Історія і риторика в традиціях Античності і епохи Відродженя

Античність. Аристотель і Цицерон розділяли поетів та авторів. Аристотель: історія говорить про те, що було. Одиничне, тому менш філософське, за поезію. Цицерон: відмінності простої оповіді та високохудожньої історії. Дихотомія між реальністю і вимислом, історія реальна, а текст – що створений вимисел. Класифікація наративів: - істинні, фіктивні, нібито істинні. Греки дос. історію, як історію текстів, тому вивчають на заняттях з граматики, історії- це занання, що міститься в тексті. Евентуальний рівень(подієвий)- боротьба лідерів. З часів Фукідіда прагматична історія. він виділив 2 типи діянь: політичні і моралізаторські. Ціцерон: вивчення подій в минулому принесе користь в сучасним лідерам і військовим. Історія не низка прикладів за допомогою яких оратор навча свою аудиторію. Вимоги: дзеркальне відображення подій, використання надійних джерел, опитування свідків, по можливості писемні джерела.Семантичні і прагматичні вимоги до істор. текстів базувались на певних регулятивах. По-перше, джерела мають бути надійними. Ієрархія надійності: 1. історик – свідок подій, які описував; 2.джерела,отримані від свідків подій (опитування). 2. Прочитання у тих, хто бачив особисто. Вимога до письмових джерел – вони мали бути критично перевірені. Автори історичних текстів мають висвітлювати: правдиво, неупереджено, не боячись тих, хто тримає владу. Ієрархія джер.: побачене особисто, почуття від свідків, прочитане до свідків. Критика джер. історії – порівняння за аналогією, - виявлення елементів геогр. середовища, - метод рудиментів (культ традицій). Тіт Лівій: поетичні твори, риторичні твори - мистецтво виголошувати промови; епічний твір.

Відродження. Відстоюється необхідність безстороннього, неупередженого аналізу дійсності як об’єктивної за своєю природою, і передусім дійсності історичної, оскільки за Віко, адекватно відображати люди можуть тільки те, що самі створюють. Тому світом, у якому людина панує насправді і неподільно, є історія, а історична наука постає автентичним осмисленням, самосвідомістю історичного процесу як світу людської діяльності. Так, Віко розглядав темпоральний рух суспільства як множини історичних коловоротів. Основною одиницею Історії визнає не окремий народ, а історичний, громадянський світ, утворений всією спільнотою однотипних народів. Таких світів у рамках всесвітньо-історичного процесу Віко виокремлює два - світ стародавніх народів та світ християнських народів. Характеристика ж життєвого кола окремого народу в контексті певного історичного світу у Віко де в чому збігається з тією, яку дають мислителі циклічного розуміння історії. Як і вони, Віко твердить про повторюваність в історії, аналізуючи сферу політичного життя людини, а життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними етапами-які пов’язані з відповідними формами влади – перша - божественна епоха - це етап влади Монархів, Батьків, Жерців, друга - героїчна - Аристократії, третя-людська-Демократії, або ж представницької монархії. Своєрідність цих етапів зумовлюється, за Віко, й особливостями, властивими саме кожному з них у розвитку міфології, релігії, філософії, мудрості, права, мови. У філософській системі Віко чи не вперше в історії європ. культури ідея єдності закономірностей всесвітньої історії як певної цілісності не залишається абстрактною тезою, а конкретизується через розуміння історичної необхідності. Ідеї Віко, по суті знехтувані сучасниками й наступниками, виявили свою спорідненість філософії історії Гердера та Гегеля. Однак їх реальне поширення відбувається пізніше –завдяки В. Кузену та фран. історикам Реставрації. Нового змісту і значення ці ідеї набувають у світлі досвіду філософії історії 20 ст., одним з магістральних напрямів якої стали саме концепції історичного коловороту.

