Інтеграційні процеси в європ. науці поч. ХХ с

До 1900 р. кооперація вчених обмежувалася переважно сферою кореспонденції, пе­ріодикою, відповідними поїздками (запрошення для читання лекцій у зарубіжних університетах, творча практика в закордонних інститутах, лабораторіях), участю у міжнар конференціях, засіданнях Іноземних наук тов.-в тощо. Не існ уніфікованого поняття істор науки, альтернативно­го узвичаєному в історіографічній практиці. Натомість історики були перекона­ні, що предмет їх вивчення мав бути розширеним і у центр істор дос-ня необхідно поставити сус-во та кул-ру. Воно повинне працювати з наук поняттями, пропонувати строгі методичні критерії не тільки для дослідження фактів, а й для пізнання, тлумачення істор зв'язків тощо. Пер міжнар конгрес істориків 23—28 липня 1900 р. в Парижі відбувся у рамках Все­світньої виставки, на якій одночасно проходили міжнар конгреси з філософії, психології, соц виховання, етнографії та ін. наук, що, за задумом ор­ганізаторів, мало визначити його спрямованість — порівняльна історія. Відповід­но і поряд із секцією загальної й дипломатичної історії були ств секції по­рівняльних історії права, економіки, релігії, науки, літератури, мистецтва та му­зики, на яких мали розглянути застосування порівняльних методів. виступили близько 200 науков­ців. На конгресі розгорнулася запекла суперечка між представниками класичного історизму, які обстоювали науковість історії, її особливі мето­ди критики джерел, І прихильниками фактологічного позитивізму. Др Міжнар конгрес істориків у Римі 1—9 квітня 1903 р. відрізняв­ся від попереднього не лише кількістю учасників (2500), а й широтою обговорюва­них проблем. Як і в Парижі, гол дискусійною методологічною проблемою ма­ла бути порівняльна історія. Це обумовило організаційну структуру форуму, який розділився на 8 секцій, але гол ув, враховуючи місце його проведення, при­ділялась археології й античній Історії. Оптимістичні очікування від Тр між нар конгресу істориків, який проходив 6-12 серпня 1908 р. у Берліні, не виправдалися. Хоча сучасники загалом позитивно оцінювали його підсумки. Порівняно з попереднім конгресом значно скоротилася кількість секцій, а запропонована секція "Теорії й методики" практично відмовилася від дискусій. Цей форум мав чіткий політичний контекст. Четвертий міжнарод­ний конгрес, який проходив в англійській столиці 3-9 квітня 1913 р., був позна­чений не лише посиленою увагою до фахових проблем науки, засвідчивши висо­кий рівень самоусвідомлення вченими власного фаху та її самостійності як науко-воі дисципліни, а и домінуванням політики і міждержавних відносин у контек­сті зростання мілітаризму та появи вогнищ війни в Європі. У першій Пол ХХ ст.. історики на заході намагалися знайти „противагу” концепція скептиків, які виводили історію з числа „наук. дисциплін” в розряд публіцистики або белетристики. Представники Школи „Анналів”, „соціальні історики” Великобританії, амер. прогресисти перейшли до нової, „більш модерної” епістемології (теорії пізнання), яка вимагала усунення описовості з наративу та її заміни аналітичністю на базі „молодих” і „справжніх наук” – соціології, антропології, культурології, психології тощо. Західна історіографія не швидко рушила в бік „нової історії”, яка повернулася обличчям до людини і людської спільноти – спосіб життя, пoтреби, взаємини з оточенням. Це був шлях який рішучим чином змінив уявлення про історію: на зміну універсалістському баченню минулого як втіленню певної ідеї поступово приходить образ „людської людини” і спільноти, які живуть і діють в межах оточуючого їх кул. поля, сформованого попередніми поколіннями. Дослідження людини і спільноти як культурного феномену з його особливими властивостями поступово набирало обертів. Водночас революційні катаклізми та війни першої пол. ХХ ст. ще більше загострили увагу істориків на осмисленні Етно-культ. проблем.

