Капрал Гаврилович Безрукий

Та унтер п’яний Долгорукий

Украйну правили».

Вони таки замордували українців:

«До того люд домуштрували

Що сам фельдфебель дивувались

І маршировкою, і всім...»

А українці стогнуть під ярмом супостата, але мовчать...

«А ми дивились та мовчали,

Та мовчки чухали чуби».

Багато хто навіть прислуговував царю. Поет так оцінює їхнє холуйство:

«Німії, подлії раби,

Підніжки царськії, лакеї

Капрала п’яного! Не вам,

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось - таки колись.»

Пророче пише Тарас Григорович. Коли діждемося свого Вашингтона? Коли всю глибину поезій збагнемо свого Пророка. А вона (ця глибина і сутність) буквально в наступних словах цього вірша. Процитую повторюючись, щоб не переривати думку Тараса Григоровича:

«А діждемось - таки колись!

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулебів і древлян

Гаврилич гнув во время оно;

А вас, моїх святих киян,

І ваших чепурних киянок

Оддав своїм прафосам п’яним

У наймички сатрап-капрал.

Вам і байдуже».

Для нерозбірливих вкажу на наступні думки Поета.

Перша,Гаврилич – це образ руських держиморд, «сатрапів-капралів», які правили Україною в ХІХ ст.

Друга, Гаврилич – це образ також істинно руських, тобто збирачів данини, котрі гнули міліони полян, дулебів і древлян «во время оно», тобто за часів перших руських зайд. Це одні і ті ж руські Гавриличі. Отож, щирі українські патріоти, не фарисействуйте, не шукайте в Київських руських князях і їхньої кровожерливої дружини (котра складалася з таких Гавриличів!) українського. Щоб «за правду пресвятую стать і за свободу» потрібно крок за кроком, каплю за каплею вичавлювати з своєї душі не лише раба, а й імперську отруту, якою токсикоманили українську душу протягом тисячоліття. Прикро, дуже прикро, що сліди цієї отрути залишилися в душах патріотів-українців.

Третя, щоб нерозбірливі українці збагнули зміст сказаного ним (хоча пряміше, зрозуміліше аніж поет не мовиш) Т.Г. Шевченко порівнює: Гавриличі гнули полян в давні князівські часи, і цей же самий Гаврилич

«... святих киян

І ваших чепурних киянок

Оддав своїм прафосам п’яним

У наймички сатрап-капрал.

Вам і байдуже».

Українцям байдуже, бо не розуміють вони про що йде мова.

Четверта,виникає запитання: чому Т.Г. Шевченко відділяє себе від представників українського народу? Відповідь очевидна. Він не ототожнює себе з лакеями капрала п’яного, які не розуміють глибини історії свого народу. Всі симпатії Т.Г. Шевченка на боці лицаря, який бореться супроти царату.

«А межи вами

Найшовсь - таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив:

Сатрапа в морду затопив.

А ви, юродиві, тим часом,

Поки нездужає капрал,

Ви огласили юродивим

Святого лицаря!»

Оголосити царство – значить проклясти його, вважати несправедливим панування руських фельдфебелів («морських королів-розбійників») і їх сатрапів-капралів. І тому в образі «затопити в морду» Т.Г. Шевченко пише про національну війну супроти руських фельдфебелів

«... А меж вами

Найшовсь - таки якийсь проява,

Якийсь дурний оригінал,

Що в морду затопив капрала,

Та ще й у церкві, і пропало,

Як на собаці.

Тоді, дурні, і вам було б

На його вийти з рогачами,

А ви злякалися...

Так-то так!»

А українські лакеї фарисействують – називають юродивим святого лицаря! Лицаря, який зрозумів, що Гавриличі тодішньої Росії це ті самі Гавриличі й древньої Русі, які грабували, мордували, «гнули» полян, дулебів, сіверян. Лицар зве до священної правди, тієї правди, що руські Гавриличі завоювали полян, дулебів, сіверян тисячу років назад і з тих пір здирають з них шкуру, а його за це українські фарисеї звуть юродивим. Дійсно, не їм, просякнутим токсинами імперської отрути «за правду пресвятую стать і за свободу». Лише свята правда дає свободу, правда про те, що руське володарювання на землях полян, дулебів, сіверян є не від Бога. Ось глибинний підтекст поезії «Юродивий» українського Генія, українського Пророка.

