Класичний період у розвитку української національної філософії

Класичний період у розвитку української національної філософії розпочинається з творчості Г.С. Сковороди, котрий започаткував філософію «серця».

Кордоцентризм і світова філософська думка. Протягом багатьох століть у містиці і релігії багатьох народів світу серце розглядалося як центр всього фізичного життя людини та як орган всіх її почуттів. Серцю приписували такі властивості духовності, як мислення, воля, совість, прояв любові тощо. Термін «серце» досить часто використовувався в античній філософії, найбільше у платонізмі та неоплатонізмі. Зокрема, неоплатоніки стверджували, що серце є дійсна, втаємничена самобутність людини, в якому відбувається її «зіткнення» з божеством. Саме в серці лежить богоподібність людини. В ньому людина є одночасно і Богом і Спасителем.

Така традиція досить чітко фіксується і в Біблії. Саме за допомогою серця людина споглядає Божество. Воно є органом для сприйняття божественного слова і духу святого. Тому серце є щось більш потаємніше від духу та душі. Воно таємне, як самий Бог.

Біблійні мотивації розуміння сутності серця дуже близкі українській ментальності. Така екзистенціальна спорідненість і була однією з причин значного поширення християнства серед українського народу. Тож не випадково, що «філософія серця» розробляється в українській філософській думці в тісному контексті з біблійними заповідями. Але слід зауважити, що в філософських роздумах українства в усі часи на перше місце ставилася проблема внутрішнього духовного і душевного світу людини, а серце завжди розглядалося як концентрована повнота їх виявлення. Отже, цілком закономірно, що після християнізації української народності чільне місце в її самоусвідомленні займає «філософія серця».

Серце як концепт в українській національній філософії. Поняття про серце, як чисто філософський концепт виступає ще у творах українського мислителя XVII ст. Кирила Транквіліона Ставровецького, а пізніше – у творчасті Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченко, П. Юркевича тощо. Ця давня філософська традиція української людськості була продовжена у творчості російських мислителів-емігрантів, так званої Паризької групи, останнім речником якої був виховань Київського університету М. Бердяєв. Серед українців же (зокрема в радянській Україні) ця традиція була насильницьки придушена панівною філософією марксизму.

В українській філософії до середини XIX ст. «серце» стає символом метафізичної основи божественності людини (ідеальна сутність) та онтоло-гічною реальністю (Г.С. Сковорода). Це дає можливість встановити зв’язок людини із світом і суспільством.

«Філософія серця» у творчості Г.С. Сковороди. Григорій Савич Сковорода (1722–1794) був фундатором «філософії серця». В його особі, котра виростає на грунті вченості Києво-Могилянської академії, міфоепічна лінія розвитку української національної філософії досягає нового рівня – завершу-ється докласичний період і започатковується класичний, витвором якого є «філософія серця».

Головним предметом роздумів Г.С. Сковороди є людина – емоційно-вольова істота, а її центром є серце, дух. Серце, на його думку, народжує думки, устремління та самопочуття. Подібно до Сократа він твердив: «пізнай себе», «поглянь у себе». Настрій філософської позиції Г.С. Сковороди виразно демонструє мова його творчості, мова образів, символів, а не чітких уставлених понять. Мова безпосередньо пов’язана з філософською націленістю, яку можна назвати благоговінням перед життям. Чи не таке благоговіння мав він на увазі, створюючи образ людини в якої «дух веселий, думки спокійні, серце мирне», а воля – «вдячна». Людина, за його переконаннями, спроможна вийти за межі свого тлінного, звичайного життя завдяки любові, вірі, сильної волі.

В чому ж полягає сенс існування людини, що таке, на його думку, є людина? Людина спроможна вийти за межі тлінного звичайного існування завдяки любові і вірі. «Крізь любов і віру людина пізнає себе» – твердить Г.С. Сковорода. Ці думки турбували людство ще з часів Сократа, але він вносить нове розуміння. Він звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням факторів її формування – трьох християнських чеснот: віри, надії і любові. Звертаючись до трактування понять любов, віра та їх антиподів, Г.С. Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини. який одночасно має для неї вирішальне значення. Саме на основі єднання суті понять любові, віри, надії сподівань у пізнанні людиною самої себе формується поняття щастя. Щастя є в самих людях. Осягаючи себе, знаходимо духовний світ, спокій, мир. Діалектичний напрям пронизує всі твори Г.С. Сковороди, а його філософську основу складає вчення про три світи та дві натури.

Перший світ – це макрокосмос великого світу в якому «живе все породжене». Другий світ – це мікрокосмос самої людини. Людина – це «світок, світочок», але глибиною він не поступається великому світові. Третій світ – це

Символічний світ, або Біблія.

Кожний із трьох світів є єдністю двох натур: «видимої, зовнішньої речовини» – несправжнє буття; «невидимої, внутрішньої, світлої натури» – справжнє буття.

