2017-11-01
428
Докласичний період розвитку української національнох філософії розпочинається з прийняттям християнства на протоукраїнських землях за перших київських князів.
Насамперед потрібно чітко усвідомити, що термін «Київська Русь» впроваджується російськими істориками у першій чверті ХIX ст. Мотиви такого впровадження суто ідеологічні, а саме: формувати ідеологему про не розрив-ність династичної спадкоємності московських царів. Мовляв, спочатку була Новгородська Русь (з центром в Новгороді), пізніше – Київська Русь (з центром в Києві), а тепер – Велика Русь з центром у Москві. Саме тому в наукових публікаціях, коли йдеться про українські землі, коректніше використовувати термін «Русь». Саме цим терміном позначалися проукраїнські землі в літописних джерелах. Ця назва також спотворено відтворює назву народу, котрий жив на українських землях, але більш історичніша.
Сьогоднішній розвиток історичної науки дає підставу стверджувати, що під географічним терміном «Руська земля» розумівся чітко окреслений ареал розселення слов’янського народу, котрий в VI ст. н.е. сірійський автор називає «рос», а готи – «росомани». «В готському і аланському середовищі слово «росомони» (варіант «росомани») означало «люди рос», що дозволяє нам пригадати свідчення сірійського автора VI ст. про народ “РОС” десь на північно-захід від землі амазонок, локалізованих в Приазов’ї, на місці остроготів» [17, с. 38], – пише Б. Рибаков. Як бачимо, словом «росомани» готи називали людей роського походження.
Виникає лише одне запитання: чому народ протягом тисячоліть зветься «рос», а починаючи з ІХ ст. представники князівської знаті вперто цей самий народ називають «рус»?
Відповідь очевидна: руські, вихідці з варяг, прийшовши на наддніпрянські, роські землі, свідомо і цілеспрямовано насаджують термін «рус» замість терміну «рос». Близкість фонетичного звучання слів «рус» і «рос» послабляє опір проникненню і приживленню цього терміну серед роського населення. Окрім цього, термін «Русь» прижився ще і тому, що роський народ знаходить дуже мелодійну і глибоко символічну самоназву – Україна, як спомин про Загадковий Край, Країну Богів. Не випадково у верхів’ях річки Рось проходять Священні Шляхи, згадка про які була досить поширеною серед еллінів. Чи не розповідали люди, котрі повернулися з Борисфену, про чарівну країну, про край Богів, а розповіді їх так зачаровували греків, за що докоряє афінянам Арістотель? Про це опосередковано пише і С. Соловйов: «…для римлян ця країна залишилася украйною світу, котру покинули люди і боги» [21, с. 76]. Це зауваження досить слушне. Справа в тому, що дід засновників Риму (Ромула і Рема) був з Наддніпрянщини. Покидаючи свою країну, він взяв із собою лише оберіг у формі фалоса, як згадку про своє божественне походження. Про божественне походження праукраїнців пише і Геродот у своїй «Історії»: «Першим жителем цієї ще незаселеної тоді країни був чоловік по імені Таргітай. Батьком цього Таргітая, як говорять скіфи, були Зевс і дочка ріки Борисфена» [6, с. 188]. Зевс у еллінів вважався найвищим божеством. Отже, від цього найвищого Бога і жінки роського племені пішов праукраїнський народ.
Заслуговує уваги також свідчення Геродота про скіфів, котрі вважали себе молодшим із аборигенних народів на землях Південної України.
Скіфські поселення були поширені навіть за межами сучасної України, а саме – в Курській, Воронезькій та інших сучасних областях Російської Федерації. Тому цілком коректно говорити, що скіфи, на певному історичному етапі, являлися аборигенним населенням в ареалі розселення українців. Отже їх свідчення є вагомим аргументом для розуміння праукраїнської історії.