В простому мордобої поет бачить глибинний протест українства супроти руського панування. Не випадково, цю рядову, як для історії Росії, подію, фельдфебель-цар розуміє як політичну.

«А бивший

Фельдфебель ваш, Сарданапал,

Послав на каторгу святого;

А до побитого старого

Сатрапа «навсегда оставсь

Преблагосклонним»

Фельдфебель вірно зрозумів, що справа не в мордобої, що це виклик руському пануванні, що це заклик до священної національно-визвольної війни. Тому і відправив святого на каторгу, а сатрапу висловлює свою благосклонність. Ось так і закінчився певний етап формування самоусвідомлення українців.

«Більш нічого

Не викроїлось, і драму

Глухими, темними задами

На смітник винесли…»

Знову лакеї і фарисеї, прислуговуючи руському царю, дертимуть з українця три шкури, за шмат гнилої ковбаси продаючи рідну матір.

Образ лицаря святого Т.Г. Шевченко використовує і в поемі «Кавказ». Лицарями називає він чеченців, які борються за свою свободу і незалежність.

«І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!»

Отже, образ лицаря святого в поезії Т.Г. Шевченко – це образ борця за національну незалежність, супроти руського колоніалізму, який встановили руські з дня поневолення полян, дулебів, сіверян і який існує протягом тисячоліття. Пора, давно пора зрозуміти українству примарність слави завойованої мечем і вогнем, ріками пролитої чужої крові, в тому числі й української, за чужинські, руські інтереси.

Державна «велич», побудована на цих ідеологічних засадах, а саме вони і складають серцевину ідеології «великої» сусідки, примарна. Поки українська еліта не зрозуміє, що історичне призначення України в світовому геополітичному і соціокультурному просторі не може базуватися на вказаних людиноненависницьких ідеологічних основах, український народ не позбудеться відчуття меншовартості й історичної безперспективності. Він просто не спроможний «конкурувати» на цих основах з «старшим братом», який упродовж віків не шкодував своєї і чужої крові для реалізації ідеї ощасливлення всього людства. Саме про цей народ і ці засади один із його славних представників Р. Рождественський за декілька днів до смерті писав:

«Ты меня в поход не зови,

мы и так по пояс в крови!

Над Россией сквозь годы – века

шли кровавые облака.

Умывалися кровью мы,

причащалися кровью мы.

Воздвигали мы на крови

Гнезда ненависти и любви.

На крови посреди земли

тюрьмы строили и Кремли.

Рекам крови потерян счет...

А она все течет и течет».

Цим засадам упродовж століть супротивиться ментальність українства. Біда нашої духовної еліти полягає в тому, що вона, не усвідомлюючи цього через свою глибинну зрусифікованність, підсвідомо, поза своєю волею формує ті самі ідеологічні основи сусідньої держави як еталон для самооцінки, самоусвідомлення свого історичного призначення, які впродавж віків продукували руські.

Для багатьох представників української духовної еліти може бути болючим прозріння. Світло Істини комусь дуже болісно буде різати очі. Але воно (прозріння) неодмінно наступить. І тоді впаде пелена з очей, яка заважала бачити істинні, а не примарні цінності людської цивілізації.

На глибоке переконання автора принципово кордоцентрична спрямо-ваність української ментальності, яка проявлялася протягом тисячоліть, є тим дійсним, безцінним скарбом, який освітлюватиме життя всього людства, а не тільки українства, в III тисячолітті. Думаю, що через один чи два десятки років українству його недруги прямо таки «насильницьки» приписуватимуть ті геройства руських предків, які сьогодні дехто не спроможний беззастережно відкинути як чужинські і варварські. Ще в 60-ті роки минулого століття славетний син свого народу В. Симоненко писав:

«Древній, обікрадений народу!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрали твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова,

В лоні сповиваються твоїм.

І дідівська гордовита мова

Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором

Дивишся у всесвіт з-під повік...

