І зійшлися два народи

 

Нам з казаками украинными вместе не быти.

Кузьма Минин

Як! Щоб чесні козаки піддалися московській мужві? Та не будь я Остап Кукубенко!

С. Гедеонов. Смерть Ляпунова

 

— Влітку 1612 року у Москві під стінами Кремля, що утримувався поляками і литовцями, зійшлися військові сили двох народів, які до цього майже 300 років жили окремо, — народу руського (Західної Русі) і народу московського (Східної Русі). Мета була одна — прогнати польсько-литовського агресора, звільнити від нього місто. Це стосувалося не лише московитів, але й Західної ("українної") Русі. Козаки, які прийшли з півдня, південного заходу і виступили на боці ополчення Мініна і Пожарського, тим самим поклали край польсько-литовській гегемонії над Україною. Зійшлися дві нації, а не частини одного народу. Війська їхні не зливалися, стояли і діяли нарізно.

Відомий російський історик С. Соловйов так характеризує ситуацію (звичайно, розуміючи її по-своєму, в проросійському дусі): "Під Москвою відкрилося цікаве видовище. Під її стінами стояли два ополчення, що мали одну мету — витіснити ворогів із столиці, а між тим різко розділені і ворожі один до одного; старе ополчення, що складалося переважно з козаків (з українських земель — Ю. К.)... було представником Росії хворої, представником народонаселення раніше загиблої Південної України, народонаселення з антигромадянськими (читай: антимосковськими — Ю. К) устремліннями; друге ополчення (Мініна і Пожарського — Ю. К.)— було представником здорової, свіжої половини Росії (читай: Московії — Ю. К.),  того народонаселення із земським характером, яке з самого початку Смути чинило опір їхнім виплодкам, злодійським слугам, і тепер, незважаючи на всю очевидну безнадійність становища, зібрало... останні сили і виставило їх на очищення держави. Запорука успіху полягала в тому, що ця здорова частина російського народонаселення, з одного боку, усвідомивши необхідність пожертвувати всім для порятунку віри і вітчизни, а з другого, виявивши джерело зла, головного ворога Московської держави, порвала зв'язки з хворою, зараженою частиною (тобто з військом, що прийшло з України — Ю. К.).. Слова Мініна, сказані в Нижньому: "Захотіти нам допомогти Московській державі, то не пошкодувати нам нічого", і слова ополченців під Москвою: "Зовсім нам з козаками разом не стояти" — слова, в яких виявилося внутрішнє очищення, видужання Московської держави; чисте (тобто Московія — Ю. К.) відокремилося від нечистого (тобто України — Ю. К.); здорове від зараженого, і очищення держави від ворогів зовнішніх було вже легким" [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кк. 4.—С. 679].

Що ж, потрібно подякувати шановному історику за відвертість. Через якихось 45 років після описаних подій родовиті росіяни почнуть вигукувати зовсім інші слова — про "великий братній народ", з яким треба бути "навіки разом", про "возз'єднання України з Росією", про "єдину сім'ю" — і так вигукуватимуть понад 300 років з різними, звичайно, варіаціями.

Названі вище прокламації підкріплювалися міфом про "віковічну об'єднальну мрію" двох народів. Однак поряд з цими прокламаціями для широкого вжитку в Росії з часів Татищева і Карамзіна розроблялася й офіційна "наукова" концепція. Її суть відображена в наведеній цитаті історика С. Соловйова і зводиться до такого: був колись єдиний народ — русичі; удар татаро-монголів у ХІІІ столітті розколов цей народ на дві частини. Столиця Східної Русі — Москва стала збиральницею всіх земель руських. Західна Русь, незважаючи на литовсько-польську гегемонію, зберегла свої національні особливості. Однак вона розвивалася на "козацько-кочовій" основі. Звідси її "нецивілізованість", "нечистота", "дикість", "нездоров'я", нездатність формувати національну державу. Східна (Московська) Русь розвивалася на земській (осілій) основі. Земська людина (мужик) сильніша за козака, підкреслював С. Соловйов. Звідси — Московська Русь "чистіша", "здоровіша", "цивілізованіша". Головна причина Великої Смути в Московії і втрати нею незалежності — відзначені вище "недоліки" Західної Русі, "раніше загиблої України". Звідти йшли на Москву самозванці з козацьким військом, на яке спиралися Литва і Польща; там формувалася вольниця з людей, які тікали від "московських порядків" (кріпацтва); тож слід очистити й оздоровити "раніше загиблу Україну". Що й робили російські царі після Переяславської ради. Самодержавство при цьому слугувало запорукою "здоров'я і сили всієї Русі".