Походження скіфів, згідно їхнього міфу, який передає Геродот, наступне: від верховного божества Зевса у дочки Борисфена народився Таргітай. У нього було троє синів – Ліпоксаіс, Арпоксаіс, Колаксаіс. При їх царюванні з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша. Першим побачив ці предмети старший брат. Але тільки він підійшов, щоб підняти їх, як золото було охоплене полум’ям. Тоді він відступив, а до них наблизився середній брат. І знову золото було охоплене полум’ям. Жар відігнав обох братів. Але коли підійшов наймолодший брат, то полум’я погасло і він відніс золото до себе в дім. Відчуваючи перевагу молодшому, брати визнали його царем. Від цих братів пішли різні скіфські племена. Від старшого – авхати; від середнього – катіари і траспії, від молодшого – паралати. Всі племена носили загальну назву сколоти, тобто царські, а греки називали їх скіфами. Від часу першого царя Таргітая до вторгнення в їх землю Дарія, а відбулося воно в 514 році до н.е., пройшло 1000 років. Так скіфські міфи оповідають про походження свого народу.
Скіфи також розповідають, що «…народ їх – молодший за всіх» [6, с. 188] серед аборигенних народів на праукраїнських землях. Таке визнання засвідчує той історичний факт (який і закарбувався в генетичній пам’яті народу), що вони прийшли на ці землі пізніше інших. Визнавши цю землю своєю, скіфи почали забувати прадавні корені свого походження і перейняли міф про творення Богом людини, народу, який жив на цих землях до них. Лише подібне культурне нашарування могло породити у скіфів міф про своє небесне походження. «Історичний факт – це підкорення паралатами інших скіфів; походження паралатів від меншого брата вказує знову на те, що паралати прийшли пізніше зі сходу і тому залишилися кочувати на берегах Дону, підкоривши собі племена, спершу прийдешні і поселені далі на заході, біля Дніпра» [21, с. 78], – пише С. Соловйов.
Міф скіфів про своє походження може бути витлумачений більш чіткіше через співставлення його з міфом понтійських греків, який передає С. Соловйов. «В ньому говориться, що Геркулес прийшов у країну, яка пізніше була заселена скіфами, а тоді вона була пустинною. Там його застав вітер і холод, він загорнувся в шкіру лева і заснув. Прокинувшись Геркулес побачив, що коні, яких він залишив пастися, зникли; він почав шукати їх по всій країні і коли прийшов у лісову припонтійську область Болею, то знайшов у печері страхіття, єхидну, напівжінку і напівзмію. На запитання Геркулеса єхидна відповіла, що коні в неї, проте вона не віддасть їх доти, поки він не погодиться мати з нею зв’язок; Геркулес вимушений був виконати її бажання; плодом цього зв’язку було троє синів: Агатирс, Гелон і Скіф, із котрих останній, як самий гідний син Геркулеса, залишився володарем країни і родоначальником царів скіфських. Цей міф є видозміненням першого» [21, с. 78–79], – зазначає С. Соловйов.
Зауважу, той факт, що його передають самі греки, котрі проживали на північних берегах Понту (Чорного моря), не дає підстави вважати міф греків більш достовірнішим, аніж міф скіфів. Проте необхідно звернути увагу на те, що в останньому виданні праці Геродота «Історія», на яке даються посилання в праці, цей міф передається дещо інакше, аніж у С. Соловйова. В ньому говориться, що Геракл, женучи биків Геріона прийшов у країну, яка лише пізніше була заселена скіфами, а тоді вона була пустельною. Там його застала негода і холод. Загорнувшись у шкуру свині, він заснув. Прокинувшись, Геракл побачив, що запряжні коні, яких він залишив пастися, зникли. У пошуках коней він виходив усю країну і коли прийшов у землю, що звалася Гілея, то знайшов в печері змішану істоту – напівдіву і напівзмію. Верхня частина тіла була в неї жіночою, а нижня – зміїнною. Геракл з подивом запитав, чи не бачила вона його коней. На запитання Геракла жінка-змія відповіла, що коні у неї, проте вона не віддасть їх доти, поки він не вступить з нею в любовний зв’язок. Геракл виконав бажання жінки, проте вона барилася віддавати коней, прагнучи якомога довше утримати біля себе велетня, а він із задоволенням пішов би від неї з кіньми. В результаті цього любовного зв’язку народилося троє синів. Геродот так передає «звільнення» Геракла: «Нарешті жінка віддала коней зі словами: “Коней цих, що прийшли до мене, я зберегла для тебе: ти віддав тепер за них викуп. Адже у мене троє синів від тебе. Скажи ж, що мені з ними робити, коли вони підростуть? Чи залишити їх тут (адже я володію цією країною), чи відіслати до тебе?». Геракл відповів: «Коли побачиш, що сини змужніли, то краще всього тобі зробити так: подивись, хто з них зможе ось так натягнутит мій лук і оперезатися цим поясом, як я тобі показую, того залиш жити тут. Того ж, хто не виконає моїх вказівок, відішли на чужбину. Якщо ти так вчиниш, то і сама залишишся задоволена і виконаєш моє бажання» [6, с. 189].
