Релігія Ісламу: історія розвитку та віровчення

Релігія ісламу (або інакше мусульманство) виникла на початку VII ст. на Аравійському півострові. В перекладі з арабської «іслам» означає покірність, а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим, тобто «мусульманином». Засновником ісламу прийнято вважати пастуха Мухамеда, який у 610 р. оголосив себе посланцем Єдиного Бога – Аллаха і завдяки своїм прибічникам вогнем та мечем почав підкорювати новій релігії аравійські міста. Вже після смерті Мухамеда іслам поширився на всьому Аравійському півострові та майже по всьому Ближньому Сходу, проникнувши також в Індію, Середню та Малу Азію, Європу. Нині іслам є найпоширенішою після християнства релігією у світі. Священною книгою мусульман є Коран (що означає «читання вголос»), він створювався впродовж майже 100 років, і містить в собі розповіді про створення світу та кінцевий страшний суд, давньоарабський фольклор, молитви та заклинання, міфи, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні й сімейні стосунки (наприклад, ті, що дозволяють багатоженство). Другим після Корану джерелом віри мусульман є Переказ («Сунна» у мусульман-сунітів та «Ахбари» у мусульман-шиїтів). У Переказі поряд із релігійними догматами містяться різні моральні повчання, викладено принципи взаємостосунків з окремими людьми та цілими народами, ставлення до жінки, власності тощо. Положення Корану і Переказу покладено в основу мусульманського права – «шаріату», в якому чітко виявлено суть ісламу.

Мусульмани вірять не тільки в істинність Корану, але і в біблійні книги Одкровення, згадані у ньому: Псалми Давида («Забур»), Тору Мойсея («Таврат»), Євангеліє Ісуса Христа («Інджил») та світки Авраама («Сухуфи Ібрахім»), але трактуються ці тексти інакше, ніж у самих біблійних релігіях. Взагалі-то в ісламі чимало запозичень із іудаїзму та навіть християнства, але всі вони є переінакшеними та переосмисленими для відповідності вченню мусульманської релігії.

Іслам має просту догматику («іман») але складну культову практику («дін»):

Догматика або віровчення ісламу має сім головних заповідей:

1. Вірити в Єдиного Бога – Аллаха;

2. Вірити в ангелів, посланників Аллаха;

3. Вірити Корану, Переказу («хадіс») та всім книгам Божим;

4. Вірити всім Божим пророкам, а, найголовніше, Мухамеду;

5. Вірити в Кінець Світу та страшний Божий суд;

6. Вірити в Божественне приречення, яке визначає долю кожного («кісмєт»);

7. Вірити в майбутнє воскресіння померлих на страшному суді та відплату у загробному житті.

Зверніть увагу на те, що згідно з вченням ісламу сам Бог – Аллах не є ані добрим, ані злим по Своїй природі (наприклад, в християнстві, навпаки, Бог вважається абсолютною добротою, самою любов’ю). В ісламі Аллах вище добра чи зла, тому Він може бути добрим чи злим до людей в залежності від обставин та потреби, це робить можливим в мусульманській релігії виправдання наявності зла та страждання у людському житті.

 

Культова практика включає до себе п’ять релігійних обов’язків мусульманина:

1. Визнавати істинність та постійно проголошувати «шахаду», тобто формулу: «Немає Бога крім Аллаха і Мухамед його пророк»;

2. Щоденна п’ятикратна молитва («намаз»): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі;

3. Дотримання місячного посту (у місяць «рамазан»);

4. Паломництво («хадж») до загальномусульманської святині Кааба в аравійському місті Мекка;

5. Обов’язкова добродійність: сплата податку на користь мусульманського духовенства («закят») та роздача милостині («саадака»).

До речі, вчення про Божественне приречення в ісламі здобуло характер абсолютного фаталізму: в світі не має нічого, що не залежало б від волі Аллаха. Так доля кожної людини визначена наперед і її неможливо змінити. Тому людина не може не коїти зла, якщо на її долі так написано, але вона не повинна схвалювати це зло в своїй душі та має хоча б намагатись робити добро.

