Соціально-екологічна культура особистості та соціально-екологічна культура епохи

Екологічна культура -це тип життєдіяльності людини, що успадковується, та їївзаємовідносин з навколишнім середовищем- Екологічна культура є, за своєю суттю, своєрідним «кодексом поведінки», що лежить в основі екологічної діяльності та екологічної поведінки- специфічною рисою екологічної культури є те, що вона не утворюється стихійно

Головною специфічною рисою екологічної культури є те, що вона не утворюється стихійно, а виникає шляхом формування умов, що сприяють розгортанню її принципів та спеціальним видом діяльності - екологічним вихованням.

51. Соціально-екологічне виховання

Екологічне виховання - це цілеспрямований вплив на особистість на всіх етапах її життя за допомогою розгорнутої системи засобів та методів, що має на меті формування екологічної свідомості, екологічної культури, екологічної поведінки, екологічної відповідальності. Одним з найважливіших завдань екологічного виховання є формування у природокористувачів, кожного громадянина і у суспільства в цілому стійких установок на раціональне природокористування, вміння бачити за вирішенням окремих проблем віддалені екологічні наслідки втручання в природні процеси, почуття відповідальності перед нинішніми та май­бутніми поколіннями за вплив власних дій на здатність природи бути середовищем існування людини.

Екологічне просвітництво - це перший ступінь в еко­логічному вихованні. Воно покликане сформувати перші, елементарні знання про особливості взаємовідносин суспільства та природи. Екологічна освіта - це психолого-педагогічний процес впливу на людину, метою якого є формування теоретичного рівня екологічної свідомості, що в систематизованому вигляді відображає різноманітні сторони єдності світу, закономірності діалектичної єдності суспільства та природи. Специфіка екологічної освіти полягає в тому, що вона повинна базуватися на принципі «випереджаючого відобра­ження». В свідомості людини повинна відбуватись постійна оцінка можливих наслідків, як безпосередніх так і майбутніх з позиції не тільки добробуту людини, а й гармонізації відносин у системі «суспільство-природа».

Метою екологічної освіти є озброїти людину знаннями в області природничих, технічних та суспільних наук, про особливості взаємодії суспільства та природи, розвинутії в ній здатність розуміти і оцінювати конкретні дії та ситуації. Екологічне виховання - психологом педагогічний процес, метою якого є формування у індивіда не лише наукових знань, а й певних переконань, моральних принципів, що визначають його життєву позицію та поведінку в області охорони оточуючого середовища та раціонального використання природних ресурсів

У системі екологічного виховання можна виділити такі основні напрямки:

Політичний.

Природничо-науковий

Правовий

Морально-естетичний

Світоглядний

Засоби екологічного виховання:

сім'ю, в якій відбувається первинна соціалізація індивіда, формуються основні риси особистості, тип світосприйняття і світоставлення; засоби масової інформації, що впливають на масову свідомість суспільства, дають актуальну екологічну інформацію, первинну інтерпретацію подій чи прийнятих рішень і тим самим формують громадську думку; неспеціалізовану освіту всіх щаблів - від дитячих садків до вищих навчальних закладів - де при викладанні практично всіх навчальних дисциплін повинна бути природоохоронна тематика, повинні формуватися основи знань природничих, технічних та соціальних знань, важливих в соціально-еко­логічному відношенні; спеціалізовану освіту, спрямовану на формування кадрів спеціалістів, що професійно займатимуться питаннями, пов'язаними з проблемами оптимізації та гармонізації взаємодії в системі «суспільство-природа»; систему екологічного законодавства, покликану вка­зувати на загальні орієнтири держави як виразника суспільних інтересів у галузі використання природних ресурсів, охорони природи, збереження придатного для життя і здоров'я людини природного середовища; карно-наглядову систему держави, завданням якої є формування переконання, що будь-які правопорушення в галузі природокористування та дотримання екологічних прав громадян будуть відповідно оцінені державою.

52. Соціально-екологічні цінності

Соціально-екологічні цінності значимі для процесу розвитку взаємовідносин суспільства та природи людськими та культурними явищами. Вони є результатом синтезу цінностей екологічних, соціальних і політичних і виступають результатом та основою підвищення ефективності екологічного виховання.