Коли діти виросли, мати дала їм імена. Одного назвала Агафірсом (на мій погляд С. Соловйов дає більш точний переклад, а саме – найстаршого сина називає Агатирсом), другого – Гелоном, а наймолодшого – Скіфом. Пам’ятаючи вказівки Геракла, мати поставила перед ними завдання. Агафірс і Гелон не могли впоратися з ним. Тому мати вигнала їх з країни, а молодший син, Скіф, котрий впорався із завданням батька, залишився в країні. Від Скіфа і пішов родовід скіфських царів.
Як бачимо, відмінності між перекладом С. Соловйовим праці Геродота «Історія» і сучасним виданням цієї ж праці, хоча й невеликі, але помічати їх потрібно. На них буде звернута увага дещо пізніше, адже значно важливішим для з’ясування праукраїнської історії є знаходження спільного в міфі скіфів і міфі еллінів (греків).
Виокремлю найголовніші спільні проекції міфу скіфів та міфу елінів за Геродотом: а) Таргітай – це син найвищого божества (Зевса) і дочки Борисфена; б) від Геракла і напівжінки походять три братні народи – агафирси, гелони і скіфи. Які це народи? Скіфи – наймолодші. Про них історична наука знає достатньо. Загадковими є лише гелони і агафирси. Гелони, як стверджує Геродот, це елліни, котрі поселилися серед будинів. «Будини – велике і багаточисельне плем’я; у них світлоголубі очі і риже волосся. В землі їхній знаходиться дерев’яне місто під назвою Гелон. Кожна сторона міської стіни має довжину в 30 стадій. Міська стіна висока, вся дерев’яна. Із дерева побудовані також будинки й святилища. Адже там є святилища еллінських богів зі статуями, вівтарями і храмовими будівлями з дерева, спорудженими за еллінським зразком. Кожні три роки будини влаштовують свята на честь Діоніса і приходять у вакхічну нестяму. Жителі Гелона здавна були еллінами» [6, с. 214], – пише Геродот. Але як вони можуть бути братами (причому старшими скіфам і молодшими агафирсам)? Суцільна історична загадка, розгадку якої може дати лише відповідь на питання: хто такі агафирси?
По-перше,почнемо з того, що історики довгий час шукали залишки м. Гелон у Причорномор’ї, Криму, а знайшли їх у Полтавській області! Це найновіша наукова сенсація в археології. Отже, елліни, виходить, були все ж таки автохтонним населенням України.
По друге,на думку греків, агафирси – це найстарше автохтонне плем’я на території розселення українців, адже Агафирс є найстаршиим сином Геракла.
По-третє,слово «Агафирс» було утворене шляхом заміни букви «т» на губну «ф». Отже слово «Агафирс» праукраїнською мовою могло звучати як «Агатирс». Не випадково С. Соловйов саме так перекладає Геродота.
По-четверте, слово «Агатирс» могло бути утворене шляхом відкидання першої приголосної, губної «б». Такі випадки у слов’янських мовах дуже поширені. Отже, спочатку слово «Агатирс» могло звучати як «Багатирс». Для такого звучання є достатньо підстав. У богатиря Геракла, героя – напівбога, міг народитися лише богатир. Тим більше, що він є первістком. Отож ім’я старшого сина могло звучати не Агатирс, а Багатирс.
По-п’яте,в слові «Багатирс» буква «а» є зрусифікованою формою української «о». Отже «Багатирс» українською вимовою звучить як «Богатирс».