51. «Прагматична інтерпретація» та «інтерпретація умов» Й.Дройзена Прагматична інтерпретація сприймає встановлене критикою положення справи, тобто вврифіковані критикою і впорядковані залишки і думки дійсного ходу речей відповідно причинно-наслідкового зв’язку, закладеного в його природі, щоб ерконстроювати картину справжніх існуючих подій. При наявності матеріалу достатньо простого демонстративного методу. При недостатності мат відома нам по аналогічним випадкам природа речей веде до аналогії, тобто до урівняння з відомим і цим Х. аналогія між двома Х стає компаративним методом. Умовою внутрішнього зв’язку, в якому фрагментарно наявне проявляє себе як підходяще в логіку цього зв’язку і підтверджується очевидністю, є гіпотеза. Інтерпретація умов засновується на тому, що умови містилися ідеально в інколи існуючому положенні справ, яке було можливим завдяки їм і стало таким. Умови простору (пояснюються із географії); умови часу (можна розділити на стани, в які вступив факт, і на одночасові події, які біл чи мен здійснюють осн вплив на факт); умови засобу, як матеріальні так і моральні, за доп яких став можливим і реалізований даний хід речей.

52. Категорії «розуміння» і «пояснення» в історії. Г.Врігт. «Дві традиції».Генріх Вріхт – відомий фінський філософ і логік. Очол акад наук Фінляндії. Представник аполітичної філософії 20 ст. В научном исследовании, рассматриваемом в очень широкой перспективе, можно выделить два осн аспекта. Од заключается в установлении и открытии фактов, др — в построении гипотез и теорий. Эти два аспекта научнойдея-тиименуютсяиногда описательной и теоретической наукой. Построение теории служит двум главным целям. Од состоит в предсказании событий или результатов экспериментов и, таким образом, в предвосхищении новых фактов. Др заключается в том, чтобы объяснить или сделать понятными уже известные факты.В истории идей можно выделить две осн традиции, расходящиеся по вопросу о том, при каких ус­ловиях объяснение удовлетворяет требованиям научности. Од из этих традиций иногда называют аристотелевской, др— галилеевской ⁴. Эти названия указывают, что у пер традиции очень древние корни в дух истории человечества, в то время как вт — относительно недавнего происхождения. Здесь есть доля истины, но необходима оговорка. Традиция, которую я называю галилеевской, восходит, минуя Аристотеля, еще к Платону. Не следует также считать, что аристотелевская традиция в настоящее время — это устарелый предрассудок, от которого наука постепенно "освобождается". Что касается понимания научного объяснения, то различие между традициями обычно характеризуется как различие между каузальным и телеологическим объяснением. Объяснения пер типа называют также механистическими, вт — финалистскими, Галилеевская традиция в науке развивалась параллельно с успехом каузально-механистического подхода в объяснении и предсказании явлений, аристотелевская же — вместе с попытками человека сделать факты телеологически или финалистически понятными.«Пояснення та розуміння», 1971 р. – дві традиції, це перша глава цієї праці. Врігт у своїй праці намагається відрізнити розуміння від пояснення. Розуміння пов’язане із інтенціональністю. Можна зрозуміти мету і наміри ін. людини, значення знаку чи символу. «Поняття» і «розуміння» - ці поняття є центральними в різних герменевтичних концепціях. Немає єдиного підходу щодо розуміння змісту цих понять. Розуміння – притаманне для соціальних умов (наук про дух), а пояснення – для наук про природу. Цю позицію представляли Дільтей, Зімель. Осн способом вивчення предмета в гуман н є розуміння (інтерпретація), у природ – пізнання (пояснення). Поя-ня – фун-я пізнання науки. Вріхт розглядає гемпелівську модель пояснення. Пояснити якусь дію означає дати відповідь на пит.-ня – Чому ця дія відбулася? Вріхт вносить таке поняття як пояснення розуміння, щоб оцінити дії, ми спочатку повинні ці дії зрозуміти.