Запорізька Січ у 18 столітті

Національна академія внутрішніх справ України Інститут заочного та дистанційного навчання РЕФЕРАТ з історії України Тема: „Запорізька Січ у 18 столітті” Виконав: студент Гордієв О.П. група 3 №03-055К Київ – 2004 ЗМІСТ|Вступ |3 ||.......................................................................| ||.............................. | ||Розділ 1. Запорозька Січ на початку 18 ст. |7 ||.................................... | ||1.1 Вибори нового гетьмана |7 ||................................................................ | ||1.2 Руйнування Січі |8 ||.......................................................................| ||....... | ||1.3 Полтава |8 ||.......................................................................| ||..................... | ||1.4 Смерть Мазепи |9 ||.......................................................................| ||........ | ||1.6 Апостол. Рішучі пункти |9 ||................................................................. | ||1.7 Відновлення існування Запорозької Січі |9 ||..................................... | ||Розділ 2. Відновлення Січі та її участь у визволенні південної України | ||та Криму |10 ||.......................................................................| ||........ | ||2.1 Відновлення існування Січі |10 ||.......................................................... | ||2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління |11 ||.............................. | ||2.3 Участь у війні з Туреччиною |12 ||........................................................ | ||Розділ 3. Нова Січ |14 ||.......................................................................| ||........ | ||3.1 Організація Січі |14 ||.......................................................................| ||....... | ||3.2 Соціальна структура |15 ||...................................................................... | ||3.3 Бунти “сіроми” |17 ||.......................................................................| ||........ | ||3.4 Участь у війнах |20 ||.......................................................................| ||........ | ||3.5 Утрата значення Січі. Заселення земель |21 ||...................................... | ||3.6 Ліквідація Січі |23 ||.......................................................................| ||......... | ||3.7 “Задунайська Січ” |25 ||.......................................................................| ||... | ||Висновок |26 ||.......................................................................| ||....................... | ||Використана література |29 ||.................................................................... | | Вступ Козацтво вже з початку XVI століття являло собою організованувійськову силу, до того ж корисну і потрібну державі для захисту границь.Тому, цілком накласти на нього свою руку і перетворити них у кріпаків длямагнатів і шляхти не було можливим, а для держави недоцільним. Та йкозацтво зовсім не було однорідною масою. Поряд з козачою біднотою,існували і козаки, що вийшли з православної шляхти і володіли більш-меншвеликими маєтками, селами, хуторами, господарство в яких мало чимвідрізнялося від господарств інших поміщиків. Крім того найбідніші ісередні козаки мали різні зобов’язання по відношенню до тих козаків, щозаймали різні посади — “ранги”. Вони повинні були нести різні повинності„на ранг” (полковників, сотників, осавулів), причому границя, щовідокремлювала повинності «на ранг» від повинностей стосовно носіїв „рангу”особисто, була дуже невизначеною і мрячною. Це вело до того, що серед козаків було немало незадоволених існуючимсоціальним порядком, у той час як козача верхівка, в основному, була нимизадоволена і прагнула тільки до рівняння своїх прав із правами католицької(уніатської) шляхти. Положення ж селян на монастирських володіннях як католицьких, так іправославних монастирів мало чим відрізнялося від положення інших селян.Єдине, що монастирі не мали своїми посередниками при реалізації повинностейіз селян євреїв, у той час, як дуже багато поміщиків або здавали в оренду(або на відкуп) євреям свої права стосовно селян або в ділових зносинах ізселянами прибігали до євреїв, як до помічників. У результаті таких сформованих соціальних і національно-релігійнихвзаємин на Україні-Русі з’являється прагнення спочатку від них звільнитися,а потім проти них і боротись. Прагнення звільнитися — привело до втечі за межі досягненняненависного ладу і створення Запорізького Козацтва; а бажання цей ладзмінити на всій Україні-Русі — до визвольної боротьби, що почаласянаприкінці XVI століття. Втікачі з України-Русі почали групуватися на нижньому плині Дніпра, запорогами, і незабаром оформились у своєрідну військову організацію —«Запорізька Січ». На відміну від козаків, що жили в межах Литовсько-Польської держави їх називали, «Запорізькими козаками» або «Запорожцями», аусе військо — «Малоросійським Запорізьким». Січ власне кажучи була лінією зміцнень («засік») з центром на одному зостровів Дніпра. У 80-х роках XVI століття центр цей був на островіТомаковці; у 90-х роках він був перенесений на острів Базавлук. Уся Січ являла собою збройний табір («Кош»), з виборним «кошовимотаманом». Кош поділявся на «курені», з виборними «курінними отаманами»; щенижче йшли «сотні» з виборними сотниками. Іноді ж, у деякі періоди,підрозділів нижче «куреня» не було і курінний отаман одноосібно керувавусім куренем безпосередньо. Дисципліна під час походів була найсуворіша і підпорядкування своємувиборному начальству беззаперечне. Жінки в Січ не допускалися зовсім. Джерелами існування запорожців були: війна, полювання і рибний лов,скотарство і, зокрема, землеробство. Запорожці нападали на татарські кочовища, грабували їх і вели худобу,коней і полонених. Нерідко на своїх човнах - «чайках» вони спускалися поДніпру в море і розоряли не тільки татарські міста в Криму, але і містатурецькі на берегах Чорного Моря, доходячи іноді до самого Константинополя. У мирні періоди вони займалися мирними промислами в околицях Січі(близьких і