2020-04-20
111
Престолові-отєчеству Та німоті плата...
Т. Шевченко
Я не знаю зовсім Росії...
М. Гоголь
— Тарасу Шевченку Росія вимальовувалася, перш за все, в образі "царя, цариці і царят", що втілювали страшну, бездушну силу, яка пригнічувала свій, український, та інші народи. Пояснення тут зайві для тих, хто читав "Сон", "Кавказ", "Молитву" ("Царям, всесвітнім шинкарям"), "О люди! Люди-небораки!" тощо.
Візантизм, прищеплений на монгольщині, з його самодержавною пишнотою, гегемонізмом, сваволею, став ніби історичним фундаментом "російської ідеї" — офіційним, могутнім, але, на жаль, брутальним, кривавим його виявом. Поневолення самих росіян (кріпосне право, що затяглося на століття), закабаления і пригнічення інших народів, численні розправи над ними, русифікація "окраїн" і запобігання перед іноземцями ("німоті плата") — все йде від царизму, приправленого азіатчиною. Звідси сповнені благородного гніву слова Шевченка — не проти російського народу, а проти царизму, який прагне виступати від імені народу і, прикриваючись його ім'ям, всіляко проголошує "народність" як складову частину російської ідеї.
Самодержавство, православ'я, народність — саме ці "три кити" російської ідеї намагався освятити своїм генієм Гоголь. І... зламався. Шевченко б'є і б'є по самодержавству, виливає весь свій сарказм, кличе Русь до сокири, пристрасно очікуючи пори, коли "царя до ката поведуть" [Можливо, саме тому Гоголь і вбачав у творах Шевченка "багато жовчі"].
Гоголю Росія з'явилася в образі трійки, що мчить скажено. З одного боку, від швидкої їзди "дух перехоплює", трійці, шарахаючись, дають дорогу інші народи і держави, а з другого... хто править трійкою і кого вона везе? І головне, куди? Ці запитання Гоголь намагався відкинути, він почав малювати в своїй уяві, в листах, у другому томі "Мертвих душ образ "Святої Русі". Але уважно вдивляючись в образ "Святої батьківщини, Гоголь дедалі чіткіше виявляв в ньому... монгольські риси. Письменник потрапив ніби в мертву зону — всі відвернулися від нього. "Східні, західні, нейтральні — всі засмутилися", — скаржиться він Бєлінському. Західні "засмутилися" тому, що втратили геніального критика кондової Росії. І це його не дуже дивувало. "Східні" і "нейтральні образилися на письменника за те, що він почав заперечувати монгольське, азійське начало у великоруській нації. Саме цей факт вражав його особливо: "... я не знаю зовсім Росії...", "прагнутиму краще роздивитися Росію... всюди зазирнути... все самому помацати".
Те страшне, темне, чого боявся, чого не хотів бачити в "Святій Русі" Гоголь, зовсім не лякало більшість російської еліти, не кажучи вже про народ. По суті, вся російська філософія другої половини XIX — початку XX століття (Соловйов, Трубецькой, Булгаков, Розанов, Бердяев) виходила з ідеї монголізму і візантизму як стрижневих моментів російської ідеї.
Прихильне ставлення до ідеї панмонголізму ("джерела сили і могутності"), як це не дивно, і зараз притаманне певній частині російської інтелігенції. Взяти хоча б існуючу в літературі концепцію "корисності" панування Золотої орди. "Встановлений Божим Провидінням протекторат Золотої орди, що підкорив собі слов'янську Русь, — пише російський вчений В. Данилов, — поклав кінець боротьбі аристократичних честолюбств. Багатостолітніми стараннями позбавлених знань істориків нам нав'язували образ золотоординців як диких і злих кочових племен. Мимохідь згадувалось про їхню віротерпимість, мовляв, релігія не відігравала в їх житті певної ролі. Насправді ж соціально-духовна еліта Золотої орди спиралася на досить потужну філософію Богоцентризму... Бойові сутички між слов'янами і ординцями в прадавні часи, як і "міжнаціональна ворожнеча" сьогодні, — це мишача метушня на фоні глобальних геополітичних і підконтрольних Богу вселенських процесів. Тому ми й говоримо, що не "іго", а протекторат Золотої орди над Руссю встановлений Божим Промислом. Саме він став перешкодою переможному розповсюдженню талмудистської, демонічної зарази" [Данилов В. В. Русь ведическая в прошлом и будущем. — С. 92].
