Створення історичних факультетів університетів, історичних семінарів, журналів, асоціацій, товариств. Визначальним періодом у розвитку тієї чи ін. науки є етап, коли процес продукування нею знань стає, по-перше, методологічно упорядкованим, а по-друге, за-лежним від орг. форм, в яких він набуває якостей спеціалізованої сусп. практики. Становлення різноманітних комунікативних органів науки – наук. інституцій, що відбувається в ході перетворення наук. досліджень у спеціалізовану сусп. діяльність, саме і є процесом, який історики науки називають інституціоналізацією науки. Наук. інституції дають змогу дослідникам отримувати сусп. ресурси для проведення своїх робіт, вони об’єднують різні генерації науковців спільною метою й практикою дослідницької роботи, є зберігачами колективної пам’яті. Вони створюють локальні традиції й різноманітні, в т. ч. й альтернативні, наук. школи та напрями. Цим забезпечуються спадковість фахової спеціалізації й певний дослідницький консерватизм, який стає на перешкоді інтелектуальному радикалізму, поширенню неперевірених наук. концепцій, порушень етики вченого й образу науки. В результаті забезпечується здорова конкуренція в науці. На етапі, що передував інституціоналізації, зокрема історичної науки, комунікативні осередки дослідників історії (напр. школи літописців) також існували, але вони були поодинокими і нечисельними, а головне – вони не були спеціалізованими осередками з продукування тих чи ін. істор. знань.У суч історіографії розроблена така типологія істор. інституцій: 1) професійні інституції в закладах вищої освіти; 2) інституції, осн. завданнями яких є проведення наук. досліджень; 3) інституції внутр. наук. комунікації; 4) внутр. дисциплінарні службові інституції; 5) інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси; 6) інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості істор. знань; 7) інституції, в яких істор. дослідження поєднуються з політикою. Осн. критеріями такого поділу є: напрями й форми діяльності істор. інституцій; мета їх створення; фахові групи, які в них існують. Професійні інституції в закладах вищої освіти. Здебільшого це – університетські структури (семінари, ін-ти, ф-ти й каф-ри), в яких готують дипломованих істориків. Тут здійснюється викладання й проводяться наук. дослідження, які публічно обговорюються й критикуються. Цей тип істор. інституцій є найбільш повноцінним: він здатен репродукувати себе, розробляти наук. стандарти й контролювати дотримання їх через систему атестації та рекрутування кадрів. Інституції, основним завданням яких є проведення наукових досліджень. Як правило, це – позауніверситетські структури, що проводять масштабні фахові дослідження, здійснюють підготовку кадрів вищої кваліфікації, однак не займаються викладацькою справою. В Україні такими структурами є ін-ти Національної академії наук України (напр., Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України). Інституції внутрішньої наукової комунікації. До цієї групи належать конгреси, конф., об-ня істориків, численна фахова періодика, списки електронної розсилки, книжкові серії, великі міжінститутські й міжнар. проекти. Внутрішні дисциплінарні службові інституції. Це заклади, які координують та фінансують наук. дослідження (у багатьох країнах це держ. та приватні фонди. Це також наднац. органи, зокрема ЮНЕСКО). Як такі вони не є безпосередньою складовою істор. науки, однак опосередковано – через фінансування конкретних програм – визначають напрями дослідницької активності й задають стандарти для наук. досліджень. Інституції, в яких поєднуються аматорський та фаховий дискурси. До цієї групи належать істор. т-ва та об-ня, в яких задіяні професіонали та аматори. Інституції, завданням яких є презентація широкій громадськості історичних знань. Це: істор. музеї, виставки, лекторії, наук.-популярні істор. видання, істор. передачі на радіо та телебаченні тощо. Інституції, в яких відбувається поєднання політики та історичної науки. До цієї категорії належать різноманітні кваліфікаційні комісії, ради при міністерствах, орг-ції наук. самоуправління, істор. комісії партій політичних і політ. об-нь тощо. І.і.