «Революція цін». У XVI ст. унаслідок ввезення до Європи величезної кількості золота і срібла відбу­лося ЇЇ подвоєння. В результаті ціна на золото впала. Відомо, що його ціна — це вираження вартості товару в грошах. Ціна золота знизилась також тому, що воно здобувалося де­шевою працею, а то і просто грабунками. Умови виробництва інших товарів не змінилися. Різкий стрибок цін відбувся в результаті обміну золота і срібла на товар. Цю інфляцію наївні люди того часу назвали «революцією цін». Вона відігра­ла велику роль у соціально-економічному розвитку Західної Європи. По-перше, прискорився промисловий розвиток низки країн, відбувся перехід їх до мануфактурного способу виробництва. Зростання цін призвело до падіння реальної заробітної пла­ти і збільшення прибутку підприємств. По-друге, збагатилися заможні селяни, адже ціни на сіль­ськогосподарські продукти надзвичайно зросли, а за умовами ренти їх реальна вартість зменшилася. По-третє, програли феодали, які продовжували одержувати ренту грошима, сума яких залишалася незмінною. В Англії це призвело до посилення нового дворянства — джентрі.

Отже, соціально-економічні результати «революції цін» виявилися в зниженні суспільного стану феодалів, зародженні класу найманих робітників, піднесенні класу капіталістів, що врешті-решт призвело до падіння феодальної системи.

3. Створення колоніальної системи. Колоніальний розбій на заокеанських землях, грабіжництво, примусовий товарообмін, захоплення тубільців і работоргів­ля — такі цілі переслідували іспанські й португальські експе­диції в Америку, Африку, Азію. Створюються перші колоні­альні імперії: португальська й іспанська. Земна куля була поділена вздовж меридіана, що проходив через Атлантику. Колонії на захід від нього відходили Іспанії, на схід — Пор­тугалії. Принципи формування колоніальної системи в цих двох метрополіях були різними. Невеличка Португалія будувала свою систему за мето­дом крапкової колонізації, створюючи військово-торгові точки-факторії. Тільки в Бразилії було організовано плантаційне господарство. Іспанія інакше організувала свою колоніальну імперію. Вона захопила багаті й густонаселені частини Аме­рики, осередки давніх цивілізацій інків і ацтеків, де існував відомий іспанцям феодальний тип господарства. Проблема робочої сили вирішувалася двома методами — згоном тубіль­ців на золоті та срібні рудники, сільськогосподарські план­тації і ввезенням чорношкірих рабів з Африки.

Работоргівля стала найважливішою ознакою колоніалізму, перетворюючись на механізм відтворення робочої сили. Була створена ціла індустрія постачання негрів до колоній Нового світу. На рабовласницькі ринки щодня постачалося 4 — 6 тис. рабів.

Тоді ж були закладені основи англійської, французької, голландської колоніальних систем. Колоніалізм мав подіб­ну структуру: різноманітні форми колоніального господар­ства, засновані на позаекономічному примусі, работоргівля, морський розбій. Колоніалізм, власне, мав міжнародний ха­рактер.

Колоніалізм епохи первісного нагромадження капіталу. Відкрите здирство і нееквівалентний обмін товарів у колоніях призвели до того, що з 1521 по 1660 р. з Америки до Іспанії було вивезено 18 тис. т срібла і 200 т золота. Експлуатація колоній військово-феодальними методами не залишала Порту­галії та Іспанії можливості для інтенсивного розвитку промис­ловості. Та й сама феодальна відсталість заважала цьому. Награбоване багатство використовувалося для купівлі предметів розкоші й ведення війн. Англія на шляху колоніальної експансії змагалася з Іспа­нією. Вона вела контрабандну торгівлю з іспанськими коло­ніями, здійснювала піратські експедиції і грабежі. Нідерланди намагались підірвати португальську монопо­лію на торгівлю з Індією, водночас поступившись першим місцем у світовій торгівлі Англії. Зрештою Нідерланди зазнали поразки у торгових і колоніальних війнах XVII —XVIII ст. Франція досягла значних успіхів у Північній Африці, на Близькому Сході витіснила на другий план Венецію та інші північно італійські держави. Її торгівля з Левантом забезпечи­ла збут продукції мануфактур і сприяла зростанню Марсе­ля і Ліона. Водночас здійснювалися спроби захопити колонії в Америці (Канада). Південнонімецькі торгові і промислові компанії намагались проникнути в Південну Америку і Вест-Індію.

Особливо слід відзначити вплив колоніальної експансії на східну феодальну систему. Криза системи на етапі її найви­щого розвитку була ускладнена впливом, а потім і безпосеред­нім вторгненням європейських колонізаторів у країни Сходу. Вплив колонізаторів на східну феодальну систему виявляєть­ся вже з XVI ст., тобто від утворення португальської морської держави. З цього моменту починаються, по-перше, жорстока боротьба Португалії з Нідерландами, Англією, Францією за колонії і, по-друге, розклад державної власності на землю, що була характерною рисою східної феодальної системи.

Для кращого розуміння цього процесу слід зазначити особ­ливості східного феодалізму. Перша риса — більший, ніж у Європі, розвиток дофеодальних відносин (рабство і пережитки общинного родового ладу). Рабство тут збереглося до XIX ст., причому поява факторій і опорних пунктів колонізаторів, колоніальні захоплення і работоргівля посилили його в Африці. Друга риса — різні форми східної общини, що мають, проте, загальні ознаки: замкнуте, натуральне господарство, його застійний характер, зв'язок із ремісництвом і повна стабіль­ність, що збереглася до періоду капіталізму. Третя риса — відмінність середньовічного східного міста від європейсько­го. В Європі велася боротьба за звільнення міста від фео­дальної залежності, на Сході зберігався контроль феодалів над містом. Четверта риса — географічні чинники, що спри­чинили різну інтенсивність землеробства. На Сході земле­робство було продуктивнішим.

Отже, східний феодалізм виявився більш стійким. Соці­ально-політична система зумовила уповільнений розвиток приватного підприємництва. Власне капіталістичний устрій ще не склався.

У період мануфактури, що почався в Європі з середини XVI ст. і швидко поширився в XVII ст., з'явилися нові методи колоніальної експлуатації. Цього потребував подальший роз­виток капіталізму в Європі. Мануфактура як нова система капіталістичного підприємництва сприяла розширенню коло­ніальної експансії. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу. Це було під силу лише потужним організаціям. У результаті відбувся процес об'єднання купців у компанії.

У середині XVI ст. ост-індійські компанії були створені в усіх колоніальних країнах. Одним із завдань цих об'єднань було прийняття законів, що регулювали б надходження ко­лоніальних товарів на внутрішній європейський ринок. Це було важливо для власників мануфактур, адже ручна праця ремісників Сходу становила їм серйозну конкуренцію.

Отже, початковий етап колонізації здійснювався примітив­ними методами, не змінюючи сформованого в колоніях спо­собу виробництва. Економічні відносини були пристосовані для грабіжницьких цілей, нерівноправне становище колоній затвердилося силою. Колоніалізм того часу консервував фео­далізм у колоніях, множив податки, повинності. Місцеві фе­одали перетворилися на агентів колонізаторів, які зупинили природний процес розвитку східного феодалізму. Все це ро­билося задля наживи.

Щодо армії найманої фізичної сили, то вона формувалася в результаті масового обезземелювання селянства і занепаду ремісництва. Різні країни мали власні особливості первісно­го нагромадження капіталу. Однак методи залишалися таки­ми самими: завоювання, розбій, поневолення, інакше кажучи, криваве насильство над трудівниками.