Що ж, краще О. Блока тут не скажеш: "Да, скифы мы, да, азиаты мы!.." Спочатку Росія постала перед поетом в образі Прекрасної дами. Щось схоже на гоголівську "Святу Русь": і там, і тут — чисте, світле, ідеальне... Але, як і Гоголь, Блок раптом розгледів в образі чистої красуні... "занімілі риси монгольського обличчя". Соборна душа народу прийшла до поета у вигляді бойової подруги просто з Куликового поля.
И с туманом над Непрядвой спящей Прямо на меня
Ты сошла в одежде, свет струящей, Не спугнув коня.
И когда наутро тучей черной Двинулась орда,
Был в щите Твой лик нерукотворный Светел навсегда.
М. Гоголь побачив у соборній російській душі те ж саме — темні глибини, монгольщину. І розгубився, гарячково шукаючи відповідь на запитання "Куди ти мчиш, Русь?" Вийшовши на дорогу прозріння, письменник був збитий кіньми, що шалено мчали.
О. Блок спочатку не розгубився. Навіть милувався "розбійною красою" своєї "дружини-Русі":
...Где буйно заметает вьюга До крыши утлое жилье И девушка на злого друга Под снегом точит лезвие.
Словом, у Прекрасної дами, яку поет назвав своею дружиною, почали з'являтися риси... зовсім не слов'янські.
Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?
Чудь начудила, да меря намерила Гатей, дорог да столбов верстовых.
І О. Блок (на відміну від Гоголя!) ніби все зрозумів: потрібно сприйняти все як є і... полюбити наявну дійсність, тобто полюбити... монгольщину.
О Русь моя! Жена моя! До боли
Нам ясен долгий путь!
Наш путь — стрелой татарской
Древней воли Пронзил нам грудь.
Пусть ночь. Домчимся. Озарим кострами Степную даль.
В степном дыму блеснет святое знамя И ханской сабли сталь.
Як бачимо, Блок, на відміну від Шевченка (який органічно не сприймав царську Росію) і від Гоголя (який душею відчував, що Птах-Трійка мчить кудись не туди), був переконаний у тому, що знає шлях Росії і... сприймає його ("Домчимся!"). І справді, він прийняв Жовтневу революцію, кинувся служити більшовикам. Авжеж, ми — скіфи, ми — азіати, ми не вражені хворобами Західної цивілізації, у нас головне — воля і сила. А більшовики... ой які рішучі і вольові! "Блідість думки змінив рум'янець волі". Словом, читайте статті і вірші Блока 1917—1919 років. А потім... душевний зрив. І кінець.
Смерть Блока така ж загадкова, як і Гоголя. Обидва в сорок років були зметені з дороги джаггернаутовою колісницею російської історії. Тому що, самі не бажаючи того, долю Росії пов'язували з долею біблійного Мешеха: якогось супернароду-гегемона Східної Європи.
Т. Г. Шевченко — виразник ідей Кирило-Мефодіївського товариства, — виявляється, мав рацію: справа не в гегемонії над слов'янством, не в Тувалі і Мешеху як імперських началах. Був колись Тувал — Київсько-Руська імперія, що розсипалася ще до монголів і була ними остаточно зруйнована. На зміну прийшов Мешех-царизм — Російська імперія, потім — тоталітаризм (радянська імперія зла, що простягала руку з Москви над усім слов'янським світом). Але суть справи не в них, а — в Тирасі. Він — останній син Яфета, він приходить на зміну гегемоністському началу в розвитку слов'янства. Він — уособлення вільної сім'ї слов'янських народів, Саме це ми й спостерігаємо сьогодні. Вільні слов'янські нації обирають свій, самостійний шлях. Немає політичного лідера, та він і не потрібен. А є держави: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Чехія, Болгарія, Словакія, Словенія, Сербія, Македонія, Хорватія. Мешех і Тувал залишилися (і в Біблії — у книзі Єзекіїля — говориться, що вони залишаються). Але — як національні держави, а не як імперії. А як же в майбутньому?
КУДИ ТИ МЧИШ, РУСЬ?
И нет конца. Мелькают версты, кручи...
Останови! Идут, идут испуганные тучи,
Закат в крови!
