Специфіка національної філософії

ВИТОКИ, ЕТАПИ РОЗВИТКУ, СПЕЦИФІКА

План

Специфіка національної філософії.

Співвідношення понять «філософія на українських землях», «філософія в Україні», «українська національна філософія».

Загально-методологічні основи вивчення української національної філософії.

Особливості виникнення філософії на українських землях.

Витоки української національної філософії.

Розвиток філософських ідей на українських землях у дохристиян-ський період.

Докласичний період розвитку української національної філософії.

Класичний період у розвитку української національної філософії.

а) кордоцентризм і світова філософська думка;

б) серце як концепт в українській національній філософії;

в) «філософія серця» у творчості Г.С. Сковороди;

г) кордоцентрична антропологія Памфіла Юркевича;

г) філософія державності у творчості Т.Г. Шевченка;

Д) філософські розмисли українських філософів-державників.

Висновки.

«...найважливішим з наших завдань

як національної спільності було, є і

буде: пізнати себе». (Є. Маланюк)

Специфіка національної філософії.

 

Українська національна філософія проходить такі періоди розвитку: перший – дохристиянський (праукраїнський); другий – християнський. В свою чергу, християнський період української національної філософії має два етапи: а) до класичний; б) класичний.

Питання про «національну філософію» стосується більш ширшого контексту, а саме – розуміння історичного поступу взагалі.

Зокрема, на думку Гегеля, в історичному поступі активну участь беруть лише так звані історичні народи, які є «інструментами» діяльності світового духу. Інші, «неісторичні народи», є лише матеріалом для такої діяльності. «Дух є історія, і кожний народ втілює в собі особливу ступінь, котру досягнула його свідомість» * [5, с. 482–483], – пише Гегель. Причому цей «…народ пануючий у всесвітній історії, для даної епохи – і скласти у всесвітній історії епо

___________________________________________

* Тут і далі переклад з російських видань автора.

ху він може... лише лише один раз. По відношенню до цього його абсолютно-

го права, бути виразником даної ступені у розвитку світового духу, духи других народів безправні, і вони, подібно тим, чия епоха минула, більше не прий-

маються в розрахунок у всесвітній історії» [там само, с. 372], – підкреслю фі

лософ. Світовий дух не звертає уваги навіть на те, що він використовує численні людські покоління для роботи розуміння самого себе, що він здійснює страхітливі витрати людських сил, які виникають і гинуть; він досить багатий для такої трати, він веде свою справу грунтовно, в нього досить народів й індивідів для такої трати.

Гегелівський абсолютний раціоналізм закономірно приводить до таких висновків. Його концепція несе в собі потенцію до унітаризму і заперечення національних філософій як самостійних і самодостатніх духовних феноменів. Гегелівська ідея про «історичні» та «неісторичні народи» прислужилася руським мислителям для обгрунтування імперської політики російської держави стосовно поневолених нею народів. Зокрема В. Белінський, вважаючи руських одним з історичних народів (Гегель, до речі, руських до цих народів не відносив) писав: «Малоросія ніколи не була державою, отже, й історії, у строгому розумінні цього слова, не мала. Історія Малоросії є не більше, ніж епізод царювання царя Олексія Михайловича... Історія Малоросії, це – бічна річка, що впадає у велику ріку російської історії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше – державою» [1, с. 514]. Звідси випливає, що українство нібито не мало і не має своєї національної філософії.

Таке зневажливе ставлення «історичних народів» до «неісторичних» спирається на фундамент гегелівської теоретичної філософії. Але руські мислителі навіть цих формальних підстав не мають, щоб заперечувати специфіку національних філософій народів, котрі входили до складу російської імперії, адже сам Гегель не відносив до «історичних народів» і самих руських.

Подібні заперечення «історичності» народів, зокрема українського, досить поширені серед представників сучасного російського політичного бомонду і фундуються вони, перш за все, не на наукових, а на політичних засадах.

Кожний народ самоідентифікує, самоусвідомлює себе, виражаючи при цьому свою ментальність, специфічні риси духовності, які й проявляються у національній філософії. Видатний український філософ Д. Чижевський у праці «Нариси з історії філософії на Україні» виділяє такі характерні риси національної філософії:

1) форма вияву філософських думок– є найбільш зовнішня національна риса у філософії. Прагнення простоти і прозорості у англійців, потяг до симетрії та схематизму у французькій філософії, стремління до відкриття «діалектичних моментів», протиріч і «руху» думки між ними – в німецькій

2) метода філософського дослідження – емпірична та індуктивна метода англійської філософії, раціоналістичні докази у французькій, трансцендентальна та діалектична метода – у німецькій;

3) будова системи філософії, «архітектоніка», зокрема становище і роль в системі тих або інших цінностей (наприклад виділене почуття обов’язку в англійській філософії, апеляція до досвіду – у французькій, апеляція до розуму – в німецькій [див.: 24, с. 2].