Так, макрокосмос у своїй «видимій» іпостасі бачиться як природний світ відчутних речей, явищ, як матерія. Але насправді це є лише «пустою видимістю», «місцем», «тінню» справжньої, але невидимої його «натури» – Бога. Бог є не самою природою, а її джерелом, світлом, сонцем. Існування матерії є «корелятом» існування Бога і в цьому сенс її вічності. Проте вічність це – функція вічності божественного буття, тінню якого є буття матеріальне.

Так само і мікрокосмос, людина є єдністю двох натур: тілесної та внутрішньої людини. Створення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли вона осягає свою суть, свій невидимий світ, свій вічний світ. Людина вміщує в собі весь макрокосмос, тому лише через самопізнання людина пізнає світ, таємне буття людини і Бога. Тому сократівський заклик Г.С. Сковороди «пізнай себе» означає в нього – пізнати Бога.

Г.С. Сковорода міркує в типово екзистенціальній манері, змальовуючи розмаїття матеріально-тілесних виявів «внутрішньої» («невидимої») Людини: «Стань, як хочеш на рівному місті і накажи поставити навколо себе сто дзеркал вінцем. Тоді побачиш, що єдиний тілесний твій бовван володіє сотнею видів, що від нього одного залежать. А як тільки забрати усі дзеркала, зараз усі копії заховаються у своїм початку, або оригіналі, ніби гілля у зерні своєму. Одначе тілесний наш бовван і сам є лише тінь дійсної Людини. Це створіння, мов мавпа, зображує своїм лицедійним чином повсякчасно існуючу силу і божество тієї Людини, якої усі наші боввани є лише ніби дзеркало подібні тіні, які то з’являються, то зникають.

Самопізнання як пізнання свого божественного єства тлумачиться ним не в суто гносеологічному, а головним чином в етико-естетичному плані. Тому образ міфологічного Нарциса трактується Г.С. Сковородою як символ Людини, що любить не просто себе, як ідеальне створіння богів, а Бога в собі (один з основних діалогів Г.С. Сковороди так і називається: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе». Звідси тлумачення Людини як «безодні», а «безоднею» цією є «серце».

Екзистенціальний плюралізм Г.С. Сковороди розкривається як принципово кордоцентричний. Він часто використовує такі розмірковування: «Голова усього в людині є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині Людина, а усе інше є довкілля...»; «Серце є корінь життя і обитель вогню і любові»; «Глибоке серце є не що інше, як думок наших безмежних безодня – дійсне єство і істотна дійсність і сама есенція – і зерно наше і сила, в якій тільки і полягає рідне життя і буття наше, а без неї є мертва тінь»; «Серце – чисте зерно, що проросло і небеса і землю, дзеркало, яке вміщує в собі і живо змальовує усе створіння вічними красами, твердь, що утвердила мудрість своєю дивні небеса, рука, що тримає в собі коло земне і порох нашої плоті».

Великий світ (макрокосмос) і Людина (мікрокосмос) перебувають у стані гармонійної взаємодії. Але ця гармонія встановлюється не сама собою, не автоматично, своїм ґрунтом вона має творчу життєву ініціативу людини. Але існує не один спосіб гармонізації взаємин Людини зі світом, кожен з яких має віднайти свій відповідний в своїй неповторності й унікальності спосіб життя у світі. Але безпосередньо ці способи репрезентовані Людині символічно. Між макро та мікрокосмосом існує посередник, третій світ, світ символів – Біблії, яка має свої дві «натури» – видиму (образність символу) і «невидиму» (смисл сенсу символу).

Розглядувана збоку видимої своєї натури, роз’яснює Г.С. Сковорода в трактаті «Ікона Алківіадкая», «Біблія є брехня і шал Божий не тому, щоб вона брехні учила нас, а тільки у брехні викарбувала сліди й шляхи, що повзучий розум наш возводять до піднесеної правди». У цій брехні закралося сім’я істини, а шлях до істини до «невидимої» натури третього світу, лежить через розшиф-ровку символів натури «видимої». Розшифровка символіки третього світу має метою знайти відповідний спосіб гармонійних взаємин зі світом, адже успішний пошук життєвого шляху дає щасливе життя.

Головне джерело усіх бід людських – «несродність» (невміння чи небажання творчого пошуку «сродної праці»). «Роби те, дла чого народжений» – закликає Г.С. Сковорода. «Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу із загальною. Сіє є істинне життя», – зазначає він.