Мануфактура (від лат. manus — рука і facture — вироби) — це капіталі­стичне підприємство, засноване на використанні ручної техніки і поділі праці, що було панівним у Західній Європі з XVI до XIX ст. Для розвитку коопераційного процесу були потрібні організатори. Ними виявилися купці й лихварі. Відомі три основні форми мануфактури: розсіяні, централізовані, змі­шані. Первісна форма, розсіяна мануфактура, була перехідним типом до цен­тралізованої. Ремісники працювали не в майстерні, а в себе вдома. Купець виконував роль роздавальника — підприємця.

Централізована мануфактура існувала в умовах однієї майстерні. Підприємець закуповував сировину, устаткування, інструменти, наймав робітників. Виробництво поділялося на кілька операцій, кожну з яких виконував окремий робітник. Перший і другий типи мануфактури утворювали різноманітні форми змішаних мануфактур. Поділ праці був першим кроком до підвищення продуктив­ності виробництва. Цехові ремісники не витримували конку­ренції з мануфактурами і розорялися.

Класичний приклад первісного нагромадження капіталу бачимо в Англії. До XVI ст. це була невелика типово аграрна країна з населенням 3,5 млн. чол., що у 5 разів менше, ніж у Франції. Міське населення становило 20 %. Більшість галузей промисловості були менш розвиненими, ніж на континенті, торговий флот набагато поступався голландському. Проте саме в XVI ст. почалося різке піднесення економіки, завдяки чому Англія через три століття перетворилася на промислово­го гегемона світу. Пояснюється це насамперед стрімким роз­витком суконних мануфактур. Цьому процесу передувала узурпація земель, проведена дворянством наприкінці XV — на початку XVI ст. Селян (копігольдерів) — власники землі стали зганяти з наділів; зносилися цілі поселення. Так ви­никли пасовища для овець, огороджені частоколами, ровами, парканами. Огороджені землі здавалися дворянами в оренду фермерам, великим скотарям або на них випасали отари по­міщицьких овець. У результаті площа пасовищ збільшилася в XVI ст. у 4 рази. Розорення і злидні селян дали підставу англійському вченому Ф. Бекону зробити висновок, що узур­пація общинних земель винищує населення. До того ж рефор­мація XVI ст., знищуючи католицькі монастирі, перетворила їх мешканців на пролетаріат, в той час як монастирськими землями заволоділи спекулянти, капіталісти, фермери і горо­дяни.

Так створювалася армія найманої праці: селяни, пересічні ченці, феодальні дружинники, які залишилися без засобів до існування. Мануфактури не могли відразу поглинути їх, тому армія злидарів поневірялась дорогами країни. Були прийня­ті спеціальні закони, що передбачали смертну кару за бродяж­ництво. Шалені гроші приносили також работоргівля і пі­ратство. Англія з 1680 по 1775 р. постачила до Америки близько 3 млн. рабів, зайнявши перше місце в цьому ганебному промислі. Сприяла наживі система державних боргів, по­зик у лихварів, протекціонізму вітчизняної продукції, за якого заборонявся експорт сировини і продовольства. Такими ме­тодами утримувалися високі ціни на ринку. Вивіз вовни на континент і переробка її всередині країни зумовили те, що на початку XVI ст. у виробництві вовняних тканин була зайнята майже половина населення всієї країни. Експорт виробів із вовни становив 90 % всього експорту. Подібні процеси відбувалися й у Нідерландах: дворяни переходили до капіталістичних методів господарювання, за­хоплювали землі, зганяючи селян із їхніх ділянок. До початку XVI ст. селяни були повністю позбавлені общинних земель. Ремісники розорялися у зв'язку з появою капіталістичних мануфактур.

На відміну від англійських розсіяних мануфактур у Нідер­ландах переважали централізовані. Однак основною сферою інвестицій були не промислові підприємства, як в Англії, а зовнішня торгівля і перевезення.

Своєрідних форм експропріація набула у Франції. Так звані труажі (насильницькі поділи общинних земель між сеньйором і селянами) були рідкісними. Не було тут і масо­вих огороджувань, як в Англії. Обезземелювання селян стало результатом диференціації господарства під впливом розвитку товарно-грошових відно­син, гніту податків, закабалення селян лихварями і буржуа­зією борговими зобов'язаннями. Основним засобом згону селян із землі були державні податки. Цензитарій, власник земельної ділянки (цензиви), сплачував основний феодаль­ний податок — ценз. Крім того, існував прямий державний податок — талья, а також десятина, яка сплачувалася церкві. Продаючи землю, цензитарій перетворювався на орендаря, якого експлуатували купці, розбагатілі ремісники-майстри, судові й фінансові чиновники. Процес проникнення капіталу у французьке село відбував­ся повільно. Набагато швидше капітал приходив у селянські промисли і розсіяну мануфактуру. Проте вузький внутрішній ринок, що пояснюється бідністю населення, визначив особли­вості мануфактурного виробництва. Воно працювало переваж­но на заможні прошарки: королівський двір, дворянство, бур­жуазію, духівництво. На відміну від Англії, де самі підприємці активно брали участь у створенні мануфактур, у Франції це відбувалося за значної підтримки держави. Свого апогею політика впровадження мануфактур досягла за Людовика XIV, у період правління його міністра фінансів Ж.-Б. Кольбера. Кольберизм являв собою різновид меркантилізму, тобто форсування вивозу і обмеження ввозу товарів з метою збіль­шення надходження в країну дорогоцінних металів. Кольбер прагнув підтримувати активний торговий баланс, і складовою цієї політики було поширення мануфактур, особливо вели­ких. Склалося чотири їх типи: казенні, королівські, приватні привілейовані і приватні непривілейовані. Проте більшість мануфактур залишалися децентралізованими.

Франція була країною феодалізму класичного зразка. Тут феодальний лад досяг своїх найбільш зрілих форм і мав такі особливості.

1. Клас феодалів був майже цілком відірваний від сільсько­го господарства. Феодал здавав у оренду землю, живучи на отриману ренту, на відміну від англійців, які здебільшого госпо­дарювали особисто. Саме тому тут не відбулося експропрі­ації селян.

2. Особисто вільні селяни мали землі у спадковому кори­стуванні, отже, в країні переважали дрібні землеволодіння.

3. Сильні позиції феодалів у державі, їх злиття з абсолютизмом, підтримка занепаду дворянства за допо­могою високооплачуваних посад — синекур.

4. Позикодавство під високі відсотки; лихварство було вигіднішим, ніж вкладання коштів у мануфактури.

5. Повне безправ'я не дворян, що тяжко позначилося на становищі буржуазії. Це спричинило продаж судових та інших посад, які надавали право на «одворянювання».

Отже, феодальні порядки Франції XVI —XVII ст. заважали розвитку капіталістичного способу виробництва.

Довше, ніж у Франції, розвивався капіталістичний спосіб виробництва в Німеччині. Економічна і політична відста­лість — основна риса ЇЇ історії до другої половини XIX ст. У XVI —XVII ст. Це були майже 300 суверенних князівств, герцогств і архієпископств. Німеччина, розділена системою численних митниць, мір, ваг, грошових обігів, перебувала в глибокому економічному застої. На початку XVII ст. основну роль у державному устрої відігравало Бранденбурзько-Пруське князівство зі столицею у Берліні. Йому було призначено об'єднати в майбутньому мечем і кров'ю численні німецькі князівства і землі в могут­ню імперію. Внутрішні процеси були пов'язані з:

а) придушенням селянського повстання 1524 — 1525 рр., що призвело до посилення феодально-кріпосницької реакції;

б)переміщенням на Захід торгових шляхів і спадом серед­земноморської торгівлі, тобто із фактичним виключенням зі світової торгівлі;

в)постійними війнами у XVI ст. на території Німеччини.
Особливо зруйнувала значну частину продуктивних сил краї­ни Тридцятирічна війна. За Вестфальським миром 1648 р. були перекриті виходи Німеччини до Балтійського і Північно­го морів, що призвело до занепаду її торгівлі й зміцнило Швецію і Нідерланди;

г)втратою нагромаджених раніше грошових капіталів.