53. Соціально-екологічний імператив

Екологічний імператив - це сукупність умов взаємодії суспільства та природи, порушення яких буде мати ката­строфічні наслідки для людства. Він є усвідомленням об'єк­тивної необхідності рахуватись не просто з законами природи, а й з пред'явленими нам з її боку «технічними» умовами. Екологічний імператив виражає необхідність оцінювати наслідки будь-якої діяльності, пов'язаної з втручанням у природні процеси з точки зору загальних умов взаємовідносин суспільства та природи, збереження умов біологічного існу­вання людини.

54. Основні напрямки оптимізації системи „суспільство-природа”

Вихідним принципом для теоретичного вирішення даної проблеми є визнання нерозривної єдності людини та природи.

У подоланні цієї кризи існує кілька варіантів.

1) повернення до доіндустріальних способів виробництва. Цей варіант не вирішує проблему, а лише відтягує це вирішення в часі;

2) заміна біологічної основи існування людини. Цей варіант люблять розглядати письменники-фантасти з різним ступенем

наукоподібності, однак людство не має достатньо часу для його реального втілення (а також і особливого бажання);

3) «вмирання» людини в традиційному її розумінні як частини природи, що протистоїть цілому, шляхом корінної зміни способу реалізації людини самої себе.

основне соціальне замовлення в науці: забезпечити теоретичну розробку засад оптимізації природокористування.

проблема ефективності людської діяльності. Вона може бути визначена як співвідношення бажаного ре­зультату (мети) з отриманим. Ефективність діяльності визначається і ефективністю технології як способу її організації, тобто, чим більше спосіб реалізації відповідає можливостям досягнення поставленої мети, тим вищим буде ступінь відповідності їй отриманого результату. Найважливішою умовою підвищення ефективності людської діяльності є рівень уявлень про бажаний результат та можливі способи його реального досягнення, тобто рівень знань.

Оптимальність діяльності є співвідношенням способу організації людської діяльності з дійсними законами природи

Оптимізація відносин суспільства з природою означає поєднання елементів пристосування суспільства до природи з усе більшим посиленням елементів оволодіння нею на основі пізнання та практичного застосування її об'єктивних законів.Під опти-мізацією соціоекосистем слід розуміти створення в них таких оптимальних функціональних структур, які могли б забезпечити гармонійне поєднання антропогенних та природних компонентів та збереження динамічної рівноваги цих компо­нентів на основі речовинно-енергетичного балансу.

Основні етапи та напрямки оптимізації відносин у системі «суспільство-природа»:

1) на перших порах все більш широке застосування та систематичне вдосконалення очисних споруд на виробництвах, що забруднюють оточуюче середовище;

2) повсякчасна і повсюдна економія та збереження природ­них ресурсів: сировини, матеріалів, пального, енергії і т.д.;

3) поступовий перехід народного господарства на мало-відхідне, а потім і безвідхідне виробництво;

4) створення замкнених циклів колообігу речовини та енергії, що створюються людською природоперетворюючою діяльністю, або гармонійне «вписання» їх у природні колообіги.

Під оптимальним слід розуміти такий режим використання природних ресурсів, при якому найбільший економічний ефект досягається без перевищення гранично допустимих антро­погенних навантажень на геоекосистеми, що входять до функціональної зони території досліджуваної екосистеми.

55. Гармонізація системи „суспільство-природа”

Гармонія передбачає таку узгодженість, яка відповідає законам доцільності, опти-мальності та краси, являючи собою їх органічну єдність. Поняття гармонізація означає певне облаштування, впо­рядкування, тобто активність направлену на подолання розладу, досягнення узгодження, скріплення розірваного. Людина зречена на боротьбу з природним середовищем і, одночасно, на боротьбу з самою собою. Тим не менш у процесі боротьби можливе встановлення на кожному етапі взаємодії суспільства та природи більш чи менш гармонійного співвідношення соціальних та екологічних цілей та потреб, що, в свою чергу, є основою для гармонізації системи «суспільство —природа».

Абсолютній гармонії людини і природи стоїть на заваді фундаментальний характер діалектичної суперечності між цими двома частинами єдиної системи. Стосовно взаємодії суспільства та природи необхідно говорити не про рівновагу сил, а процесів, і гармонійність цієї взаємодії може полягати в неперервному процесі досягнення динамічної рівноваги та, одночасно, в її подоланні, без якого неможливий подальший прогресивний розвиток цивілізації.