більш віддалених). Почали виникати спочатку тимчасові поселеннязапорізьких козаків, а потім і постійні, у яких уже з’явилися жінки, ікозаки жили там сімейним життям, не втрачаючи однак зв’язок із Січчю. „Поступово ставало притулком і центром для кожного, кому булонестерпне життя на батьківщині, для всіх скривджених, котрі переселялисятуди зі спрагою мести за себе і своїх братів на батьківщині” - пишелітописець того часу. Нічиєї влади над собою Січ не визнавала, хоча Польсько-Литовськадержава і вважала їх своєю територією, і запорожці вважали себе борцями ізахисниками «віри православної» проти усіх, хто на неї замірявся. Томуїхніми ворогами були і «бусурмане» — татари і турки, і поляки-католики, щонамагалися ополячити й окатоличити їхній народ, населення України-Русі. Формально всі запорожці були зовсім рівноправні і на підставі цьогочисто формальної ознаки, українські шовіністи — сепаратисти зображують Січяк ідеальне безкласове суспільство. Вони приписують йому не тільки ідеальніпрагнення боротьби «за віру православну» і справедливий у їхньому розуміннісоціальний порядок (що дійсно було), але також і конкретні плани створеннянезалежної «Української» держави (про що ніяких історичних доказів унайбагатшій літературі й в історичних пам’ятках немає ніякого сліду). Що ж стосується твердження про «безкласове» суспільстві в Січі, то цетвердження шовіністів-сепаратистів спростовують численні історичнідокументи, що незаперечно доводять, що окремі запорізькі козаки буливласниками великих маєтків поза межами Січі. Так, наприклад, зберегласяграмота польського короля, що у 1574 році віддав у вічне і потомственеволодіння запорізькому «шляхетному» (тобто, дворянського походження) козакуІвану Омеляновичу великі земельні володіння в районі Черкас. Збереглися ідокументи про великі земельні володіння, якими володіли і запорізькі козаки„не шляхетського” походження. Наприклад, Григорій Лобода, що купив цілесіло, козак Волевач, що мав землі на Лівобережжі і багато інших. Збереглися докази, що заможні козаки мали і залежних селян. Так, у1568 році шляхтич Білозір зобов’язався повернути козаку БогдануЗвенигородському, власникові села Курилівки, його швидких людей «кметівІвашка та Іванка» як значиться в зобов’язанні. Сам склад Січі не був постійним, а, у значній своїй частині, текучий.Не тільки козаки, але і православна шляхта йшли на більш-менш тривалітерміни в Січ, училися там військовій справі, брали участь у набігах іпоходах, а потім поверталися до мирного сімейного життя. Літературні образи Гоголя в його повісті «Тарас Бульба» дає правдивукартину того, що представляла собою Січ. І багатий власник хутора ТарасБульба, що пропив усе, останній запорожець, рівноправні в рішеннівнутрішніх справ Січі, але не можна з цього робити висновки, що вони булиодностайні й у їхніх поглядах на те, як треба вирішувати питання соціальнихвзаємин. Навряд чи «власник села» запорожець Григорій Лобода, абозапорожець Волевач — власники багатьох «місцевостей» погодилися, щоб хтосьзазіхнув на їхні майнові інтереси. Очевидно, що при наявності приведених вище неспростовних фактах (а нихє безліч) твердження про безкласовість Січі не відображає справжньоїкартини і має потребу в багатьох виправленнях. Але в питаннях настроїв і устремлінь національно-релігійних, Січ,дійсно, була одностайна, ненавиділа поляків, татар і католиків і глибоконехтувала своїх ренегатів — уніатів. Ведучи свою власну політику, Запорожці брали участь у війнах зтатарами на стороні поляків; але, не запитуючи нічийого дозволу,співробітничали і з ворогом Польщі — Москвою, коли остання воювала зтатарами. Розділ 1. Запорозька Січ на початку 18 ст. 1.1 Вибори нового гетьмана 6-го листопада в Глухові був урочисто обраний гетьманом Стародубськийполковник Іван Скоропадський. Петром, що знаходився у Глухові, булапідписана й оголошена царська грамота, що підтверджує “збереженнявільностей і переваг Малоросійських”. Мазепа ж у цей час знаходився в поході зі шведським військом, щорухалося до міст Ромнам і Гадячеві на зимові квартири, де для шведівМазепою було заздалегідь заготовлені харчі і зведені укріплення. Не будучи упевненим у перемозі Карла і знаючи настрій і поводженнянароду, Мазепа спробував через полковника Апостола вступити в зносини зПетром, обіцяючи йому сприяти поразці і навіть полонянку Карла. Петрообнадіяв Мазепу й обіцяв навіть повернення колишнього положення, алепропозиції Мазепи не повірив і продовжував посилено готуватися до рішучогозіткнення з Карлом. Крім того, він призначив особливі грошові нагороди заузяття в полон шведів: дві тисячі карбованців за генерала, тисячу заполковника, п’ять карбованців за солдата і три карбованці за мертвогошведа. Багато козаків і селяни ловили шведів, особливо, коли вониневеликими загонами віддалялися для пошуків фуражу. Збереглося не малорозписок про виплату за це нагород, але всі дрібних. Очевидно, жоденгенерал або полковник зловлений не був. Так пройшла зима 1708-го року без особливо великих зіткнень, якщо невважати узяття шведами містечка Веприк, у якому змушений був здатися вполон російський загін у тисячу чоловік. Шведи, в основному, сиділи вРомнах і Гадячі, а російська ставка була в Лебедине, Сили росіян рослизавдяки підкріпленням, що прибували; сили ж і запаси шведів танули. 16тисячний загін генерала Левенгаупта, що підходив до Карла з підкріпленнямиі великими обозами запасів був розбитий і знищений при селі Лісової (уБілорусії) і Карлу приходилося розраховувати тільки на свої сили так наприйшли з Мазепою 3-4 тисячі козаків. До травня 1709 року, після тривалих домовленостей, переговорів іобіцянок, Мазепі та Карлу удалося схилити запорожців виступити на сторонішведів і вони, під предводительством кошового Гордієнка рушили на допомогуКарлу. 1.2 РУЙНУВАННЯ СІЧІ Довідавшись це, Петро блискавично, змішаним російсько-козацькимзагоном, захопив Січ і знищив її повністю. Командували цією експедицієюполковник: Галаган (сам колишній запорожець) і Яковлев. Запорожці, щоспались, бігли на турецьку територію і заснували нову Січ на місцінинішнього міста Алешки. 