Переміщаючи поняття «серце» з Біблії в контекст своєї філософської антропології, він розкриває його змістовні компоненти відповідно до основних принципів своїх філософських роздумів. Серце, його у тлумаченні, виявляє собою не орган тіла, тобто укладає в собі не фізіологічне (не біологічне) поняття, а специфічне, невимовне словами, осередок душі і ядро людської натури. Все має в серці свою сутність; серце – це безодня, яка собою все обіймає. Зовнішнє в людині є, таким чином, лише маска, що прикриває духовну сутність людини. Як духовна субстанція серце є основою бутя і джерелом життя, вольовим центром усіх творчих поривів особистості. Але не тільки людина має серце, воно дано і людському роду. Навіть природні речі і процеси також мають свої серця. Виходячи з цього, увесь світ осмислюється ним, як невтримна мозаїка биття сердець. У ній кожне серце має свій ритм, темп, простір і час, але при цьому воно певним чином зв’язано з усіма серцями сущого у світі.

Філософія Г.С. Сковороди – моральнісно практична. Ідея неоплатонізму, німецьких містиків XVI–XVII ст., народна і християнська символіка – ось, що лежить в основі його філософії. На його думку людина знаходить щастя у спорідненості, щиросердості. Ідея спорідненості антеїстична: тільки та людина може сподіватися на щастя, яка віднайшла себе у спорідненому світі, досягла душевного спокою. У кожної людини своя природа (індивідуальність), її можна пізнати і обрати для себе заняття, споріднене з невидимою природою. Такий сенс людського буття.

Філософію Г.С. Сковороди по праву називають філософією серця, етичного гуманізму. Заснований на символічній інтерпретації «серця» метод «сердечності», хоча і обумовлює єдність буття, водночас призводить до розподілу людини на сутність і зовнішні прояви, абсолютизуючи першу. Тому наведені тенден-ції до цілісного розуміння людини і її взаємозв’язку зі світом і суспільством, що пов’язані із звертанням до «серця», не могли бути реалізовані при вирішенні соціальних проблем. Їх реалізація призвела б до розвитку індивідуалізму.

Кордоцентрична антропологія Памфіла Юркевича. Вчення Г.С. Сковороди про серце як центр і цілісний початок душевного життя розвинув Памфіл Данилович Юркевич (1828–1874), котрий розробив унікальну філософську антропологію, яку він поклав в основу своїх етичних поглядів. Його філософська концепція стала однієї з перших у Росії глибокою й аргументованою критикою філософської системи просвітителів та І. Канта. П.Д. Юркевич вбачив індивідуальність людської особистості не у формальній загальності розуму, як думав І. Кант, а в переживаннях, почуттях і найтонших реакціях людського серця.

На його погляд філософія не може не бути духовною, а тому вона має право на ідеальний світогляд: вона піднімається на ту висоту цілісного світогляду, куди погляди і досвіди доходять тільки в цілому і загальному, тільки в невизна-чених і загальних обрисах. Марно подавали б філософії добру раду не підніма-тися на цю метафізичну висоту безумовної Божественної ідеї. Як не охоче вона вислуховує подібні ради, як не ретельно шукає вона опори в області дослідів посередніх чи безпосередніх, найближчих чи віддалених, у всякому разі вона не може бути стиснута границями часткового дослідження і пояснення визначеного кола явищ, тому що тільки на висоті загального і цілісного світогляду філософія стає в рівень із звичайною людською свідомістю, що так невідхильно спрямована до вічного і Божественного.

На його думку, духовність не тільки не суперечить філософії, вона ніби «висвітлю» її зсередини. Філософія може здаватися формальною наукою тільки тому, хто дивиться на неї як на своєрідну таблицю множення або просту логічну схему, оскільки він не бачить у ній схованого змісту.

Синтезуючи положення українських і російських філософів щодо структури й значення внутрішнього світу людини для розкриття процесів та явищ буття, П.Д. Юркевич визначає як центр єдності духовного (сутності) та душевного (виявлення) начал людини – «серце». Відстоюючи положення про недостат-ність раціоналізму при визначенні природи людини, він акцентує увагу на морально-етичному та чуттєвому аспектах особистості. В результаті цього він виводить підсумкове визначення поняття. «Серце» – це метафізична основа особистості, яка поєднує духовну сутність з усіма властивостями людини.

Орієнтація на морально-етичний та чуттєво-емоційний аспекти стає для П.Д. Юркевича запорукою цілісного розуміння сутності людини. Визначивши основу моральності «серце», він розкриває її як природну сутність людини й з’ясовує значення особистості в області формування суспільних норм, принципів і законів. При цьому нормативна система суспільства має бути обумовлена ціннісними орієнтирами особистості, зосередженими в «серці», що є основою її цілісності та причетності загальнолюдським моральним ідеалам і принципам. «Серце», як метафізична основа моральної особистості, є простим і неподільним началом, глибина якого не піддається раціональному пізнанню, що дозволяє підкреслити невичерпність індивідуальної сутності людини та зосередитися на духовному аспекті в його розумінні.

У «філософії серця» не лише обгрунтовано функціональне навантаження «серця», а також описано його в поняттях та подано як метод філософських побудов. Все це є початком формування кордоцентризму, як методологічного принципу цілісного розуміння особистості та її місця в суспільстві.