56. Соціально-екологічна політика

Соціально-екологічна політика -це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку, і що передбачає оптимальну структуру виробничих сил, темпи, пропорції розвитку яких забезпечують відтворення природного середовища та гаран­тують суспільству економічне.процвітання та благополуччя.

соціально-екологічна політика є відображен­ням фактичного змісту відповідних видів регулюючої діяльності держави та її органів у сфері економіки і господарювання, освіти і культури, права та управління.

Мета соціально-екологічної політики полягає у забезпеченні гармонічної взаємодії суспільства та природи, в покращанні якості оточуючого середовища в процесі функціонування економіки за умови повного задоволення матеріальних,

духовних та екологічних потреб суспільства. В структурі соціально-екологічної політики сучасної держави можна виділити такі основні рівні - локальний, національний та глобальний.

Локальний рівень здійснення соціально-екологічної політики пов'язаний з гармонізацією відносин суспільства та природи в певних місцевих соціоекосистемах (міста, селища, села, окремого господарства).

Однак стратегічні рішення приймаються на більш високо­му - національному рівні. Держава виступає головним коорди­натором природоохоронної діяльності на своїй території. їй одній належить виключне право на застосування, в крайньому разі, навіть силових засобів для реалізації загальнонаціональних інтересів, в тому числі і соціально-екологічних. напрямки:

1) реалізація суб'єктами природокористування за сприяння та контролю з боку держави програми раціонального природо­користування, економії сировини, енергії та матеріалів;

2) корінна заміна характеру виробничої діяльності з точки зору екологічних наслідків, впровадження маловідходних та безвідходних, екологічно чистих технологій, замкнення циклів водоспоживання, екологічна безпека роботи підприємств, виробництво екологічно чистих продуктів харчування;

3) інформаційність та гласність екологічних експертиз, доступність екологічної інформації для всіх громадян держави;

4) формування екологічної свідомості та екологічної культури, екологічної відповідальності у всіх членів суспільства і, в першу чергу, у керівних працівників, які уповноважені приймати управлінські рішення;

5) участь у міжнародному співробітництві з соціально-екологічних проблем.

57. Об’єкт і суб’єкт соціально-екологічної політики

Соціально-екологічна політика -це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та формування оточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуванні законів його розвитку, і що передбачає оптимальну структуру виробничих сил, темпи, пропорції розвитку яких забезпечують відтворення природного середовища та гаран­тують суспільству економічне.процвітання та благополуччя. головним її суб'єктом є держава. Держава за своєю суттю є механізмом узгодження інтересів індивідів. Головним об'єктом соціально-екологічної політики є вся система соціоприродних відносин. Однак безпосереднім, через який здійснюється вплив на головний, об'єктом є економіка, людська природоперетворююча діяльність, від способу органі­зації якої і залежить характер пануючого в суспільстві ставлення до природи та вибір цілей, в тому числі і соціально-екологічних, його розвитку.

58. Основіні Інструменти здійснення соціально-екологічної політики

основні механізми:

1) виробничо-технічний потенціал соціально-екологічної діяльності, який включає сукупність матеріальних та духовних засобів суспільного виробництва (обладнання, технології і т.п.);

2) науково-інформаційне забезпечення, що включає в себе як самі знання про характер взаємовідносин суспільства та природи, про наслідки антропогенного втручання в природні

процеси і конкретний стан як глобальної, так і регіональних та локальних соціоекосистем;

3) механізм реалізації соціально-екологічної діяльності, в тому числі економічні важелі управління виробничою природо-перетворюючою діяльністю, система правових актів, що регулюють в масштабах всього суспільства соціоприродні відносини, соціально-екологічна культура суспільства.

4) механізм реалізації міжнародних, національних, регіо­нальних, галузевих та місцевих природоохоронних програм.

