Етапи становлення та розвитку науки. Наука ХХ і початку ХХІ ст

Історично наука пройшла довгий і складний шлях розвитку від первинних, елементарних знань про природу до пізнання складних закономірностей природи, суспільного розвитку та людського мислення. Перші елементи науки з’явилися ще у стародавньому світі у зв’язку з потребами суспільної практики і мали суто практичний характер. Ще на зорі свого розвитку людство поліпшувало умови життя за рахунок пізнання і деякого перетворювання оточуючого його світу. Століттями і тисячоліттями досвід накопичувався, певним чином узагальнювався і передавався наступним поколінням. Механізм наслідування накопичених відомостей поступово вдосконалювався за рахунок встановлення певних обрядів, традицій, а потім - і писемності. Так виникла історично перша форма науки (наука античного світу), предмет вивчення якої становила вся природа в цілому. Первісно створена (антична) наука ще не ділилася на окремі відособлені галузі і мала риси натурфілософії.

Натурфілософії відповідав метод наївної діалектики і стихійного матеріалізму, коли геніальні здогадки переплітались із фантастичними вимислами про оточуючий світ.

У середині IV початку V ст. до н.е. з натурфілософської системи античної науки в самостійну галузь пізнання цочинає виділятися математика, яка згодом поділилася на арифметику і геометрію. У цей же період відособлюється астрономія.

Перші елементи науки з’явилися в стародавньому світі в зв’язку з потребами суспільства та мали суто практичний характер. У Стародавній Індії в VI столітті реалізувались знання, які здобуваються шляхом медитації і мали містичний характер, дещо подібне до методу самоспостереження, так званий державний брахманізм. Існувало два вчення про перетворення людини (про рай і пекло). Сутність світу — в тотожності «брахману» (абсолютна реальність) та «атману» (душа). Якщо атман є тіло, то брахман — Космос, а на рівні інтелекту брахман і атман зливаються в одне ціле. Тут лежить шлях до спасіння душі.

До цього століття відноситься вчення йоги. Йога ставить на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення її від тягаря реалій світу, який передбачав три шляхи: пізнання, емоційну єдність, активну дію. Як внесок у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам’ять.

Биддизм. як вчення, складався кілька століть і передбачав, що людина має пам’ятати 4 благородні істини:

1) життя повне страждань (переживання, нещастя, старість, смерть);

2) намагання стати заможним лише посилює нещастя;

3) від страждань можна звільнитися, якщо відмовитися від бажань та пристрастей;

4) є шлях звільнення, що має 8 ступенів (мати правильний погляд, мову, ДІЇ І Т.Д.).

В Стародавньому Китаї основне філософське вчення: конфуціанство. Кун був приватним вчителем — 3 000 учнів закінчили його школу. Основа його вчення: перенесення роздумів мудреця з Космосу на соціум. Створив філософію моделі гармонізації суспільства. За його теорією держава буде ідеальною, якщо кожен буде знати своє місце та виконувати свої обов’язки, як визначено небом. Щоб досягти цього пропонується два шляхи: по-перше - узгодження нових явищ суспільного життя з традиціями; по-друге - йти шляхом повсякденного самовдосконалення (шляхетність людини).

Слід зазначити, що класична антична філософія (500 р. до нової ери) вперше поєднує поняття буття з поняттям «першоелемента» - атома, який рухається в порожнечі (Левкіт, Демокріт). У теорії про атомізм зберігається концепція вічного, сталого та непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається й характер чуттєвого існування розмаїття навколишнього світу, але «...лише в уяві, насправді ж існують лише атоми та порожнеча». Якісно новим для античної філософії стало визнання поняття «нескінченності», «незнищенності* Космосу, В якому існує багато світів. Теорія єдності буття: це про атомну будову Космосу та людини. Душа людини складається з особливих атомів. Все здійснюється за необхідністю, випадковість відсутня, цим самим зберігається стабільність світу.

В цей же період рабовласницького ладу формували свої філософські теорії, концепції Піфагор, Сократ, Платон.