По-шосте, первісток є спільним дитям Геракла (напівлюдини, напівбога) і земної жінки, котра зуміла його причарувати. Земній, простій жінці це не під силу. Таке під силу лише хитрій жінці, напівжінці і напівзмії. Грецькі поселенці, які завжди пишалися Гераклом і його діями, не могли второпати, як їхнього героя, напівбога, змогла причарувати проста, земна жінка. Тому і «нагороджують» її такими епітетами – «напівзмія», «єхидна», «чудовисько» тощо. Зверну увагу – у напівзмії тіло складається з двох частин. Верхня частина тіла (від пояса) – людська, а нижня (чим спокусила Геракла) – зміїнна. По-сьоме, спільне дитя повинне нести в своєму імені інформацію про обох своїх батьків. «Богатирс» – означає син богатиря Геракла. А хто ж його мати? Чи є в слові «Агафирс» свідчення про матір сина? На мій погляд, є. Слово «Агафирс» через «Агатирс» має звучати як «Агатирос». Голосна буква «о» зникає при перекладі імені з роської (давньоукраїнської) мови на грецьку. Отже, ім’я «Агафирс» насправді має звучати «Богатиррос», що в перекладі означає – син богатиря Геракла і жінки роського роду.
По-восьме, зверну увагу також на те, що Геракл і напівжінка спілкуються між собою як рівний з рівним. Це засвідчує, що любовний зв’язок був не примусовим, а добровільним. Можливо в інших інтерпретаціях напівжінку називають єхидною, чудовиськом і т.д., але ці «ймення» від ревнощів греків, за свого героя, котрий закохався в просту земну жінку чужого роду. Насправді ця жінка також знатного роду, адже вона володіла країною, в яку прибув Геракл.
По-дев’яте, більш продуктивніше і глибше зрозуміти міф греків про Геракла можна через міф про Таргітая. Зауважу, що міф скіфів про Таргітая більш давній, аніж міф понтійських греків про Геракла.
Згідно міфу скіфів Таргітай – це син найвищого грецького божества – Зевса і дочки р. Борисфен. Хто ж такий Борисфен? Можуть бути різні інтерпретації. Але завжди потрібно пам’ятати, що на берегах Дніпра, протягом тисячоліть проживали люди племені «РОС», котрих у готських джерелах називають «росомани», а у візантійських – «росами». Про народ «Рош» свідчить також Езекілія. Пам’ятаючи це, можна висунути версію, що слово Борисфен можна витлумачити як назву племені, адже в іменні повинен бути зафіксований родовід племені. Спробуємо це зробити.
Слово Борисфен могло звучати як Боресфен, або як Боросфен. При такій інтерпретації з’являється вказівка на родовідну племені Бо-рос-фен. Залиша-ється витлумачити лише закінчення фен. Губна «ф» може легко утворитися шляхом більш різкішої артикуляції в грецькій мові звуку «в» української фонетики. Таким чином грецьке слово Борисфен могло звучати українською як Бо-рос-вен. Залишається витлумачити перетворення звуку «е» в грецькому слові «боросфен» на букву «і» української фонетики й отримаємо слово-судження Бо-рос-він. Тобто, словом Борисфен греки, та іншими народи, відтіняли ті характерні ознаки, якими роси виділялися від інших народів. Бо роси вони – ось потаємний смисл слова Борисфен.
Які ж ознаки виокремлювали росів від інших народів? Саме про це і говорить скіфський міф про Таргітая, сина Зевса та дочки роського народу.
Найпершою є ознака про божествене походження народу, адже Таргітай є сином найвищого божества – Зевса. Напевно згадка про родовід від Зевса і закарбувалася в історичній пам’яті українського народу. Зокрема, в українській міфології підкреслюється, що українці – Дажбожі онуки. Не сини, а саме онуки найвищого Божества – Дажбога. Отже вони є продовжувачами Божого роду.
Другою є ознака, що роська земля – це Божа земля. Не випадково у верхів’ях річки Рось проходять Священі Шляхи, згадка про які була досить поширеною серед еллінів. Звідси можна витлумачити і назву «Україна». Україна – це край який чомусь покинули Боги. Але Вони там перебували! Тобто, Україна – це Країна Богів. Напевно тому афіняни цілими днями слухають ча-рівні повісті та розповіді людей, котрі прибули з Борисфену, адже прибули вони з Країни Богів.