1.3 ПОЛТАВА Карл же рушив на південь на з’єднання з запорожцями і по шляху хотівузяти Полтаву. Коли це йому відразу не удалося, він почав (на початкутравня) облогу цього міста, що продовжувалася безуспішно півтора місяця ізакінчилася відомою Полтавською битвою (27 червня) з підоспілими військамиПетра, що складалися, як з росіян, так і з вірних козацьких полків, з якимибув і, повернутий з посилання, полковник Палій. Шведи били розбиті наголову. Карл XII і Мазепа з залишками військабігли на захід до Дніпра, кинувши всі обози й артилерію. Але в Переволочниїх наздогнали Меншиков і козаки, і примусили усе військо, що залишилося, докапітуляції. Врятувалися тільки Карл і Мазепа, що переправилися черезДніпро першими, так невеликий шведсько-козачий загін. Далі бігли вони натериторію Туреччини, у Бендери, де і затрималися тривалий час. 1.4 СМЕРТЬ Мазепы Тут незабаром Мазепа вмер і був урочисто похований у сусідньомумонастирі. “Труну його, поставлена на сани, везли 6 пара білих коней, а затруною йшли засмучені його однодумці” — описує його похорон “Літописець”. 1.5 АПОСТОЛ. РІШУЧІ ПУНКТИ Улітку 1727 року таємний радник Наумов одержав наказ виїхати в МалуРосію й організувати вибори нового гетьмана. Попереднім на цю посаду бувнамічений полковник Данило Апостол. Кандидатура ця була дуже співчутливоприйнята старшиною, тому що Апостол користувався загальною повагою і засвою хоробрість у боях, і за свою чесність у суспільних справах. 1 жовтня 1727 року він був одноголосно обраний гетьманом, що з’їхавсядля цього в Глухові старшиною, і Наумов урочисто вручив йому знакигетьманського достоїнства. І в той же день Апостол був приведений доприсяги, як пише Літописець: “при громі гармат і безугавних вигуківнароду”. Розділ 2. Відновлення Січі та її участь у визволенні південної України та Криму 2.1 Відновлення існування Січі При Апостолі ж, по його клопотанню, імператриця Ганна Йоанівна (щозмінила померлого 18 січня 1730 року Петра II) дозволила зниклим в 1709році і, оселившимся у володіннях Туреччини, запорожцям повернутися на їхністарі місця. Зроблено це було незважаючи на протести султана, що вважав їхсвоїми підданими. Запорожці під предводительством кошового Івана Білецького, усуперечзабороні Кримського хана, прибули в Білу Церкву і присягнули на вірністьРосії, при чому їм роздали на обзаведення 5.000 карбованців. Після цьогодеякі відправилися в Січ, а одружені були розселені в Старому Кодакі,Новому Кодакі і по ріці Самарі. Поверненням запорожців була остаточно ліквідована мазепинська епопея іза кордоном залишився тільки Орлик, що перекочував зі Швеції у Францію. Деяке число старшин, що бігли з Мазепою, повернулися ще раніш, урізний термін. Одні з них були цілком прощені, а інші (наприклад, племінникМазепи, Войнаровський) заслані в Сибір. Паралельно з заходами щодо упорядкування внутрішніх справ, Апостолактивно брав участь у заходах загальноросійського уряду характеру військово-політичного. Так у 1733 році близько 30.000 козаків і посполитих булиспрямовані на південь для створення укріпленої лінії для захисту віднабігів татар. Лінія ця йшла від Дніпра до Дінця, починаючи трохипівденніше Ізюму (на Дінці) і упираючись у Дніпро між устями рік Псел іОрел. Роботи ці не носили характеру важких виснажливих робіт на Ладозькомуканалі, на якому загинуло багато тисяч козаків, а крім того вони служилибезпосередньо захистові самої України від татарських набігів, що неприпиняються. Велися вони під керівництвом своєї старшини і робітникикоманди часто змінювалися новими силами. А тому в пам’яті народної про нихне збереглося таких важких спогадів, як про роботи на Ладозькому каналі, утяжких умовах, далеко від рідного краю. При Апостолі криваво відбитий напад калмиків, Дон Дука-Овбо, щовторглись у районі Ізюму в Слобідську Україну і мали намір продовжити свійнабіг на захід, але були розбиті козаками під командою полковника Капниста. Майже одночасно з калмицьким набігом довелося козачим полицям воюватий у межах Польщі. У 1733 році після смерті польського короля Августа —союзника Росії, була зроблена спроба проголосити королем не його сина,якого підтримувала Росія, а ставленика французів — Станіслава Лещинського.Щоб підтримати свого кандидата Росія ввела в Польщу війська, у тому числі івеликий козачий загін наказного гетьмана Лизогуба і полковника Галагана.Козаки з особливою наснагою бороли з конфедератами — прихильникамиЛещинського. Як ті польські пани втихомирювали їхніх предків, так тепервони втихомирювали поляків, виявляючи особливу непримиренність до уніатів,що ще недавно були православними. Похід цей був дуже популярний і козакипереможцями повернулися за Дніпро, після того, як на польському престолібув оселений кандидат Росії. Дії козаків у межах Польщі підбадьорилигноблене поляками православне населення і зміцнило його опір католицько-польській агресії і надії на возз’єднання з Росією. 2.2 Смерть Апостола. Малоросійське правління Шестирічна діяльність Апостола була перервана його смертю в січні1734р. Знову встало питання про вибір нового гетьмана і знову з цим виборомПетербург не поспішав. До цього часу фактичним самодержцем Росії був німець-барон, що не особливо схвально відносився до автономії Малої Росії і тому,замість згоди на вибір гетьмана, з Петербурга прийшов указ про створення“Малоросійського Правління” — колегії з 6 членів: три великороси і трималоруси. Два з них, один великорос і один малорус, називалися “головнимичленами” Це були кн. Шаховський і генеральний обозний Лизогуб. Указ пропонував “Малоросійському Правлінню” у всій строгостідотримувати “Рішучих Пунктів” і дотримувати повна рівність між членамималоросіянами і великоросами. Так, у 1734 р. у житті Лівобережжя почався новий період — без гетьманапід керуванням “Малоросійського Правління”, що тягся 16 років, до виборунового гетьмана — Кирила Розумовського в 1750 р. 2.3 Участь у війні з Туреччиною Перші шість років цього періоду були дуже важкі, тому що збіглися зтривалою війною з Туреччиною (1735 - 1740), під час якої Україна буланайближчим тилом, а крім того в ці роки населення багато терпіло відстрашної биронщини. Крім того козаки і запорожці брали участь і у воєнних діях. У 1735 р.6.000 козаків і 2.000 запорожців брали участь у невдалому поході ген.