Концепція масової преси Еміля де Жірардена

Лідером французької “penny press” був Еміль де Жірарден – один з найбільш цікавих журналістів і редакторів Франції ХІХ ст., котрий вловив тенденції розвитку сучасної йому журнальної періодики. Він починав з випуску журналу мод “La Mode” (1829 – 1854). Журнал “La Mode” спочатку виходив як суто великосвітський журнал. Незабаром де Жірарден надав йому рис політичного видання, але зберіг розділ мод з картинками із життя вищого світу, враховуючи інтереси реальної читацької аудиторії видання.

Найуспішніший видавничий проект де Жірардена – заснування ним у 1836 р. нової політичної газети “La Presse” (“Преса”), річна передплатна ціна якої (40 франків) була удвічі нижча за інші видання. Де Жірарден вірно розрахував, що при великій кількості передплатників оголошення друкуватимуться в його газеті і плата за них покриє низьку передплатну ціну. Нова газета де Жірардена привернула читачів не тільки низькою передплатною ціною, а й блискучими журналістськими іменами (наприклад, Теофіля Готьє, котрий вів розділ художньо-критичного фейлетону).

Де Жірардену вдалося перетворити свою газету на незалежне видання, і публікації в “La Presse” нерідко викликали роздратування влади. У 1848 р. де Жірарден був заарештований за розпорядженням Ежена Кавеньяка, а видання “La Presse” було призупинено. Випущений на свободу після 11 днів ув’язнення де Жірарден помстився Кавеньяку, відчайдушно борячись проти його кандидатури на посаду президента республіки. При цьому він прийняв бік принца Луї-Наполеона. Однак, ставши членом законодавчих зборів, де Жірарден став противником бонапартизму. В якості народного депутата де Жірарден постійно виступав на захист повної свободи преси.

З іменем де Жірардена пов’язується і перша поява в європейській періодиці “прихованої реклами”. Виникнення подібної реклами відзначається фахівцями іще в газетах ХVІІІ ст., але подібні повідомлення прватних осіб було легко відрізнити від редакційного тексту, хоча б за місцем публікації в газеті і за спеціальними позначками-маркерами типу N.B. чи P.S. Проте на початку ХІХ ст. стали з’являтися такі повідомлення рекламного характеру, які важко було відрізнити від редакційного тексту. “Оскільки до редакційної частини читаюча публіка ставиться з великою увагою та довірою, ніж до відділу оголошень, то такі оголошення для того, хто рекламує, мають велику цінність. Де Жірарден враховував це і брав за рядок повідомлення значно дорожче, ніж за рядок оголошень. Ці повідомлення трапляються двоякого роду: в одних наприкінці замітки, цікавої самої по собі, наводиться фраза чи кілька фраз рекламного характеру, в інших немає навіть натяку на рекламу, хоча фактично уся замітка вміщена в цілях реклами”.

Роман-фейлетон

У французькій “penny press” з’явився і такий цікавий газетнй феномен, як “роман-фейлетон”. Його поява пов’язується з діяльністю Луї Верона, журналіста та публіциста, котрий в 1835 р. відмовився від прибуткової посади директора Гран-опера, ставши головним власником газети “Constitutionel” (“Конституціоналіст”). Верон зміг зробити газету популярною, запропонувавши читачеві роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю “Вічний жид”.

Цікаво відзначити, що майже всі романи Ежена Сю, починаючи з 1837 р., публікувалися спочатку як романи-фейлетони. Вони знаходили доступ до читача, який нерідко не брав до того книги в руки, і в свою чергу залучаючи його до газети. Верон знав читацькі смаки і зробив вірну ставку на новий роман Е. Сю.

Під час друкування “Вічного жида” у “Constitutionel” кількість передплатників піднялася з 3 тис. до 40 тис., у читальнях вишуковувались черги, неграмотним читали вголос порт’є та сусіди.

Звернення до масового міщанського читача, необхідність протягом ряду місяців тримати його в постійному очікуванні продовження, поспішність самого процесу написання народили характерну для роману-фейлетону техніку: спрощеність психологічних мотивувань, сентиментально-мелодраматичний добір персонажів, складність інтриги при безлічі кульмінаційних пунктів, які подекуди зводили виклад до монтажу розрізнених виразних ситуацій, розтягнутість, зрештою, емоційність і неохайність мови.

Діяльність таких видавців і редакторів, як Верон чи де Жірарден, свідчила про наступ нової ери в журналістиці – ери, в якій основний акцент робитиметься на смаки масового читача. Елементи масової культури починають активно виявлятися у другій половині ХІХ ст.