Можна досить широко інтерпретувати й уточнювати висловлені думки, але вони відведуть від основної теми. Тому залишу подальшу інтерпретацію для самостійного опрацювання. Скажу лише, що вони тісно пов’язані з біблійним витлумаченням священної історії, зокрема з легендою про створення світу та її інтерпретацією в українській міфології. Зокрема, потребують досить серйозного витлумачення міфологічні перекази українців про те, що не Бог, а сатана створив людину. Ці перекази зберігалися протягом тисячоліть. Не випадково руський літописець вказує, що волхви говорили: «Бог мывься в мовницы и вспотився, отерься ветьхом и верже с небесе на землю, и распреся сатана з богом, кому в нем створити человека? и створи дьявол человека, а бог душу в не влоди; тем же аще умрет человек, в землю идет тело, а душа к богу» [16, с. 76]. С. Соловйов вважає, що ці вірування були притаманні фінським племенам і їх принесли в Ростовську область фінські волхви [див.: 21, с. 287]. Але чітко виражена українська вимова дає підставу поставити під сумнів думку історика і віднести ці вірування до українських, а не фінських. Цими словами завершимо аналіз вказаного відгалуження від основної теми і повернемося до розмірковувань Геродота про агатирсів, хоча висловлені думки залишають багато питань без відповіді. Він пише: «Агафірси – найізніженіше плем’я. Вони звичайно носять золоті прикраси і спільно сходяться з жінками, щоб всім бути братами і як рідні не заздрити і не ворогувати між собою. В останньому їх звичаї зхожі з фракійськими» [6, с. 213]. Така характеристика може здатися хибною. Згадаймо «Повість минулих літ» і ту цнотливість, яка, на думку літописця, притаманна полянам, особливо щодо жінок: «Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками» [9, с. 8].
До думки Геродота про агафирсів потрібно віднестися як до солідного історичного свідчення, яке не можна відкинути немовби отой камінчик, що попав у сандалію і муляє. Його потрібно витлумачити. Спробуємо це зробити.
У міфах подаються ментальні потяги народу. Тому міфи потребують всебічного, скрупульозного і ґрунтовного тлумачення. Зокрема, свідчення Геродота може бути зрозумілим за допомогою легенди про розселення праукраїнців на Богом дарованій їм землі. Суть цієї легенди така. Давним давно це було, коли Бог розподіляв землю серед усіх народів. Розподілив Він майже всі землі, залишилося лише наділити славних людей – слов’ян, серед яких Він намірявся жити. Поряд себе Він поселив добрих людей – сябрів, кривих і злих душею поселив на півночі, а лихих, подалі від Себе – біля моря. Для Себе залишив найкращі землі... (Тож не випадково про ці землі залишилася згадка навіть у греків. Це землі, де проходять Священні шляхи). Коли увесь розподіл був завершений і Бог хотів уже відпускати народи по своїх землях, прибігає до нього чорняве, карооке дівчисько і промовляє:
«І я хочу землі. Хочу хатинку собі на ній поставити, садочок посадити і земельку обробляти та квітами її уквітчувати».
Здивувався Бог такій оказії і запитує в неї:
«А де ти була до цього, красуне, що запізнилася на розподіл?»
«Я Батьку своєму небесному молилася, тому і запізнилася», – відповіла чорноброва красуня, не розуміючи того, що розмовляє з Богом.
Сподобалася її відповідь Богу і Він промовив: «Гаразд, Я наділяю тобі ті землі, які Собі залишав. Тільки дивися, щоб ніколи і ні при яких обставинах не полишила їх, а за справами небесними не забувала земних і дбайливо обробляла даровану тобі землю».
Глибоко запали останні Божі слова у серце і душу дівчини. Пестить вона землю своїми руками, обдаровує серцем і дзвінкими та мелодійними, як Боже слово, піснями.
Не одне тисячоліття промайнуло відтоді. За земними турботами з роками призабула дівчина про свого Батька небесного. Стала молитися чужинським Богам. А тут ще оточили її з різних сторін воріженьки та все нашіптують і нашіптують, яка вона роботяща, але безталанна, бо з віку віків не мала і не має свого роду. Тому потрібно прихилятися до якогось «старшого» свого брата.
Хоча і важко залишатися їй цнотливою в буремному морі підлабузництва, брехні та запроданства, але ще не повністю вивітрилася її родова пам’ять про свого Батька небесного. Тому такою невтішною інколи видається їй її доля, такою тужливою інколи буває її пісня – щире поривання душі до злагоди та добра, в якому немає зла і яка випромінює вібрації любові, співчуття, щастя. Тож невипадково порівнюють українську пісню з Божим словом, адже її носіїв ніколи не покидає Віра, Надія, Любов. Віра в свого Батька небесного, Надія на своє велике майбутнє, Любов, як Божа Благодать, до всього Божого на Землі.