Виродки – підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік». 8. ХІ. 1962 [8, с. 16]

Житиме повік і могутній український народ, який в прадавні часи сусідні держави та народи називали словом «РОС», але житиме і розвиватиметься не на звироднілих ідеологічних засадах «причащання кров’ю», а на засадах Кордоцентризму і Людинолюбства. Саме ці засади найсуттєвіше, найповніше відтворюють порухи ментальності українства і перейшли нам в нащадок від своїх Пращурів. Саме вони є еталоном для виміру своєї історії та культури. Саме вони є тим світлом Істини, яке проріже темряву облуди, омани, якими так щедро токсикоманили українську (роську) душу впродовж століть наші недруги, і якої ще не встигли позбутися найщиріші, найактивніші патріоти України, але обов’язково позбудуться.

P.S. Необхідно вказати, що в газеті «Освіта України» від 11 червня 2012 р. за № 24 (1293), яка є офіційним виданням Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України на с. 2 читаємо замітку «Як Україна і Росія колонізували дике поле». У замітці мова йде про те, що у Національній академії педагогічних наук України, в рамках засідання українсько-російської комісії з підготовки спільного підручника з історії, вчені двох країн погодили окремі теми. Серед погоджених положень є й те, що Україна й Росія спільно колонізували дике поле. Мушу визнати: помилився у тому, що лише через один чи два десятки років українству його недруги прямо таки «насильницьки» приписуватимуть ті геройства руських предків, які сьогодні дехто не спроможний беззастережно відкинути як чужинські і варварські. Все сталося набагато швидше. Погоджені вченими обох країн положення, в руслі ідей, поданих у матеріалі, коментарів, надіюсь, не потребують.

 

Висновки. Розглянувши тему відмічаємо, що звертання до феномена «серце» та перетворення його в принцип філософських побудов обумовлено методологічним значенням поняття «серце» та співпричетних до нього термінів. У західноєвропейській філософії намічено тенденції до розуміння почуттєвих (античність), духовних (середньовіччя), моральних (Нова Доба) і вольових (німецька класична філософія) характеристик системи людини як таких, що забезпечують взаємозв’язок і динамічність розвитку людини та світу. Це сприяло виділенню методологічного аспекта теміну «серце» як синтезуючначала цілісну єдність протилежних сторін процесів та явищ буття.

Смислове навантаження феномена «серце» у різні періоди розвитку філософії неоднакове. Перетворення «серця» у філософський смислообраз пов’язано з розумінням недостатності раціонального світосприйняття. Смислообраз «серце» відтворює суб’єктивність світорозуміння та виражає душевний аспект людської сутності. «Серце» розглядається як зосередження чуттєво-емоційних схильностей, діяльно-вольових здібностей та морально-етичних цінностей, які визначають зовні виражені властивості індивіда, але не його приховану сутність. Така інтерпретація цього феномена відрізняє вчення про «серце» від «філософії серця».

Комплексний аналіз концептуально оформленого вчення «філософії серця» дозволив виділити духовний і моральний аспекти в розумінні «серця» як визначальні та розкриваючи методологічну функцію цього терміну. Підсумковою інтерпретацією «серця» є визначення його метафізичною основою морально-духовної особистості, що виражає цілісність внутрішньої сутності та всіх її проявів, розкриваючи місце особистості в суспільстві. Основними характеристиками поняття «серце» є свобода, воля, любов, первинні моральні принципи, совість, творчість, інтуїція, відповідальність за все, що відбувається, самоповага, які визначають сутнісну гідність особистості.

Основні положення кордоцентризму як принципу цілісного розуміння особистості та її місця у суспільстві виведено, виходячи з аналізу «філософії серця» та виділення методологічної функції поняття терміну «серце». Позначення морально-духовного аспекту особистості як такого, що зумовлює цілісність її прихованих властивостей та виявлених проявів, забезпечує визнання сутнісної гідності кожної індивідуальності. Морально-духовна сутність особистості є принципом, що узгоджує індивідуальні прагнення й інтереси із загальнолюдськими та суспільна значущими духовними цінностями і потребами, зберігаючи свободу та відповідальність особистості. Вічні моральні принципи, які зосереджено в пам’яті, забезпечують її цілісність та стійкість моральних орієнтирів особистості в обставинах, що постійно змінюються. Визнання гідності кожної індивідуальності є умовою саморозвитку людини та суспільства тому, що воно формує повагу особистості до власної унікальності та поважне відношення до інших і до всього суспільства в цілому. Таким чином, кордоцентризм як методологічний принцип соціально-філософських побудов розкриває цілісність морально-духовної особистості як основу її взаємозв’язку з суспільством і гармонійного розвитку соціальної системи.