н. відбулася в 2-й пол. 19 – 1-й чв. 20 ст. у країнах Зх. та Центр. Європи, які вели першість у цьому процесі, її можна поділити на два періоди: від 1860 до 1890 і від 1890 до 1920. Для 1-го періоду характерними були процеси: становлення семінарів в ун-тах, вироблення осн. принципів підготовки фахових кадрів, публікація в періодичних вид. праць професіоналів та аматорів, виникнення фахової періодики з чітко визначеними нац. устремліннями, проведення перших наук. конф. у локальних і регіональних наук. т-вах тощо. Для 2-го періоду характерними були: проведення нац. та інтернац. конгресів як нової форми наук. комунікації, посилення залежності наук. досліджень від соціальних практичних потреб. Саме в цей період істор. науці було кинуто виклик з боку політ. економії та соціології, які створили їй конкуренцію своїми генералізуючими тлумачними моделями, наслідком чого стало, зокрема, перетворення істор. науки в «соціально-орієнтовану аналітичну дисципліну» та завершення процесу становлення нац. моделей істор. інституцій. І.і.н. в більшості країн Європи безпосередньо пов’язана з ун-тами, точніше з університетськими реформами, започаткованими в Німеччині А.Гумбольтом і підхопленими всіма ін. ун-тами як в Європі, так і в Пн. Америці. Суть цих реформ полягала в тісному поєднанні в ун-тах наук. і навч. діяльності. Провідною формою такого поєднання стали університетські семінари. В Україні в 2-й пол. 18 ст. вивчення історії було справою освічених аматорів. Істор. дослідження не мали професійного характеру, були відсутні орг. основи для розвитку фахової науки. Ці основи почали формуватися вже в 19 ст., в процесі розвитку ун-тів, у структурі яких створювалися істор. каф-ри й історико-філол. ф-ти. Тривалий час домінуючою була лекційна форма викладання, але поступово окремі викладачі почали практикувати заняття зі студентами у формі т. зв. репетицій і вчених бесід. У 2-й пол. 19 ст. набули поширення просемінарії та семінарії. Важливу роль у процесі І.і.н. поряд з університетськими кафедрами відігравали також численні істор. т-ва. У Польщі та Чехії, напр., істор. т-ва були центрами об’єднання істориків, котрі належали до різних напрямів нац. істор. науки. У Російській імперії до 1917 діяло 71 наук.-істор. т-во. Діяльність цих інституцій мала або ж універсальний, або ж вузькоспец. характер. Крім незначної ч. добровільних пожертвувань та членських внесків, діяльність всіх т-в залежала від держ. субсидій, що загалом визначило їх держ.-легітимний характер. Важливою складовою процесу І.і.н. в більшості країн Європи було створення нац. «загальних історичних журналів», які в 2-й пол. 19 ст. відігравали роль координаторів наук. досліджень, були ареною теоретико-методологічних дискусій, знайомили представників фаху з вітчизн. та зарубіжною дослідницькою літ., інформували про події «професійного світу» тощо. Ще одним важливим кроком на шляху І.і.н. було створення в більшості країн Європи та в США в 19 – на поч. 20 ст. нац. асоціацій істориків. Такі об’єднання створювалися, як правило, після проведення відповідних нац. конгресів істориків-професіоналів, які усвідомлювали необхідність координації наук. досліджень в умовах поглиблення спеціалізації істор. науки.
36. Мікроістокія (К.Гінзбург і Х.Медік). Мікроісторія вин в Іт, її лідерами були Карло Гінзбург («сир та хробаки.картина світу одного мельника, що жив у 16 ст.») та Джовані Леві. Для представників цього історіографічного напряму хар-ним є масштаб дослідження. Вони стали віддавати перевагу вивченню невеликих соц. груп, мас, класів, а також індивідуального життєвого досвіду, стратегій окремих суб’єктів. Вин інтерес до непривілейованих соц. груп сус-ва, зростає інтерес до закритих соц. груп: монахів, моряків. Вплив істор демографії. На соц. історію впливає історія повсякдення. Соц історія – соц. процеси, соц. структури, соц. свідомість. 50-60-ті рр. італ історіограф знаходиться під впливом лівих ідей. Звертають увагу на «дрібних» людей. У цей період виникають нові явища у суспільній думці Європи, сус-во зазнало змін. Екон кризи загострили сусп ста-ще – страйки, протести,відбувається активізація сус-ва. Ханс Медік – німец істрик, послідовник італ мікроісторії. В 90-х рр випустив вел монографію, присвячену дослідженню міського мікросередовища. 1995 – «Кул-ра престижу. Одяг та його колір в Ляйхінгені», описує період 1747-1820 рр. Використ архіви. Його цікавило як одягається нас-ня міста, настільки воно цікавиться модою. Співставляє ціни жін. і чол. одягу – чол. одяг дорожчий. Складає асортимент чол та жін гардеробу. Фіксує колір одягу. У 1820 відбув зміна в асортименті одягу. Робить акцент на модний одяг – імпортний одяг із Фр. По одягу автор визначає амбіції родин. Дж для Медіка: * реєстри,*матер акти,*церковні акти, *звіти,*податкові реєстри.
2018-02-14
408