Виходячи з принципів філософії Платона, патристики та німецької містики, витоки змісту «філософії серця» П.Д. Юркевич знаходив у творах багатьох філософів – як єдність ідеального царства «вічної правди», реального царства розумних істот та феноменального тілесного (несправжнього) світу. Активна взаємодія вказаних трьох світів і становить гармонію цілого (у своєму розумінні) світу. Проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Насамперед це стосується реального світу розумних істот. Розум цілком спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, але він неспроможній відповісти на питання: хто вони є. Непрониклива для розуму, «голови», глибина особистісного, індивідуального є те, що представники української класичної філософії називали серцем, до якого вела давня тенденція ще з докласичних часів, ще з часів київського митрополита Іларіона.

Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Тому в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону», – зазначає П.Д. Юркевич.

За біблійним вченням серце – це багатозначний оберіг і носій всіх тілесних сил людини; осереддя душевного та духовного життя людини, всіх пізнавальних дій душі; осереддя багатоманітних душевних почувань, хвилювань та пристрастей; зосередження морального життя людини, місце джерел всього доброго й злого в словах та вчинках людини. Звичайно, серце – це цілісний світ людини, її особливість, почуття і вчинки, особисте виявлення окремої душі.

На думку П.Д. Юркевича, значення серця для релігійної свідомості величезне. Але ще більше його значення в людській діяльності. Справи людини набувають високої моральної ціни лише тоді, коли здійснені вільно, охоче, з любов’ю або від серця, з осердям. Це не означає, що розум зовсім не відіграє ролі у поведінці людини, але це означає, що наміри розуму можуть отримати моральний зміст тільки після того, як вже діємо і живемо за своїм моральним призначенням. Голова є урядовою силою, а серце – це сила породжуюча.

Свою концепцію філософії серця Юркевич подав у творах: «Ідея», «З наук про людський дух», «Серце і його значення в духовному житті людини» та ін.

Вчення П.Д. Юркевича мало широкий вплив на формування філософських поглядів російських філософів М.О. Бердяєва, Б.П. Вишеславцева, С.Л. Франка. Зокрема, Б.П. Вишеславцев розглядає «серце» як субстанціональну «самість». Це дозволило звернути увагу до проблем етичного характеру. Зокрема до проблеми походження добра та зла, допомогло розкрити механізм та умови розвитку морально-духовної особистості. Поняття «самість» характеризується як самісить «втілена», що доповнює характеристики «серця» діяльно-вольовим аспектом і виділяє такі складові його елементи як воля, свобода, творчість, інтуїція. Якщо «серце», як метафізична основа моральності, орієнтує на ідеалізоване розуміння людини, то визначення його як «втіленої самості» пов’язано з індивідом, котрий реально існує в бутті. Таке розуміння самості дозволяє відносити «серце» до сфери соціально-філософських учень. При цьому підкреслено, що таємнича незбагненність «серця» не вичерпується виявленими властивостями особистості, зберігаючи її гідність в різних ситуаціях та умовах існування, які обумовлено суспільним середовищем.

У той же час поняття «самість» розглядається як «соборна» самість, яка містить у собі всю повноту буття та суспільних відносин. Тому «серце» стає терміном, що визначає єдність людини з навколишньою дійсністю (суспіль-ством), а їхній взаємозв’язок будується на визнанні значущості кожного елемента системи буття. Категоріями, що виражають механізм їхнього розвитку, є свобода, воля, любов, що складають поняття «серце». Крім того «серце» є зосередженням совісті, що розкриває процес саморозвитку людини як єдність та обумовленість індивідуальних потреб із загальнолюдськими морально-духовними цінностями.

Визначення людини та навколишнього світу (суспільства) як субстанціо-нальних є для С.Л. Франка відправним пунктом при розкритті духовних основ будь-якого суспільства та принципів його формування. При цьому принцип солідарності визначає внутрішню єдність суспільства, в основі якої лежать рівність особистісних гідностей і взаємна любов. Принцип індивідуальної волі розкриває механізм формування та розвитку суспільства як обумовлений визнанням унікальності кожної особистості для всієї соціальної системи. Єдність особистості та суспільства як двох абсолютних першооснов досягнуто завдяки принципу служіння (благоговіння) загальним моральним цінностям та ідеалам. Обов’язковість служіння є взаємною («людина-суспільству», «суспільство-людині») й визначається «серцевим" (почуттєвим і морально обумовленим) відношенням між особистостями та суспільством у цілому, здійснюючи зворотний зв’язок у соціальній системі.

Такий спосіб зв’язку теорії «соборного» суспільства з положеннями «філософії серця», яка розкриває значення морально розвинутої особистості, дає можливість С.Л. Франку вивести принципи формування гармонійної суспільної системи, не звертаючись до поняття «серце». У свою чергу, це дозволяє представити кордоцентризм методологічним принципом соціально-філософських побудов і розкрити основні його положення, виходячи з комплексного аналізу «філософії серця».