Така, коротко, офіційна ідея російсько-українських відносин. Вона є не просто принизливою, а й смертельною для української нації. Ця ідея — "відгалуження" російської національної ідеї з її трьома елементами: самодержавством, православ'ям, народністю — нещадно критикувалася Тарасом Шевченком. Він викривав закладений у ній деспотизм, національний егоїзм, гегемоністську і кріпосницьку спрямованість:

О люди, люди-небораки, Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки — люди — не собаки!

 

 

ЗАПОВІТ ПЕТРА І

 

Но в искушеньях долгой кары, Перетерпев судьбы удары. Окрепла Русь. Так тяжкий млат, Дробя стекло, кует булат.

А. Пушкин

 

— А тепер глянемо на заповіт Петра І. У ньому, як у краплині води, відбилися "важкі" сторони зміцнілого російського духу. Він, як пружина, котра штовхатиме подальшу політику владик Росії. Тут — усі іпостасі російської ідеї: єгипетський гегемонізм, монгольський експансіонізм, великодержавний візантизм з використанням православної церкви як знаряддя політичної боротьби.

Варто більш детально ознайомитися із змістом Петрового таємного заповіту, складеного у 1710 році і виправленого та доповненого 1722. У преамбулі заповіту після традиційного для тих часів звеличення "Творця Буття нашого і всього Всесвіту" Петро передбачає своїм нащадкам блискучу майбутність. З часом вони будуть "владарювати над іншими європейськими й азіатськими державами". "Бо, — пояснює Петро, — всі європейські і турецька держави застаріли і відживають свій вік, а російська, подібно до голови на тілі, безперервно розвивається". "За допомогою держави — джерела розуму і думок — я скерував корабель Росії до визначеної мети, до берегів вищого присуду долі, і знаю, що мої нащадки своїми енергійними діями будуть збільшувати Росію і зроблять її на зразок безмежного океану".

Далі йдуть конкретні установки імператора: "Росія завжди повинна бути готовою до війни — головного засобу прогресу і досягнення величі". Причому, "держава може вважатися великою лише тоді, коли столицею її буде Константинополь — ключ до скарбів Азії і Європи. Тому всі сили потрібно спрямувати на те, щоб заволодіти Константинополем і цим утвердити панування Росії над світом". Для цього Петро радить збуджувати інтриги між Персією і Туреччиною, щоб вони завжди ворогували, Персію варто душити економічно (заважати їй торгувати), а Туреччину — просто зруйнувати.

"Росія повинна розширятися і на півночі в межах Балтики, і на півдні в межах Чорномор'я". Для цього слід зв'язати руки Англії, розпалюючи ворожнечу між нею і Швецією. "Остаточно закріпити за нами великі благодатні землі Малоросії і південно-західного Чорномор'я. Домагатися союзу з Англією для розвитку і посилення російського флоту".

Далі Петро рекомендує оволодіти Персією і торговельним шляхом в Індію. Серйозну увагу слід звернути і на Австрію. Необхідно "потай створювати їй ворогів, намагаючись зіштовхнути її з Німеччиною".