Названі ознаки, безперечно, притаманні й українській національній філософії. Але, крім цього, українські мислителі відобразили у своїй творчості прагнення, потреби, ідеали, дух народу. В своїх філософських поглядах вони виражали особливості світобачення, світосприйняття, характерні ознаки психології і характеру, притаманні лише українському народу.

Для виділення характерних рис національної психології і характеру Д. Чижевський пропонує три шляхи. «Перший з них – це дослідження народної творчості, другий – характеристика найбільш “блискучих”, яскравих, виразних історичних епох, які даний народ пережив, третій – “характеристика найбільш значних, “великих”, видатних представників даного народу» [там само, с. 18]. Аналіз народної творчості, на його думку, дозволяє виділити такі національні риси українства:

1) емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм;

2) гумор як вияв «артистичності» вдачі;

3) індивідуалізм і прагнення до свободи;

4) жвавість, рухливість.

Визначальними рисами українців є підхід до почуттів як до шляху пізнання, схильність до містики, інтуїції, прагнення до духовного усамітнення, духовної свободи. Проте, незважаючи на індивідуалізм як життєву позицію, їх єднає глибоке переконання, що межи людьми має бути гармонія, злагода. Злагода між людьми та єдність людей з Богом є головною моральнісною цінністю українців.

Названі риси світоглядних орієнтацій українства виявляються у низці філософських вчень різних автолрів, які вирізняють їх від інших течій, напрямів, мають збірну назву «українська національна філософія». Стрижнем її є «філософія серця».

Як підкреслював Д. Чижевський, «…ще не траплялося в історії розвитку філософії, щоб “великий філософ”, чи то українець чи представник якоїсь іншої слов’янської нації утворив синтезу світового значення» [там само, с. 3], тобто таку, яка була б вихідним пунктом подальшого розвитку філософії у світовому масштабі. З цим зауваженням можна погодитися. Але це не означає, що українство взагалі не внесло у розвиток самосвідомості людства чогось оригінального і неповторного. Праукраїнці зробили величезний вклад у духовний розвиток людства, який, на превеликий жаль, дещо призабутий і тому не оцінений гідно.

Про визначну роль вихідців з Наддніпрянщини у світовій історії існує багато свідчень. Наведу лише деякі з них. «Аристотель докоряє афінянам за те, – підкреслює С. Соловйов, – що вони цілі дні проводять на площі, слухаючи чарівні повісті і розповіді людей, які повернулися з Фазіса (Ріону) і Борисфена (Дніпра)» [21, с. 75].

Філософська мудрість греків часів Аристотеля, як відомо, досягла найвищого злету. Отож, здивувати вимогливу публіку своїми розповідями про легенди з наддніпрянських земель було не так то й просто. Тим ціннішим є висловлювання Аристотеля. Його докір дотично засвідчує, що не лише легенди з Наддніпрянщини були досить поширеними серед греків, а й самі наддніпрянці були знаними серед них і навіть досить авторитетними співрозмовниками для них. В такій інтерпретації немає нічого дивного, адже серед перших семи мудреців греки завжди називають Анахарсиса (638–559 р. до н.е.) – вихідця з Наддніпрянщини, котрого помилково вважають скіфом. Для цього були об’єктивні підстави, а саме: українські землі у ті часи були підкорені скіфами.

Заслуговують уваги також скіфські і грецькі міфи, в яких мовиться про наших предків, які передає Геродот у четвертій книзі своєї «Історії» [див.: 6, с. 186–218]. Вони ще чекають на наукову інтерпретацію і переосмислення. Про деякі аспекти цих міфів мені вже доводилося писати [див.: 8].

Національна філософія, як і філософія взагалі, виконує світоглядну й ідеологічну функції. Саме філософія задає теоретичні засади національно-державницької ідеології. «Кожна людська громада, яка має намір жити і розвиватись, а не розпорошуватись пилом на вітрі історії, мусить виробити певний комплекс світоглядних ідей, систематизованих щодо місця даної громади у світобудові і визначений цим місцем регламентації поведінки членів громади. Мусить мати свою ідеологію, – підкреслював Д.Чижевський, – і українська громада доки не потрапила в етнорубку імперії, яка намагалась підмінити національні цілі імперськими, розтоптати культурні здобутки нації і перетворити її на слухняне, бездумне, і безлике “населення” імперії» [24, с. 25].

Необхідність державницької ідеології стократно зростає сьогодні, коли народ України розбудовує власну незалежну державу. Безсумнівно лише одне: національно-державницька ідеологія розбудови незалежної України повинна спиратися на ментальний фундамент українського етносу.

Здавалося б, ментальні ознаки українського етносу накопичувалися протягом тисячоліть. Ними пройнята наша мова, понятійний апарат, спосіб мислення, звичаї, фольклор, образотворче мистецтво, народний побут, народна медицина, говірки, заклинання, українська кухня тощо.