Леонтьева на Крим. У 1736 р., 4,000 козаків і 3.000 запорожців — в армії Миниха берутьучасть в узятті Перекопу, Кинбурна і Бахчисарая, столиці Кримськогоханства. У 1737 р. — козаки беруть участь у штурмі Очакова. У 1738-39 р. — 18.000 козаків і 4.000 запорожців беруть участь упереможному Молдавському поході Миниха, що вирішив долю війни і назавждивиключили можливість татарсько-турецьких набігів, від яких сторіччямистраждала Україна. Недешево обійшлася ця перемога і всієї Росії й особливо Росії Мал-Україні. Крім великих втрат убиту і пораненими, головну вагу постачаннявиючої армії продовольством, як найближчий тил, несла Україна, де в цей часдо того ж усі було тероризовано биронщиною. Починаючи від Генеральноїстаршини і кінчаючи останнім козаком або селянином усіх могли бути в будь-яку хвилину арештовані і піддані катуванню по будь-якому бездоказовомудоносі. Тільки після смерті імператриці Ганни Йоанівни (1740 р.) і падінняБирона усі зітхнули полегшено, особливо, коли Шаховського переміниванглієць ген. лейт. Кейт, людина справедлива, що залишила в населення кращіпро себе спогади. Розділ 3. Нова Січ. 3.1 Організація Січі. В адміністративно-територіальному відношенні весь район ВійськаЗапорізького, був розділений на “паланки” (області); спочатку них було 5, азгодом — 8. Центром “паланки” була слобода — місцеперебування всьогоадміністративно-військового апарата: полковник, писар, його помічник —“подписарий” і отаман “паланки”. Цей апарат зосереджував у собі усю владу: адміністративну, судову,фінансову, військову. Завдяки напливу переселенців з півночі, незабаром у слободах, крімкозаків, з’являються і селяни-”посполиті”, що у “паланках” булиорганізовані в “громади” і мали, за прикладом козаків, свого отамана. Усіпосади — виборні, а вибори вироблялися щорічно (1 січня) на козацькихрадах, причому право участі у виборах на “посполитих” не поширювалося. Вонивибирали тільки свого отамана. Перехід же з “посполитих” у козаки і назад,був вільним, як на Гетьманщині в перші десятиліття після возз’єднання. В іншому, вся організація влади на території Січі, була копієюорганізації Лівобережжя. Адміністративним і військовим центром була Січ, що складалася зміцності і передмістя. У міцності, навколо площі, на якій збиралася рада,крім церкви, військової канцелярії, пушкарні, складів, майстерень,старшинських будинків і школи, знаходилося 38 “куренів,” — довгихбревенчатих будівель-казарм. У передмістя — крамниці, шинки, часткимайстерні. Кожен бажаючий стати запорожцем, повинний був з’явитисякурінному отаманові, що його запитував, чи вірить він у Бога і чиправославну віру? Після позитивної відповіді і хресного знамення, цепідтверджуючого, його заносили в кошовий “компут” — список. Звичайно прицьому мінялося прізвище, тому що і для Січі, і для тих, хто приходив небуло бажано, щоб була відома його біографія і справжнє прізвище. На цьому усі формальності закінчувалися і людина ставав формальнорівноправним січовиком. Йому дозволялося або залишитися в курені і нестигарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, або знайтизаняття в кожній з “паланок” по власному виборі, будучи в Січ тільки длявідбування “черги”, до чого були зобов’язані всі козаки. Вища військова або “кошова” старшина складалася з: отамана, судді,писаря й осавула. Кожен курінь мав свого отамана, а також свою “курінну”старшину. 3.2 Соціальна структура Формально всі козаки були рівноправні, але, у дійсності, цярівноправність була тільки на папері і на словах. Соціальні розшарування істворення груп багатих запорожців, фактично, усю владу віддали в руки цих“знатних” або “старих” козаків, що, користуючись своїм багатством івпливом, вершили на радах усі справи. Твердо укорінений міф, що представляє Січ, як безкласове братерство,знаходиться в повному протиріччі з історичною правдою. Якщо, для першого періоду існування Січі, це ще і можна прийняти, та йто з великими застереженнями, то збережені численні документи з епохи НовоїСічі (1734 - 1775р.) незаперечно і категорично спростовують цей,сентиментально-ідилічний міф. На територіях, підвладних Січі, населення яких у 60-х р. 18 ст,доходило до 100.000, як в усім світі в ті часи, минулого і бідні, і багаті,були соціальні протиріччя інтересів окремих груп населення, було прагненнябагатих груп використовувати владу у своїх, корисливих інтересах і протидіягруп бідних цим прагненням. І ніякого ні соціального, ні політичного“братерства”, про яке, так часто говорять і дореволюційні історики ісепаратистична “історична школа”, у дійсності, не було. Навпаки, байстрюки попадали в Січі в надзвичайно важке положення,нерідко більш важке чим було там, відкіля вони бігли. Якщо вони вирішувализалишитися в курені, то повинні були жити в казармах, нести важкугарнізонну службу і виконувати різні господарські роботи, не одержуючи заце ніякої винагороди, крім більш ніж убогої їжі, що складалася, уголовному, з — “саламахи”, що “варилася густо з житнього борошна на квасіабо рибній юшці”, як описує очевидець С. Мишецький. Все інше додавалося на“власні гроші”, добути які було не легко. Гроші добувалися тільки врезультаті походів і зв’язаних з ними грабежів або шляхом наймання за грошідо заможних козаків і старшини, що, на правах власності, володіли хуторами-зимовниками, нерідко декількома. Як видно з численних документів, що зберігаються в “ЦентральномуДержавному Історичному Архіві” Укр. РСР., були зимовники з табунами встільник коней і рогатої худоби, тисячами овець і великою, власноюзапашкою, що давала тисячі пудів зерна. Обслуговувалися вони “молодиками”або “найманцями”, число яких, на деяких зимовниках доходило до 30. Заробітна плата була мінімальною: від 2 р. 50 коп. до 5 карбованців урік на хазяйських кормах. (Кінь у той час коштував 10-20 карбованців, вілабо корова 5-8 руб.; сорочка 40 коп., чоботи — 50 коп. — 1 карбованець.) Крім платних працівників, на зимовниках було чимало працівників “безнаймання” — так називалися працівники без грошей, тільки за дах і їжу,переважно, слабосильні, старі, підлітки. З численних, збережених “описів”зимовников, видно, що таких було до 7 % загального числа робітниківзимовников. Заробити можна було також на рибних промислах і в “чумацьких” обозах.