Для досягнення духовної гегемонії над народами Європи потрібно активно використовувати релігійний вплив на "відступників" — греко-католицьку церкву. Та головне — "безперервно думати над тим, як підкорити Туреччину і увійти в Константинополь. Зміцнюючи нашу північну столицю, не можна забувати, що шлях до Константинополя проходить через Київ, який також слід зміцнити" [Саме тут незабаром починається будівництво кріпосних споруд під керівництвом О. Меншикова]. Таганрог [У Петра та його оточення спочатку (в період війни з турками за Азов) була думка зробити Таганрог другою столицею Російської імперії] лежить осторонь. Будь-якими засобами "потрібно підкорити" Туреччину.

Потім Петро розгортає, так би мовити, сценарій майбутнього. "Нацьковуючи держави одна на одну, нагнітаючи напруженість і озлоблення в Європі, ми досягнемо того, що до Росії за допомогою звертатимуться то одна, то друга з воюючих сторін. У такому випадку допомогу потрібно надавати Австрії, але тільки після того, як вона геть буде обезкровлена". "Допомагаючи Австрії, Росія виставить свої лінійні війська до Рейну і розгорне наступ на Німеччину. Але у росіян при цьому повинні бути великі резерви військ із азіатських орд — татар, монголів, ногайців, калмиків. Як тільки війська заглибляться в Німеччину, з Азовського моря і з Архангельська мають вийти військові флоти відповідно — у Середземне море і в Північний океан. Загрозою десантування військ з кораблів можна забезпечити панування над Італією, Францією, Іспанією, Швецією, але поки що крім Англії..."

Можуть запитати: де докази вірогідності цього документа? Гадаю, що таким доказом є сама історія Російської імперії, точніше, її зовнішня політика. Взяття Азова, "дунайські" походи, шестирічна турецька війна (1768—1774), семирічна війна з Пруссією і взяття Берліна, чотирилітня турецька війна (1787—1791). Третій поділ Польщі. Загальна спрямованість на Туреччину і Константинополь. Ліквідація волелюбної Запорозької Січі, формування законопослушного "чорноморського козацтва" із скалків запорозьких куренів, переселення "чорноморців" на Кубань (забрану у турків)... Промовисті самі імена російських полководців: Потьомкін-Таврійський, Рум'янцев-Задунайський, Суворов-Римнікський...

На рубежі XVIII-XIX століть точилася війна з Персією і Туреччиною за Кавказ і Середню Азію, потім за Босфор і Дарданелли. А чого варта боротьба Росії за Крим... З часів Петра і до другої світової війни основним стратегічним районом імперії була Україна.

В результаті постійних воєн на середину XX століття Російська імперія, по суті, відновилась у чингісханових кордонах — від Адріатики до Тихого океану. Москва поширила свій вплив на Балкани, усю Східну Європу, Монголію, Китай, Корею, Південно-Східну Азію, замахнулася на Американський континент (Куба, Чилі, Гватемала), навіть почала потихеньку підкрадатися до Ірану, Тунісу і... Єгипту.

Та й на внутрішніх фронтах великороси "трудилися" не покладаючи рук. Петро І та його сатрапи всіляко намагалися затоптати паростки української ідеї, викорінити її з пам'яті народу, перетворюючи Україну у Малоросію, у так званий "Юго-Западный край" Російської імперії.

Експансіоністську естафету великого самодержця перейняла "киргизкайсацька цариця" (так називав Катерину II Державін), яка зруйнувала Запорозьку Січ.

Після Катерини, здавалося, Україна навіки стала малоросійською околицею імперії. Остання назвала себе "Святой Русью". Ні грецькій "церкві-нації", ні православним сирійцям і арабам, ні нашим братам-слов'янам, ні сусідам-румунам не спало на думку так назватися. Англія охоче називає себе "старою", Німеччина — "вченою", Франція — "прекрасною", Іспанія — "благородною". "Святим і обраним" названий був лише біблійний Ізраїль. Саме таким, незважаючи на інстинкти сріблолюбства і матеріалізму, продовжує себе усвідомлювати і сучасний Ізраїль. У такій самосвідомості Ізраїлю і Росії, безперечно, є щось зухвале.

