Психологічні характеристики членів товариської групи

 

Психологія є експериментальною наукою, що вивчає відносини психічних процесів в житті особи. В центрі уваги психоаналізу психічні процеси і мотивації потягів особи з фізичними дефектами, перш за все душевних і сексуальних. Типи особи характеризують внутрішній потенціал особи і його загальну спрямованість до виконання певних видів робіт і сфер діяльності.

Характер – сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається та проявляється в діяльності і спілкуванні, яка обумовлює типові для неї способи поведінки.

Риси особистості – стійкі особливості поведінки індивіда.

Фактор – ознака, виділена за допомогою методу факторного аналізу, яка виражає ту чи іншу рису особистості.

Товариськість (комунікабельність) – здатність до соціальної взаємодії

Емоційна стабільність – здатність людини до збереження підвищеної психічної працездатності при впливі стресогенних факторів.

Мислення абстрактне – один з видів мислення, що характеризується використанням понять, логічних конструкцій[8].

Перераховані орієнтації далеко не вичерпують характеристику особистості, а лише підкреслюють існування в суспільному просторі безлічі чинників її формування[9]. Вони дозволяють виявити і ідентифікувати такі логічні категорії, як «Я-ти», «Ми-вони», які допомагають аналізувати цілісність, виявити в цілісності групи, класу, підкласів.

Аналіз досліджень психологічних характеристик членів товариської групи свідчить, що на сьогодні існують різні підходи до розуміння і використання терміну пов’язаного з формуванням особистостей, груп, інших соціальних спільнот або суто міжособистісного сприймання [[10],с. 11].

Проаналізуємо деякі підходи з метою визначення сутності психологічної характеристики членів товариських груп.

Ще Л. Виготський висунув принцип культурно-історичної детермінації психічних процесів, який стверджував наявність соціальних детермінант процесу сприймання, оскільки, як зазначав учений, за всіма вищими функціями генетично містяться соціальні відносини, реальні стосунки між людьми [[11]].

Дж. Брунер увів термін „соціальна перцепція” в межах загальної психології. В цьому випадку перцептивні процеси розуміють як характеристики пізнавальної функції психіки, яка полягає в спеціальних перцептивних діях із створення чуттєвого образу світу [[12]]. Такі дії відбуваються в структурі будь-якої внутрішньої або зовнішньої діяльності і є засобом досягнення її мети [[13]].

Перцептивні дії розрізняються за функціями. Ті з них, які відповідають за пошук об’єкта, настанову та корекцію позиції аналізатора, є підготовчими, а ті, що забезпечують вимірювання просторових характеристик об’єкта і побудову перцептивного образу – виконавчими. Уточнюючись, змінюючись, коригуючись, деталі перцептивного образу все більше підпорядковуються властивостям об’єкта, відтворюють його істотні характеристики, переводять їх в нову систему координат. Таким є шлях переходу об’єктивних, фізичних характеристик об’єкта в суб’єктивні, психічні, коли предмет сприймання переходить у стан самого суб’єкта.

Такий перехід відбувається за рахунок певних перцептивних дій, зокрема – віднайдення, розрізнення, ідентифікації і розпізнавання, що фактично є різними рівнями перцептивної діяльності. При цьому процес віднайдення і розрізнення передбачає порівняння створюваного в такий спосіб перцептивного образу з еталонним, тобто з досвідом сприймання, який зберігається в пам’яті індивіда. Ідентифікація – це порівняння еталонного образу з образом, що будується, та введення його в систему значень, якими володіє індивід.

Розпізнавання означає усвідомлення особистістю сприймання шляхом позначення. Воно спирається на цілісні, інформативні, а не поодинокі елементи сприймання: побудова перцептивного образу є зіставленням предмета сприймання з образами пам’яті та висновком про ступінь їх відповідності [[14]].

Сприймання може бути і самостійною перцептивною діяльністю, що спонукається певними мотивами. Сприймання передбачає побудову перцептивного образу, який формується не внаслідок прямого впливу фізичного подразника на аналізатори, а в ході активного „зустрічного” процесу з боку індивіда [[15]].

Як зазначає Ж. Піаже, в процесі пізнання дійсності вже сприймання осоьбистістю передбачає розуміння, осмислення, тлумачення того, що сприймається; воно ґрунтується на прийнятті рішень і завжди передбачає вибір, у ході якого людина співставляє отриману інформацію з певними еталонами, записаними в пам’яті.

Дж. Брунер дійшов аналогічного висновку: сприймання особистості є завжди процесом прийняття рішення, який грунтується на використанні певних ознак суб’єктом сприймання з метою віднесення сприйнятого до певної категорії.

