Евристика. Критика. Інтерпретація

Йоганн густав Дройзен увів тріаду методології – евристика, критика, інтерпретація. Історія, щоб стати наукою виробляє свої – інститути методи. Дройзен з 1857 першим почав читати в Берлінському у-ті курс «Енциклопедія і методологія історії».  

Евристика (з грец знаходжу, відкриваю) – постановка наукових завдань, питань, гіпотез – Чому? Е спосіб пошуку відповідних дж. Якщо є вже гіпотеза ми вже можемо працювати з дж. Е має перевищувати існуючий вид знань, має базуватися на існуючому стані знань.

Критика – це виявлення помилок, протиріч, їх розбір, обговорення з метою дати оцінку, перевірка достовірності, справжності події, факту. Критика – зовнішня і внутр. (розроблена в ХІХ ст). Внутрішня критика – аналіз змісту документа шляхом його порівняння з ін дж, щоб визначити достовірність і значення дж. Зовнішня критика – дослідження походження (встановлення дж, які використ автор), почерку.

Інтерпретація – тлумачення, пояснення б-я реальної ситуації. Це відповідь на питання чому? Ми аналізуємо – мотиви дій. Прагматична інтерпретація, інтерпретація умов, психологічна, інтерпретація ідей.

55. Фундаментальні категорії і поняття історичного пізнання. Три традиції історичного пізнання Іст. пізнання (гносеологія, епістемологія) – це сук-сть процесів, процедур і методів отримання знань про мин людс дійсність. Базується на заг теорії пізнання, яке є складовою іст науки в порівнянні з іст онтологією відображ колективну іст свідомість в певні епохи і періоди і визначає тлумачно-інтерпретаційні моделі для іст науки. І.П. дозволяє усвідомити народу свою ідентичність, яка відрізняє його від ін., а також місце народу в іст процесі. Фундаментал категорії в ІП. 1) обєктивність і субєктивність, 2) сучасне та минуле, 3) розуміння та пояснення, 4) індивідуальність та універсальність, 5) іст пам'ять та спогади, 6) іст факт та іст подія, 7) подія та с-ктура 8) часові пласти, 9) синхронність і діахронність, 10) детермінізм і закономірність, 11) вибір обєктів пізнання 12) причинність в іст.3 традиції (напрями, парадигми) ІП.: 1) аналітична, 2) герменевтико-діалектична, 3) наративно-лінгвістична.Аналітична і герм-діалект ств у 2 пол 19 ст., а наративно-лінгвіст в 70-і рр. відомий як постмодернізм в іст. Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб´єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об´єкт, суб´єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб´єктом, якому протистоїть об´єкт. У зв´язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» — запитує І. Кант. Протистояння суб´єкта та об´єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виник різноманітних концепцій пізнання.Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVII—XVIII ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили анг Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «іншої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об´єктивною.