Проте піднесене до претензійності найменування Русі не є штучною літературною вигадкою. Воно є плодом народної творчості. Ідея "Святой Руси" відбудовувалася на "монгольському" підґрунті. А це — гримуча суміш, яка спрацювала в XX столітті у вигляді небаченого в історії соціального вибуху. Цей вибух знову підніс на небувалу висоту прагнення українців самим господарювати "у ріднім краю".

Однак більшовицькі війська з півночі (ці "внутрішні монголи") не дозволили Україні стати на власні ноги. В одній з пісень, що з'явилися в останні роки, є такі рядки:

Чего за триста лет не сделали монголы, То сделали за них большевики.

Звичайно, більшовики не пили свіжої кінської крові, навпаки, запроваджували лікнепи, ходили до лазні, хто міг, приймав ванни, навіть носили краватки і капелюхи. Але ж на їх совісті цілі пароплави, заповнені прогресивно мислячими інтелігентами, яких влада примусово вивозила за межі Росії, пролеткультівська політика в галузі культури, войовничий атеїзм, примусова колективізація, масові репресії, заслання, сибірські табори. А геноцид щодо цілих народів! Чого тільки не було на ваших радянських просторах! Однак, незважаючи ні на що, українська нація жила. Бездержавна, "без'язика", могутня нація!

 

ЗАГАДКА ГОГОЛЯ

 

История Народа принадлежит Поэту.

А. Пушкин

 

"ВЕЛИКИЙ МЕЛАНХОЛІК"

 

Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. Т. Шевченко

 

— Гоголь і панмонголізм? Який тут зв'язок? — запитав я Гуру.

— Безпосередній, — відповів той, — бо ця постать — харизматична для української нації. Це поняття нове для вас, але воно йде поруч з поняттям національної ідеї. Харизма в перекладі з грецької — милість, дар Божий. Це особистість, "зоряна година" якої збігається з "зоряною годиною" нації. Я впевнений: про Гоголя ви дедалі частіше будете згадувати у процесі свого відродження. Як у краплині роси відбивається світ, так у гоголівській долі відбиваються колізії російсько-українських відносин. Гоголь — особливе явище у культурі слов'янського світу. Зірка Шевченка розгорілася не одразу — наприкінці життя і після смерті поета.

Зірка Гоголя спалахнула миттєво і рано. У 26 років він був знаменитий на всю Росію! Його навіть побоювалися: "раптом змалює". Як фундатор "сучасної" російської літератури (критичного реалізму) і класичного російського театру він стоїть поруч з Пушкіним і Островським, а можливо, й вище. Але не це головне. Ні сам письменник, ні будь-хто з його оточення навіть подумати не могли: він засновник фантастичного реалізму — того ірраціонального напряму, який згодом стане впливовим у світовій літературі. Усвідомте, не Едгар По, а ваш Гоголь зі своїми ще й досі не до кінця осягнутими шедеврами: "Ніс", "Портрет", "Записки божевільного", "Страшна помста"... Спробуйте відокремити в цих геніальних творах фантастику від реального зображення життя.

Слова I. Тургенева залишаються актуальними і зараз: "Насіння, посіяне Гоголем, безумовно зріє тепер у багатьох умах, у багатьох талантах; настане час — і молодий лісок виросте біля самотнього дуба".

М. Гоголь був людиною дивакуватою, сам себе вважав таким. Наприклад, говорив: "Я, на відміну від усіх людей, не пітнію. Так влаштована моя шкіра". З жінками визнавав лише духовне спілкування (хоч замолоду, за порадою матері, і намагався вдавати з себе петербурзького гульвісу).