Кордоцентризм як методологічний принцип соціально-філософських побудов розкриває внутрішню морально-духовну сутність особистості як основу її взаємозв’язку із суспільством і світом у цілому, забезпечуючи визнання значущості кожної індивідуальності. Однак, це не веде до індивідуалізму завдяки розумінню морально-духовного аспекта особистості як такого, що визначає цілісну єдність її схованих властивостей та виявлених здібностей. Тому суспільство будується на визнанні гідності кожного його елемента. Здійснюючи зворотний зв’язок у соціальній системі («людина-суспільство») через зневажання одного є одночасно знищенням іншого.

Сутнісними характеристиками особистості є свобода, воля, любов, що визначають взаємини людей у співтоваристві; творчість та інтуїція, які розкривають характер діяльності та потенційну невичерпаність здібностей і проявів особистості; совість, первинні моральні принципи, причетність і відповідальність особистості за все, що відбувається, підкреслюють сутнісну гідність кожного індивіда та зумовлюють його саморозвиток. В той же час у морально-духовному аспекті особистості міститься вся повнота буття та суспільних відносин. Поняття «історична пам’ять» містить у собі особистісні та суспільно-соціальні смислоутворюючі цінності, що формуються на підставі сімейних, регіональних, національних, загальносвітових морально-духовних традицій та принципів співіснування. Причетність кожної індивідуально неповторної особистості з загальновизнаними та спільно виробленими духовними цінностями й моральними принципами формує почуття самоповаги до власної індивідуальності та гордості за належність до конкретного співтовариства людей – родини, нації, держави, світу тощо.

Таким чином, кордоцентрнзм як методологічний принцип соціально-філософських побудов розкриває цілісність морально-духовної особистості як основу її взаємозв’язку із суспільством. Його специфікою є установлення взаємозв’язку суб’єктивних та об’єктивних, індивідуальних і суспільно-соціальних аспектів системи особистості, її нескінченної сутності та скінченності проявів, що зберігає та підкреслює її гідність як індивідуальності, розкриваючи місце особистості в соціальній системі.

Філософія державності у творчості Т.Г. Шевченка. Розбудова україн-ської державності лише тоді буде успішною, коли спиратиметься на фундамен-тальні знання з історії народу. Бо без знання того, хто ми і звідки, як зможемо знати куди, в якому напрямку має рухатится наше суспільство. Тому об’єктив-не висвітлення проблемних питань з історії народу є досить вагомою передумовою формування української самосвідомості та розбудови державності. Окреслена проблематика досить широка. Тому проаналізуємо лише окремі, дуже поширені міфологеми, які вкрай негативно впливають на формування української держави. Найбільш розповсюдженою є ідеологема про руське коріння українців.

Директор Інституту українознавства П.П. Кононенко у свій час з тривогою зазначав, що досі більшість вищих навчальних закладів України готує інтелі-генцію на ідеологічних засадах сусідньої держави. З таким застереженням поважного автора можна повністю погодитися. Але щоб змінити чужі ідеологічні засади на свої, потрібно чітко усвідомити: в чому саме полягає сутність цих «сусідських»? Високо оцінюючи державницьку позицію й роботу шановного професора, його однодумців та соратників стосовно того, що саме українознав-ство повинно стати основою навчання та виховання підростаючого покоління, основою філософії розбудови нашої молодої держави, з біллю вимушений сказати: в українських історичних, філософських, політичних, українознавчих наукових доробках, які репрезентують навіть найкращі, найбільш свідомі представники української національної еліти, дуже багато чого побудовано саме на ідеологічних засадах нашої сусідньої держави. Знаходимо їх і в працях самого П.П. Кононенка. «Тисячоліття сформували український етнос, який усвідомив: ми – не греки, не римляни, не перси, не варяги; ми є Руси! Тому маємо знати і шанувати землю свою, свою Вітчизну, своїх богів і батьків, мову» [5, с. 5], – ось так пафосно пише шановний професор у передумові «Віха в історії духовності» до хрестоматії-посібника з українознавства, яку уклав В.С. Крисаченко. Але чи є ми Руси і кого ми маємо шанувати, зокрема яких богів? Ось ключове питання.