Як перші, так і другі, зовсім не були артілями рівноправних учасників, якце затверджують багато істориків. Збережені “розрахунки” незаперечнодоводять, що серед чумаків минулого і власники десятків пара возів знайманими “молодиками” і чумака-одинака з однієї — двома волячимизапряганнями. Таке ж змішання було і на рибних промислах, де поряд ізвласниками мереж (невід коштував тоді до 100 карбованців) працювали загроші і “найманці” або, дуже часто, “з половини” тобто половина всьогоулову йшла власникові мереж, а друга половина поділялася між робітниками,що у цьому випадку, не одержували ніякої грошової плати. Положення, в якому жили ті від продажу своєї праці було не легке, алевони мали волю і могли вільно змінювати роботодавця, чого тоді вже не булов іншій Росії, у тому числі і на Гетьманщині і Слободщині. Були такожформально нічим не обмежені можливості вибитися в більш заможні групи, бутиобраними в старшини, організувати свій зимовник або яке інше власнепідприємство. І це залучало всі нових і нових утікачів з півночі, а нерідко ідезертирів з армії. Зберігся документ про прибуття в Січ у 1735 р. п’ятисолдатів Ревельського драгун полку, на конях і з озброєнням. Січ їхпроковтнула і “не знайшла”, коли цього зажадав російський уряд. “Незнаходила” вона і численних кріпаків, повернення яких вимагало російськийуряд. 3.3 Бунти “сіроми” До половини 18 століття соціальні протиріччя в цьому, за твердженнямсепаратистів, “рівноправному братерстві” настільки загострилися, що справадійшла до бунта. 1-го січня 1749 р. при виборі посадових осіб “сірома”(бідняки) вигнали із Січі заможних козаків, що розбіглися по своїмзимовникам, і вибрали свою старшину, з бідняків, з І. Водолагою на чолі.Осавулом, за свідченням секунд-майора, що робив розслідування, Никифорова,був обраний козак “що не мав на собі одягу”. Бунт був незабаромутихомирений і засівша в Січі “сірома (бідняки) капітулювали. Набагато більші розміри мав бунт у 1768 р., під час якого “сірома”кілька днів була паном положення і розграбувала будинки і майно старшини ізаможних козаків, що бігли за допомогою в “паланки” і до росіян, сусідніміз Запорожжям, гарнізонам. Сам кошовий отаман, як він описує у своємупоказанні, врятувався тільки завдяки тому, що сховався на горищі і бігчерез діру в даху. Козаками з “паланок” і старшиною цей бунт був подавлений, а йогопризвідники жорстоко покарані. Послані для утихомирення Київським ген.губернатором Румянцевим 4 полки, не знадобилися. В архівах збереглися“описи” розграбованого майна, подані постраждалим старшиною і козаками.“Опис” одного з вищих старшин займає кілька сторінок перерахуваннямрозграбованого, наприклад, 12 пар чобіт нових, шкіряних, 11 пар чобітсап’янових, три шуби, срібний посуд, 600 ліктів полотнини, 300 ліктівсукна, 20 пудів рису, 10 пудів маслин, 4 пуди фініків, 2 бочки горілки іт.д. “Опис”, що займав “заможнього” козака, значно скромніше: одна шуба,два кожухи, 4 каптани, різна зброя і готівкою (які не устиг віднести) 2.500руб великою монетою, 75 червінців і 12 руб. 88 коп. мідною монетою. Сумавеличезна по того часу. Крім цих двох бунтів чимало було і більш дрібних бунтів у “паланках” іслободах, про що збереглася безліч документів. Наприклад: у Калміуській“паланці” у 1754 р., у Великому Лузі в 1764 р., у Кодакі в 1761 р. і вбагатьох інших місцях. Те, що бунти були — факт незаперечний. Те, що це були бунти “сіроми”проти старшини і “знатних”, “старих” козаків доводять збережені документи.Як же погодити ці факти з версією українських істориків про Запорожжя, якпро “рівноправне братерство”? Ясно, що погодити їхн неможливо, а потрібно визнати, що все написанепро “аскетизм”, “братерстві” і “рівноправності”, що ніби-то панували вЗапорізькій Січі, треба віднести в розряд вимислів або міфів. Не виключено, що на зорі Січі, коли там оселилася невелика групаідейних борців, месників за зганьблену віру і національне достоїнство,оточена ворогами і безперестану з ними воююча, щось подібне і було. Але, зростом Січі, ослабленням її ворогів, порівняльною безпекою життя ісоціальним розшаруванням складу Війська Запорізького — усе це, якщо і було,те відійшло в область переказів. Розповіді ж деяких істориків про життя запорожців звучать просто якпоетичний вимисел-плід сентиментально-ідеалістичних настроїв авторів і,досить далекі від дійсності. Так, наприклад, у своїй “Історії Запорізькихкозаків” (т. 1. стор. 291), історик 19-го століття, Еварницький, так описуєжиття в куренях; “ввійшовши в курінь козаки знаходили страви вже налитими в“ваганки” або невеликі дерев’яні корита і розставлені по краях столу, абіля “ваганків” різні иапитки-горілку, мед, пиво, брагу, наливку — увеликих дерев’яних “кановках”. При цьому чарки запорожців, за словамиЕварницького, були такі, “що і собака не перескочить”.... А, про життя в зимовниках, Еварницький пише так: “велику частинупродукції власник зимовника, із властивого йому почуття товариства,відправляв у Січ, на потреби січових козаків і лише незначну частку залишавсобі. Усіх, проїжджаючих людей, хазяїн зимовника, запрошував сідати іпропонував різні частування — напої і страви. Погулявши весело і доситькілька днів, гості дякували ласкавого хазяїна за частування, хлопціподавали їм нагодованих коней, і січовики, підхопившись на коней, неслисявід зимовника”. (Історія Запорожжя. ч. 1, стор. 295). Таку ідилічну картину життя запорожців малює Еварницький, не вважаючипотрібним навіть спробувати довести її реальність. Інший історик 19-гостоліття, А. Скальковський, що написав об’ємисту працю про “Нову Січ”, хочаі згадує про бунти, але не поглиблюється в дослідження причин, них щовикликали. Сепаратистична, “історична школа” також, делікатно, обходитьмовчанням наявність гострих, соціальних протирічь у