У. Найссер, стверджуючи, що на повноту сприймання людини впливають її досвід, навички, знання, також вказував на передбачуваність інформації в кожному перцептивному акті. Таке передбачення здійснюється за допомогою схеми — посередника між попереднім досвідом і сприйманням. Тим самим, вводячи поняття „схема”, У. Найссер включає у процес сприймання не тільки активність суб’єкта, але й низку зовнішніх соціальних обставин, адже схема будується не лише завдяки індивідуальному попередньому досвіду перцептора, але й завдяки системі культури [[16]].

Мотиви, - відмічає Є.В. Шорохова,- виступають як стимули, реальні двигуни людської діяльності, як потужні регулятори поведінки”. Поняття мотивація трактується психологами як активність організму до різних видів цілеспрямованої діяльності суб’єкта. Дослідження мотивації проводяться в психології виходячи із різних теоретико-методологічних основ.

А.Г. Асмолов виділяє три підходи до вивчення мотивації: перший реалізує принцип прагнення до рівноваги, другий прагнення до напруження, третій базується на принципі саморозвитку особистості [[17]].

Принцип прагнення до рівноваги розділяється психоаналізом, необіхевіризму, когнітивної психології.

Для індивідуальної психології А. Адлера характерно визнання в якості рухомої сили розвитку особистості прагнення до компенсації дефекту; необіхевіористичні концепції використовують мету редукції напруги потреб, а джерелом мотивації вважається система внутрішньої напруги. Дослідження, що ґрунтуються на принципі прагнення до напруги мають і елементи персонального підходу, до яких можна віднести концепцію теорії А. Маслоу про самоактуальність особистості як внутрішньому джерелі розвитку та теорію особистості Г. Оллпорта, в якій основною рухомою силою розвитку особистості на думку автора виступає тенденція до самореалізації [18]].

Для Г. Оллпорта, А. Маслоу, Дж. Гілфорда, Р. Кеттела характерно розгляд проблем мотивації на основі аналізуособистості в цілому. Г. Оллпорт виходить з положення про психологію особистості післяінстиктивної поведінки. А. Маслоу визнає існування потреб ієрархії: в основі яких, лежать органічні потреби, а далі постають пізнавальні та естетичні потреби.

А. Маслоу вводить поняття мотивації до росту отримання того чого не вистачає. Г. Оллпорт вважає мотиви не закінченими, якщо напруга не зникає у разі задоволення інтересів особистості, а навпаки веде до розширення системи інтересів, тим самим підвищує стан напруги, що в свою чергу обумовлений безперервним процесом розвитку особистості як „ відкритої системи” [19].

Особистість відкрита світу через свою діяльність, „вона постійно щось отримує із світу і щось віддає”. У вищих формах мотивів – мотивах розвитку - поєднані джерела розвитку особистості, де остання прагне не до зниження, а до підтримання стану напруги, порушення рівноваги. Щоб зрозуміти, чим є особистість, потрібно звертатись до того, чим вона може бути в майбутньому, оскільки кожен стан особистості орієнтується в напрямку майбутніх можливостей. Це положення, певним чином поєднується з положенням Л.С. Виготського про зону найближчого розвитку дитини [[19]7]. Г. Оллпотр визначає особистість не як закінчений продукт, а як процес постійного вдосконалення, розвитку. Цей процес характеризується формуванням нових мотивів, які є самопідтримуючими системи і незалежними. Одним з шляхів формування нових мотивів, які підкоряють собі органічні потреби, є перетворення засобів у мету. Та діяльність, яка виступала для людини як засіб досягнення мети, починає викликати інтерес сама по собі і набуває власну мотивуючу силу. Таким чином, мотиви є продуктом розвитку внутрішньої структури діяльності.

Особливий інтерес у психології мотивації викликає так звана просоціальна поведінка та її мотиви. Під такою поведінкою розуміють будь-які альтруїстичні дії людини, спрямовані на добробут інших людей, надання їм допомоги. Ці форми поведінки різноманітні, мають діапазон від простої люб'язності до серйозної благодійної допомоги іншим людям, причому іноді зі збитком для себе.

Альтруїстичну, або просоціальну, поведінку можна також визначити як таку, що здійснюється заради блага іншої людини і без надії на винагороду. Альтруїстично мотивована поведінка більшою мірою спрямована на добробут інших людей, ніж на добробут того, хто її реалізує. При альтруїстичній поведінці акти турботи про інших людей і надання їм допомоги здійснюються за власним переконанням людини, без будь-якого тиску на неї з боку або навмисного розрахунку. За змістом така поведінка діаметрально протилежна агресії.

Існує декілька соціальних норм морального порядку, характерних для поведінки людини в сучасному цивілізованому суспільстві. Виходячи з цих норм, можна пояснити альтруїстичну поведінку. Однією з них є норма соціальної відповідальності. Вона спонукає людину до надання допомоги іншим людям в усіх випадках, коли будь-хто потребує її, наприклад, у силу того, що він занадто старий, хворий або бідний і немає іншої людини або соціального інституту, здатного взяти на себе турботу про нього.