Повністю підтримую наступні слова П.П. Кононенка: «Непатріотизм – це шлях до неморальності. Тому: станьмо собою! А для цього – пізнаймо себе (і як особистість, і як народ, і як Землю, і як історичну місію)» [там само]. Але принципово не можна погодитися з пафосними, але все ж таки ідеологемами шановного автора, які пронизують його українознавство [див.: 5; 6]. Надмірний пафос і море єлею на адресу «могутнього і величавого колоса, як Київська Русь», «мудрих керманичів» Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Іларіона без прискіпливого аналізу їхньої справжньої, а не зміфізованої діяльності, не лише не прикрашає автора, а й відволікає від заклику: пізнаймо себе, свою історичну місію. Про яку свою духовну історичну місію можна говорити, коли вона завжди (при такому підході, щоб ми не говорили в подальшому!) стає промосковською? «Турецькі, польські, російські, австро-угорські, румунські колонізатори, – вірно підкреслює П.П. Кононенко, – прагнучи навічно поневолити Україну, найперше намагалися знищити особово-національну самосвідомість українців, вважаючи, що домогтися злочинної мети можна шляхом знищення нашої мови, освіти, науки» [5, с. 6]. Це вірно. Але хто як не варяго-руські зайди почали це робити першими!? Хто, як не «мудрий керманич» Ярослав першим домігся злочинної мети: знищив дохристиянські книги «росів»? А ми, небораки, до сих пір шукаємо бібліотеку Ярослава, зібрану нібито для навчання книжного, а насправді для того, щоб знищити «особливо-національну самосвідомість українців» і зробити можливою православну експансію на роські землі. Слава Герострата меркне в порівнянні з Ярославовою, адже палій так і залишився в історичній пам’яті людства як варвар, а руського «любителя» книжності православна церква нарекла Мудрим. Яке лицемірство!

На думку деяких українських учених бібліотека Ярослава Мудрого налічувала декілька тисяч книг вітчизняного та зарубіжного літописання. Лише пам’яток давньоукраїнського рукописного тексту було понад 950 томів. Але тоді виникає питання: що з ними сталося? Дехто з учених має надію віднайти цю бібліотеку, адже перед навалою Батия ці духовні скарбі були, мовляв, надійно сховані. На мій погляд, це марні надії. Можна стовідсотково бути переконаним, що майже вся дохристиянська писемна література була повністю знищена. І зробив цю ганебну справу, не хто інший як Ярослав Мудрий разом з ієрархами руської православної церкви. Слава Герострата ще знайде його. Давайте поміркуємо. Християнство вогнем і мечем утверджувалося на українських землях. Без цілеспрямованої, підступної політики нищення багатющої дохристиянської культури і релігії воно б ніколи не утвердилося. Про наявність у східних слов’ян писемності до прийняття християнства свідчать арабські й німецькі джерела X ст., а також археологічні знахідки. Нагадаю, що подібної точки зору дотримується багато вчених [див.: 1, с. 43]. Навіть М.М. Карамзін у першому томі (примітка 532-друга) підкреслює, що в «Новгородському літопису» зазначено: «…влєто 790 от рождения Христа роси начаша писанія іметі» [цит. за: 12, с. 356]. Звертаю увагу: не руси, а роси мали писемність!!! Тому не випадково Богдан Лепський запитує: «Де ж ділася література дохристиянська? Вона загибла в боротьбі з новою вірою, як загибло письмо» [8, с. 38]. Про це пише і Лев Силенко: «Сотні таких брилянтових творінь, як «Слово про похід Ігоря», написані баянами (поетами-волхвами) були спалені, або – арештовані. Тліли в монастирських мурах, як і «Слово про похід Ігоря», яке віками ховалося від народу» [12, с. 386].

Хто, як не Ярослав організовує вбивство своїх братів Бориса та Гліба і при допомозі знову таки отців руської церкви підозру, а згодом і звинувачення, покладає на Святополка [див.: 10]. Не потрібно глибокого розуму мати, щоб зрозуміти, чому церква називає Святополка «окаянним». Називає його так тому «Ибо веру Христову нарушил». Ось де собака зарита! Прийшовши на Київський стіл після звільнення з в’язниці, в яку посадив його Володимир за змову супроти себе, Святополк спершу повертає наддніпрянцям своїх споконвічних Богів. Тобто, релігія українського народу, яка створювалася ним впродовж тисячоліть не стає гнаною. Хіба могли це стерпіти церковні ієрархи, які тільки-тільки утвердилися на слов’янських землях? Тому і використовують всі доступні методи для закріплення православної релігії на праукраїнських землях. Цю місію з неймовірною жорстокістю, підступністю, хитрістю проводив кульгавий, але «мудрий» Ярослав. Воістину лицемірству і підлості немає меж. А ми, щирі українці, йому за це пам’ятники ставимо.

По-школярськи наївно (прямо таки як в насмішку!) звучать подальші слова шановного П.П. Кононенка: «Закономірно, що українство віками особливо принципову боротьбу вело на ниві історичної пам’яті. Саме тому, як ні в кого, в українстві безперервною й повносилою виявлялася історіософія: після «Повісті минулих літ» та «Галицько-Волинського літопису» появляється Густинський літопис (про події X-XVI століть), а згодом козацькі літописи (Самовидця, Величка, Грабянки), «Історія Русів», завершення цієї лінії – десятитомова «Історія України-Руси» Грушевського» [5, с. 6]. З точністю до навпаки. Саме прийшлі зайди варяго-руси вели віками особливо принципову боротьбу на ниві історичної пам’яті, ототожнюючи себе з росами, переймаючи роську славу, культуру і переінакшуючи історію. Ця робота, судячи за збоченням історичної свідомості, навіть кращих представників української духовної еліти, була досить плідною.