 

Питання для самоконтролю.

1. Чим відрізняються терміни «філософія на українських землях», «філософія в Україні», «українська національна філософія»?

2. Які етапи розвитку української національної філософії?

3. Які особливості становлення української національної філософії?

4. Які витоки української національної філософії?

5. Назвати основні специфічні ознаки української національної філософії докласичного періоду.

6. Назвати джерельну базу української національної філософії.

7. Яка роль християнства у становленні української національної філософії?

8. Дохристиянський період у розвитку української національної філософії та його специфіка.

9. Християнський період у розвитку української національної філософії та його специфіка.

10. Докласичний етап у розвитку української національної філософії та його специфіка.

11. Класичний етап у розвитку української національної філософії та його специфіка.

12. Філософські ідеї у праці В. Шаяна «Віра предків наших».

13. Кордоцентризм і світова філософська думка.

14. Серце як концепт в українській національній філософії.

15. Вчення Г.С. Сковороди про три світи.

16. Кордоцентрична антропологія Памфіла Юркевича.

17. Погляди Т.Г. Шевченка на історію українського народу.

 

Література до теми:

 

1. Белинский В.Г. Избранные философские сочинения. Издание в двух томах. – Т. 1. Государственное издательство политической литературы. – 1948.

2. Введение в философию: Учеб. для вузов: – В 2 ч. И.Т. Фролов,

Э. А. Араб-Оглы, Г.С. Арефьева и др. – М.: Политиздат. – 1989.

3. Вернадский В.И. Размышление натуралиста: научная мысль как планетарное явление. – М.: Наука, 1977.

4. Вернадський В.И. “Я не могу уйти в одну науку...” – Из писем

Н.Е. Вернадской // Прометей. – М., 1988. – № 15.

5. Гегель Г.Ф.В. Философия права. – М.: Наука, 1990.

6. Геродот. История в девяти книгах. – Л.: Наука, 1972.

7. 1. Гордиенко Н.С. “Крещение Роси”. Факты против легенд и мифов: полем. заметки. – Л.: Лениниздат, 1986. – 287 с.

8. 2 Грабович Гр. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета / Пер. з анг. С. Павличко. – К.: Рад. письменник, 1991. – 212 с.

 

9. 7. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: “Знання” України, 1991.

10….3. Кітов М.Г. До питання про багатозначність терміну “рус” // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць /Зб. наук. праць, випуск 11/ Відп. ред.: М.М. Бровко, О.Г. Шутов. – К.: Віпол, 2003. – 330 с. – Бібліогр. в кінці розд. – С. 252–265.

11….4. Кітов М.Г. Про деякі історико-філософські інтерпретації терміну “рос” //Гуманітарні науки і сучасність. Зб. наук. праць. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004. – 226 с. – С. 13-22. 12….8. Кітов М.Г. Що закодовано в імені твоєму, Борисфен? // Наукові записки Національного педагогічного університету ім. А. Драгоманова. –К.: 2003. – №1.

13….5. Кононенко П. «Віха в історії духовності» // Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. Кн.. 1. Передмова П.П. Кононенка. – К.: Либідь, 1996. – 352 с. – С. 5-10.

14…..6. Кононенко П П. Українознавство: навч. посібник. – К.: Заповіт, 1994. – 320 с.

15….7. Крисаченко В.С. Україна на сторінках святого письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. – К.: Наукова думка, 2000. – 486 с.

16….8. Лепський Богдан. Начерк Історії Української Літератури. Кн. 1. – Коломия, 1909 р. [Цит. за: Силенко, Лев. Мага Віра. (Рідна Українська Національна Віра). Святе письмо: Велике світло волі: Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – К.: АТ «Обереги», 1998. – 1192 с. – Парал. тит. англ.

– С. 385-386]..