А. Блок
— Кажуть, що росіяни постійно шукають відповідь на питання: Хто винен? І що робити? Ні, у росіян, які глибоко мислять і відчувають, існує і трете, дуже болюче, — "гоголівське" питання: Куди ти мчиш, Русь?
Першим його поставив Гоголь, і першою на ньому зламалася його галичанська душа. Потім ламалися й інші. Повна розгадка Росії-сфінкса з'явилася лише тоді, коли запрацювала сталінська "м'ясорубка". Тоді багато хто прозрів: "Ось куди домчали Русь більшовики!" Але капкан закрився. Зараз ми рахуємо: чи то 100, чи то 120 мільйонів було репресовано, з яких чи то 30, чи то 40 мільйонів розстріляли чи замордували в таборах за 1918—1953 роки. Задумайтесь, не одиниці, не десятки, не тисячі, а мільйони...
Багато людей тоді прозріло, але не всі. На превеликий жаль, дехто не прозрів і нині. Напевно, такий ваш "мешехо-монгольський'' менталітет. І чи не вів спричинився до того, що Росія виявилася заповідником комунізму, точніше, більшовизму? Більшовизм-комунізм, виношений Росією, а потім експортований чисто по-монгольськи — силою зброї, — став головною прикметою кривавого XX століття.
Тривалий час практичний комунізм трактувався зовсім не як специфічно російська недуга, а як закономірне "здорове" явище людської еволюції — "весна людства". Насправді ж це та безодня, до якої спрямувала свій скажений біг Русь.
На пряму дорогу до цієї безодні Росія вийшла вже після смерті Гоголя — в 70-х роках XIX століття.
На межі 60—70-х років виник рух народовольців. У 1870 році Сергій Нечаєв (той самий, випадок з яким підштовхнув Достоєвського написати роман "Біси") видрукував для народовольців книгу-посібник "Революційний катехізис і нещадне руйнування", "... Ми повинні об'єднатися зі злочинним світом, єдиними справжніми революціонерами Росії", — так позначена в цій книзі мета "Землі і волі". А ось слова зовсім з іншої "опери", заповіту Чингісхана: "Ми повинні все руйнувати на своєму шляху, скрізь сіяти жах і смерть, нікого не щадити". Різниця лише одна: нечаєвщина була спрямована на власний народ, а монгольщина — назовні, на інші народи.
Далі в "катехізисі" (а це не рядовий документ, ним 25 років керувався широкий соціальний рух у Росії, на зміну якому прийшов більшовизм) читаємо: "Одна десята одержить особисту свободу і необмежену владу над рештою. Ці дев'ять десятих повинні втратити свою індивідуальність і перетворитися на стадо. Кожен член суспільства стежить за іншим і зобов'язаний доносити на нього... Усі — раби, і всі рівні у своєму рабстві". Ну і так далі. Достоєвський у "Бісах" геніально вгадав "людську" ціну, яку заплатить суспільство, котре житиме за такими принципами: 100 мільйонів знищених. Цікавий збіг: Нечаев учився в тій самій гімназії, що й Ульянов-Ленін. Він же найближчий соратник Бакуніна, а той співпрацював з Марксом (разом створювали "Інтернаціонал"). Улюбленою піснею народовольців була; "Не плачьте над трупами павших борцов".
Нечаев і Бакунін вважали убивство Олександра II "прологом до великої вистави". "Друзі! — писали вони. — Давайте ж діяти так, щоб вистава швидше могла початися... Скоро, скоро настане день, коли ми розгорнемо червоний прапор і зі страшним шумом нападемо на імператорський палац... У нас буде лише один заклик: "За сокири!.. Будьте нещадні... Вбивайте на вулиці, вбивайте в будинках, вбивайте в селах... Пам'ятайте: хто не з нами, той проти нас".
І ось через 33 роки — "генеральна репетиція" (так Ленін назвав революцію 1905 року), а ще через 12 років — сама "вистава", що затьмарила собою за кількістю крові, жорстокості, горя все, що будь-коли бачило людство, включаючи криваві походи татаро-монголів. Натхненником і організатором цього спектаклю'' була більшовицька партія, реальна історія якої прихована від людських очей.