Така ось легенда про праукраїнців, яка проливає світло на слова Геродота про народ «агафирс».
Слова Геродота про те, що жінки народу «агафир» нібито були в загальному користуванні, аби всі відчували себе братами та рідними і не заздрили та не ворогували між собою, потрібно витлумачувати не буквально, а лише символічно.
Вирізняючись серед представниць кращої половини людства своєю красою, українки часто викликали не лише заздрість у женихів з інших народів, а і ставали приводом ворожнечі і навіть військових сутичок. Тому слова «спільно сходяться з жінками» можна витлумачити, що вони одночасно стають нареченими женихів різних народів. Після таких міжнародних шлюбів всі стають братами і як рідні не заздрять один одному. В цьому полягає велич і трагедія української жінки. Виходячи заміж за представників різних народів, вона переносила на них любов свого серця, мирила народи, але водночас почала втрачати найглибинніший прояв родової, праукраїнської ментальності – кордоцентризм. Це чітко стало виявлятися в забутті власних вірувань, власних Богів, в забутті свого Батька Небесного. А найстрашніший гріх людини – це забути своїх Богів, своїх Батьків Небесних. Немає виправдання цьому. Тому така гірка доля української людності. Велике ж майбутнє України і її народу настане лише тоді, коли збагнемо свої духовні помилки, і чужого навчатимемося й свого не цуратимемося. Розпочати це духовне відродження має українське жіноцтво.
Без усвідомлення сказаного важко зрозуміти розвиток самосвідомості українства в період древньої Русі і особливо вплив на неї різних чинників, зокрема праукраїнської міфології.
Значний вплив на формування філософської думки, як уже відзначалося, мали переклади з творів візантійських мислителів, які слугували джерелом проникнення філософії античних мислителів, зокрема ідей Піфагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура тощо. Досить популярним в ті часи був енциклопедичний твір Іоана Дамаскіна «Джерело знань». Домінуючим у цей час стає платонівський підхід до філософії, як до «любомудрія». Софійність знання розуміється не як абстрактне відтворення природи в свідомості людини, а як особистнісне проникнення в сенс, сутність речей, проникнення в «божественний задум» творіння цих речей. Тобто, філософське осягнення спрямоване не на зовнішній світ як кінцеву мету пізнання, а на оволодіння через цей світ божественною істиною, що і є таємницею людського буття.
Така особливість «софійності» дозволяє сприймати під знаком «Софії» і православне християнство. Не випадково на честь Софії – Мудрості в древній Русі було побудовано три церкви: у Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі подається митрополитом Іларіоном як прихід на київські землі «премудрості Божої».
Проте «софійність» уже на ранніх етапах розвитку Русі розпадається на дві гілки: екзистенціальну українську й історіософічну руську. Руські переймають «софійність» не як розпізнання таємниці власного «Я», а як розкриття тайни всезагального «божественного задуму». Конкретній людині, її таємницям, переживанням, мріям, задумам за умови такого підходу місця не залишається. Вона перетворюється на всезагальні, абстрактні «божі руки» з реалізації «божественного задуму». Невипадково на українських землях довгий час існувало двовір’я. І лише після того, коли християнство гармонійно увібрало в себе дохристиянські вірування праукраїнців і стало розглядатися українцями як носій «людинолюбія» воно глибоко проникає в свідомість і навіть ментальність нашого народу. Саме в цей час поширюється агіографічна література (від грецьк. «агіос» – святий) – «житія святих». Створюються цілі збірники «житій» – патерики. Один з найвідоміших з патериків ХШ ст. є «Києво-Печерський патерик». Центральним героєм «житія» завжди виступає святий, котрий борется з дияволом, що спокушає його. Боротьба героя із самим собою, із своїми слабинами є способом досягнення святості. Тому вона сповнена сил добра і протиставляється силам зла. Основою подвигу святого є вибір ним добра будь-якою ціною. Така максима вимагає зречення від усього земного, а тому святий несхожий на звичайну людину у ставленні до світу і виступає як «інакшість» порівняно із звичайними, простими людьми. Людині, для досягнення святості потрібно обрати Бога, а не світ з самого початку свого життя.
Такі основні моральнісні установки продукували «житія святих». Проте слід звернути увагу на те, що причислення до святих використовувалося московськими князями та ієрархами церкви для посилення політичного верховенства Москви щодо інших земель.