Гоголя дуже хвилювала думка, що його можуть поховати живим, у стані коми. До речі, так і вийшло. При перепохованні письменника труну з прахом переносили з Донського монастиря на Новодівоче кладовище. Коли розкрили труну, то побачили покійного, який лежав... на боці. Це свідчило про те, що він ворушився у своїй домовині, поки не задихнувся.

Великий меланхолік, як називав його О. Пушкін, у душі був українцем, любив Україну, хоча ідею українську не зрозумів. Саме з цим і пов'язана багато в чому його творча і душевна драма в кінці життя. Не встиг він оцінити і Тараса Шевченка. Перше видання "Кобзаря" (1840) погано розходилося, навколо нього утворилася "змова мовчання". "Хоч би хто гавкнув", — скаржився Т. Шевченко. І "гавкнув" Гоголь. Тарас спеціально послав йому свою працю на відгук. "Багато жовчі", — сказав письменник, переглянувши "Кобзаря". Інших згадок Гоголя про Шевченка та його творчість ми не знаємо. Особисто вони не зустрічалися.

Як вже мовилося, менталітет Гоголя — чисто український. Скажу більше — душа Гоголя формувалася під впливом його матері Марії Іванівни і професора Орлая — директора Ніжинського ліцею, який любив свого талановитого учня. "Я не знав глибшого учителя, ніж цей західняк", — зазначав пізніше письменник.

Хай мене звинуватять у самовпевненості, але скажу: драму життя і смерті Гоголя ще ніхто як слід не розкрив, хоч написано з цього приводу немало. Драма значно глибша і складніша, ніж її уявляють. Гоголь — резонатор духовного життя Росії, України і всього слов'янства. Він упав під вагою російської національної ідеї; його збила з ніг "руська трійка", що мчить... у безодню.

Драму Гоголя вам подавали так: захопився релігією і навіть містикою, став виправдовувати самодержавство і... втратив прогресивність, відірвався від народу. Загалом — читайте "Лист Гоголю" Бєлінського, там все сказано.

Але ж це зовсім не так. Він свій, український, точніше галичанський, архетип спробував накласти на російський менталітет, українську душу злити з російською. Вийшла... гримуча суміш, яка й звалила його в могилу в 42 роки.

А починалося все добре. Молодий Гоголь, який прибув підкоряти Петербург, за порадою матері завів собі чуб, одягся під Байрона (це потім він повернеться до зачіски в кружок — під козака — і заведе собі вуса) і попрямував науковою стежкою. У молодого професора Гоголя, за свідченням І. Тургенева, виходили гарні лекції з історії Малоросії, але тримався вік якось невпевнено і... навіть смішно.

Після виходу у світ "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Гоголь прокинувся знаменитим. При сприянні В. Жуковського "сором'язливий юнак, який вступає в світ" (так він говорив про себе), зближується з найвидатнішими російськими та українськими діячами — Пушкіним, Щепкіним, Аксаковим, Погодіним, Плетньовим, Івановим (художником), Шевирьовим, Язиковим, Максимовичем, Бєлінським.

Незабаром накочується нова "хвиля успіху". Ніхто ще так не стьобав "немиту Росію", як це зробив "малорос" своїм "Ревізором". Західники тріумфували і мало не носили Гоголя на руках. Слов'янофіли, які щойно почали створювати свої гуртки, товариства, насторожилися і засмутилися. Перефразовуючи відомого класика, скажемо, що "Ревізор" був найпотужнішим снарядом, пущеним у голову "Святой Руси". Згодом вибухнув ще більш потужний снаряд: "Мертві душі".

Треба знати характер того часу (30-ті pp. XIX ст.), щоб уявити собі масштабність соціального резонансу, зумовленого творчістю Гоголя. Суспільство ще не заспокоїлося від грудневих потрясінь 1825 року з наступними судами, засланнями, розправами, посиленням духовного гніту, аракчеївщиною, і т. д. Масонський рух,(те, чим захоплювалася російська знать в епоху Катерини II, Павла І й Олександра І) був заборонений. Однак російське масонство продовжувало справляти свій вплив на тогочасне життя імперії, адже естафету Петра І, Меншикова, Прокоповича, Новикова, Радіщева "перехопили" не менш відомі люди Росії: Котляревський, Жуковський, Пушкін, Погодін.

Повстання декабристів (у більшості своїй масони) змусило царя Миколу І вдатися до репресивних заходів. У 1829 році вийшов царський антимасонський вердикт. Які ж наслідки? Про масонів вже відкрито не говорили і перестали виконувати їхні ритуали. Ложі були розпущені. О. Пушкін уже не міг привселюдно сказати: "Я був масоном у Кишинівській ложі... через яку в Росії знищили всі ложі" [Мається на увазі так зване Південноросійське товариство декабристів]. За це в 30-ті роки могли притягти до відповідальності.

Після заборони масонства в Петербурзі і Москві з'явилася мода на "гуртки" і "клуби" — аби не "ложі" чи "товариства"! Ще зі школи ви пам'ятаєте про гуртки Герцена і Станкевича, менш відомі гуртки Жуковського, Плетньова, Грановського, Сперанського. Найпоширенішим у цих гуртках було слово "товариш". І не лише в гуртках. У Пушкіна воно часто зустрічається у віршах. У Гоголя в "Тарасі Бульбі" лише в одному короткому монолозі "товариш" вживається сім разів. У світських і освічених колах тогочасного російського суспільства цей термін був ніби паролем, за яким упізнавали "своїх" — колишніх масонів.

Отже, масонство в Росії залишилося в закамуфльованому вигляді. Воно лише переросло в так зване "західництво".

Західники виступали проти "монгольщини", пережитків допетровської Русі, за європеїзацію Росії (по суті, відстоювались ідеї декабристів). М. Гоголь для західників був просто знахідкою. Він продовжував справу Радіщева, але за допомогою своїх геніальних літературних творів. Ніхто не міг так сильно таврувати кондову, немиту, кріпацьку, "кувшинно-рылую" Росію, як цей меланхолійний, дуже сміливий малорос. I Гоголь стьобав "Святую Русь" з її монгольщиною. Слов'янофіли лише кректали і чухалися, не знаючи, що сказати у відповідь. "Я вирішив зібрати все негідне, що тільки знав, і заразом над усім посміятися — ось і все походження "Ревізора", — писав він.

"Святая" чиновницька Русь, звичайно, реагувала. Незабаром Гоголь вже не міг жити в Росії, вона його нехтувала. З кінця 30-х років він багато часу проводить в Європі (там і пише "Мертві душі"). У Росії — в основному наїздами, та й то переважно в Україну.

Найближче оточення молодого Гоголя в Петербурзі і Москві в середині 30-х років — Пушкін, Жуковський, Аксаков, Щепкін, Плетньов, Погодін, трохи пізніше — Бєлінський, Волконські. Саме в цьому середовищі продовжували жити ідеї і принципи, які проповідували масони (особливо мартіністи і декабристи), — ідеї європейського просвітництва, вольності, братерства. М. Гоголь у своїх творах наводив чи не найвагоміші аргументи стосовно необхідності оновлення Роси.

В різних "гуртках" зберігалися і численні масонські ритуали. Ось один з них: перехід на другий ступінь посвячення в Шотландській ложі. Він полягав у тому, що "аспірант" (тобто, за масонською термінологією, претендент) готував і в колі своїх однодумців читав доповідь про аль-Мамуна — хрещеного батька знаменитого в минулому ордену тамплієрів (його спадкоємницею стала Шотландська ложа, дуже впливова в Росії — адже сам Петро І був тамплієром).

Як відомо, Гоголь пройшов таку масонську процедуру в присутності Жуковського, Пушкіна, Плетньова та інших "втаємничених", після чого одержав право називатися "товаришем".