У результаті до ХVI ст. склалися несприятливі умови для первісного нагромадження капіталу. До цього слід додати інші, ніж в Англії і Франції, методи переходу від феодально­го до буржуазного суспільного ладу. Якщо там це відбулося шляхом революцій, то у Німеччині економічне і політичне панування феодалів обмежувалося поступово, за допомогою державних реформ, викупів феодальних повинностей і не було зломлене до кінця.

Література: [2, с.72-77], [ 10, с.139-222], [13, с.36-65], [14, с.98-114].

 

Тема 8. Становлення національних держав та їх господарство періоду вільної конкуренції (XVII – перша половина XIX ст.)

 

1. Промисловий переворот у Великій Британії.

2. Особливості індустріалізації Франції.

3. Зміни у виробничій структурі Німеччини.

4. Утворення капіталістичної економіки США.

 

У 60-х роках XVIII ст. у Великій Британії раніше за інші країни почався перехід від ручного виробництва до машинного, від мануфактури до фабрики. Це означало, що тут відбувся промисловий переворот. Закономірність цього явища ґрун­тується на таких передумовах:

1.Буржуазна революція середини XVII ст. остаточно вста­новила буржуазно-демократичний лад, що зберіг свої основні риси до нашого часу.

2.Аграрний переворот («обгороджування») призвів наприкінці XVII ст. до ліквідації залежного селянства.

3.Боротьба за панування на морях послабила в XVI ст. Іспанію, у XVII ст. — Нідерланди, у XVIII ст. — Францію і перетворила Велику Британію на могутню морську супердер­жаву. Вона володіла майже всією Північною Америкою та Індією, контролювала виходи із Середземного моря, економіч­но панувала в Португалії і навіть у Нідерландах. Все це сприяло величезному припливу нових капіталів у метрополію.

4.Винятково сприятливі природні умови (велика кількість рік, берегова лінія, що простягнулася на сотні миль) забезпечу­вали стабільні комунікації; надра містили запаси залізної руди, вугілля; пасовища забезпечували сировиною текстильне виробництво.

Підвищений попит у Європі на англійські товари (зде­більшого текстильні) був викликаний безупинними війнами на континенті: військовий уніфікований одяг, військове спо­рядження, зброя; особливо були потрібні бавовняні тканини для пошиття білизни. Бавовняна промисловість виникла в результаті жорсткої конкурентної боротьби з вовняною про­мисловістю. Перемога була здобута завдяки ввезенню дешевої бавовни з британських колоній у Північній Америці. Відстала ручна технологія, що не задовольняла підвищений попит на бавовняні тканини, потребувала заміни її машинами. У третій чверті XVIII ст. почалася епоха найважливіших винаходів. Спочатку за їх допомогою стало можливим механі­зувати процес бавовнопрядіння (прядильні машини «дженні» Дж. Харгрівса і механічний верстат Е. Картрайта). Переваги цих двох машин об'єднав Кромптон у своїй моделі, що стала основою механізованого бавовнопрядіння, а також вовняної, суконної, паперової, поліграфічної промисловості. Механізація прядіння і ткацтва виявила потребу в двигу­ні, що не залежить від гідроенергії. Таким двигуном стала перша парова машина Дж. Уатта (1784 р.). Дуже швидко її почали використовувати в усіх галузях промислового вироб­ництва, а пізніше і на транспорті.

Застосування машин різко підвищило попит на метал. Деревного вугілля не вистачало для розвитку металургії. До того ж вирубування лісів призводило до занепаду суднобуду­вання. У 1735 р. А. Дербі розробив метод використання ка­м'яновугільного палива в металургійному процесі, а в 1784 р. Г. Корт запропонував винайдену ним пудлінгову піч для ви­плавки сталі з чавуну. Застосування прокатних валків дало змогу виготовляти вироби потрібної конфігурації. Завдяки цим нововведенням продуктивність праці в металургії збіль­шилася в 15 разів. Переворот у промисловості зумовив зростання обсягів вантажних перевезень. Це, у свою чергу, спричинило модерні­зацію машинного і водного транспорту. У 1805 — 1807 рр. американець Р. Фултон побудував перший пароплав. Не­вдовзі Дж.Стефенсон створив перший локомотив (1814 р.), а в 1824 р. було введено в дію першу залізницю. Механізований водний транспорт і залізниці з'єднували різні економічні райони і галузі промисловості, створюючи нові стабільні комунікації. Все це мало велике економічне значення. Одну з останніх проблем промислового перевороту вирі­шило машинне виробництво машин, поява нової галузі про­мисловості — машинобудування. її розвитку сприяла роз­робка основних типів металорізальних верстатів: токарного (Т. Моелі, 1798 р.) і столярного (Бран, 1802 р.).

Створення фабричного машинобудування у першій поло­вині XIX ст. завершило промисловий переворот у Великій Британії, забезпечило перехід від мануфактурної до фабрич­но-заводської системи промисловості.

Це була справді промислова революція, що дала змогу Великій Британії зайняти чільне місце у світовому господарстві і світовій політиці в середині XIX ст. Вона виробляла половину світової продукції. Спираючись на потужну матері­альну базу, Велика Британія після успішної боротьби з рево­люційною Францією закріпилася на світовому ринку.

Розвиток промисловості знизив питому частку сільського населення у 1821 р. до 33 %. Це сприяло застосуванню пе­редових методів ведення землеробства і скотарства. У сільському господарстві здійснювалася політика аграр­ного протекціонізму, вигідна великим землевласникам. Хлібні закони 1815 р. різко обмежили ввіз хліба з-за кордону. У такий спосіб штучно підтримувалися високі ціни на хліб, що погіршувало життя трудящих і привело до підвищення вар­тості робочої сили. Під впливом промислової буржуазії хлібні закони в 1846 р. були скасовані. Наприкінці XIX ст. хліб подешевшав унаслідок ввезення його з Америки. Це призвело до перебудови сільського господарства, нового перетворення орних земель на пасовища.

Паралельно відбувався процес утвердження панування Ве­ликої Британії у світовому капіталістичному господарстві. Це створювало умови для свободи торгівлі, проголошення так званого фритредерства. У цьому випадку система протекціонізму втрачала своє значення, гальмувала економічний розвиток. Держава звільнила від мит майже всі то­вари, що ввозилися до Великої Британії. Одним із заходів було скасування хлібних законів.

Основні причини виникнення фритредерства:

1) невигідність обкладання митом сировини і харчових продуктів;

2) висока конкурентоспроможність англійської промис­ловості;

3) скасування протекціонізму ґрунтувалося на чіткому розрахунку.

У результаті Велика Британія посіла провідне місце не тільки у світовій промисловості, виробництві, а й у торгівлі, морсь­ких перевезеннях.

Найважливішим чинником торгово-промислової першості став британський колоніалізм. У першій половині XIX ст. Велика Британія проникла в Африку, підкорила Австралію, захо­пила острови в Тихому океані. Внаслідок опіумної війни в 1840 — 1843 рр. було укладено кабальні договори з Китаєм; виник новий ринок збуту для англійських товарів. Велика Британія розв'язала війни на Середньому Сході, тривав процес завою­вання та розграбування Індії, освоєння і заселення Канади. Колоніальний розбій, роль лідера у промисловості й торгівлі привели до нагромаджень капіталу, роз­витку кредитування. Створюється Англійськийбанк (1694 р.), потім до кінця XVIII ст. — ще 350 банків. До середини XIX ст. Лондон перетворився на світовий кредитний центр, місце для розмі­щення великої кількості іноземних державних позик. У такий спосіб Велика Британія стає не тільки світовим фабрикантом, купцем і перевізником товарів, а й світовим банкіром.