37. Нова культурна та інтелектуальна історія. «Нова культурна історія», яка стала впливовим напрямом в істор н, не означала повернення до практики класичного історизму і відмови від теоретичних інтенцій “соц історії”. Йшлося насамперед про перенесення центру інтересу від структур і процесів на кул-ру, образи життя (менталітет), внутрішні досвіди конкретних людей, які мають таке ж значення для роз-ку істор процесу як і матер фактори. Це вимагало альтернативних методів, які повинні були наблизити до розуміння внутрішнього світу люд. Водночас істор науці надавалась емансипаційна фун-я. Однак емансипація розглядалася з протилежних марксизму позицій — насилля виходить не з інституціоналізованих структур (“держава”, “класовий порядок”, “класове панування”), а є втіленням людс зв’язків, які впливають на владні структури і на ін людей, а отже і свобода є самозвільнення шляхом критики. Одностайність, яка спостерігалася у переорієнтації завдань істор н і необхідність у розробці нових альтернативних методів, була відсутня у напрямах дослідження. Важливу роль мала поява нового покоління істориків, не обтяжених авторитарним досвідом мин. Монополія класичного Історизму в Німеч була підірвана із заснуванням в 1971 р. університету в м. Білефельд, де під керівництвом Велера був ств німец центр міжгалузевих досліджень, який звернув осн ув на процеси змін в індустріальних сус-вах. Саме тут були здійснені вел емпіричні дослідження про соц структуру німец сус-ва. Відмінним було також і поняття “соц історії”, яке ґрунтувалося з одного боку на спадщині німец історич думки і М Вебера з біл ув до проблем зв’язку “цінності” і життєвих досвідів. Праці Ю. Кокка про формування управлінських структур у приватному бізнесі та вел порівняльне дослідження про державних службовців в Нім. й Ам. з 1890 по 1940 р., де була прослідкована схильність німецьких службовців до націонал-соціалізму, внесли новий акцент в німецьку історіографію, оскільки була зроблена спроба зв’язати соц структури і процеси з життєвими досвідами і діями конкретних людей. В останні десятиріччя соц-наукові моделі історіографії були піддані критиці за неспроможність показати взаємозв’язок між обширними структурами і конкретною практикою суб’єктів, між умовами життя, виробництва і владних інституцій і безпосередніми життєвими досвідами і способами поведінки індивідуумів. Особлива увага до суб’єктів вимагала нового розуміння історії, доповнення традиційного центричного і лінійного поняття історії, “систематичної” логіки соціальної історії “комунікативною, пов’язаної з досвідами логікою життєвого світу” (Хабермас). В зарубіжній історіографії впливовими стають “мікроісторія” та “історія повсякденностей”, які намагаються звільнитися від “етноцентричного” розуміння історії, що ототожнювало прогрес західної цивілізації власне із всесвітньою історією, підкреслити цінність всіх культур для історії, персоніфікувати історію, розглянувши в межах великих процесів і подій окремі індивідууми і малі соціальні групи, їхні способи життя і поведінку, реконструювати їх за допомогою “неформальної логіки життя”. Все частіше у полі зору істориків стає приватне життя. Праця Н. Еліаса “Про процес цивілізації” дала поштовх для розробки концепції “приватизації звичаїв”, що втілилася у багатотомну “Історію приватного життя” (1989), у підготовці якої взяли участь найвідоміші французькі історики. Приватизація особового життя зв’язується із зростаючою анонімністю сучасного суспільства, з крахом цінностей громадянського суспільства, а сучасна криза сім’ї розглядається як свідчення переходу від сучасного громадянського суспільства до постмодерного, післягромадянського світу. Нова культурна історія відкидає жорстке зіставлення народної і елітарної культури, виробництва і споживання, створення і привласнення культурних сенсів і цінностей, підкреслюючи активний і продуктивний характер останнього. Саме у цьому варіанті нова культурна і нова інтелектуальна історія зливаються воєдино.