Канонізація святих руською церквою часто, навіть здебільше носила політичну спрямованість. Пантеон руських святих відкривають Борис і Гліб, сини київського князя Володимира (Святителя), котрі в 1015 р. стали жертвою боротьби за Київський престол. Звичайний у княжих розборках інцидент не випадково був піднятий до державно-політичного рівня, адже в умовах орусачення і християнізації автохтонного, роського населення різко зростає роль ідеологічного чинника. Саме цей чинник вдало використав Новгородський князь Ярослав у боротьбі за батьківський престол.
Після смерті Володимира Київський престол був вільним. Лише згодом його зайняв син Володимира – Святополк. Найперше, що він зробив, так це «повернув» киянам (ширше – росам) їх прадавні божества. Простий на перший погляд крок міг би стати поворотним пунктом у розвитку роської народності (навіть під князюванням руських).
По-перше, він би зміцнив духовну незалежність росів від русів.
По-друге, утвердження національної релігії дало б підставу для освячення княжої влади. Справа в тім, що в Європі запанувала традиція: «претензія» на царську владу повинна була підкріплюватися санкцією християнської церкви. Тому боротьба між князями носила глибинний, релігійний підтекст. У цій боротьбі на карту ставилася влада – як княжа, так і релігійна. Тому князь і церква діяли спільно у цій боротьбі. Найспритнішим і найпідступнішим виявився новгородський князь Ярослав. Саме його не безпідставно історик Микитенко Надія вважає організатором вбивства Бориса та Гліба [див.: 12].
Версії про трагічну загибель братів і про причину їх смерті помітно відрізнялися залежно від розстановки сил у цій запеклій боротьбі. Тому швидку канонізацію убієнних слід розглядати як результат княжої боротьби не тільки за владу, а і за освячення цієї влади.
Серед канонізованих чітко проглядаються чотири групи святих: київські, місцеві, московські, загальноруські. Серед канонізованих найбільше тих, хто підтримував претензії Москви на верховенство.
Поряд з освяченням, руська православна церква почала складати списки грішників, яких піддавала анафемі, тобто викреслювала із диптихів (списків) мертвих і живих християн. «Чорний» список руська православна церква завела ще за часів опричника Золотої Орди Івана Калити.
На відміну від традицій Вселенської церкви руська православна церква виголошувала прокляття не лише за єретичні погляди чи тяжкі злочини, а й з політичних мотивів. Одним з перших був проклятий Святополк, якому навісили ярлик «окаянный ибо веру Христову нарушил». У 1347 р. анафемі був підданий псковський князь Олександр, котрий не захотів підкоритися Москві. В 1431 р. до чорного списку «політичних грішників» був занесений Київський митрополит Григорій Цимбалюк, котрий очолював митрополію, яка не підкорялася Московській. До «чорного» списку були занесені також Гришка Отреп’єв (Лжедмитрій), Степан Разін, Омельян Пугачов та багатьох інших.
З початку ХVІ ст. анафему (відлучення від церкви) стали навіть вносити у Синодик (книга для читання). Спочатку були включені «жидовствуючі єретики», котрі були відлучені від церкви на соборах 1490 і 1505 років. У ХVІІ ст. Синодик поповнився іменами самозванців Григорія Отреп’єва і Тимофія Акундінова, Степана Разіна та його сподвижників, керівників старообрядництва: Авакуума, Лазаря, Феодора та інших. Руська православна церква за наказом Петра І піддала прокляттю старообрядців (а це була досить значна частина населення Росії), та гетьмана України Івана Мазепу.
Піддання анафемі гетьмана є класичним випадком не церковного, а відверто політичного покарання. Після несподіваного для царя і його почту переходу Мазепи на бік Карла ХІІ перед Полтавською битвою, Петро І почав мас-штабну кампанію з дискредитації гетьмана в очах українського козацтва, яка тривала не одне століття і наслідки якої в Україні відчутні ще й понині.
Прокляття, навіть церковне, накладене несправедливо не збувається. Навіть у найстрахітливішому сні не могло приснитися Петру І і його церковним двірським, що підданий анафемі український гетьман Іван Мазепа стане одним із символів незалежної української держави, а його портрет прикрашатиме банкноту України? Навіть генію О. Пушкіна зрадило історичне відчуття.