Проте під дією закону нерівномірного розвитку капіталізму вже в 50 —60-х роках XIX ст. виявляються ознаки втрати Великою Британією передових позицій. Відбувається процес прискореного розвитку США і Німеччини, усе сильніше від­чувається їхня конкуренція на внутрішньому і світовому рин­ках. Деякі країни перестають бути ринком збуту британських товарів. Нова держава Сполучені Штати Америки захищає себе високими ввізними митами. Спостерігається тенденція до застосування протекціоністської системи в Західній Європі. Основна причина цих явищ полягає у втраті Великою Брита­нією організаційної і технічної переваги над країнами «мо­лодого капіталізму».

Особливості індустріалізації Франції. Промисловий переворот у Франції запізнився і мав затяж­ний характер. Почавшись у першій третині XIX ст., він завер­шився в 50—60-х роках XX ст. Причини мали специфічний характер, але були й загальні, характерні для всього європей­ського континенту: наполеонівські війни і континентальна блокада Великої Британії, яку проводила Франція разом із сусідніми державами. Доступ машин на континент був закритий, і переозброєння європейської промисловості затримувалось. Цим пояснюється технічне відставання, низька конкурентоспроможність європей­ських товарів, повна залежність від постачань з Великої Брита­нії машин, металу, вугілля. Серед особливостей соціально-економічного розвитку Франції, що уповільнили промисловий переворот, слід зазна­чити також такі:

1.Особлива структура французького буржуазного суспіль­ства. На відміну від Великої Британії тут основну роль віді­гравали не промисловці, а банкіри. Маючи урядову підтрим­ку, вони забезпечували високий банківський відсоток і не виявляли інтересу до промислового і сільськогосподарсько­го кредитування. Французькі банкіри вдало використовували особливості народного менталітету: підкреслений практицизм, прагнення до скромного, гарантованого прибутку, досягнутого з наймен­шим ризиком. Саме це призвело до виникнення в XIX ст. специфічного соціального прошарку, так званих рантьє, які жили виключно на відсотки від вкладеного у цінні папери капіталу. Хоча первісне нагромадження капіталу відбувалося швидко і у значних масштабах, багатства ці спрямовувалися не стільки в промисловість і торгівлю, скільки в лихварство, відкуп тощо.

2. Зовнішня політика: затяжні війни на європейському континенті завдали значних економічних збитків. Достатньо згадати континентальну блокаду Великої Британії Наполеоном І.

3. Особливості французьких мануфактур, зумовлені слаб­кістю внутрішнього ринку, спеціалізацією на предметах роз­коші. Вони менш за все піддавалися механізації, тому великі централізовані мануфактури були рідкістю.

4. Нерозвиненість інженерної думки порівняно з англій­ською. Тут було створено тільки ткацький верстат Жаккарда і льонопрядильну машину Жирара.

5. Уповільнений процес утвердження буржуазного дер­жавного ладу, стійкість феодальних порядків. На відміну від Великої Британії утвердження нового ладу розтягнулося додатково на століття і потребувало кількох революцій.

Економічний аспект Великої французької революції. Французька буржуазія, перетворюючись на основний клас, була зацікавлена в поваленні феодалізму. Цеховий устрій, внутрішні митниці, дрібна регламентація промислового ви­робництва, гігантські витрати на утримання паразитичного дворянства — все це обмежувало можливості промисловості й торгівлі, суперечило інтересам буржуазії. В останню третину XVIII ст. гніт феодальних повинностей досягає краю: нужду і бідування мас посилив неврожай 1788 р. Розпочалися повстання, основною рушійною силою яких висту­пило селянство (із 26 млн. населення країни 22 млн. становили селяни). 14 липня 1789 р. повстанцями була захоплена Бастилія, центральна в'язниця Франції, символ абсолютизму.

У перший період революції (14 липня 1789 р. — 10 серпня 1792 р.) влада переходить до рук великої конституційно-монархічної буржуазії. Скасовуються основні феодальні по­винності: ценз, шампар, панщина. Однак встановлена сума викупу виявилася непосильною для селян. Водночас були усунуті перешкоди для розвитку торгівлі і промисловості: скасовувалися урядові регламентації, цехи тощо. Класова сутність режиму виявилася в законі Ле Шапельє, що забороняв робітникам об'єднуватися в спілки, проводити страйки. Було дозволено застосовувати військову силу для придушення народних повстань.

Другий період революції позначився скиненням монархії (серпень 1792 р. — травень 1793 р.). Влада переходить до республіканців-жирондистів. Основне питання революції — аграрне — залишається невирішеним. Аграрні закони, декрет про продаж «національних майн» було спрямо­вано проти інтересів бідного і середнього селянства. Жирон­дисти скотилися до контрреволюції і були усунуті від влади в результаті повстання в Парижі 31 травня — 2 червня 1793 р.

Третій період революції (до липня 1794 р.) — це перехід влади до якобінців, установлення ними революційно-демокра­тичної диктатури. Якобінський Конвент приймає низку декре­тів. Один із них ліквідує власність емігрантів на землю, пере­дає її селянам за викуп із розстрочкою на 10 років. Усі, хто проживав у общині протягом року, отримували право участі в поділі землі. Так сотні тисяч людей стали власниками не­великих ділянок.

Декрет 17 липня 1793 р. ліквідував усі феодальні права, повинності, побори. Проте великі ферми виявилися недотор­канними, збереглася нерівність на селі. У цілому на цьому етапі революції було вирішено її основні завдання: зломлено опір внутрішніх і зовнішніх ворогів, зруй­новано феодалізм. Тому, коли ці завдання були виконані і звільнився шлях для свободи капіталістичного підприємницт­ва, відбувся термідоріанський переворот 27 липня 1794 р. Встановилося панування контрреволюційної буржуазії, нових багатіїв, «нуворишів», які нажилися на голоді та злиднях мас. Законодавчі акти якобінського Конвенту були скасовані. 26 лютого 1795 р. установлюється влада визначних термідо­ріанців — Директорії, яких у результаті державного перево­роту змінила диктатура великої буржуазії в особі Наполеона Бонапарта. Імператор Наполеон І зберіг те, що зробили яко­бінці, закріпив у Цивільному кодексі власність селян на отриману землю, більше уваги приділяв питанням промисло­вості та фінансів. Боротьба за ринки збуту і джерела сиро­вини стала складовою частиною політики великої буржуазії, зокрема стимулювала загарбницькі війни Наполеона. Буду­чи за своєю природою завойовницькими, ці війни об'єктивно підривали основи феодальних порядків, розчищали шлях капіталістичному розвитку Європи.

Наступні події 1830 р. (реставрація і падіння Бурбонів, зо­середження влади в руках короля — ставленика буржуазії) дали поштовх індустріалізації Франції. Революція 1848 р. різко прискорила цей процес, посилила роль промислової буржуазії. Уряд нової республіки виділяє кредити для розвитку важ­кої промисловості, надає спеціальні позики для технічного переустаткування підприємств. Період Другої імперії (1852 — 1870 рр.) позначився коло­ніальною експансією в Індокитай, Західну та екваторіальну Африку, встановленням контролю над Єгиптом, колоніальни­ми авантюрами в Мексиці, Китаї.

Величезні витрати на ведення війн, невдала торгівля, не­далекоглядна політика 60-х років завдали шкоди французькій економіці. Франція залишалася країною дрібного землево­лодіння, дрібного селянства. Зростали земельні збори і не­прямі податки. Іпотечна заборгованість становила 11 млрд. франків. Лютували лихварі. Наприкінці 60-х років імператорський режим втратив свою соціальну опору, якою було селянство, а буржуазія не змогла упоратися зі зростаючим робітничим рухом. Поразка у війні з Пруссією поклала край прогнилому режиму і стала проло­гом до Паризької комуни 1871 р.