Філософія Середньовіччя відома теорією патристики — догматики в теологічних вченнях І-VIII століття - пізнання шляху до Бога. В період Х-ХІ століття продовжувалася полеміка між реалістами та номіналістами, які в своїх теоріях спиралися на різні розділи Святого Писання Старого і Нового Заповіту. В цей період висунув свою теорію про єдність філософії та теології з різницею лише предмета пізнання відомий філософ Бекон.

Філософи середньовіччя прагнули поставити філософію на службу людям. Головною проблемою був не Космос, а людина, її душа та тіло, воля й дотримання заповідей Бога. Сутність людини: віра, надія, співчуття та Любов. Бути людиною—це значить жити за морально-етичними правилами (Ф. Аквінський, Р. Бекон та ін.). Стурбованість людською долею - характерна риса середньовічного філософствування. Тут і нам є чому повчитися в середньовічних філософів.

В ХУ-ХУІ столітті (епоха Відродження) починається період значного розвитку природознавства як науки, початок якого (середина XV ст. - середина XVI ст.) характеризується накопиченням великого фактичного матеріалу про природу, отриманого експериментальними методами. У цей час відбувається подальша диференціація науки; в університетах починається викладання основ фундаментальних наукових дисциплін — математики, фізики, хімії.

Головні ідеї філософії епохи Відродження: гуманізм, право на творчість, свободу і щастя. Людина сама собі творець - рукотворність, ремісничість, естетичне розуміння дійсності, не визнання авторитетів та їх догм (антисхоластика), пантеїзм (тотожність Бога з цілим світом). Тепер філософів цікавить не стільки системність філософії, скільки людина, її природа, самостійність, творчість і краса, її самоствердження. Основний принцип філософії Відродження - антропоцентризм. «Там, де є життя, - писав Піко делла Мірандола,- там є душа, де є душа - там є розум». Людина є творцем, художником життя. Епоха ренесансу дала світу Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта, Джордано Бруно...

Революційні процеси, що відбувались у науці в ХУІ-ХІХ ст., привели до докорінної зміни поглядів на оточуючу дійсність.

І Перший етап революції (середина XVI ст. - кінець XVIII ст.)

І дозволив дійти висновку, що за зовнішньою видимістю явищ існує їх внутрішня сутність та дійсність, яку наука Нового часу і покликана висвітлювати. Головні філософські інтереси Ф. Бекона зосереджені на практиці й науці: «Що в діях найбільш корисне, то і в знаннях найбільш істинно». Він вважав, що екс-перимент індукує знання. Йому належить обґрунтування методів пізнання індукції і дедукції.

В цей період на передні рубежі з теорії науки вийшла німецька класична філософія в особі вчених: Канта (принцип пізнавальної діяльності - гносеології. Людині притаманна свобода, трансцендентальність здібностей людини, переваги розуму в цілепокладанні, що необхідно для реалізації бажання); І Йогана Фіхте (філософія абсолютного Я, діяльного, вільного, творчого); Ф. Шеллінга (філософія природи, тотожність суб’єкта і об’єкта); Ф. Гегеля, який створив систему філософії: логіка — природа - дух; природа - дух - логіка; дух — логічна ідея — природа. Він є автором «системи абсолютного ідеалізму та діалектики *; Л. Фейербаха - творця філософської концепції матеріалістичного спрямування, яка отримала назву «антропологічний матеріалізм*. Він ототожнював людину з найвищою цінністю, до якої потрібно ставитися як до Бога. Відносини між людьми повинні включати в себе закон Любові, як деяку надцінність.