Незважаючи на жорстоку русифікацію, у ХІХ ст. лише 47 % населення імперії становили руські. Серед багатьох віросповідувань, які існували на землях Російської Імперії (католицизм, лютеранство, мусульманство, іудейство тощо), панівною визнавалось православне. Тому лише одній православній церкві дозволялася місіонерська діяльність, а вихід із неї був категорично заборонений. С. Соловйов, зокрема, писав: «…німець, лях, татарин, бурят ставали повноправними членами руського суспільства, якщо тільки приймали християнство за вченням православної церкви, – це була єдина основа національної відмінності, за котру наші предки трималися міцно» [21, с. 119].
Але, незважаючи на те, що руська православна церква була наскрізь пронизана месіанством, у церковній агіографічній літературі знаходить свій вияв одна з провідних рис християнства, співзвучна українській ментальності, а саме: екзистенціальна зорієнтованість на внутрішнє, духовне життя людини. Саме тут релігійна форма приховує той самобутній філософський зміст, що знаходить свій вияв в українській національній філософії.
В епоху середньовіччя в лоні православної релігійної свідомості поширюються ідеї неоплатонізму, представлені вченнями ісихізму (від грецьк. «ісихія» – спокій, німота) і ареопагізму (назва походить від Псевдо-Діонісія Ареопагіта, твори котрого на слов’янську мову були перекладені в 1371 р.).
Неоплатонічна філософська традиція виходить з того, що оскільки будь-яка скінченність містить у собі нескінченність, то людина як втілення тлінного і плинного завдяки своїй духовності знаходить у собі нескінченне, вічне. Таким у людині є Боже. Саме воно є виявом Абсолюту (нескінченного) у скінченній формі. Звідси випливає, що й проявів вічного, нескінченного Абсолюту буває стільки, скільки й людей. Кожна людина є самоцінною. Тому основна вимога – пізнати самого себе. Пізнання самого себе є основою пізнання божественного, що міститься в кожній людині. В основу ісихізму покладена ідея безпосереднього єднання людини з Богом. Досягається таке єднання самозаглибленням людини у свій внутрішній духовний світ, результатом якого і є стан «просвітлення». Цей стан досягається через очищення розуму («інтелігенції») від будь-яких раціональних понять і є за своєю сутністю екзистенціальним. Тому осягнення Бога можливе лише через використання алегорій-символів, адже те, що осягається розумом, є лише певні фігури з прихованим змістом. У релігійній свідомості ісихізм дає поштовх двом прямо протилежним ідеологічним течіям – «некорисливості» та «іосифлянству».
На початку ХVII ст. в українській філософській думці, крім неоплатонізму, існує й аристотелизм. Його представники намагалися довести, що розумом, так само як і вірою, людина спроможна осягнути Бога. Це відбувається через пізнання всього створеного Богом. Представником аристотелизму був один з керівників Львівського братства, український першодрукар Юрій Рогатинець.
Ареопагітичні твори з їх містично-апофатичною діалектикою істотно сприяли подальшому розвитку філософської думки в Україні, оскільки були найголовнішими компонентами філософської культури ХIV–ХVI ст.
Одним з найвидатніших мислителів цього періоду був Франциск Скорина (білорус за походженням), котрий навчався в різних європейських країнах. Там він ознайомився з творами досократиків, Аристотеля, стоїків, схоластів, Псевдо-Діонісія Ареопагіта тощо. Він глибоко вірив, що український народ зможе відродити славу Русі через просвіту, вченість, зосередженням яких, як він вважав, є Біблія. Невипадково свою подальшу діяльність він повністю присвячує перекладові та виданню релігійних книг українською мовою.
На думку Скорини, в Біблії, зібрано всю божественну й житейську мудрість Соломона та Аристотеля. На першому місці у нього стоїть теологія як «найвища мудрість». Вона охоплює ті таємниці, які незбагненні для людини, перевищують її силу і розум. Святе письмо, на думку Ф. Скорини, виконує науково-освітню функцію, адже включає в себе граматику, логіку, риторику, музику, арифметику, геометрію та астрологію. Саме тому він обгрунтовує двоїсту природу Святого письма – божественну та людську. Лише Божі заповіді мають значення для людей, наставляють їх на шлях істинний. Саме цим вони відрізняються від науки, котра слугує тимчасовим, а не вічним цілям.