Зміни у виробничій структурі Німеччини. Машинна індустрія в Німеччині створилася, як уже за­значалося, пізніше, ніж у Франції. Буржуазна революція тут запізнилася, але й вона, розпочавшись у 1848 р., залишилася незавершеною, зберігши владу монархії і духівництва. Інду­стріалізація почалася лише в 60-х роках XIX ст. Промисловому перевороту сприяло створення Митної спілки земель під егідою Пруссії (1833 р.). Спілка ліквідувала мита, протекціоністські тарифи на ввіз іноземних товарів. Свою роль відіграла і революція 1848 р. Німеччина мала до цього часу розвинений пролетаріат. Тоді ж на німецькій землі виникло вчення К. Маркса і Ф. Енгельса. Водночас революція сприяла капіталістичному розвитку економіки, переходу від мануфактурної до фабричної стадії. Спізнілий промисловий переворот виявився дуже бурхли­вим. За десять років (1860—1870 рр.) потужність парових двигунів збільшилася майже втроє, залишивши позаду фран­цузькі розробки. Виявилися вигоди більш пізньої індустріалі­зації, яка здійснювалася на основі нової техніки і вітчизняного машинобудування. Особливо високі темпи розвитку були у важкій промисловості. Видобуток вугілля збільшився в п'ять разів, виплавка чавуну — в сім. Структура фабричної промисло­вості не повторювала англійську. З'явилася хімічна промисло­вість, почалося виробництво калію для сільськогосподарських добрив. Тривав процес швидкої концентрації виробництва, створювалися фабрики-гіганти з новітнім устаткуванням. Стимулом розвитку стала підготовка Пруссії до збройної боротьби за об'єднання Німеччини і знищення Франції. Ство­рювалася воєнна промисловість: заводи Стінесса, Борзіга, артилерійські заводи Круппа та ін. У результаті виробництво;талі збільшилося до 1870 р. вдвічі й, перевершивши Францію, зрівнялося за обсягом з Великою Британією. Стимулом промислового розвитку виявилося також залізничне будівництво. В його розвиток було вкладено 4 млрд. марок. Розгалужена залізнична мережа ліквідувала роз’єднаність країни, збільшила внутрішній товарооборот. Докорінно змінилася структура зовнішньої торгівлі. В експорті стали переважати металовироби, тканини, вугілля, цукор. В імпорті значну частку становили залізні руди. Зміна пріоритетів зовнішньої торгівлі потребувала переходу від фритредерства до жорсткого протекціонізму. Розвивалося кредитування, виникли емісійні й акціонерні комерційні 5анки (Німецький банк, Дрезденський банк), і промислове піднесення другої половини XIX ст. перетворило Німеччину із аграрного придатка Західної Європи на серйозного конку­рента Великої Британії і Франції.

Прусський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві. Повільна ліквідація феодальних інститутів «згори» урядовими реформами відбувалася й у сільському господарстві. За законом 1807 р. у Пруссії було скасовано особисту залежність селян від поміщика. їм було обіцяно землю. Проте юнкерство зволікало із проведенням земельної реформи. Закон 1811 р. надав селянину можливість стати власником землі за викуп (сума, кратна 25 платежам за рік) або за частку свого наділу (не менше ніж 1/3), яку він мав віддати поміщику. В результаті збільшилися земельні воло­діння юнкерства і відбулася пауперизація села. Цю систему було закріплено законом 1850 р. Значні платежі селянства перетворилися на джерело капіталістичного накопичення, посилили економічну і політичну силу прусського юнкерства. Юнкерсько-капіталістичне сільськогосподарське виробництво виявилося невигід­ним для селянства. У виграші були тільки гросбауери.

Проте, незважаючи на половинчатість реформ, сільське господарство зрушилося вперед у своєму розвитку. Цьому сприяли кон'юнктура на світовому хлібному ринку, підви­щення продуктивності юнкерських господарств, удосконален­ня технічної бази сільського господарства.

Науково організована агрохімія, впровадження машин у господарство поміщиків і гросбауерів привели до підвищення врожайності. Це стосується зернових, технічних культур, що почали поширюватися з 50-х років. Німеччина зайняла перше місце у світі з вирощування картоплі й цук­рового буряку.

Розвиток капіталізму прусським шляхом зберіг політичне та економічне панування юнкерства. Союз юнкерства, пред­ставники якого формували державний апарат, із буржуазією визначив структуру німецького капіталізму. Останній виявив яскраво виражений агресивний, реакційний характер. В австро-прусській війні 1866 р. Пруссія захопила нові території. Перемога над Францією в 1871 р. усунула перешко­ди для возз'єднання Німеччини «згори», призвела до анексії Ельзасу і Лотарингії. Франція виплачувала величезну контри­буцію в сумі 5 млрд. франків. Кошти були використані для сплати державних боргів, спорудження фортець, казарм, на нові військові замовлення.

В останній третині XIX ст. були закладені основи німецької індустріально-технічної переваги над Західною Європою, по­чалася колоніальна експансія. У 80-х роках створилися агресивні колоніальні спілки і товариства. У 1884 р. вста­новлюється протекторат над Того і Камеруном в Африці, за­хоплюється північна частина Нової Гвінеї. Використовуючи картелі й синдикати як знаряддя сили, Німеччина пробиваєть­ся на світові ринки, виявляє особливо наполегливе прагнен­ня до світового панування.

Утворення капіталістичної економіки США. У XVII ст. територія північноамериканського материка перетворилась на переселенську колонію. Основну роль у землеробській колонізації відіграли англійці. Причиною стала система обгороджування в Англії, що викликала еміграцію селян і ремісників до Нового світу, а також зростання англійської торгівлі й судноплавства.

Англійський уряд оголосив, що іммігрантами заселяються вільні ненаселені простори. Проте їх захоплення супроводжу­валося масовим винищенням індіанців. Імміграція зростала настільки швидко, що за останню чверть XVIII ст. населення колоній подвоїлося і становило 5 млн. чол. Це були енергійні люди у працездатному віці.

На відміну від північної частини Північної Америки, що заселялася переважно трудящими, які тікали від сваволі вла­ди і релігійних переслідувань, південна частина материка опи­нилася в руках феодальних авантюристів. Тому історія колонізації цих земель відразу починається з порядків, перенесених сюди з Англії і Нідерландів. Буржуаз­ні виробничі відносини переплелись тут із формами позаеко­номічного примусу, зокрема рабовласництвом. Це очевидно з аналізу різних типів колоній, які можна поділити на три гру­пи: південні, північні та центральні.

До першої групи (Меріленд, Віргінія, Північна і Південна Кароліна, Джорджія) належать плантаційні господарства, засновані на рабській праці. Рабовласники-плантатори пану­вали і економічно, і політично.

У другій групі, що дістала назву Нової Англії (Нью-Гемпшір, Массачусетс, Род-Айленд, Коннектікут), переважали дрібні фермерські господарства, купецтво, рибальство. Розвивалися великі мануфактури, які спеціалізувалися на суднобудуванні, рибальському промислі, сфері обслуговування. Залежність від метрополії спонукала займатися контрабандою. Основну роль відігравала буржуазія, що збагатіла на торгівлі й контра­банді.