Запорожжя, а бунтиприписує відсталості і консерватизмові мас, що трималися сліпо колишніхзвичаїв Старої Січі (чому вони до них прагнули, тепер ми знаємо). У результаті, у самого широкого кола читачів зі словом — “ЗапорізькаСіч”, зв’язана її картина, дана Еварницьким. Але, зовсім іншу картину дають незліченні документи, що збереглися вархівах. “Описи” майна старшини і заможних козаків; записки про заробітнуплату “молодиків” і “найманців”; скарги курінних отаманів на напівголоднийпайок у куренях; заборони заможним козакам відправляти замість себе навійну “найманців”, так до того ж і погано озброєних і постачених; скарга нанадмірні побори за користування мостами, перевозами і млинами — усе ценезаперечно свідчить, що соціальні взаємини в Запоріжжі, у 18 столітті,мало відрізнялися від таких у, що вже стали або швидко робилисякріпосницькими Гетьманщині і Слободщині. Не було тільки формальногопокріпачення і більше було можливостей для особистого висуванства. Ці обставини залучали з півночі всі нових і нових утікачів, з якимибезуспішно боровся російський уряд. Безуспішно тому, що Січ їх не хотілавидавати. І, не з яких або ідеалістичних спонукань, як затверджуютьсепаратисти, а з простої причини, що в інтересах старшини і заможнихкозаків було мати постійний приплив, як дешевої робочої сили, так іможливих заступників при вимозі явки для несення військової служби. Цеостаннє (заступництво) прийняло хронічний характер і усю вагу участі увійнах перекладало на бідняків. Російський уряд також звернув увагу на цеявище і боровся з ним, як по мотивах справедливості, так і тому, що козак,посилаючи замість себе “найманця”, норовив дати йому і коня і зброю гіршу. 3.4 Участь у війнах Тут, доречно буде згадати, що начальники російської армії, у рядахякої воювали запорожці у війнах 1736-1739 і 1768-1774 р., були незвичайновисокої думки про бойові якості запорожців і вважали для себе честю бутизарахованими в списки Війська Запорізького. У справах Коша Запорізькогозбереглося кілька десятків копій “атестатів”, виданих різним особам прозарахування їх у списки Війська. Один з них, — на ім’я підполковника М. И.Кутузова, майбутнього головнокомандуючого у Вітчизняній війні. Атестат цейговорить: “По його, підполковника Михайла Ілларіоновича Кутузова бажанню,війська Запорізького низового, у курінь Криловський прийняти і дляповсякчасного його при сем війську вирахування в компути військові вписати,а для вірності в тім і цей атестат йому, № 127, при підписі нашої івоскової печатки видати повеліли. З Коша 1773 року січня 30 дня”. По всій Росії, з одного боку, поширювалося й укоренялася думка пронадзвичайну відвагу Запорожців (що відповідає дійсності), з іншого боку,помилкова думка про безкласовий, рівноправний характер запорізькоготовариства. І, тільки останнім часом, завдяки дослідженням соціальної структуриЗапорожжя на підставі вивчення численних справжніх документів тієї епохи,створилася справжня, реальна картина того, що представляло собою Запорожжя18-го століття. Картина досить далека від описів і Еварницького і Скальковського івсієї сепаратистичної “історичної школи”. Не аскетичним, лицарським рівноправним братерством борців за правдубуло Запорожжя 18-го століття, а вкрапленої в територію Росії великоюобластю зі своєрідним побутовим укладом, гострими соціальнимирозшаруваннями і протиріччями і, підпорядкуванням розпорядженнямцентральної влади тільки остільки, оскільки ці розпорядження подобалися. До цього часу (половина 18-го століття) віковічні вороги запорожців —татари, турки і католики-поляки, у результаті перемог Російської Імперії,були настільки ослаблені, що не могли і мислити про які-небудь агресії, адумали тільки про збереження колишніх територій, що, крок за кроком,неухильно попадали в підпорядкування Росії. 3.5 Утрата значення Січі. Заселення земель Бувши раніше центром і оплотом боротьби проти цих, інколи могутніх,ворогів, Січ утратила своє і військове, і національне, і політичнезначення. Найбагатші землі на південь, південний захід і південний схід відобластей, що запорожці вважали своїми, увійшли до складу Росії і почалишвидко заселятися, переважно, вихідцями з Лівобережжя і Слободщини,родинами запорожців, а також вихідцями з Великоросії і сербами, щорятувалися від турецьких звірств, греками і болгарами. Серби переселилисявеликими групами (у 1732 і 1751-2 р.), оселилися всі разом і булиорганізовані по військовому: у полки і роти, як кінні (гусарські), так іпіші. Наприкінці 18-го століття, тут (у північній Таврії) оселилося чималонімців, що створили свої села, що називалися “колоніями”. Так створилосяетнічно різноманітне населення Новоросії. Запорожцям фактично не було чого робити, а по-воєнному організована,нікому не підкорена, Січ, стала не тільки не потрібною, але і небезпечною. З одного боку, Січ була надійним притулком для неспокійного елемента,що біг туди від часу кріпосницького ладу, що стабілізувався до того,Лівобережжя і Слободщини, до чого російський уряд не міг бути байдужим. З іншого боку, запорожці всіляко перешкоджали заселенню порожніхземель, вважаючи їх “своїми” і, нерідко, зі зброєю в руках, виганяли новихпоселенців і руйнували їхні села, що порушувало плани уряду. З третьої сторони, нарешті, свавілля запорожців і прояв ними своєївласної ініціативи, приводили до постійних непорозумінь з Польщею іТуреччиною. Запорожці не тільки приймали до себе втікачів із Правобережжя, тобтопольських підданих, але й активно брали участь в опорі, що населенняПравобережжя робило польсько-католицької агресії. Загальновідома,наприклад, активна, якщо не керівна, роль запорожців у “Коліївщині” —повстанні 1768 р. — і “Уманській різанині”. Зрозуміло, Польща протестувала,а Росія змушена була вживати репресивних заходів проти запорожців, що тодівважалися її підданими. Крім Польщі, надлишок своєї енергії, не зайнятої ніякою працею, упошуках військового прибутку, запорожці направляли і проти турків, майжебезперервна роблячи набіги на її територію, усупереч прямим заборонамросійського уряду, що знаходився у зв’язках з Туреччиною, Як