Вас учили патентовані професори-історики (в Україні їх називали "брехунцями"), що предтечею "рідної нашої партії" були робітничі гуртки Точиського (Одеса), Федосеева (центр Росії) та інших революціонерів. Ніякі це не гуртки, а центри, керовані організацією "Ад", що жила і діяла за канонами "катехізису" Нечаева:
"Містифікація — найкращий і майже єдиний засіб привести людей до революції";
"Достатньо убити пару мільйонів, і колеса революції будуть змащені";
"Наш ідеал — жахливе, абсолютне, всеохоплююче і нещадне знищення".
Отже, на початку творення більшовиками світу було слово — слово із статутних засад "Аду", слово сатани. Тут, в "Аді", — коріння російської соціал-демократії.
Згаданий Федосеев — член "Аду" — зобов'язався отруїти свого батька для поповнення каси організації за рахунок його спадщини. А чому більшовики так високо підносили Чернишевського? Бо він — учасник цього руху. "Нічого страшного, — писав Микола Гаврилович, — якщо нам доведеться пролити втричі більше крові, ніж пролила Французька революція. Що поганого було б, якби нам довелося вбити сто тисяч селян?" Не в три, а, вважай, в триста разів більше пролили крові більшовицька революція і пов'язані з нею війни, репресії, колективізація і т. д.
Сьогодні комуністи досить обережні у визначенні своїх цілей: "Які там убивства — Боже борони! Який там "Ад"?! Який там монгольський безкрай?"
Та й за Сталіна про ці лівоарійські витоки більшовизму, про "Ад" було заборонено навіть згадувати. Лише через 93 роки після заснування "Аду", в 1965 році, у збірнику "Революційне підпілля Росії" почали з'являтися дуже обережні судження про цей "гурток" — попередник РСДРП — ВКП(б) — КПРС — КПРФ — КПУ.
Від автора:
У листопаді 1995 року мені зателефонував Надзвичайний і Повноважний посол Монголії в Україні Г. Ердене. Поздоровив з виходом цікавої, на його думку, книги "Путь ариев" (перше видання) і передав привіт із Монголії від Ш. Чулуун-батора, колишнього мого аспіранта, про якого в книзі є неодноразові згадування. Подякувавши послові, я одразу ж подзвонив Ш. Чулуунбатору, до якого, виявляється, дійшла книга "Путь ариев".
— Дорогий Шаравине, — запитав я його, — чи не образливо тобі було читати розділ про татаро-монголів і їхній кривавий похід на Русь?
— Історія є історія, — була відповідь. — Різні за змістом епохи бували в житті будь-якого народу. І потрібні різні оцінки...
Справді, потрібен конкретний підхід. Немає народів у принципі "поганих" чи "хороших", "добрих" чи "злих". Усі люди — брати. Це біблійне. Не лише в часи "темного" XIII століття, але і в нашу "освічену" епоху окремим народам чи масам людей вдавалося нав'язати ідеї про свою особливість, зверхність над іншими. Але все минає. "Не слід ототожнювати людину зі злом, яке буває в ній", — казав св. Іоанн Кронштадтський. Ці слова можна віднести і до народу.
Не можна виключати історичну пам'ять, як не можна не враховувати і сучасних реалій міжнаціональних відносин. А то що ж виходить: ми, українці, все піклуємося про те, щоб бути більш толерантними до північного сусіда, а звідти, з півночі, долинає: "Україна і Білорусія взагалі не є окремими націями...
Я вважаю, наприклад, що українська мова... це діалект російської, такий самий, припустимо, як московська вимова чи сибірський діалект... Питання має ставитися не про інтеграцію, об'єднання, а про повернення цих земель до складу Російської Федерації... Це має бути покладене в основу нашої зовнішньої політики" [Наша газета. —1996. — 20 апреля]. Так "вважає" не рядовий громадянин, а екс-віце-спікер російської Думи М. Юр'єв. Автор цих слів, напевно, начитався добірок з українофобської книжки В. Леніна "Про походження українського сепаратизму".
Не будемо принижуватися до коментарів цих і подібних до них словесних потуг, що нерідко доносяться до нас із Москви. Закінчимо наші роздуми про панмонголізм тим, з чого почали: ми не претендуємо на істину в останній інстанції, не ставимо себе на одну дошку з істориками-дослідниками. Ми винесли на суд читачів версії. Їх не варто відкидати з порога. Їх потрібно перевірити. Як писав М. В. Гоголь, дива трапляються на світі, рідко, але трапляються.