Маючи певні позірні переваги

- керівництво з єдиного центру, можливість взаємопогодження стратегій природоспоживання суб'єктів виробничої діяльності

- ця система виявилась надмірно залежною від волі конкретного управлінця і від можливих суб'єктивних управлінських помилок практично на всіх рівнях прийняття рішень, а чи то й навмисних шкідливих дій

59. Еколого-правова відповідальність

Відповідальність - філософсько-соціологічна категорія, що відображає об'єктивний, історично-конкретний характер взаємовідносин між особистістю, колективом, суспільством з точки зору свідомого здійснення пред'явлених до них взаємних вимог. У індивіда відповідальність формується як наслідок тих зовнішніх вимог, що до нього пред'являє суспільство, соціальна група, колектив. Ці вимоги, сприйнята засвоєні індивідом стають основою внутр.. мотиваціїого відповідальної поведінки,Внутр. Регулятор- совість. Типологія відповідальності:юридична, моральна та інші

Залежно від суб’єкту: Індивідуальна Групова Колективна

Правова відповідальність в галузі екології, як правило, визначається як особливий стан (вид) суспільних екологічних правовідносин, при якому правовими засобами забезпечується виконання відповідальними особами спеціальних обов'язкових вимог законодавства в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки чи застосування до винних осіб заходів державно-правового примусу.

форми:

1. Позитивна (активна) специфічна форма стану суспільних екологічних правовідносин, в яких активно реалізується спеціальна правосуб'єктність зобов'язаних осіб, що спрямована на виконання належних позитивно юридично значимих дій в галузі використання природних ресурсів, охорони навко­лишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

2. Негативна (ретроспективна) особлива форма суспільних відносин, в яких за допомогою правових норм та інших юридичних засобів забезпечується добровільне чи примусове виконання винними особами вимог екологічної безпеки, ефективне використання природних ресурсів, охорона навко­лишнього природного середовища або покладається обов'язкове виконання інших обов'язків за допущене екологічне право­порушення.

Щодо позитивної, най­важливішими є стимулятивна, аксіологічна, превентивна, а щодо негативної -превентивна, компенсаційна, каральна..

60. Специфіка екологічного права

Екол.право- інтегрована правова спільність яка об’єднує сукупн еоколого-правових норм що регулюють еокологічні право відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпеченя якості оточуючого середовища і гарантування еоколоічної безпеки, реалізації захисту екологічних прав та інтересів громадян

За допомогою екологічного права забезпечується екологізація технології в промисловості, січьському господарстві, енергетиці, будівництві, на транспорті, а також здійснення глибокої реформи існуючої практики природокористування, оскільки право - один з найактивніших засобів управління суспільством, стабілізуючий фактор в його житті.

Система екологічного права, в самому загальному вигляді, складається з п'яти основних частин:

• до першої частини відносять предмет, джерела та об'єкти екологічного права, включаючи загальну концепцію взаємодії суспільства і природи, форми прояву екологічного права, а також право власності і природокористування;

• другу складають механізм здійснення екологічного права, що включає концепцію механізму охорони природи, екологічне управління, нормування якості природного середовища і природокористування, екологічну експертизу і контроль;

• третю складає правова охорона оточуючого природного середовища та екологічних прав громадян в сфері економіки;

• четвертою є підстави і види екологічної відповідальності, включаючи форми відшкодування шкоди і методи попе­редження правопорушень;

• п'яту частину складають механізми міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища, включаючи договори, конвенції, міжнародні організації, інтернаціональні об'єкти природи.

види екологічного права:

• авторитарні: дозволяючі, санкціонуючі, погоджувальні, імперативні, обмежувальні, упереджувальні, заборонні, виключності.

• заохочувальні: альтернативні, автономні, диспозитивні, рекомендаційні, стимуляційні, ініціативні,

61. Предмет, методи, джерела екологічного права

предмет екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають між людьми в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення еко­логічної безпеки, які базуються на множинності форм власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище.

Джерела екологічного права - форми вираження еколого-правових норм - нормативні акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин.

формальні джерела екологічного права України

можна поділити на дві групи.

Джерело 1. _ закони. До першої відносяться закони України, що в свою чергу поділяються на такі групи:

1. Інтеграційні: Конституція України, закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» та «Про екологічну експертизу», Основи законодавства України «Про охорону здоров'я».

2. Диференційні: Земельний кодекс, Кодекс України «Про надра», Водний кодекс, Лісовий кодекс, закони України «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря» та ін.

3. Комплексні: закони України «Про природно-заповідний фонд», «Про виключну (морську) економічну зону», «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та ін.

Джерело 2. – підзаконні акти. Другу групу складають підзаконні акти: Постанови Верховної Ради України, Укази і розпорядження Президента України, урядові нормативні акти, галузеві нормативно-правові акти, локальні нормативно-правові акти. Методи здійснення екологічного права - передбачені еколого-правовими нормами способи і прийоми, що спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих відносин в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екобезпеки громадян.