Найпростіше заперечення імперської ідеології, якого і дотримується зокрема П.П. Кононенко, це визнати її власним надбанням, сказавши, що українці «…пройшли складний, героїчний процес творення власної держави, першою вершиною якого стала Київська Русь як імперія, з якою рахувався увесь тодішній світ, а поріднитися з її великими князями вважали за честь династії Візантії й Греції, Англії й Франції, Німеччини й Швеції, Польщі й Валахії...» [там само, с. 8 – 9]. Що можна сказати з приводу висловлених слів? Наробила синиця слави, а моря не запалила. Так і шановний П.П. Кононенко – критикує імперську ідеологію і на себе цей чужинський лапсердак приміряє. Тільки вдячні за це будуть йому в душі руські шовіністи і сміятимуться над довірливою українською публікою подібно авгурам.

Отже, значна частина Духовної Еліти Української Нації зрусифікована, інколи не розуміючи і не усвідомлюючи цього. Це наша душевна біль. Напевно Доля ставить перед українським етносом останнє випробування – славою. Мова йде лише про те, якою славою повинен пишатися український народ. До речі, автор, в основному, поділяє думки П.П. Кононенка, зокрема й такі: «На жаль, для українофобів та манкуртів і досі аксіомами є науково спростовані версії про великоросійську основу Києва й Київської Русі, яку відстоював М. Погодін, про єдиний східнослов’янський етнос та формування націй (отже, й українського народу), як «учив» Сталін, лише з XIV ст., а тим самим про «єдиний народ», вигойданий у одній колисці, та про «старшого брата», про єдину східнослов’янську державу, мову, культуру, – а тому й про неминучість нового «воссоединения» нової загально-слов’янської імперії, до того ж, можливо, з Києвом як її столицею» [там само, с. 7]. З усім погоджуюся, окрім використання автором терміну «Київська Русь», адже він виникає значно пізніше і впроваджується в науковий обіг саме українофобами! Розділяю і такі застереження шановного автора: «І вже зовсім непростимо, коли по суті в цьому ж ключі виступають і деякі історики України, проповідуючи: нам потрібна не національна держава, а громадянське суспільство; не одна (як у людей), а дві державні мови; подвійне громадянство й Україна, поділена на регіони, а в цьому зв’язку українська національна ідея і не може реально впливати на характер розвитку суспільства, бо ж, як твердить П. Толочко, ще немає української нації, її тільки належить створити з українців, росіян, татар, євреїв, інших етноменшин…» [там само, с. 8]. Науково точні, а тому заслуговують також всілякої підтримки, політичні акценти, які робить П.П. Кононенко: «Відомо й те, що легенда про «колиску» трьох братніх народів», з яких один (до того ж той, що обіймав іншу територію) виявлявся «старшим», мала далекосяжні наміри і в час царизму, і в час більшовизму: тим Україну позбавлялося праісторії й правітчизни, а в майбутньому ставало підставою для політики «возз’єднання» всіх земель в єдиній російській імперії» [там само, с. 9.]. Ємка, науково чітка оцінка. Проте не лише брехлива легенда про спільну «колиску» нібито трьох братніх народів (руські – це брати, але не кровні, адже вони за походженням не є слов’янами!) відіграє негативну роль у розбудові української державності. Не менш негативну роль відіграє і міфологема про «Київську Русь», як першу імперську слов’янську державу, яку нібито заснували праукраїнці-руси. Праукраїнці ніколи не називалися русами. Вони називалися росами! [див.: 3; 4]. Про це засвідчують візантійські джерела, зокрема праця візантійського імператора Костянтина Багрянородного, котрий, укладаючи в 948 – 952 роках трактат «Про управління імперією» для сина-спадкоємця Романа II, докладно описує країну росів, підкреслюючи, що у верхів’ях ріки Данапр живуть роси [див.: 7, с. 69-70]. Безперечно, вказана праця є вагомим науковим джерелом для витлумачення української історії. Але посилаючись на вказаний трактат маємо пам’ятати наступне: у перекладах цієї праці українською мовою росів він слов’янами не вважає, вказуючи, що вони йдуть у «полюддя» і беруть данину з слов’янського місцевого населення. Ця думка імператора явно суперечлива. Тому вона потребує всебічного аналізу. Насамперед, потрібно перевірити автентичність перекладу вченими самої праці. Особисто в мене, стосовно достовірності перекладу російськими науковцями трактату, закрадається сумнів. Якби в трактаті було написано, що руси беруть данину з слов’янського населення, то всі дискусії стосовно не варязького походження руських втратили б сенс. А так для руської Кліо необмежене поле для фальшувань. Перевірка автентичності перекладу і коментування праці К. Багрянородного – це справа майбутнього, а зараз повернемося до теми статті, зокрема до розмірковувань П.П. Кононенка.