"АРІЙСЬКИЙ" ГІТЛЕРИЗМ
...Да, люди произошли от обезьяны. Но не немцы! Мы, арийцы, являемся прямыми потомками гипербореев — полубогов гигантского роста, живших на севере, обладавших недюжинным умом, нечеловеческой силой и совершенной наружностью.
Л. Розенберг
ДИВИСЬ У КОРІНЬ
Германия, Германия! Превыше всего.
Гимн нацистов
— Аналіз "германського фактора" не менш важливий для розуміння Русі-України, всієї її історії, ніж аналіз єврейського чи монгольського. У вашій літературі часто вживають такі терміни, як "пангерманізм", "панславізм". Однак ніхто з авторів серйозно їх не досліджував — у всякому разі, у відкритих публікаціях. Складається таке враження, що історики, філософи, соціологи соромляться ретельно проаналізувати численні висловлювання фашистських ідеологів і етнологів стосовно України, Росії, слов'янства взагалі, або ж такі витвори гітлерівців як "Хартія СС", план "Ост" (план "онімечення східних земель") та ін.
Між Руссю-Україною (слов'янами) і германцями протягом всієї історії було не тільки ствробітництво, а й суперництво, яке часто переростало у ворожнечу. У Велесовій книзі є такий запис: "Ось готи прийшли в степи наші, творячи зло" Звичайно ж, суперництво виникало не тільки з приводу територій (так би мовити, географічного простору), а й щодо місця та ролі відповідного народу в культурно-цивілізаційному процесі Європи. Саме з цього приводу вже згадуваний нами філолог-славіст О. О. Потебня з гіркотою зазначав: "У слов'янських землях ненавидять німецьку освіченість, тобто майже всю освіченість, яка є там"[Потебня А. А. Мысль и язик.—С. 178]. Німецькі інтелігенти добряче "попрацювали'", приписавши значну частину слави Русі-України германцям. На "неприємне звеличення своєї національності, яке дозволяли собі німецькі письменники", не раз, слідом за М. Ломоносовим, вказували й російські історики [Див., напр.: Соловьев С. М. История России с древнейших времен.—Юг. Т. —С.9,214].
Один з головних теоретиків гітлеризму К. Хаусгофер безустанно наголошував: "Необхідно повернутися до першоджерел, тобто підкорити Південно-Східну Європу: Карпати, Україну і йти далі на Кавказ, Алтай, Туркестан, Памір, Гобі і Тибет. Ці території є серцем Землі. На Джомолунгмі, Білусі, Ельбрусі повинні бути встановлені наші штандарта [Zeitschrift fur Geopolitik. —1940.—№ 3. — S. 9].
Якщо уважно проаналізувати сказане, то стає зрозуміло, що йдеться насамперед про духовне панування над Євразією. Германаріх, Барбаросса, тевтонські рицарі, Фрідріх Великий, Бісмарк, Гітлер — всі вони не тільки турбувалися про розширення "життєвого простору для власного народу, а й спрямовували свої погляди далеко на Схід, до самих Індії та Китаю. Вони мріяли в променях німецької свободи зігріти усіх, включаючи бушменів і китайців [Див.: Энциклопедия Третьего рейха. — С. 98]. Правда, Гітлер з цього приводу висловлювався більш конкретно: "Коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звичайно, можемо мати на увазі насамперед тільки Росію і ті окраїнні держави, які їй підпорядковані" [Гитлер А. Майн Кампф. — М., 1998. — С. 549]. Наведені висловлювання багато хто вважає нацистською пошестю — явищем несподіваним і випадковим. А даремно. У даному випадку варто прислухатися до стародавньої поради: "Дивись у корінь".
Я дотримуюсь, як вже зазначалось, біблійного принципу (чітко сформульованого св. Іоанном Кронштадтським) про необхідність розрізняти народ і ті темні сили, які можуть ним заволодіти. Дай, Боже, щоб нові темні сили ніколи більше не оволодівали німцями — цим великим і талановитим суперетносом.
Однак історія знає випадки, коли ідеї пангерманізму (географічного і духовного) брали гору і тоді добропорядних, освічених німців немовби підмінювали: вони з мечами в руках починали запроваджувати свої порядки в Європі, особливо у її східній частині.