Невдовзі після смерті Мухамеда, засновника та головного пророка мусульманства, іслам розколовся на дві течії: «сунізм» та «шиїзм». Більшість мусульман по всьому світу є сунітами і тільки 10 відсотків – шиїтами. Суніти отримали свою назву від «Сунн» - Священного Переказу, збірника оповідань про життя та діяльність пророка Мухамеда. Оповідання створені на основі свідоцтв самого пророка, членів його сім’ї та перших послідовників. Для сунітів Коран та Сунна є основою системи релігійного права («шаріату»). Шиїти не визнають Сунни та мають свій власний переказ – «Ахбари»,  збірники, що разом із Кораном є джерелом для шаріату. В Ахбарах особливу увагу приділено життю та вченню четвертого правителя мусульманської громади халіфу Алі (656-661р.), який також був зятем та двоюрідним братом Мухамеда. На противагу від сунітів, шиїти вважають, що очолювати мусульманську громаду має право тільки кровний родич першого пророка («імам»), тобто нащадок Алі та його дружини, дочки Мухамеда. Шиїти вірять, що таких імамів було дванадцять, але останній з них Муххамад аль-Махди сховався у IX ст., та згодом обов’язково повернеться і з його поверненням настане епоха справедливості та благоденства. «Прихований імам» вважається керівником шиїтів, а право вирішення релігійних та правових питань зберігається за «муджтахидами», тобто помічниками «прихованого імаму». Всі імами, згідно з вченням шиїтів є непогрішними.

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення та обрядової практики ісламу, що є обов’язковими для всіх мусульман:

1. Відсутність будь-яких зображень Бога та Його служителів (ікон чи статуй). Спроба зобразити невидимого та всюдисущого Аллаха вважається гріхом та суворо забороняється. 

2. Дотримання посту («уразу»). Протягом девятого місяця («рамазан») за місячним календарем мусульманин від світанку і до настання темряви не їсть і не п’є, а з настанням ночі й до світанку може їсти й пити. Літо в Аравії, особливо його кінець, завжди було найважчим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну частину господарських справ на прохолоднішу частину доби – вечір і ніч. Згодом це певним чином позначилося і на правилах дотримання посту для мусульман.

3. Свято розговин, закінчення посту («ураза-байрам»), яке справляється в перший день наступного за рамазаном місяця – «шавалля». Під час цього свята, яке триває три дні, віруючий повинен звітувати про минулий піст та понести покарання і заплатити штраф у разі його порушення.  

4. Свято жертвоприношення («курбан-байрам») відзначається через 70 днів після закінчення урази. Центральною ритуальною дією курбан-байраму є приношення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). В цей час здійснюються паломництва («хадж») до Мекки (Аравія). За ісламом, жертвопринесення необхідні, щоб потрапити до раю. Потрапити туди можна лише минувши Сірат-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночий волос, гостріший за лезо та гарячіший від вогню. При вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на курбан-байрам, на них вони і переїжджають через Сірат. Той, хто не приносив жертви, самостійно не зможе утриматися на мості і впаде у пекло.

5. Ритуальне обрізування крайньої плоті у хлопчиків («суннет»). Виник цей обряд, гадано, у первісному суспільстві як один з присвятних обрядів, яким знаменувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. В ісламі, як і в іудаїзмі, обряд обрізування отримав нове тлумачення: він є фізіологічною ознакою релігійної приналежності і самим цим слугує відособленню мусульман від людей інших вір, підкріплює ідею мусульманської винятковості.

6. Священна війна з «невірними» («газават» або «джихад»). З давніх часів цей елемент ісламського символу віри плекав ненависть і ворожнечу до інших релігійних культур усередині самої мусульманської спільноти. Але сьогодні духовні лідери ісламу наполягають на виключно оборонному характеру релігійної війни з невірними. Джихад може бути проголошеним лише проти тих націй чи держав, які загрожують миру та благоденству самих мусульман та їх святій релігії.