У третій групі колоній (Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавер, Пенсільванія) відбувалося інше: вона перетворилася на поста­чальника хліба для всієї східної частини країни. Тут розвивалося фермерське господарство, створювалися латифундії, власники яких здавали землю фермерам на умовах спадко­вої оренди. Економіка мала аграрний характер, розвивалася американ­ським шляхом. Сформувався, на відміну від прусського, інший тип буржуазно-аграрних відносин. Відбулося це завдяки бур­хливому процесу освоєння вільних земель. Умови роз­витку сільського господарства відрізнялися від європейських. Вирішальне значення мала націоналізація в 1782 р. пів­нічно-західних земель. Виникла важлива передумова швидко­го поширення капіталізму — відсутність у значній частині країни приватної власності. Кожний, хто мав капітал, міг вкласти його в обробку землі. Це вплинуло на господарський розвиток колоній. По-перше, вони привели до відсутності абсолютної ренти. Надалі підвищувалася середня норма при­бутку, а низькі ціни на сільськогосподарську сировину і про­дукти стимулювали промисловість. Диференційована рента виступала не як особлива форма прибутку хлібороба, що було властиво орендним відносинам, а у вигляді звичайного надприбутку, що залишається в підприємця. У такий спосіб власник і підприємець поєдналися в одній особі. Це прискорювало темпи нагрома­дження капіталу, забезпечувало високу норму прибутку і де­шеві сільськогосподарські продукти. По-друге, в Європі розвиток орендних відносин усклад­нював вкладення капіталів у сільське господарство, а висока ціна на землю сприяла вкладенню капіталу в купівлю землі, відволікаючи його від інвестицій у виробництво. Вилучення коштів із сільського господарства зумовлювали система поземельного кредиту, погашення позик. Всього цього не було в значній частині США, принаймні до кінця XIX ст.

Отже, незначна плата за отримання землі давала змогу форсувати сільськогосподарське виробництво. Водночас розвиток економіки стимулювали винятково сприятливі природні умови, для промисловості важливою виявилася різноманітна сировина, зокрема колосальні лісові масиви. Ліс став базою суднобудування, що орієнтувалося на метрополію. Судна були на чверть дешевші за англійські, і тому наприкінці XVIII ст. британський флот на третину скла­дався з побудованих у колоніях суден. Значна частина насе­лення займалася морським рибним промислом, поширення вівчарства зумовило розвиток вовняних централізованих ма­нуфактур. Вже наприкінці XVIII ст. вони цілком забезпе­чили населення тканинами власного виробництва. На базі багатих покладів залізної руди розвивалася мета­лургія. Американський чавун наприкінці XVIII ст. експор­тувався до метрополії. У прибережних районах виник своєрідний торгово-промис­ловий комплекс: виробництво спиртних напоїв. Морським шляхом спирт доставляли із Вест-Індії до Африки. Там він обмінювався на рабів, раби продавалися на плантації Північної Америки, а невільничий корабель плив до Великої Британії з вантажем колоніальних товарів. Торговий трикутник «пато­ка — сировина — спирт» (Вест-Індія — Африка — Велика Британія) перетворився на істотне джерело первісного на­громадження капіталу.

Економічні причини війни за незалежність. Економічний розвиток англійських колоній викликав серйозний опір метро­полії, що прагнула зберегти Америку як свій аграрний сиро­винний придаток. Проте заборони, що надходили з Лондона, ігнорувалися. Буржуазія колонії зміцніла до середини XVIII ст. Вона успіш­но конкурувала з Великою Британією в работоргівлі, судно­будуванні, освоєнні ринку, ввозі власних товарів до Індії. «Навігаційним актом» британський уряд забороняв коло­ніям вивозити продукцію будь-куди, крім Англії, а ввозити наказувалося тільки з Англії. Іншим законом (1750 р.) заборо­нялося використання доменних печей, прокатних цехів, заво­дів. Заборонялася навіть вичинка хутр. Однак, усупереч заборонам розвивалися торгівля і промисловість. Широко практикувалася контрабанда. Висловлюючи свою ворожість до метрополії, американці віддавали перевагу кон­трабандному товару. Не допомогло і зняття мит на легальний імпорт. Відоме так зване бостонське чаювання, коли населен­ня Бостона захопило і викинуло в океан безмитний чай. Велику роль у виникненні війни за незалежність відіграли внутрішні причини. Передусім вони були пов'язані з бороть­бою за землю. Виникла суперечність між привілейованими великими землевласниками — опорою короля і фермерами. Дрібні фермери (так звані скватери) захоплювали землі на захід від Аллеганських гір. На боці сква­терів виступали «кабальні слуги» — 50 тис. засуджених зло­чинців, яких було вислано із метрополії.

Комплекс внутрішніх і зовнішніх суперечностей призвів до війни за незалежність (1775—1783 рр.), в якій Велика Британія зазнала повної поразки. Війна мала характер буржу­азної революції. 4 липня 1776 р. «Декларація незалежності» проголосила створення нової держави — Сполучених Штатів Америки. Юридичне оформлення цього акта відбулося 8 ве­ресня 1783 р. Економічні результати війни за незалежність можна визначити так:

1.У країні встановився буржуазно-демократичний лад. Це знайшло своє відображення в Конституції (1787 р.), демо­кратичному аграрному законі (1783 — 1784 рр.), який сприяв утворенню фермерського господарства капіталістичного типу, успішному розвитку сільського господарства американським шляхом.

2.Створювалися умови для формування єдиного внутріш­нього ринку, виникнення американської нації, були ліквідовані перешкоди розвитку промисловості й торгівлі.

3.Незалежні США встановили прямі економічні зв'язки зі світовим економічним ринком.

Визначилися основні напрями економічного розвитку: Пів­ніч, Центр, а потім і Захід розвивалися на основі великої промисловості і фермерського господарства, тобто капіталі­стичним шляхом. Натомість Південь розширював плантатор­ство, засноване на рабській праці. Так формувалися дві систе­ми: капіталістична і рабовласницька. Виявилося це відразу після закінчення війни. Поправка Т.Джефферсона до Кон­ституції, що засуджувала работоргівлю, була відхилена. На­половину вирішеним залишалося аграрне питання: землю за Аллеганами продавали великими ділянками і дорого, жителі Півдня рішуче перешкоджали залізничному будівництву, вба­чаючи в ньому загрозу своєму добробуту і політичним пози­ціям.

Особливості промислового перевороту. Процес первісно­го нагромадження капіталу в США відбувався своєрідно. Експропріація земель у корінного населення — індіанців, ажі­отаж навколо спекуляцій землею, масова работоргівля, рабство чорних і білих «кабальних слуг» — такі його основні риси. Ці та багато інших особливостей історичного розвитку колоній вплинули на характер промислового перевороту. Його масштабність і порівняна швидкість пояснюються низ­кою причин, серед яких можна визначити: 1) повне панування буржуазії в північних штатах і відсутність там феодальних обмежень; 2) відсутність цехових обмежень, що стримували механізацію в Європі; 3) спізнілий розвиток капіталізму, що дало змогу використовувати і збагатити передовий англійський технічний досвід; 4) вигідне геополітичне положення, вміло використане з метою наживи на війнах, які вирували в Європі. Наприклад, у період наполеонівських війн США збагатили­ся на постачанні ворогуючим сторонам зброї, продовольства та інших товарів. Матеріальною базою для промислової рево­люції, за прикладом Великої Британії, стала мануфактурна організація бавовняної промисловості. Через 50 років у ре­зультаті впровадження нових винаходів і технічних удоско­налень споживання бавовни фабриками США зросло більше ніж у 22 рази.

Важливу роль у процесі індустріалізації країни відіграли залізниці. З 1830 до 1850 р. відбулося 300-кратне подовжен­ня залізничної колії. Механізація транспорту спричинила швидкий розвиток ме­талургії та видобувної промисловості. За першу половину XIX ст. виробництво чавуну збільшилося в 12 разів, видобуток вугілля — в кілька десятків разів. Сільськогосподарське машинобудування випуска­ло найдосконаліші на той час сівалки, молотарки і сінокосарки. У переоснащенні промисловості важливу роль відіграла вітчизняна інженерна думка. Винайдення швейних машин (1841 р.), ротаційних друкарських машин (1842 р.), телеграфу Морзе змінило повсякденний побут людей. За 50 років у 4 рази збільшився обсяг зовнішньої торгівлі, причому в експорті переважали сировина і сільсько­господарські продукти. Якщо Північ дотримувалася протек­ціоністської лінії, то Південь займав фритредерські позиції, розраховуючи на дешевші товари. Швидке зростання промисловості, а отже, і міського насе­лення збільшило попит на сільськогосподарську продукцію. Виникла галузева спеціалізація сільського господарства. Нові штати Заходу, північні й центральні штати перетворилися на хлібні фабрики. Тут практикувалося високопродуктивне тва­ринництво. Змінювався характер виробництва на Півдні. У зв'язку з промисловим переворотом XVIII ст. розвивалася бавовняна промисловість, зростала потреба в бавовні. По­трібна була земля під бавовну. Звідси постала проблема май­бутнього західних земель: перетворення їх на рабовласницькі плантації або вільні фермерські господарства.