Методи: Авторитарні(дозволяючі санкціонуючі погоджувальні імперативні обмежувальні упереджу вальні заборонні та метод виключності) Альтернативні автономні диспозивні рекомнедаційн стимуляційні ініціативні метод еоколлог-експортинх оцінок

62. Принципи і функції екологічного права

Принципи екологічного права - вихідні засади та загально­обов'язкові правила, зафіксовані в регулятивних та природо­охоронних еколого-правових нормах, що спрямовані на досягнення мети екологічної політики України.

1. Загальноюридичні принципи: гуманізму; невідворотності иокаряння за екологічні правопорушення; пріоритетність захисту життя тя здоров'я громадян; гласність і демократизм прийняття екологічно значимих рішень; компенсаційність шкоди, завданої порушеннями; поєднання стимулюючих та репресивних засобів; міждержавне співробітництво, пріо­ритетність норм міжнародного екологічного права.

2. Спеціальні принципи поділяються на:

• міжгалузеві - пріоритет вимог екологічної безпеки; гарантія безпечного для життя і здоров'я стану природного середовища; превентивність екоправових заходів; орієнтація на формування екологічної свідомості, культури та відпо­відальності, узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів; міждисциплінарний характер.

• внутрішньогалузеві - обов'язковість дотримання встанов­лених лімітів природокористування; збереження біорізно-манітності природних об'єктів, різноманітність форм власності; безоплатність користування загальними і платність використан­ня спеціальних природних ресурсів, комплексність і ефективність використання ресурсів, множинність правових форм викорис­тання природних ресурсів.

Функції екологічного права:

• загальні -регулятивна, виховна, превентивна, охоронна;

• с пеціальні - екологічна, природоохоронна, антропозахисна

63. Система екологічного законодавства України

Система екологічного законодавства України включає:

1. Конституційне регулювання екологічних відносин, яке закріплює найбільш важливі форми та принципи використання природних ресурсів, декларує основні екологічні права громадян, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки у процесі реалізації функцій різних державно-правових структур розподілу влади.

2. Еколого-правове регулювання, що базується на нормах Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навко­лишнього природного середовища», своєрідної «екологічної конституції», що передбачає мету, завдання, принципи та механізми забезпечення ефективного природокористування, охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки в Україні. Забезпечення екологічних прав громадян, їх об'єднань та законних інтересів держави, юридичних осіб передбачається низкою інших законів та підзаконних актів, найбільш важ­ливими з яких є: Закон України «Про екологічну експертизу» (1995), Земельний кодекс (2001), Водний кодекс (1995), Лісовий кодекс (1994), Кодекс України про надра (1994), закон України «Про тваринний світ» (1993), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про природно-заповідний фонд» (1992) тощо.

3. Регулювання екологічних правовідносин еколого-правовими нормами різних галузей законодавства у сфері здійснення широкого кола діяльності - законотворчої, виконавчо-розпоряд­чої, науково-технічної, підприємницької, зовнішньо-кономічної тощо, спрямованої на впровадження системи еколого-правових вимог у процесі їх здійснення щодо використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки, і дозволяє збалансувати правову систему України під кутом зору екологізації її галузей та окремих правових інститутів.

4. Підзаконні акти міністерств і відомств, які конкре­тизують положення державних законів у діяльності конкретних природокористувачів, регулюють їх діяльність, пов'язану з впливом на стан оточуючого навколишнього середовища.

5. Локальні підзаконні акти органів місцевого самоуправ­ління, що встановлюють норми природокористування на

відповідних територіях, виходячи з існуючих загальнодержавних нормативів та законодавчої бази у межах власної компетенції.

6. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифіко­ваних ВРУ міжнародних конвенцій на рівні ООН, ЄС, дво- та багатосторонніх угод України з іншими державами світу з надан­ням пріоритету міжнародним еколого-правовим нормам у процесі реалізації (застосування), сприяння гармонізації екологічного законодавства із принципами права світового співтовариства, трансформування засад еколого-правового регулювання на рівень міжнародного публічного та приватного права.

7. Регулювання екологічних правовідносин нормами забез­печувальних галузей законодавства, які визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до дисциплінарної, майнової та кримінальної відповідальності.