17….9. Літопис Руський. – К., вид-во «Дніпро», 1989.

18….9. Маланюк Євген. Малоросійство // Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія-посібник: У 2 кн. Книга 2. – К.: Либідь, 1997. – 464 с. – С. 450-463.

19…10. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Дніпро. – 1990.

– № 31.

20….10. Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ. // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Пер. з рос. Т.1. – Держполітвидав УРСР.

– К., 1958.

21….11. Маркс К. Вступ. (Із економічних рукописів 1857-1858 років). //

К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори. 2-е вид. Пер. з рос. Т.12. – Держполітвидав УРСР. – К., 1963.

22…12. Микитенко Надія. Мудрість Ярослава (якою вона була насправді) // Віче. – 2000. – № 9 (102)

22….10. Микитенко Надія. Мудрість Ярослава (якою вона була насправді) // Віче, 2000, № 9. – С. 123-135

23….13. Об историческом значении русской народной поэзии. Сочинение Николая Костомарова. Х., 1843. (Цит. по М.І. Костомаров. Слов’ян-ська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. Київ “Либідь”. 1994).

24…..14 .Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. – К.: Вища шк., Т-во “Знання”, України, КОО, 1999.

25…..15. Послання оріян хозарам // “Індоєвропа”. Кн. 1. – 1995.

26….16. ПСРЛ. – Т. 1, Вып. 1. – Л., 1926. Стб. 176, 177.

27…….11. Рождественский Роберт. «Ты меня в поход не зови…» 17. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1988.

28……..12. Силенко, Лев. Мага Віра. (Рідна Українська Національна Віра). Святе письмо: Велике світло волі: Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – К.: АТ «Обереги», 1998. – 1192 с. – Парал. тит. англ.

28…..18 .Силенко Лев. Мага Віра (Рідна Українська народна Віра). Святе письмо: Велике світло волі: Співвідношення віри, науки, філософії, історії. – К.: АТ «Обереги», 1998.

29……13. Симоненко В. «Древній обікрадений народу…» // Симоненко, Василь. Вибране: Для серед. та ст. шк. віку / Упорядкув. текстів, підготов. комент., приміт. та навч.-метод. матеріалів Г.М. Кирпи і Д.С. Чередниченка. – К.: Школа, 2002. – 253 с.: іл. – (Шкільна хрестоматія). – Бібліогр.: с. 242-244.

30….19. Сковорода Григорій. Твори: У 2-х т. – К.: АТ “Оберег”, 1994.

31 …..20.Сковорода Григорій. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати.

Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка. 1983.

32……21. Соловьев С.М. Сочинения. – Кн. I. История России с древнейших времен: Т. 1-2. – М.: Мысль, 1988.

33…..22. Спадщина Памфіла Юркевича: світовий, вітчизняний контекст:

Зб. наук. ст. – К.: “Асадеміа”, 1995.

34…..23. Ферсман А.Е. Жизненный путь академика В.И. Вернадского //

Ферсман А.Е. Избранные труды. – М.: Наука, 1970.

35…..24. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. –К.: Вид-во“Обрій” при УКСП “Кобза”. – 1992. – 230 с.

36…….25. Шаян Володимир. Віра предків наших. – Гамільтон – 1987–Канада. Перевидано. Луцьк, 1998.

37……26. Шевченко Тарас. Твори в п’яти томах. – К.: “Дніпро”, 1984. – Т. 1.

38……..14. Шевченко Т.Г. І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в крайні і не в Украйні моє дружнєє посланіє // Шевченко Т.Г. Кобзар. – Х.:/ Школа, 2006. – 352 с. – С. 165-166.

39. 15. Шевченко Т.Г. Кавказ // Там само, с. 161-162.

40……16. Шевченко Т.Г. Юродивий // Там само, с. 295-296.

41…..27. Юркевич П.Д. Вибране. – К.: Абрис. 1993.

42……28. Юркевич П.Д. Философские произведения. – М.: Правда, – 1990.

43….29. Юркевич П.Д. Общая педагогика с приложениями. – М.: 1869.

44….30. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Философские произведения. – М.:1990.

45…..31. Юркевич П.Д. Идея. // Философские произведения. – М.:1990.