"ДИНАМІЧНА" НІМЕЧЧИНА І "НЕПОРУШНИЙ" КИТАЙ
Німеччині — Захід, Китаєві — Схід. Лозунг пангерманістів
— Гляньте, будь ласка, на карту Євразії. Це ж моноліт. А чому він поділений на два континенти? Америка, яка складається, по суті, із двох великих частин, і то єдиний континент. А тут — два. Євразія поділена на континенти не за географічним, а етнічним, точніше, расовим принципом. Урал (гори Меру, або Харе, як їх назвали в прадавні часи) — східна межа аріїв-гіперборейців, які "заквасили" білу расу основної гілки людства (започаткованої Сіфом — третім сином Єви). Уральський хребет — західна межа допотопної жовтої раси і всього Східного світу, що" має власний сакральний зміст. Як зазначав англійський письменник Р. Кіплінг: "Захід є Захід, Схід є Схід. І не зрушити їм з місця".
Урал — сакральний (і не тільки сакральний, якщо брати до уваги його воєнний потенціал) плацдарм могутності Росії — її "становий хребет". Згадайте відому пісню В. Висоцького:
Землю вертели немцы против нас, а обратно ее завертел наш комбат, оттолкнувшись ногой от Урала [У зороастризмі взагалі гори Уралу (Меру) вважаються священним центром світу, бо саме звідси арії почали творити нову (післяпотопну) цивілізацію].
Отже, два світи на одному географічному моноліті з численними расами і народами, культурами і релігіями. Як тут не зародитися різним "пан": панмонголізму, пангерманізму, панславізму, панісламізму. Але що характерно, реалізація усіх цих "пан" з перемінним успіхом проходила через південноруські, тобто українські степи. Китай залишався непорушним, навіть відгородив себе стіною від варварського світу, а простори на південь і захід від Уралу стали яблуком розбрату між вже зрілою германською і більш молодою слов'янською расами. Як відомо, ще О. Пушкін ставив питання:
Славянские ручьи сольются ль в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос...
"Російське море" не тільки не "иссякло", воно вийшло з берегів, покривши собою простір "от финских хладных берегов" і до самого північноамериканського континенту, де у свій час під керівництвом Г. Шеліхова і А. Баранова було побудовано 45 поселень, у яких мешкало понад 12 тисяч російських підданих. У результаті воно ("Російське море") із суто слов'янського перетворилося в евроазійське.
Складається враження, що бідним німцям, як і росіянам (московитам), завжди "не хватало"' землі. "Ще дві тисячі років тому, — заявив А. Гітлер (і не він один), — співвідношення кількості народонаселення і кількості землі було для німців "максимально несприятливим". І ось тепер, через 2000 років, ми знову перебуваємо у такому ж несприятливому становищі" [Гитлер А. Майн Кампф.—С. 214]. Слава Богу, що ідеями панславізму і пангерманізму опікувалися лише окремі діячі, а не цілі народи.
Після того, як монголи влили своєї крові в "руські жили" і панславізм злився з панмонголізмом не тільки в політичній сфері, а й у душі росіянина, можна говорити про новий, більш потужний фронт супротиву германізму. Він далеко не той, що був за часів Андрія Первозванного, Данила Галицького і Олександра Невського.
Що не кажіть, але й досі з підсвідомості німців не вивітрилися переконання щодо "загальноєвропейської" культурної місії германської раси. Достатньо переглянути твори філософів-класиків Гегеля, Ніцше і стає зрозумілим, що Розенберг, Гітлер та їх соратники не просто висмоктували із пальця сентенції на зразок: "Зовсім не обдаровані державники слов'янства дали силу і міць російській державі. У цьому відношенні Росія сповна зобов'язана німецьким елементам" [Там само. — С 219]. А візьміть горезвісну ідеологію "Дранг нах Остен". Адже вона також не суто гітлерівська. Своїм корінням вона сягає праць готського історика Иордана, мислителів XI—XII століть А. Бременського і К. Гельмгольда [Праця К. Гельмгольда "Хроніка слов'ян" була опублікована в Німеччині у 1936 році] і, нарешті, теоретиків расизму недавнього минулого Ж. Гобіно, X. Чемберлена, А. Розенберга.
Спеціалісти повинні ретельно дослідити першоджерела, розібратися в походженні германського суперетносу, досить могутнього, складного і внутрішньо суперечливого організму.
Недарма ж він дав стільки паростків, та ще яких паростків! Французи, данці, англійці, шведи, норвежці, ісландці — все це пагони германського "дерева".