відомо,безпосереднім приводом для виникнення війни Росії з Туреччиною в 1768 р.,був напад і розгарбування запорожцями міста Голти. Значно змінився, у 18 столітті, і склад Січі, яка була в 17 столітті“школою лицарства” і центром національно-визвольної боротьби, куди прагнулаі молодь кращих прізвищ і непохитних ідейних борців за народ зі старшогопокоління. Молодь вищих класів і культурного шару Правобережжя булаополячена і покатоличена, а молодь Лівобережжя і Слободщини швидко входилав загальноросійське життя і створювала кар’єру в рядах загальноросійськоїармії й адміністрації. Мети, до яких прагнуло населення України-Русі в епоху визвольноїборотьби за звільнення від польсько-турецько-татарської агресії, минулого,в основному, досягнуті, а тому й у старшого покоління не було причинпрагнути в Запорізьку Січ, як це було раніш. Поповнення в Січ тепер йшло, головним чином, за рахунок байстрюків відфортечного режиму й усе менше і менше ставало серед запорожців людей,здатних зайняти командні посади. Сильно упала колись залізна дисципліна.Окремі загони запорожців (“ватаги”) часто діяли на свій ризик і страх, нетільки без схвалення Кошового отамана, у всупереч його прямій забороні.“Ватаги” ці проникали на турецьку територію або турецькі-турецьке-турецький-польсько-турецьку (південне Правобережжя), грабували і викликали неприємнідля російського уряду пояснення. Правда, під час тривалих воєн з Туреччиною, що вела Росія в третійчверті 18-го століття, запорожці незмінно приймали в них участь, діючи абов складі регулярної армії або, як партизани; але, у мирні періоди,російський уряд, крім неприємностей від них нічого не мало. 3.6 Ліквідація Січі Тому поступово дозріло рішення Запорізьку Січ ліквідувати, що і булоприведено у виконання. 5 червня 1774 р. російські війська, повертаючи після переможної війниз Туреччиною, оточили Січ і висунули вимогу розселитися і, або служити вармії, у так званих “пикинерських” полках, або вибрати собі професію, істати хліборобами або ремісниками-міщанами. Після недовгої наради запорожціскорилися, здали зброю і січову скарбницю, а зміцнену Січі минулого, черезнепотрібність було зруйновано. Так закінчила своє, більш ніж 200-літнє існування Запорізька Січ, щозіграла, у свій час, величезну роль у боротьбі України-Русі з польською ітатарсько-турецькою агресією. Частина запорожців утворила два “пикинерських” полки, що ввійшли доскладу російської армії, частина розселилася і зайнялася мирною працею, ачастина (яким було не по душі ні перше, ні друге заняття) невеликимигрупами, під видом відходу на рибні промисли, пробралася на турецькутериторію і заснувала, біля Очакова, нову Січ. По російських джерелах, цихнових січовиків було біля 4.000, по сепаратистичним твердженнях — до 7.000.(Знаючи соціальну структуру Запорожжя, треба думати, що ці що пішли, восновному, були “сірома” (бідняки), не зв’язані ніяким майном. Довідавшись про це, Російський уряд, виселив на північ і заточив вмонастирі колишніх вождів запорожців: кошового Кальнишевського, суддюГоловатого і писарі Глобу, тому що не був в них упевнений і побоювався, щой інші запорожці підуть за зниклими в Туреччину. Кальнишевський довгознаходився в Соловецькому монастирі і вмер там у 1803 р., 112 років відроду. У посиланні, у північних монастирях, закінчили свої дні і Глоба іГоловатий. Причина посилання цих вождів Запорожжя дотепер залишаєтьсянезрозумілою і, можливо, це було помилкою уряду. Важко припустити, щоб,особисто дуже багаті люди: Кальнишевський, Головатий і Глоба, моглизважитися на відхід у Туреччину, причому б вони утрачали усе своє майно. Від Туреччини ж Росія зажадала повернути запорожців, але ні турки, нізапорожці на це не погоджувалися. Тоді Туреччина, не бажаючи мати цейнеспокійний елемент поблизу російської границі, уступаючи бажанням Росії,наказала їм перебратися на устя Дунаю, визнала їхній офіційно своїмипідданими (1778 р.) і дозволила заснувати Січ і жити і промишляти вільно, аза це служити султанові “піше і конно”. Розпорядженням султана запорожці не були задоволені і серед нихпочалося шумування. Одна частина рушила в Росію і вступила в зновусформоване в 1783 р. “Чорноморське козаче військо”, що, з дорученняПотьомкіна, очолили колишні запорізькі старшини: Антон Головатий, Захар(Харько) Чепига й інші, і зібрали близько 17.000 козаків. Згодом ця військо, що особливо відрізнилося у війні Росії з Туреччиноюв 1793 р. було переселено на устя Кубані і поклало початок Кубанськомукозачому війську, що існувало до революції 1917 р. Друга частина, одержавши дозвіл Австрійського Імператора, переселиласяв Австро-Угорщину й осіла на нижньому плині ріки Тісси. Ця група (яка, засловами Грушевського, складалася з 8.000) затрималася в Австрії не довго інезабаром розсипалася і розбрелася. Одні повернулися в Росію, іншінаправилися в, призначені султаном, для поселення місця за Дунаєм. 3.7 “Задунайська Січ” Третя частина виконуючи веління султана, переселилася в гирла Дунаю ібіля міста Дунайця заснувала Січ, вигнавши донських козаків, що жили там,“некрасовців”, що, у свій час, не бажаючи підкоритися урядові, бігли зРосії. “Задунайська Січ” проіснувала до 1828 р. Жилося, козакам там, засловами Грушевського, добре, тільки “мучила совість запорожців, щоприходиться допомагати бусурманам воювати проти християн”. Тому “СічЗадунайська” поступово танула, завдяки відходові великих або менших “ватаг”у Росію де них приймали, як своїх. З огляду на ці настрої запорожців, тодішній Кошовий, Осип Гладкий,коли в 1828 р. почалася війна з Туреччиною, вирішив повернутися з військамина Родіну. Висновок Після ж війни, з колишніх козаків “Задунайської Січі” було сформовано“Азовське козаче військо” і оселене між Маріуполем і Бердянськом, де іпроіснувало до 1860 р. коли було переселено на Кубань і влилося в Кубанськекозаче військо. У відповідь на перехід Гладкого з військом на російську сторону, туркизнищили Задунайську Січ, скасувавши військо і жорстоко розправилися з непішли з Гладким козаками. Цією розправою турків із залишками запорожців у 1829 р. і переселеннямкозаків, що пішли в Росію, на вільне життя на Кубань у 1860 р., історія, щостала анахронізмом, Запорізької Січі і її залишків закінчується. Як видно з усього сказаного, ліквідація Січі була історичноюнеобхідністю і логічним висновком зі сформованої політичної обстановки.