64. Екологічні права та обов’язки громадян України

Екологічні права громадян України - це сукупність юридичних можливостей і засобів, які спрямовані на задово­лення потреб громадян в галузі використання природних ресурсів, охорони оточуючого середовища і забезпечення екологічної безпеки, реалізації екологічних інтересів громадян.

Екологічні інтереси громадян -природні і соціально об­умовлені потреби осіб у галузі використання природних ресурсів, які витікають із змісту екологічного законодавства і не забезпечені в сучасний період системою юридичних норм захисту.

Види екологічних прав:

1) Галузеві:

• право на безпечне життя і здорове навколишнє середовище;

• право на отримання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я людей;

• право на участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

• право на участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

• па здійснення загального та спеціального природо­користування.

2) Міжгалузеві:

• право на участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та пропозицій до державних та громадських органів, установ, організацій з цих питань;

• право на отримання екологічної освіти;

• право на об'єднання в громадські природоохоронні формування;

• право громадян на подання до суду на державні органи, підприємства, установи, організації та громадян про відшко­дування шкоди, заподіяної здоров'ю і майну внаслідок не­гативного впливу на навколишнє природне середовище.

Основними аспектами гарантій прав громадян на екологічну безпеку є: політичний, економічний, організаційний, науково-технічний, технологічний, освітньо-виховний, державно-правовий тощо.

Обов'язки громадян України в галузі охорони природи та природокористування, забезпечення екологічної безпеки та прийнятного для життя і здоров'я людей стану оточуючого природного середовища:

Загальні -передбачені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»:

• берегти природу, охороняти, раціонально використо­вувати її багатства;

• здійснювати діяльність з дотриманням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів та лімітів природокористування;

• не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

• вносити плату за спеціальне природокористування;

• сплачувати штрафи за екологічні правопорушення.

Спеціальні - передбачені системою екологічного законо­давства, що випливають з умов права власності на природні ресурси, природокористування і реалізації громадянами еконебезпечної діяльності:

майнові:

• своєчасно вносити плату за забруднення навколишнього природного середовища та понадлімітне використання при­родних ресурсів;

• ефективно використовувати природні ресурси, здій­снювати комплекс заходів по їх відновленню;

попередження негативного впливу діяльності на стан навколишнього середовища (за­бруднення, засмічення, виснаження);

• запроваджувати новітні технології, устаткування та методи діяльності, які неспроможні негативно впливати на стан природного середовища і здоров'я людей;

• компенсувати витрати на проведення екологічних експертиз;

немайнові:

• отримувати дозволи на здійснення діяльності, що може негативно впливати на стан природного середовища і здоров'я людей;

• передавати небезпечні в екологічному відношенні господарські та інші об'єкти на екологічну експертизу;

• дотримуватись висновків та рекомендацій державної екологічної експертизи;

• надавати органам екологічного контролю відомості про характер небезпечної для довкілля та життя і здоров'я людей діяльності;

•здійснювати первинний облік використання природних ресурсів, викидів і скидів;

• узгоджувати діяльність, що може завдати шкоди здоров'ю людей та природному середовищу, з іншими суб'єктами;

• оволодівати знаннями в області охорони природи, раціонального природокористування, взаємодії суспільства та природи та практичними навичками їх реалізації;

• дотримуватись правил і вимог правових режимів те­риторій і об'єктів;

• сприяти діяльності органів екологічного контролю;

• виконувати розпорядження органів державного еко­логічного контролю.

 

 

65. Взаємодія суспільства та природи в первісному суспільстві

в історії розвитку взаємовідносин суспільства та природи, взявши за критерій пануючий спосіб організації людської діяльності, можна вичленити такі основні етапи:

• етап природоподібної людської діяльності - період присвоєння готових продуктів природи, коли людина діє у своїх зовнішніх проявах як і будь-яка інша жива істота;

етап природозгідної людської діяльності - період, коли в результаті накопичення знань про природу, людина переходить до пристосування природного середовища до своїх потреб і відтворює необхідні їй компоненти природи, узгоджуючи свої запити з пізнаними вимогами природи;

етап «неприродної»(індустріальної) людської діяльності -період, коли з'являються машини і людина намагається підкорити природу, проголошуючи себе її «царем»(власне період фор­мування та розгортання глобальної екологічної кризи, викликаної антропогенним втручанням у природні процеси і виникнення загрози глобальної екологічної катастрофи).