[13, c.66 - 83]

Тема 9. Основні тенденції світового господарського розвитку в останній третині XIX ст.

 

1. Економічні причини і наслідки громадянської війни в США 1861—1865 рр.

2. Колоніальна експансія США.

Одна з основних суперечностей амери­канського суспільства — питання про західні землі — набула гострого політичного значення в середині XIX ст. Аграрне питання перетворювалося на проблему складних відносин Півночі й Півдня (аболіціонізм). Рабовласницький плантацій ний Південь був основною базою бавовняної промисловості. Знаменитий вислів «Король-котон» у вустах американців мав дуже глибокий смисл. Жителі Півдня, усвідомлюючи значення бавовни в господарській кон'юнктурі, диктували свою волю федеральному уряду. Варто лише сказати, що з 16 перших президентів США 11 були виразниками інтересів Півдня. Північ і Південь зближували загальні інтереси боротьби з демократичними рухами, спільна нажива на спекуляції бавов­ною. Присвоєні результати рабовласницького виробництва у вигляді капіталів вкладалися в промислові підприємства, спри­яючи їх зростанню. Незважаючи на складність бавовняної проблеми, розвиток капіталізму потребував різкого збільшення внутрішнього ринку, припливу робочої сили, переходу промислової буржуазії Півночі на шлях аболі­ціонізму. Були й інші причини, які штовхали Північ на бо­ротьбу за знищення рабства. Неабияке значення мали негатив­не ставлення жителів Півдня до залізничного будівництва, різна митна політика (протекціонізм і фритредерство), на­решті, засилля нью-йоркських банків. Розплутати цей гордіїв вузол суперечностей могла тільки війна, і жителі Півдня її почали. Задовго до військової вони зазнали економічної поразки. Громадянська війна набула характеру буржуазно-демократичної революції. Вирішальною її силою виявилися фермери і робітничий клас. У результаті були усунуті всі перешкоди на шляху швидкого розвитку економіки.

Остаточно переміг американський шлях розвитку капіта­лізму в сільському господарстві. Після війни було скасовано рабство. А без рабовласництва плантаційне господарство ста­вало безглуздим. У 1862 р. було прийнято Гомстед — акт про земельні наділи. Кожен громадянин США, що досяг 21 року, а також іммігрант набували права майже задарма, сплативши 10 доларів США, одержати 160 акрів землі. Земля діста­лася дрібним фермерам. Захід заселявся 30 років, різко зросла імміграція з Європи. До 1890 р. у країну в'їхали 14 млн. чол., а населення США збільшилося з 31 до 76 млн. чол. У політичній сфері також відбулися зміни. Влада перейшла до рук промислової буржуазії Півночі. Вона зберегла напіврабське становище негрів і примирилася з плантаторами.

Американська промисловість, отримавши місткий внут­рішній ринок, до 70-х років XIX ст. вийшла на друге місце після Великої Британії за обсягом промислової продукції, а до 80-х років — на перше. Цьому сприяв перехід до вкрай суворого митного протекціонізму. Швидкими темпами розви­вається процес концентрації промисловості, особливо в ма­шинобудуванні, у тому числі транспортному. Було значно реконструйовано верстатний парк.

У 1854 р. у штаті Пенсільванія було знайдено нафту, а в 1870 р. нафтопереробна промисловість стала однією з провід­них галузей економіки. США вперше продемонстрували про­цес перетворення монополій із зародкового стану на повно­кровний організм. Так, у 1870 р. компанія «Стандарт ойл» монополізувала 9/10 виробництва очищеної нафти. Якщо в 1861 р. у країні було всього три мільйонери, то в останній половині XIX ст. їх нараховувалося більше ніж 3800. Про­мислові групи Морганів, Рокфеллерів, Карнегі, Вандербільдів, Гариманів та інші панували у господарстві США. Змінюються рушійні мотиви зовнішньоекономічної екс­пансії США. Вона диктувалася зростанням експорту товарів і капіталів. З 1860 до 1880 р. експорт това­рів збільшився майже в 3 рази. Оскільки банківський відсо­ток на цінні папери був низький, власники акцій почали шукати йому застосування за межами країни. Перша половина XIX ст. пройшла у безупинних територіальних завоюваннях і надбаннях. Доктрина Монро («Америка для американців») призвела до грубого втручання у справи латиноамерикан­ських країн, спроб перетворити Карибське море на власне внутрішнє море, підпорядкування країн Карибського ба­сейну. У 60 — 70-х роках територіальна експансія проходила не тільки на американському континенті. Вона охоплювала райо­ни Тихого океану, Азії, Далекого Сходу. Військові експедиції спрямовувались до Японії (1853 р.), Тайваню (1867 р.), Ко­реї (1871 р.). Ці експедиції мали на меті відкрити райони для торгівлі, створити вугільні бази і порти. Готувалося підґрунтя для широкої колоніальної експансії в Китай, розроблялася доктрина «відкритих дверей і рівних можливостей». На початку 70-х років починається перехід до монополістичної стадії розвитку капіталізму.

На початку XIX ст. у країнах Центральної та Південної Америки склалася сприятлива ситуація для визвольного руху. Іспанська імперія, що розпадалася, не мала у своєму розпорядженні достатньо сил для захисту власних колоніальних володінь від сильніших конкурентів: Великої Британії, Франції і США.

Боротьба за незалежність поєдналася в Латинській Америці зі збройними виступами безземельного селянства проти фео­дальних латифундистів. Селянські маси виявилися основною рушійною силою визвольної революції. У ній активно брали участь поміщики, купці, буржуазія, що зароджувалася. Іспанські та португальські колонізатори були вигнані, й утво­рилися самостійні держави.

Національно-буржуазні за своєю сутністю революції лік­відували колоніальний режим і звільнили шлях для розвитку капіталізму. Проте країни Латинської Америки продовжува­ли бути об'єктом безупинного суперництва Великої Британії, Франції і США, що зумовило їх залежність від цих країн.