Зовсім природно, що зі зникненням тих небезпек, для боротьби з якими буластворена Січ, повинна була зникнути і сама Січ. І, точно так, як повівся із Січчю російський уряд, повівся б і всякийінший на його місці, у тому числі й уряд Самостійної України. Поки Січ булапоза переділами Держави або на його рубежах і борола з зовнішніми ворогами,ще можна, а, можливо, і потрібно було терпіти цього, мінливогонапівсоюзника, напівпідданого. Але, коли Січ виявилася усередині державноїтериторії, не маючи навіть зовнішніх границь з ворогами, терпіти далі цюсвоєрідню “державу в державі”, не було ніякої потреби. Розуміють це все, звичайно, і сепаратистичні історики, але пояснюютьподії по своєму, тому що усією своєю “історичною наукою” вони прагнуть, недо встановлення істини, а до створення бази російсько-української ворожнечій обґрунтування сепаратизму. Тому, і ліквідацію Січі вони представляють, не як історичнунеобхідність, а як акт росіянців (великоросійської) агресії. Грушевський “не розуміє” причин ліквідації Січі і бачить “протиріччя”мотивів, якими порозумівалася ця ліквідація. За його словами („ІлюстрованаІсторія України, стор. 463), з одного боку, запорожцям ставилося в провинунебажання прилучити до сільсько-хазяйської культури родючі степи, що,завдяки цьому, пустували; з інший, ніби-то, вони обвинувачувалися, саме, укультивуванні цих степів і створення свого сільського господарства, чим, засловами Грушевського “розривали свою залежність від російської держави,тому що могли прокормитися власним господарством і бути незалежним”. Просправжні ж причини, що зробили ліквідацію Січі неминучою (про них сказановище), Грушевський, узагалі не згадує, по тій простій причині, що цим бибув розбитий один із пропагандних міфів про “руйнування Січі, — актіросійської агресії.” В описі подальшої долі запорожців після ліквідації Січі,сепаратистичні “історики, уже не обмежуються тільки натяками йумовчаннями, а прибігають до зовсім очевидного перекручення фактів і даних,не вважаючи навіть з арифметикою. Так, на стор. 464, своєї “Ілюстрованої Історії України” (Київ, 1917р.) Грушевський, описуючи ліквідацію Січі, говорить: “переважну більшістьзапорожців не хотіла робитися гречкосіями і вирішила піти тим же шляхом, якпісля першого руйнування Січі — під турком жити”. На наступній сторінці,він, це “більшість” визначає в 7.000 чіл. Отже, що залишилася меншість буломенш 7.000. Ще сторінкою далі (466), описуючи розкол цього 7.000-го “більшості” івідходів частини його в Австрію, Грушевський говорить: “вісім тисячзапорожців перейшло туди”. А, ще одною сторінкою далі, той же Грушевськийповідомляє, що з запорожців, що залишилися в Росії, було сформовано“Чорноморське козаче військо “чисельністю в 17.000”. Не потрібно прибігатидо олівця, щоб упевнитися в ступені достовірності фактів і даних,приведених сепаратитичною “історичною наукою”. В описі ж подій не зв’язаних з цифрами, “наука” ця оперує ще вільнішеі підносить невимогливому читачеві “бажане за минуле”. Усе-таки факти, щоспростовують це “бажане” — попросту замовчуються. Так, наприклад, повідомляючи про факт повернення в 1828 р.Задунайських козаків у Росію (зовсім замовчати його не можна), Грушевськийговорить, що кошовий Осип Гладкий перевів них на російську сторону“обманом”, що виходить, що козаки йти до росіянином не хотіли. Про, тім жезагальновідомому факті (його можна знайти в будь-якій історії війни 1828-29р. з Туреччиною), що ці “обмануті козаки” усю війну доблесно боролися вскладі російської армії проти турків, узагалі не згадує. Тому щозгадуванням, спростовувалося б твердження про “обман”. Про подальшу долю цих “обманутих” козаків, Грушевський говорить, що зних було сформовано “Азовське козаче військо”, але про те, що це булозроблено “у воздаяние за їхню доблесну участь у війні 1828 р.”, звичайно,теж ні слова. Вищевикладене сепаратистичне висвітлення питання ліквідації Січіприводиться в інтересах читача, що бажає знати історичну правду, а незалишатися в омані, у результаті, сепаратистично-шовіністичної пропаганди,убраної у форму “історичної науки”, що так тісно переплітається зпропагандою, що не легко установити, де кінчається наука, а де починаєтьсяпропаганда. Це переплетення пропаганди з наукою, на жаль, є характерним длявсіх “Історій України”, авторами яких є шовіністи-сепаратисти. Веде ж воно,завдяки перекрученню минулого, до помилкових установок на майбутнє. Томувеликим досягненням в області історичної науки і встановлення історичноїправди про Запорожжя, треба визнати капітальний, рясно документований, купВ. Голобуцького “Запорізьке козацтво” (1957 р.), присвячений, головнимчином, соціальній структурі і взаєминам Запорожжя. Незліченні документи, що приводяться Голобуцьким, незаперечно,розбивають міф про “безкласове, рівноправне братерство” запорожців і єнезаперечними даними для складання точної картини існуючих між запорожцямивзаєминами. Використана література 1. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні.— К., 1991. 2. Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе.— М., 1847. 3. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России.— К., 1993. 4. Маркевич H. А. История Малороссии.— М., 1842. 5. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. 6. Дорошенко Д. /. Нарис історії України.— Львів, 1991. 7. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво.- К., 1994. 8. Зілинський О. Духовна генеза першого українського відродження //Європейське Відродження та українська література ХІV-ХVIII ст. – К.: Наук.думка, 1993. 9. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: В трьох томах /Пер. з рос. І.І.Сварника. – Львів: Світ, 1991. 10. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. 11. Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХУІ ст. в Україні. – Чернігів: товариство “Сіверська думка”, 1996.