Історизм ХІХ ст. як світогляд і теоретична основа історичної науки

У 1-й третині 19 ст. І. означав історично орієнтоване пізнання індивідуального в його «конкретному часі й просторі», спрямоване на фактологічне емпіричне дослідження («історична школа права»). Власне І. позначав т. зв. переломний час кін. 18 – поч. 19 ст., вирізняючи донаук. етап розвитку істор. науки від науК., який характеризувався появою розвиненої істор. свідомості – становлення різниці та зв’язку між трьома модальностями часу (минуле, сучасне і майбутнє). В ході тривалих сучасних дискусій визначені базові елементи змістовного наповнення поняття І. та його етапи на основі виділення домінуючих тлумачних моделей і методологічного інструментарію в істор. текстах та їхній зв’язок з пануючими історіософськими системами. Так, в «історизмі епохи Просвітництва» виділяють «універсалізм» істор. процесу і оптимістичну теорію прогресу. «Класичний історизм» 19 ст. вказує на ґрунтовну історизацію думки в гуманітарних науках і взаємозв’язок між «розумінням», як її центр. методологічною категорією (на відміну від категорії «пояснення» в природничих науках), та утвердженням поняття раціональної й духовної людини як суб’єкта історії. т. зв. саморефлектуючий історизм утвердився в теоретико-методологічному дискурсі наприкінці 20 ст. і зосереджується на понятійному апараті істор. науки. К.Поппер на основі різниці в пізнавальній стратегії природничих та гуманітарних наук («генералізації» та «індивідуалізації») і розмежування їхньої методології виділяє «пронатуралістичний історицизм» і «антинатуралістичний історицизм».Уперше термін «історизм» почав вживати нім. історик літ. Ф.Шлегель 1797 у своїх фрагментарних зауваженнях з філології, вказавши на неісторичність «популярної філософії» 18 ст., позбавленої «всіх персональних індикацій». Тим самим він утверджував розуміння історичності всієї дійсності, яка осмислювалась як «індивідуальні» зміни в часі («розвиток»). Нині цей термін означає: 1) заг. методологічний принцип історизму, включений у структуру матеріалістичної діалектики; 2) історизм як духовно-культ. рух 19 ст.; 3) історизм як вид і спосіб істор. думки, що сприяв академічному становленню історичної науки, вирізняючи її пізнавальну стратегію від природничо-наук. В першому випадку в принципі І. виражена ідея загальності та універсальності істор. підходу до аналізу розвитку природи та сусп-ва, тобто необхідність розглядати всі явища з точки зору їх генезису, виникнення, розвитку та подальших змін. У сучасному розумінні І. розглядається у зв’язку з проблемами інституціоналізації й означає наук. парадигму істор. науки 19 ст., яка зводиться до 5 ґрунтовних ознак: а) інтереси (орієнтація на змінні потреби життя); б) «концепція ідеї» (формування домінуючого погляду на обумовленість людських дій в минулому); в) методи істор. реконструкції; г) форми історіографічного викладу; ґ) функції практичної орієнтації сусп-ва.

Етика вченого. М.Вебер. «Наука як покликання і професія»

Етика вченого. Етика науки базується на основоположних цінностях, нормах та принципах і визначає моральну поведінку вченого, його відповідальність перед сус-вом.У своїй роботі вчений має керуватися визнаними стандартами практики, заг положення яких сформульовано у Кодексі вченого. Учений несе моральну відповідальність за наслідки своєї дія-ті, що можуть впливати на роз-к людства або природи.

  "Наука як покликання і професія". М. Вебер спеціально вивчав ті етичні критерії, якими керуються у своїй діяльності фахівці-вчені. Кожна з цих сфер професійної дія-ті має власні специфічні цінності і щодо цього може вважатись повністю автономною. Яким чином згадані цінності співвідносяться з «аскетичним раціоналізмом», це М. Вебер вважав окремим пит, яке заслуговує спец вивчення. Данная работа представляет собой доклад, с которым М.Вебер выступил перед студентами Мюнхенского университета зимой 1918 г. Традиції соціологічної думки, що обговорювала призначення і роль мистецтва в зв'язку з цивілізаційного розвитку, проявилися і в творчості М. Вебера. У творі «Наука як покликання і професія» вчений задався питанням: якою мірою процес роз-ку науки має сенс, що виходить за межі чисто практичної і технічної сфери? Ін словами, як процес обробітку науки позначається на дух самопочутті люд, поза тих конкретних результатів, які несе з собою науково-технічний прогрес? «Всі природничі науки, - пише М. Вебер, - дають нам відповідь на пит, що ми повинні робити, якщо ми хочемо технічно оволодіти життям. Але хочемо ми цього чи повинні ми це робити, і чи має це в кінцевому рахунку будь-який сенс? Ці питання вони залишають зовсім невирішеними і приймають це як передумови для своїх цілей». Німецький соціолог розмірковує над сюжетами, які ми бачимо і в його сучасників: недолік долі переживають у нинішньому світі як відсутність цінностей, які могли б зв'язати індивіда і суспільство. Смисли існування втрачають «онтологічної виправдання» і переміщуються в сферу інтимного світу. «Вищі та благородні цінності пішли в братську близькість безпосередніх відносин окремих індивідів один до одного, але як загальний фундамент вони вже нічого не варті». З цього Вебер робить висновок про те, що далеко не випадково саме високе мистецтво в XX ст. інтимне, а не монументальне. Якщо сьогодні насильно спробувати прищепити смак до монументальному мистецтву, то вийде лише щось жалюгідне.