56. Історичне порівняння.Т.Шідер. «Возможности и границы сравнительных методов в истор н». Порівняльний метод не є самоціллю, як це інколи виглядає при його теоретичному обгрунтуванні. Він служить певній пізнавальній задачі. Вона полягає в виробленні максимально одно­рідних прийомів аналізу значного історичного матеріалу, з тим щоб включити його в склад єдиної універсальної історичної теорії. Сучасний заклик до порівняння — це в першу чергу заклик до більшої узагаль­неності історичних понять, до підведення величезної маси конкретного під загальне.Порівняльно-історичний метод не є єдиним. Він поділяється на: парадигматичний, аналогічний, узагальнюючий, індивідуалізуючий і синтетичний. Ернст Бернхейм розглядає проблему порівняльного методу в своєму популярному «Підручникові історичного методу і філософії істо­рії», вперше в 1880 році опублікованому. Ця проблема аналізується ним в зв'язку з «порівняльним дослідженням джерел». Бернхейм виз­начає цей метод просто як «порівняльний розгляд тотожних або подібних процесів в різноманітних рядах фактів» і скоріше застерігає від небезпеки його помил­кового застосування, ніж рекомендує його. Він роз­межовує індук­тивні висновки і висновки за аналогією, розуміючи під першими логічні висновки, коли від відносно більшої кількості відомих випадків роблять висновок про невідомі випадки тієї же самої сфери. Отже, його розуміння індуктивного висновку співпадає з тим, що ми описували вище з допо­могою поняття узагальнюючого порівняння. Головне джерело помилок в висновках такого роду полягає в тому, що останні роблять на підставі недостатнього числа відомих випадків.Порівняльний метод Трельч визначає «як допоміжний метод для історії в власному сенсі слова. Вона використає його зі всіма його ана­логіями і уподібленнями лише для кращого розуміння свого предмету, саме як індивідуального і особливого».Що ж означає цей індивідуалізуючий порівняльний метод стосовно конкретної роботи історика. Ранке майстерні використовував індивідуа­лізуюче порівняння, хоча він і не усвідомлював його методологічного змісту. Щоб переконатися в тому, що він використав порівняння і проти­став­лення для виявлення історичної специфіки об'єкту, достатньо подиви­тися першу главу його «Вступу» в «Історію римських пап», де виникнення христианства в римській державі зображається в постійному зіставленні з іншими античними релігіями. Йдеться передусім про протиставлення Хрис­­та та імператора як предметів культового поклоніння. Синтетичне порівняння являє собою найбільш цікаву і багату форму порівняльного дослідження історичних явищ. Такі типи отримали своє методологічне обгрунтування у Макса Вебера. Що потрібно враховувати при застосуванні порівняльного методу:1. В усіх випадках застосування порівняльного методу необхідно критично досліджувати, який з описаних вище форм порівняльного методу найбільш відповідає даній конкретній меті історичного дослідження і тому повинен бути використаний в ньому. Аналіз функцій порівняння виявив спів­існування різноманітних форм порівняльного методу, що ми позначили як парадигматичний, аналогічний, узагальнюючий, індивідуалізуючий і син­тетичний.2. Очевидно, можна вважати, що сучасний стан науки висуває на перший план синтетичні форми порівняння, що являють собою поєднання індивідуалізуючого і узагальнюючого методів. 3. Синтетичне порівняння представляє собою метод наукової істо­ріографії. В масі випадків тільки цей метод і дозволяє нам виділити істо­ричні індивідуальності більш високих порядків.4. Ці індивідуальності ані логічно, ані методологічно не можуть бути ототожнені з ідеальними типами, бо напротивагу від останніх вони мис­лятся як історичні реальності. Однак результатом синтетичного порів­няння можуть бути і такі ідеальні типи, що розглядаються в якості історичних понять, що відображають обмежену, стилізовану дійсність. Всі ці вигляди понять не мають різко окреслених кордонів.5. Застосування порівняльних методів повинно бути обмежене рамками справді порівняних історичних одиниць. Вони не можуть бути застосовані до будь-яких історичних явищ. Умовою можливості порів­няння є наявність деякої загальної бази, деякої однорідності явищ, що порівнюються. Самі же ці явища повинні входити в деякі чуттєво дані і чуттєво верифіковані комплекси, до яких можуть бути віднесені цикли культури, соціальні структури, епохи, держави, нації і, з відомим обме­женням, морфологічні подібності на зразок Шпенглера або Тойнбі.6. Ніколи не слідує забувати, що порівняння в історичній науці не являє собою чогось нового. Воно — всього лише один з методологічних методів, існуючих з іншими. Правильно застосоване до порівняних об'єк­тів, воно може внести істотний вклад в розширення можливостей істо­ричного пізнання і збагачення досвіду історика.

57. Види історичного викладу і правила оформлення наукових праць Виклад — це представлення, презентація (від лат. praesento — передаю, вручаю) попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. Для викладу важливим (як і в інвенції) є критерій релевантності.Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час адресат буде достатньо поінформований. Отже, першою проблемою викладу є що і в якій кількості подавати. У судовій практиці виклад — це "справа" (набір фактів). Інші учасники обговорення так повинні проаргументувати ці факти, щоб суддя міг (мав достатньо підстав) виробити своє фахове рішення. Топос, визначений в інвенції, в диспозиції, в основній її частині має бути розгорнутим у певному напрямку. Тут можливі дві моделі розгортання, які у зіставленні одна з одною деякою мірою відображають принципову ідею античної риторики, філософії і взагалі класичної науки, а саме: природа (natura) і мистецтво (ars), природне (живе) і витворене (штучне).Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні — наслідком попередніх. Логіка топіків мовного повідомлення йде за логікою реального життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавались одна за одною, створюючи враження "йде як життя". Дотепні латиняни дали їй назву "ав ovo", що означає "від яйця", і цим засвідчили свою прихильність до думки, що в схоластичній суперечці "що було першим—курка чи яйце", вони на боці "яйця". "Від яйця" означало, що події подаються з самого початку від першої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Ось наступна подія ще може бути, за нею ще інша. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Чим офіційніший (діловий) текст, тим менше помітний там автор.Виклад за моделлю "ав ovo" одержав згодом назву історичного (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що можна "пливти за течією" подій, особливо не мудруючи над композицією, користуючись порадою давнього ритора Катона: "Тримайся теми — слова прийдуть самі". Якщо, звичайно, ти маєш слова з цієї теми.Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним.