Найбільша таємниця Гоголя

 

Є речі, які неможливо пояснити. Є голос, що керує нами, перед яким мізерний наш жалюгідний розум.

М. Гоголь

 

Від автора:

Не без вагань розпочинаю цю розмову. Вона побудована на межі фантастики. Матеріал, що пропонується читачеві,

одержаний мною від тибетського Гуру і частково — наскільки це було можливо — звірений з літературними джерелами. Він не применшує М. Гоголя як великого письменника і велику українську душу. Навпаки, він дає змогу краще, глибше зрозуміти його особистість. Ну, звичайно, він добре працює і на нашу тему — тему аріїв, панмонголізму.

Йдеться про зовсім незвичайне, я б сказав, езотеричне тлумачення історії, пов'язаної з другим томом "Мертвих душ", спаленим автором за дев'ять місяців до смерті.

— Гоголь як особистість, — розпочав свою розповідь Гуру, — завжди цікавив езотеристів. У попередньому народженні (з цим погоджуються всі езотерики) він — великий французький учений Б. Паскаль, який помер у тридцятишестирічному віці так само загадково, як і Гоголь. Сам Паскаль говорив, що помирає від почуття жахливої самотності у Всесвіті, усвідомлення своєї нікчемності, мікроскопічності і загубленості в безмежних просторах Космосу.

Вчений доживав свої дні у монастирі. Перед смертю звелів у кімнаті поруч з собою поставити ліжко, на якому помирав прокажений. Як і Гоголь, Паскаль швидко прославився (своїми відкриттями у фізиці і математиці), потім раптом "зламався", став відмовлятися від власних відкриттів і написав духовно-філософську покаянну працю — "Філософічні листи" (аналогія гоголівських "Вибраних місць із листування з друзями").

Паскаль був "просунутим" — людиною "шостого кола", або "шостої раси", — і в XVII столітті говорив таке, що лише в наші дні стає більш-менш зрозумілим ученим-спеціалістам. Наприклад, його слова: "Невміння вивчати людину змушує вивчати все інше". Самій же особистості Паскаля (як і Гоголя) найкраще пасують його власні слова: "Людина найслабша тростинка в природі, але тростинка мисляча".

І ця геніально мисляча тростинка — Гоголь — у холодній, безмежній, монголоїзованій Росії просто зламалася. Він також був людиною "шостого кола" ("шостої раси"), час якої настане лише в XXI столітті.

Ми живемо в "осьовий" період часу (за Біблією — в "кінці часів"). Закінчується ера Риб (ера Церкви) і настає ера Водолія (ера Живого Бога), котра триватиме 2160 років, починаючи з 2003 року. Вона ж — ера біблійного Тираса, тобто слов'янства, провідна роль у якому — за Мешехом (Росією) і Тувалом (Україною).

Бачите, який "тугий вузлик" виходить. Але зав'язуватися він почав 150 років тому, в середині 40-х років XIX століття, коли розпочався інкубаційний період нової ери, що народжувалася, і нової раси людства — так би мовити, раси Гоголя. Таких людей, які набагато випереджають свій час, стає дедалі більше в "кінці часів". Не всі вони, звичайно, геніальні і навіть не всі помітні. Але їхнє життя в нашому середовищі — це саме "видимий світу сміх і невидимі світу сльози". їм "нудно на цьому світі, панове!" Все це слова Гоголя.

Ми говорили, що Гоголю було вкрай важко жити в Росії, яку він добряче відшмагав. Тепер додамо: і в Європі це була людина "шостої раси", не від світу цього. Нинішній "осьовий час" почався у 40-ві роки XIX століття. "Сорокові фатальні..." Не лише в XX, а й у XIX столітті. Це початок найбільшого фарисейства на Землі (1847 рік — "Маніфест Комуністичної партії" К. Маркса і Ф. Енгельса), це французька та інші революції в Європі, це Кирило-Мефодіївське товариство, це "прозріння" слов'ян і чітке оформлення української ідеї (Шафарик, Куліш, Максимович, Шевченко), це духовне народження Батька вашої нації — великого Тараса, початок його Голгофи і його Слави. І це реалізація української домінанти — "галичанського сакрала" Гоголя, — його духовне просвітління і його душевний і фізичний злам.

Що з того, що він у миколаївській Росії з ії гнітючим кріпосним середовищем, з собакевичами і ноздрьовими тихо говорив друзям: "Цим крутим поворотом, що стався не з моєї волі, наведений я був зазирнути глибше в душу взагалі і дізнатися, що існують ії вищі ступені та явища". Друзі здивовано стенали плечима: з вами, мовляв, усе ясно. Гоголь зрікається всього ним написаного і чітко пояснює своє дивацтво": "Письменник, якщо лише ти наділений творчою силою створювати власні образи, виховайся перше як людина і громадянин землі своєї, а потім вже берися  за перо! Інакше вийде невлад".

Відомо, що твір "Пригоди Чичикова, або Мертві душі", який вийшов у світ 1841 року, Гоголь називає лише першою частиною праці і оголошує про підготовку її другої частини, яка служитиме певною противагою першій (сатиричній) і міститиме в собі позитивні картини з російського життя і позитивних героїв. У1845 році він спалює цю саму другу частину і одразу ж береться за новий її варіант. Чому спалив? Цього ніхто не знає.

Через шість років, улітку 1851-го, письменник знищує і новий варіант поеми-роману. Горить у каміні плід шестирічних творчих мук і наполегливої праці. А вже перед самою смертю горять останні чорновики другого тому і "деякі папери, що відносяться до нього". Ось їх ми й торкнемося.

Що було в першому варіанті другого тому? Продовження того, що ми бачимо в кінці першого тому, — роздуми Чичикова про себе, долю Росії і її народу, а також історія самого героя: як він дійшов до життя такого. Виходило якось не так, болісно, неправдоподібно. Гоголь нервує, скаржиться друзям, відбивається від нападів і "східних, і західних, і нейтральних". Хоча проблеми російські все-таки проглядають і тут, причому виступають дедалі рельєфніше. Це видно з випадково вцілілих чотирьох глав, опублікованих у 1855 році. Що не кажіть, а поміщики Пєтух і Хлобуєв, полковник Кошкарьов — це російські типи. Однак все це спалюється, і письменник енергійно починає новий варіант. Що ж у ньому?

Як відомо, саме другий том Гоголь називав палацом, тоді як перший том "Мертвих душ", що вразили Росію, — всього лише "ґанком до палацу". Що ж було в палаці? Дуже приблизно, поверхово ми дізнаємося про це, ознайомившись з випадково вцілілими чорновими главами, точніше, нарисами.

— Ви не повірите, — зазначив Гуру, — але ці нариси допомогли мені відновити по пам'яті зміст прадавнього манускрипту "Тат твам азі" ("Ти є той"). Це лівоарійський підручник з психології і масового гіпнозу чи щось на зразок "порадника надлюдині": як досягати и утримувати владу над іншими людьми. Такі "підручники" були як у атлантів, так і в протоіндійців, звичайно, у вкрай обмеженій кількості. "Тат твам азі" ліг в основу пізнішого східного порадника з технології масового гіпнозу — Раджа-йоги: "Ахам Брахма асмі" ("Бог в мені"). Ці надзвичайно рідкісні манускрипти були доступні лише вищим жерцям Атлантиди, а пізніше — джайністських храмів. Тепер це святая святих езотеричних товариств: про них знають лише великі магістри провідних масонських лож і, можливо, десятків зо два посвячених найвищого ступеня. У нас, у монастирі Ас'я-Риші, вони були і зберігалися, як мовиться, під замком.

— Чому?

— Тому що це, по суті, вступ до ще небезпечнішого манускрипту, який я навіть називати не хочу, бо він містить алгоритми психічного терору. Його взагалі варто знищити. У допотопному світі, особливо в Посейдонії (Західній Атлантиді), не лише здійснювалася підготовка "надлюдей", а й певний час домінувала концепція надлюдини ієрархічної піраміди тотального панування, створюваної нею. За багато століть були написані ґрунтовні порадники з парапсихології, психоаналізу (вчення Фрейда — дитячі казки у порівнянні з цими вченнями), масового гіпнозу. Деякі з цих порадників мали Гітлер і вищі бонзи СС. І, звичайно, елітні масонські ложі.

— Гаразд, — перебив я Гуру, — а як це потрапило до Гоголя? І причому тут "Мертві душі"? Нарешті, як все це довести?

— Не знаю, — відповів Гуру. — Можу лише висловити припущення. По-перше, "Тат твам азі" починається тими ж словами, що й лист Гоголя до свого найближчого соратника С. П. Плетньова: "Є речі, які неможливо пояснити. Є голос, що керує нами, перед яким мізерний наш жалюгідний розум, є багато того (далі у Гоголя пропущено — Ю.  К.), що може відчувати лише надлюдина в хвилину медитації". Перша частина фрази (до дужки) дослівно збігається з текстом "Тат твам азі", друга — частково.

Далі, у цьому ж листі: "...силою внутрішнього ока і вуха я бачу і чую... рух душі людини; стає мені ясним і рух маси".

Це — дослівна виписка з того самого манускрипту про масовий гіпноз. Якщо подібні словесні "шматочки"зібрати воєдино (а їх багато у другому томі "Мертвих душ"), то стають помітними дивовижні збіги. Я навів лише два приклади.

— По-друге, — продовжував Гуру, — спалений другий том автор у своїх листах трактує як щось "надлюдське", таке, що стане дивовижним підручником з життя і змінить психологію мас. Росія в ньому — ніби декорація, на тлі якої розгортається досить дивне неросійське життя і якось ходульно діють — навіть не стільки діють, скільки красуються — дивні фігури "надлюдського", ідеального штабу (супермени, що відбулися і не відбулися). Костанжогло, Мурадов, Тентетніков (колишній масон) і його таємничий учитель Олександр Петрович, та й основний герой Павло Іванович Чичиков проходять досить дивну, нечувану в Роси, "школу життя" на масонський кшталт. Тут висвічується "темне минуле", про яке Чичиков натякає в першому томі.

Словом, поруч з уривкамн-шедеврами новий варіант другого тому "Мертвих душ" був наповнений розповідями про дивних, відбірних, ідеальних людей і навіть "надлюдей". Тут розкривалися цілі педагогічні системи: як стати "людиною", як піднятися над іншими людьми, як опанувати "науку життя". Твір містив також надзвичайно цікаві психологічні етюди і правила поведінки.

— А чи не можна конкретніше? — зауважив я. — Адже це все загальні слова...

— Будь ласка. Не потрібно доводити, що в заключних розділах "Мертвих душ" є розлогі психологічні екскурси, а також щось подібне до методики виховання молодих людей. Суть їх одна: як виховати знавців "науки життя", котрі вміють виділятися серед "профанів", використовувати їх у своїх інтересах (Чичиков тим і займається, що одурює решту персонажів). Але, припустимо, все це ні про що не говорить. Однак гляньмо на важливі "вкраплення'' в ці розмірковування письменника. Ось одне з них: "Незчисленні, як морські піски, людські пристрасті, і всі вони схожі одна на одну, і всі вони на початку підкоряються людині, а потім вже стають страшними володарями її. Щасливий, хто обрав собі найпрекраскішу пристрасть; зростає і десятериться з кожною годиною і хвилиною незмірне його блаженство, і входить він глибше і глибше у нескінченний рай душі".

Це ж уривок з першої (вступної) частини "Тат твам азі", щоправда, з дещо поліпшеним стилем. Далі говориться (Гоголь пропускає ці слова): "Як дрібка солі, розчиняючись у воді, стає єдиною з нею, так само стан єдності душі і розуму називається Турайєю". У цьому розділі йдеться про методи так званої Турайї — концентрації волі, свідомості і духу з метою "психічного перетворення" людей на "арійський лад" [Аналогом "Турайі" у ведичній практиці виступає метод "Самадхі" як гілка

Раджа-йоги (масового гіпнозу)].

А почитайте уважно першу главу з чорновиків другого тому, де йдеться про виховання і життя дивної людини Андрія Івановича Тентетнікова. У ній подаються дуже цікаві міркування про психологічну підготовку юнаків; також згадується про якогось всезнаючого ("все було йому відомо") учителя Олександра Петровича, який прищеплював вибраним учням "вищий розум", точніше, доводив їх до "вищих ступенів розуму", підвладних лише небагатьом. Іншими словами, готував суперменів, які вміли "зберігати серед будь-яких прикростей високий спокій"... "Саме цю науку життя він зробив предметом окремого курсу виховання, розрахованого лише на відмінників", — пише Гоголь. Так, система відбору в супермени була дуже жорсткою. Ми дізнаємося також, що цей Тентетніков був масоном і мав відношення до складних і темних справ.

— Ви знаєте, — продовжив Гуру, — ми порівнювали зазначені місця "Мертвих душ" з методиками підготовки "залізних рицарів" Тевтонського ордену — цих білявих похмурих красенів, які вміли зберігати незворушний вираз обличчя у будь-яких битвах, — і бачили абсолютний збіг.

Другий том "Мертвих душ", написаний, точніше, вимучений уже хворим, стомленим від життя письменником з надзвичайно тонкою і благородною душею, читали лише двоє-троє людей. Звичайно, у ньому були, я гадаю, розділи —справжні шедеври. Але були я розділи, де розкривався вміст таємнихмасонських манускриптів, і... надійшов наказ спалити...

— Від кого міг надійти такий наказ? І як ці манускрипти потрапили до Гоголя? — здивовано запитав я.

— Щоб відповісти на ваші запитання, потрібно зробити ще один відступ. Отже, серед тих, хто бачив спалений рукопис Гоголя, були, найвірогідніше, графи О. К. і О. П. Толсті.

 

 

"ІНТИМНИЙ ДРУГ ЦЕСАРЕВИЧА"

 

Молчите, проклятые книги! Я вас не писал никогда!

А.Блок

 

— Граф О.П. Толстой — сама по собі маловідома постать, цікава лише своїм ставленням до Гоголя; у нього в московському будинку на Нікітській мешкав вимучений письменник останні два роки (після відвідання Палестини). Тут, у кімнаті на першому поверсі, він і помер. Звідси Гоголь їздив в Україну, у маєток матері, жив там якийсь час і знову повертався до Москви на Нікітську І так кілька разів протягом 1850-1852 років.

На відміну від свого родича граф Олексій Костянтинович Толстой - надзвичайний феномен російського життя XIX століття, людина, яка відіграла особливу роль у долі Гоголя та й Шевченка. Він дуже співчутливо ставився до цих "геніальних малоросів". Вважав себе учнем Гоголя (Микола Васильович був старшин за нього на вісім років). Коли граф лише починав свій шлях драматурга і поета, Гоголь перебував у зеніті слави. Факт близьких стосунків О. К. Толстого і М. В. Гоголя зафіксований в енциклопедіях, але біографи Гоголя чомусь не звертають на нього уваги. А даремно. Олексій Костянтинович спочатку був західником і навіть масоном (вступив до ложі за кордоном, де довго жив, і входив навіть до різних містичних сект). Потім відкинув все це (по суті, пройшов шлях Гоголя).

У своїх перших творах Толстой сатирично зображував Росію, де "порядка нет как нет". Саме він став ініціатором знаменитої серії Козьми Пруткова. Але зрештою зрозумів, що західники принижують власний народ, і зблизився з Шевченком і Гоголем. Ніхто з російських поетів так зворушливо не писав про Україну:

Ты знаешь край, где все обильем дышит, Где реки льются чище серебра, Где ветерок степной ковыль колышет, В вишневых рощах тонут хутора. Ці рядки можна порівняти хіба що тільки з гоголівською поезією в прозі. Як і Гоголь, О. К. Толстой, турбуючись про свою батьківщину Росію, збагнув російську душу зсередини, відчув її манливі, дикі, "монгольські'" глибини:

Край ты мой, родимый край, Конский бег на воле, В небе — клич орлиных стай, Волчий голос в поле...

Гой, ты родина моя! Гой, ты бор дремучий! Свист полнощный соловья, Ветер, снег да тучи...

Хіба ці слова не породжують щемливий біль, хіба не зринає в пам'яті гоголівське тривожне: "Куди ти мчиш, Русь, дай відповідь! Не дає відповіді!''

В молодості про О. К. Толстого говорили, що він — інтимний друг цесаревича Олександра. І дійсно, ще будучи дитиною, він потрапив до числа відібраних хлопчиків для компанії цесаревичів і княжичів. Вони повинні були разом вчитися, гратися, виховуватися. Керував цієї справою все той же В. Жуковський — наставник цесаревича, масон. Цілком природно, що для виховання і навчання такої елітної групи юнаків при дворі використовувалися найкращі посібники, підручники. Серед них, звичайно, були таємні і дуже рідкісні методики підготовки "суперменів" — жерців і царів. Вчителі навчали своїх підопічних хитрощів індивідуального і масового гіпнозу, психоаналізу, психічного тиску на людей тощо. Такі книги надходили з архіву задушеного у березні 1801 року імператора Павла І, який, як відомо, був масоном вищого ступеня посвячення. Саме звідти, напевно, була добута "Тат твам азі" — святиня тамплієрів та їхніх "братів" — тевтонців.

Слід зазначити, що після загибелі Павла І і коронації молодого Олександра І російське масонство прагнуло одного: повернути ордену "вільних каменярів" втрачені ними в Росії позиції внаслідок "катерининського погрому". Дехто називає ці часи навіть періодом відродження масонства, "олександрівською порою його цвітіння" тощо. Саме тоді і пішли в хід в елітних ложах таємні методики і системи "супервиховання". Однак згодом вони були зняті з обігу і покладені в надійні схованки. Та інтерес до них не згасав, особливо у вищих колах дворянства.

Найвірогідніше, таємні методики психоаналізу, гіпнотичного виховання (впливу) потрапили до Гоголя від котрогось із Толстих. І не виключено, що хтось із "компетентних", прочитавши другий том "Мертвих душ" і побачивши, що в ньому розкритий зміст святині тамплієрів і Шотландської ложі (спадкоємиці тамплієрів), наказав спалити написане. Жартувати з масонами (Гоголь і графи Толсті це добре знали) було небезпечно. Таким чином, до всіх відомих душевних мук М. В. Гоголя навесні 1851 року додався "фактор ікс" — тиск таємних лож. Це і позбавило нащадків, тобто нас з вами, можливості прочитати останню працю генія.

 

 

"МЕРТВІ ДУШІ ЯК ЕТНІЧНА ПРОБЛЕМА

 

Я вам поведал неземное, Я все сковал в воздушной мгле. А. Блок

 

— А чи не відхилилися ми від теми аріїв, панмонголізму й України? — запитав я Гуру.

— Навпаки, ми підійшли до неї впритул, і час узагальнити сказане. Сюжет "Мертвих душ" пов'язаний з масовим переселенням селян з центру Росії на благодатні землі Херсонської і Таврійської губерній, які в той час називались "ногайськими'" степами. В імперії активно проводилась в життя петровсько-катерининська політика змішування національностей і русифікації окраїн. Але головне — Гоголь не тільки майстерно змальовує Центральну Росію з її кріпосниками-поміщиками, чиновними рилами і простим народом, духовно скаліченими існуючими порядками, а й переконливо показує, яку духовну і моральну "користь'' одержує українська нація з її арійською закваскою від таких демографічних вливань. У край козацької вольниці і слави переселялися Селівани та Петрушки, дяді Міняї і дяді Мітяї та "чорноногі" дівчата, котрі не знали, "де праве, де ліве". І везли їх туди... Чичикови. Пропонований для переселення в Малоросію народ, "що добрячий горіх, — каже Собакевич, — всі як на відбір: не майстровий, так інший якийсь здоровий мужик"...

— Але дозвольте, — заперечує Чичиков, — навіщо ви перераховуєте всі їхні якості, адже це все народ мертвий.

Така алегорія, хотів того Гоголь чи ні, порушує величезну етнічну проблему — проблему "мертвих душ" всередині живого організму нації. Люди, вирвані із звичного природного, соціального, етнічного середовища і "пересаджені" в інші умови, як не крути, не можуть не відчувати себе "мертвими душами". Вихід один — адаптуватися, сприйняти як свої мрії і надії корінної нації (не обов'язково асимілюватися, можна розвивати і власну культуру, виборювати автономію). Але що сказати про людей, які не вміють і не бажають розмовляти мовою "етнічного середовища" — корінного народу? Мова — душа народу. Тому, напевно, вважають: своя власна мова — своя душа, і прекрасно! Але своя душа не зможе бути живою і повноцінною без єднання з душею всього етносу, без спільних з ним вібрацій. А що сказати про людей, які виросли і живуть на благодатній українській землі, але думають і діють і в інтересах відновлення гегемонії північного сусіда?

Словом, питання про мертві душі сьогодні актуальне для вас як ніколи. Хіба ви не відчуваєте розірваності вашого національного середовища? Хіба не маєте проблем щодо згуртування етнічних українців, а також представників інших етнічних груп, які є громадянами незалежної України, на якнайшвидше подолання численних пережитків недавнього компартійного суспільного буття?

І ще один момент. Гоголь по-своєму відповів на давнє науково-історичне питання: про здорову і хвору Русь. Пам'ятаєте, ми цитували Соловйова про те, що Русь "здорова", тобто північна і східна (земська, осіла, мужицька), зустрілася під Москвою з Руссю "хворою", тобто південною і західною (козацькою, кочовою, чумацькою)? Придивіться, який народ живе в українських степах, на берегах Дніпра, на Полтавщині і Київщині (перечитайте "Вечори на хуторі біля Диканьки", "Миргород", "Тарас Бульба"). Його жива, сильна душа, весела вдача викликали захоплення у читаючої російської публіки. І погляньте, який люд постає із сторінок "Мертвих душ" і Ревізора".

"Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі!" (Т. Г. Шевченко). І справа, звичайно, не в самих народах як таких, їхньому генетичному корінні, а в історії, соціальних порядках, точніше — в козацькій вольниці на півдні і кріпосництві на півночі, що омертвило душу сильного народу. І цю "мертвечину" офіційна Русь десятиліттями експортувала в Україну.

Тепер стосовно монголізму. Ми вже говорили про "сорокові фатальні" не лише XX, а й XIX століття. Специфічний період історії людства, що зветься в Біблії "кінцем часів", бере початок саме з цього десятиліття. Воно означене появою на історичній арені сатанинського вчення і практики (комуністичного маніфесту, відповідних теорій і партій). Почався цей період наступом матеріалізму й атеїзму, торжеством різних форм сатанізму і більшовизму, який лише в наші дні (з розпадом "імперії зла") ніби закінчується. Гоголівська чутлива душа з "галичанською закваскою" не могла цього не відчути і не спротивитися посиленню бездуховності.

А що таке бездуховність? Крайні прояви матеріалізму у соціальному житті? Це і є монголізм, що передбачає перетворення народу в підневільне населення, брутальне насильство, рабство, знеособлення людини, омертвіння його душі.

"Назад, до душі людської, до Бога, до релігії!" — це лейтмотив усіх виступів письменника протягом останніх 7—10 років його життя. І справа зовсім не в містицизмі. Оживити душі людські, вигнати монголізм і азіатчину, наповнити їх животворним духом — ось чого захотів Гоголь у країні собакевичів, ноздрьових і чичикових! Ось на чому він зламався.