Але, як засвідчують реальні факти сьогоднення, виділення ментальних ознак українства є незвичайно складною, копіткою і далеко не однозначною проблемою. Ця робота, на наш погляд, вимагає принципово нової методологічної парадигми. «Україна не може іти далі старими стежками – ні тими, якими волокло її силоміць московське правительство, ні протоптаними слідами буржуазних держав Заходу. Безсумнівно, протертими стежками ходити легше – хоч вони кінець кінцем, як Євангеліє, ведуть до загибелі вищих моральних вартостей життя. Але спокуса велика, і тут важливо те, – писав М. Грушевський, – що я підкреслював вище: “знайти себе” і не збиватися на чужу дудку, а йти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого життя» [7, с. 176].

Погоджуючись з такою постановкою питання слід підкреслити, що життя вимагає набагато радикальнішого переосмислення української історії та культури, аніж це робив у свій час видатний український мислитель, історик, громадський і політичний діяч М. Грушевський. Українству ще необхідно дуже багато духовно працювати, щоб видавити із себе рабську психологію.

§ 2. Співвідношення понять «філософія на українських землях», «філософія в Україні», «українська національна філософія».

 

Грунтовний аналіз національної філософії будь-якого народу не можна провести без звернення до його етногенезу. Це стосується й українства. Тому усвідомлення тих етнічних і культурологічних процесів, які проходили протягом тисячоліть на території розселення українців, дозволяє глибше зрозуміти витоки, джерельну базу і специфічні особливості української національної філософії. З огляду на процес розбудови української державності необхідність переосмислення вказаних проблем набуває гострого політичного, культуро-логічного та освітянського значення. Бо, не усвідомивши, хто ми і звідки, як ми зможемо збагнути – куди, в якому напрямі має розвиватися українська держава.

Декілька наукових тез для подальшого розуміння теми.

По-перше, український народ є автохтонним на землях, які входять до ареалу його сучасного розселення. Справа в тому, що на проблему прабатьківщини українського етносу існує два протилежні погляди: міграційний і автохтонний. Перший побудований на визнанні руху як основоположної засади етногенетичного процесу. Тому і українство розглядається як прийшле на сучасний ареал його розселення. Згідно з однією з цих теорій слов’янство виникає в Прибалтиці, пізніше вирушає на південь у віслянський басейн, а ще пізніше – на схід, – у басейн середнього Дніпра. Існує також погляд, що українство прибуло на сучасні землі з Ірану. Міграційний погляд, не може вважатися науково обгрунтованим, адже про автохтонність українців на сучасних землях їх розселення засвідчують археологічні дані. Як зазначав видатний археолог В. Хвойко (чех за походженням), Трипільська культура (IV–III ст. до н.е.) належить до праукраїнської. Тобто, протоукраїнський народ жив на цих землях протягом тисячоліть і відповідно створив своєрідну ойкумену.

По-друге, український народ задовго до християнізації і навіть до древньої Русі мав державність, а також свої міфологію, релігію, мистецтво, моральну, правову, політичну свідомість, містику, зачатки наукових знань тощо.

По-третє, на певних етапах історичного розвитку українські землі впродовж віків входили до складу різних об’єднань, князівств і держав: Русі, Золотої Орди, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Росії, Австро-Угорщини, СРСР тощо. Титульні народи цих спільнот мали свою національну ідеологію, культуру, філософію. Тому при вивченні української національної філософії слід чітко розрізняти три терміни: «філософія на українських землях», «філософія в Україні» і «українська національна філософія». Перший термін охоплює всю сукупність різноманітних філософських шкіл і напрямів, які існували в ойкумені розселення українців незалежно від того, до яких князівств чи держав входили українські землі. До речі, російські політики, навіть мовники, спекулюють, заявляючи, що згідно вимог правопису російської мови необхідно говорити і писати «на Україні», а не «в Україні». Це відверта спекуляція. Висловлювання «на Україні» коректно говорити і писати за умови, що Україна входить до складу Росії, чи СРСР. Не випадкового висловлювання «на Україні» зустрічаємо навіть у Т.Г. Шевченка. Коли ж Україна стала незалежною державою, то коректно говорити і писати «в Україні». А так як українські землі входили до складу різних держав, то використання терміну «філософія на українських землях» філологічно є правильним. Другий термін – « філософія в Україні», охоплює сукупність філософських шкіл і напрямів, що існували й існують в України як незалежній державі. Третій термін – «українська національна філософія»,відтворює специфіку і особливості розвитку української національної філософії, тобто філософію власне українського етносу, українського народу. Таке розрізнення термінів необхідне, адже допоможе точніше виокремити внесок саме української людськості в розвиток світової культури взагалі і світової філософії зокрема. Всяка національна філософія є не лише квінтесенцією культури певного народу, а і одним із важливих чинників державотворення. Це стосується і української національної філософії. Саме тому вона повинна вивчатися у вищих навчальних закладах України в повному обсязі. Стан її вивчення задається наявними навчальними програмами і підручниками, які, в свою чергу, відзеркалюють рівень наукових розробок з філософії взагалі й національної зокрема. Проте при вивченні національних філософій виникає ряд специфічних загальнометодологічних проблем, які потребують чіткого попереднього усвідомлення. Розглянемо найголовніші з них.