Важливу роль у наданні допомоги відіграє здатність людини до співпереживання (емпатії): чим більше вона схильна до нього, тим з більшою готовністю допомагає іншим людям. Деякі вчені вважають, що здатність до емпатії лежить в основі всіх інших форм альтруїстичної поведінки.

На думку Дж. Келлі, людина специфічно інтерпретує дійсність за допомогою особистісних конструктів, які певним чином спрямовують аналіз фактів дійсності, що сприймаються. При цьому люди відрізняються за кількістю конструктів, які вони „будують” протягом життя. Особи, які мають більшу кількість конструктів, є „когнітивно складними”, здатними сприймати світ у багатьох вимірах, в усіх його нюансах і відтінках, на відміну від „когнітивно простих” особистостей [[20]].

О. Леонтьєв указує на те, що психологія побудови образу є конкретно науковим знанням про те, яким чином у процесі своєї діяльності індивіди будують образ світу, світу, у якому вони живуть, діють, який перетворюють; це також знання про особливості функціонування образу світу, що опосередковує людську діяльність в об’єктивно реальному світі [[21]]. При цьому образ світу виявляється одночасно і в якості вихідного пункту пізнавального процесу (оскільки він визначає пізнавальну активність індивіда, вказуючи, що „взяти” і що „відкинути”), і як результат цього процесу і залежить від взаємодії особистості та соціального середовища [[22]].

У взаїмодії між представниками групи виокремлюють: 1) суб’єкт сприймання; 2) об’єкт сприймання; 3) власне процес сприймання; 4) безпосередній результат цього процесу – сенсорний образ чи уявлення про об’єкт.

Для суб’єкта сприймання головне полягає не в тому, як, за допомогою яких засобів відбувається цей процес, а в тому, що одержується в результаті цього процесу. В реальному світі визначеність певної речі виступає через її зв’язки з іншими речами, тому становлення перцептивного образу припускає спільність його елементів — єдність, відповідну цілісність якостей предмета, що презентують його зв’язки в реальному світі.

У результаті, згідно з теорією Л. Леві, поведінка людини розгортається не тільки у відповідності з зовнішніми, об’єктивними, доступними для зовнішнього спостерігача матеріальними умовами, але й залежить від такої реальності, як психологічна картина діяльності, у відповідності з якою і поводиться індивід [[23]].

Специфічною сферою перцепції є сприймання так званих соціальних об’єктів (особистостей, груп, ширших спільнот, суспільства в цілому), яке позначають терміном „соціальна перцепція”. У цьому випадку соціальну перцепцію розглядають як сприймання, розуміння і оцінку людьми соціальних об’єктів – інших людей, самих себе, груп, соціальних спільнот тощо [[24]].

Отже, в процесі сприймання соціального об’єкта перцептивне завдання полягає в інтерпретації на основі зовнішніх ознак внутрішніх якостей соціального об’єкта. Тому, очевидно, Г. Андреєва й Г. Тажіурі підкреслюють умовність цього терміна, адже закономірності процесу формування образу соціального об’єкта виходять за межі традиційного розуміння перцептивного процесу в силу того, що за сприйманням зовнішнього образу інших людей стоїть формування уявлення про їхні психологічні характеристики, особливості поведінки тощо, на основі якого суб’єкт сприймання будує свою взаємодію з іншими.

Не випадково дослідники цього поняття використовують ряд термінів, щоб визначити в понятійному контексті сутність феномена: judging the people (англ.) — судження про людей; social evaluation (англ.) – соціальне оцінювання; social cognition (англ.) – соціальне пізнання тощо. Більше того, в останні роки активно заявляє про себе психологія соціального пізнання, яка своє основне завдання вбачає в розкритті механізмів, завдяки яким людина усвідомлює себе частиною соціальної реальності, в якій вона живе і діє, а також усю сукупність соціальних факторів, що обумовлюють ці процеси. В межах цього підходу вважають за доцільне звернутися до ширшого кола соціальних об’єктів і, відповідно, до аналізу соціальної взаємодії в різноманітних соціальних „середовищах” (не тільки в конкретних соціальних групах, але й у середовищі як природному або штучному місці проживання, в мовному середовищі як символічній репрезентації дійсності тощо)

У будь-якому випадку зрозуміло, що під час сприймання соціальних об’єктів перцептивне сприймання має свою специфіку, яка полягає в тому, що дається одночасна оцінка і об’єктивно, і суб’єктивно значущим зовнішнім і внутрішнім характеристикам об’єктів сприймання. У зв’язку з цим Г. Андреєва зазначає, що образ, як „результат” соціально-перцептивного процесу, функціонує далі у всій системі взаємин людей. При цьому іноді „образи” іншої людини, групи, будь-якого соціального явища в якості „орієнтувальної основи поведінки” є більш значущими в цих взаєминах, ніж самі об’єкти [с. 12].