Поряд з експортом товарів наприкінці XIX ст.. помітно виріс і обсяг капіталів, що вивозяться. Особливо вигідними були інвестиції в слаборозвинені країни через дешевизну сировини і робочої сили. Основні обсяги капіталів направлялися в Канаду, Мексику, країни Латинської Америки. Насамперед США почали активно втручатися в економічне і політичне життя латиноамериканських країн на основі «доктрини Монро» у сполученні з панамериканізмом, що означало об'єднання всіх латиноамериканців проти ко­лоніального тиску Іспанії. Поряд з цим США прагнули скоротити традиційну економічну присутність Великобританії в цьому регіоні. Першою спробою по­слабити англійський вплив стало скликання Міжамериканської конференції у Вашингтоні (1889), у якій взяли участь усі країни Латинської Америки. У ре­зультаті був заснований Міжнародний союз американських республік для взає­много обміну економічною інформацією. Але експансія США не обмежувалася лише дипломатичними зусиллями. Широко ви­користовувалася «фінансова колонізація», тобто економічне підпорядкування слабких латиноамериканських держав, які проте формально залишалися незалежними. До 1913 р. США встановили контроль над олов'яною промисловіс­тю в Болівії, мідною — у Чілі і Перу, фінансові групи Дж. Моргана та У. Грейса стали власниками Чілійсько - Андської залізниці. В економічну залежність потрапила Нікарагуа, (золоті копальні) Наприкінці XIX - початку XX ст.. американці підси­лили свою присутність у Мексиці. Інвестиції в мексиканську еко­номіку складали чверть всіх американських капіталовкладень за кордоном, американцям у Мексиці належало 58% підприємств з видобутку нафти, 78% — вугілля, 68% — з виробництву каучуку, 72% підприємств металургії, 80% залізниць. Сильний вплив «дипломатії долара» випробувала маленька Домініканська Республіка. США надали їй фінансову допомогу у рахунок виплати боргів деяким європейським країнам, що дозволило в 1905 р. контролювати фінансову, податкову і митну системи республіки. Республіка Гондурас одержала в 1911 р. від США позику під гарантії митних податків. У результаті її економіка стала «прив'язана» до США. За сприянні американського уряду шляхом злит­тя ряду торгових і плантаційних компаній у 1899 р. була утворена міжнарод­на монополія «Юнайтед фрут» («Банановий трест»), що поступово перетворила країни Центральної і Південної Америки у джерело дешевої аграрної си­ровини для США і поставила під свій контроль торгівлю фруктами, особливо бананами, у цьому регіоні. У результаті надходження значного обсягу американських інвестицій на початку XX ст. в залежність від США потрапляє Канада, що також стала аграрно-сировинним придатком багатої сусідньої країни. Британський торговий капітал був помітно витіснений у Бразилії, Колумбії, Венесуелі.

Іншим не менш важливим завданням було проникнення США в басейн Тихого океану. Тут використовувалися не тільки економічні методи, але і військова сила. Насамперед увагу США привернули Гавайські острови з їх зручним географічним положенням. На Гаваях океанські кораблі поповнювали запаси продовольства і питної води. У 1870—1880-х рр. американці розгорнули активну торгівлю з Гаваями на ос­нові укладеної в 1876 р. угоди, що перетворилася у прямий грабіж природних багатств, оскільки традиційні сільськогосподарські культури (рис і цукор) вивозилися за безцінь, приносячи американцям величезні прибут­ки. У результаті жорстокого відношення до місцевого населення наприкінці XIX ст.. з 300 тис. корінних гавайців залишилося лише 35 тис. При цьому американці пильностежили, щоб острови не заполонили китайські іммігранти. Після перевороту 1893 р. була підписана уго­да, у якій Гаваї розглядалися «складовою частиною Сполучених Штатів». У 1898 р. Конгрес США закріпив анексію Гавайських островів, надавши їм ста­тус одного зі своїх штатів лише в 1959 р.

У 1898 р. адміністрація У. Мак-Кінлі почала війну з Іспанією, використавши як привід «захист» національно-визвольного руху на Кубі. Але в дійсності війсь­ковий конфлікт був обумовлений економічними інтересами американських ба­нківських і промислових компаній, що на той час майже цілком контролювали виробництво й експорт у багато країн світу головних сільськогосподарських культур Куби — цукру і тютюну. Іспанія намагалася за допомогою митної полі­тики захистити позиції свого капіталу, але не домоглася великого успіху. Іспано-американська війна тривала біля трьох місяців. В результаті Іспанія програла. У грудні 1898 р. у Парижі булоукладено мирний договір, за яким Іспанія, отримавши 20 млн. дол. «поступалася США Філіппінські острови, острови Пуерто-Ріко і Гуам.

Далі Сполучені Штати кинулися на Панамський перешийок. Спочатку америка­нці скупили за безцінь акції збанкрутілої французької компанії, що збиралася будувати Панамський канал, а в 1901 р. змусили Великобританію передати права на будівництво, експлуатацію і розпорядження каналом. Сенат Колум­бії, на території якої знаходився Панамський перешийок, не погоджувався під­писувати договір про канал. Було організовано заколот, спрямований проти уряду Колум­бії. У 1903 р. від Колумбії була відділена ча­стина території і проголошена Панамська Республіка. При цьому Сполучені Штати одержали виключне право на будівництво в цій країні каналу, залізниць і зведення військових споруджень уздовж каналу. За договором 1903 р. за США було навічно закріплене право використання зони Па­намського каналу, але в 1977 р. термін обмежено 1-м січня 2000 р.

Одночасно американці поширювали експансію на Далекому Сході, особливо у Китаї, що представляв собою величезний потенційний ринок для американських товарів. Ця країна вже була розділена на сфери впливу між великими європейськими дер­жавами. Серед інших далекосхідних пріоритетів США були Корея і Маньчжу­рія. З метою проникнення у регіон США у період російсько-японської війни (1904-1905 рр.) підтримували Японію у військовій, фінансо­вій та дипломатичній сферах. Американці постав­ляли Японії боєприпаси, зброю, пальне, паровози, вагони, продовольство й ін. Однак, закріпитися в Маньчжурії і Китаї не вдалося.

Таким чином, усього за 40—50 років, що пройшли після Громадянської війни, США перетворилися у могутню індустріальну державу, темпи економіч­ного розвитку якої були найвищими у світі. Це дозволило країні зайняти провідні позиції серед промислово розвинутих держав світу. На рубежі ХІХ - ХХ ст. став очевидним новий територіальний поділ світу, оскільки з'явилися молоді могутні держави, які ще не мали колоній і вимагали "справедливого" перерозподілу сфер впливу. Це викликало мілітаризацію економік провіднихкраїн і подаль­ше загострення міжнародних відносин.

На початку XX ст. боротьба за сфери впливу впритул наблизилася до військового конфлі­кту. У світі сформувалися два військово-політичних блоки — Антанта на чолі з Великобританією і Троїстий союз на чолі з Німеччиною, що посилено готувалися до війни.

Розкриваючи причини виникнення світової кризи 1929—1933 рр. необхідно наголосити, що епоха «вічного американського процвітання» закінчилася раптово. Катастрофу, що насувається, ні політики, ні економісти не змогли помітити чи запобігти. Економічний підйом закінчився в 1929 р., коли американська економіка опинилася у найглибшій кризі за усю історію країни. Початок кризи ознаменувався раптовою загальною біржовою панікою24 жовтня 1929 р. і стрімким падінням курсу акцій на Нью-Йоркській біржі, за що цей день одержав назву «чорний четвер». Тоді було продано12,8 млн. акцій, (в 1,5 рази більше, ніж звичайно). Через кілька днів, у «чорний понеділок» 29 жовтня, було продано 16,4 млн. акцій. У результаті почалася масовий відтік європейських капіталів з Нью-Йоркської біржі, а курс долара став швидко падати. Падіння курсу акцій торкнулося від 15 млн. до 25 млн. американців, більшість яких розорилися. Цей процес не припинявся три роки. Загальний обсяг промислового виробництва у 1933 р. скоротився впорівнянні з 1929 р. на 46%, досягши рівня 1911 р. Особливо сильно криза позначи­лася у важкій промисловості, оскільки в даному секторі рівень монополізації був вищим і фірми, зменшуючи обсяги виробництва, прагнули не допустити різ­кого падіння цін та зниження прибутків. Випуск автомобілів скороти­вся на 80%, виплавка чавуна — на 79,4%, сталі — на 76%, виробництво прокату — на 74%, видобуток вугілля — на 42%. Влітку 1932 р. виробництво сталі знаходилося на рівні 1901 р., чавуну— 1896 р. Обсяг внутрі­шньої роздрібної торгівлі зменшився в два рази, а експорту й імпорту — відпо­відно на 75% і 70%.

Загострення проблеми кредитування викликало масові банкрутства: протягом 1929—1933 рр. розорилося більш 110 тис. торгових і про­мислових фірм, 19 великих залізничних компаній, 5,7 тис. банків і мільйони їх вкладників. Тільки в 1932 р. збитк