Кінець XIX століття - останній етап розвитку німецької В класичної філософії, особливо відомий філософією Маркса. Марксизм став політичною, ідеологічною та політекономічною доктриною, яка набула розвитку в працях послідовників Маркса та практичній діяльності політичних партій і рухів. К. Маркс, продовжуючи ідеї Гегеля та Фейербаха, разом з Ф. Енгельсом поклали початок діалектичного матеріалізму; будує політичну теорію товарного виробництва, розглядаючи практику як критерій істини. Особливою заслугою К. Маркса перед наукою є виділення соціального світу, природи суспільного. В. Ленін і Й. Сталін дотримувалися крайніх позицій філософсько-політичної непримиренності, що привело до соціалістичної революції на початку XX століття.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. революція природо знавства вступила в нову, специфічну стадію І Фізика переступила поріг мікросвіту, було відкрито електрон (Дж. Дж. Томсон, 1897 р.), закладено основи квантової механіки (М. Планк, 1990 р.), виявлено дискретний характер радіоактивного випромінювання.

У XX ст. розвиток науки в усьому світі характеризується виключно високими темпами. На основі досягнень математики, фізики, хімії, біології та інших наук отримали розвиток молекулярна біологія, генетика, хімічна фізика, фізична хімія, кібернетика, біокібернетика та ін.

Таким чином, прослідковуючи особливості розвитку науки, як засобу пізнання протягом існування людства, можна виділити три наукові концепції:

— класичну (до XVI століття);

— некласичну (XVII, XIX та друга половина XX століття — індустріальне суспільство);

— постнекласичну (постіндустріальне, інформаційне суспільство —друга половина XX і початок XXI століття).

Завдяки специфічним умовам розвитку класична наука виникла в умовах боротьби зі схоластикою та авторитарністю середньовічного мислення, в основу якого було взято методи вимірювання об’єкта пізнання, незалежно від суб’єкта.

В середині XVIII століття учені висловили ідею про загальний взаємозв’язок явищ і процесів, що проходять у реальному світі. Ці ідеї вперше висловив Декарт, а потім розвинули М. Ломоносов, І. Кант (закон кінематичної матерії, ідея розвитку Землі).

Сьогодні в контексті екологічних досліджень людина знову з’явилась у центрі науки, і в науковій карті світу надається перевага гуманізації науки, бо «який світ, така й людина, яка людина, такий і світ». Вчений В. Гейзенберг, відзначаючи цю тенденцію науки, зазначив, що, чим глибше ми вдивляємося у Всесвіт, тим більше бачимо в ньому людину. Отже, розумна, творча діяльність людини є вирішальним фактором розвитку біосфери та перетворення її в ноосферу (сферу розуму). Ще в давні часи, йдучи емпіричним шляхом, було сформовано, що сутність людини, її призначення - це вчитися. А більш раціонально це сформулював автор книги «Феномен людини» Тейяр деШарден, говорячи про те, що ріст неосфери, сфери,засвоєної розумом, і є основною функцією людства й живої природи, що відображається на відносному збільшенні мозкової плоті в загальній біомасі планети. Люди знайшли зміст навчання в тому, що в свідомості проходить розкодування інформації Всесвіту, що сприяє узгодженості дій і процесів на спільну користь.

Постнекласична наука передбачає сітку взаємозв’язків, у яку включена людина. Характерною рисою постнекласичної науки є «людиновимірність». Значимість сучасної науки характеризується: усвідомленням місця і ролі людини в системі Людина - Природа - Суспільство.

В наш час для науки властиві такі особливості:

1. Диференціація та інтеграція науки, комплексне вирішення проблем існування людства.

2. Прискорений розвиток природознавчих (фундаментальних) наук, як гарант розвитку прогресу виробництва.

3. Математизація наук, як мозку та душі техніки; персональна комп'ютеризація, як засіб систематизації, пояснення та прогнозу науки. Вирішення глобальних проблем: вивчення Космосу, економіки та здоров'я людей, тривалості життя людей.

4. Посилення зв'язку науки, техніки та виробництва.

Отже, на сучасному етапі наука є особливою продуктивною

силою розвитку суспільства: сучасні тенденції розвитку науки пов'язані з людиновимірністю, створенням умов для творчого характеру існування людини в соціумі, зростання її самосвідо-мості, самовдосконалення, самореалізації, самовирішення, самодостатності та гармонізації в діях.