Суперечливими, не доказовими є й наступні його розмірковування: «Документи засвідчують: татаро-монголи прискорили розпад Київської Русі за етнічним підґрунтям. Ще Данило Галицький робив усе, щоб зберегти і розвинути Київську Русь в етноукраїнських межах, а князі володимиро-суздальські – щоб або заволодіти Київським столом, або зруйнувати його як етно-історичного суперника, як символ державності, багатовікової слави іншого народу» [5, с. 9]. Роздуми над висловлюваннями шановного автора породжують декілька серйозних запитань, на які потрібно давати чітку відповідь: 1) коли виникає термін «Київська Русь»? 2) хто вперше вводить у науковий обіг цей термін? 3) коли виникає на землях сучасної України державне утворення? Тобто, коли конкретно родовий устрій переростає у державницький? 4) чи не був Данило Галицький близьким родичем володимиро-суздальським князям? Науково-правдива відповідь на ці питання змусить чесного науковця шукати відповіді на них поза ідеологічною площиною, а не повторювати привнесені ззовні «історичні» штампи.

Доречно привести розмірковування Є. Маланюка: «Коли ж ми зупинимося над областю національного інтелекту, то автоматично приходимо до поняття знання, ц. т. досліду, студій, висновків і сформулювань. Наше бо знання не має носити характеру абстрактного, а мусить бути направлене, остаточно, на одержання знаття – отого, власне, приповідкового знаття, якого так часто бракувало землякам, коли то, чухаючи потилицю, вони post faсtum нарікали: «Якби ж то було зняття!...»

Оце то зняття і є те місце психіки, де національне чуття – в ідеалі – гармонійно сполучається з національним розумом в їх синтетичний вислід: національну волю» [9, с. 460]. Щоб не чухати потилицю пізніше, потрібно, саме зараз, у скрутний для країни час, дуже прискіпливо вивчати історію свого народу. Декларує це і П.П. Кононенко, звертаючись, зокрема, до Т.Г. Шевченка. «Великий поет і педагог (автор «Кобзаря» й «Букваря»), мислитель і пророк, наш, за визнанням М. Куліша, «найзначніший історик» Т. Шевченко повернув «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм» пам’ять великих, героїчних, безсмертних поколінь і віків, наголосивши: ми – спадкоємці «славних прадідів великих». Тож – «схаменіться! будьте люди», «прочитайте тую славу», свою багатогранну історію й ще раз візьміться за творення своєї щасливої долі. «Борітеся – поборите! Вам Бог помагає!» [5, с. 6 – 7]. Посилання на роздуми Т.Г. Шевченка хороша і вкрай необхідна справа, радше поет дійсно був великим українським істориком, якому, незбагненним для простих смертних, безпосереднім чином відкривалася дійсна історія свого народу. Тому його справедливо називають українським Пророком. Але його не можна перекручувати, примітивізувати, цитувати всує. Його поезія незбагненно глибша, пронизана символами, історично правдивіша. Ось що пише, зокрема, Григорій Грабович: «Так у «Посланії», повна назва якого вже «І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Украйні моє дружнєє послання», – яке вводить у новий етап української національної свідомості, від роздумів про трагічну долю своєї країни поет приходить до гіркого висновку, що корінь зла лежить всередині. Проблема криється не просто в політичних опозиціях, у «класовому конфлікті», а в ушкодженій свідомості, по суті, у втраті національної пам’яті й національної гідності, що призводить до масової самоомани» [2, с. 47]. П.П. Кононенко прямо таки насолоджується «славою» нібито української минувшини, а Т.Г. Шевченко в поезії «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» іронічно висміює її:

«Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, –

Отоді ми заходимось!..

Добре заходимось

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості, люде».

Українські патріоти так перекрутили власну історію, що навіть німці, які внесли чималий внесок у розробку руської історії, не второпають про що говорять українські патріоти! Тому Т.Г. Шевченко іронічно зауважує:

«А ґвалту! А крику!

І гармонія, і сила,

Музика та й годі

А історія!... Поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що – не Брути!

У нас Брути! І Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

І голови гори слала,

Степом укривалась!»

Сарказм українського Пророка зрозумілий. Проблема криється в ушкодженій національній самосвідомості, в самоомані. Але продовжимо вчитуватися у безсмертні рядки поета:

«Степом укривалась!

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах!»

Тому Т.Г. Шевченко призиває українців не оманюватися, а вчитуватися у історію свого народу:

«Придивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу, та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… Та й спитайте