Правова основа енергетичної політики ЕС

Енергетичне законодавство ЄС є частиною законодавства Євросоюзу та, мабуть, найпотужнішим засобом формування спільної політики ЄС. Його суть як засобу фомування спільної політики полягає у виробленні та прийнятті на наднаціональному рівні певних нормативно-правових актів, до яких адаптовуються національні законодавства, внаслідок чого досягається їх уніфікація. Сфери та ступінь гармонізації законодавства країн-членів також визначаються відповідними правовими актами ЄС.

Реалізація спільної енергетичної політики потребує не лише відповідного законодавства, а й ефективно функціонуючих інституційних структур. В енергетичному секторі діють: загальні інститути, що виконують функції на рівні ЄС (Рада ЄС, Європейська Комісія, Європейський Парламент і ін.); міждержавні структури, до складу яких входять не лише країни-члени ЄС, а й інші країни (МАГАТЕ, Міжнародне енергетичне агенство); інститути, призначені для виконання функцій в енергетичному секторі (Генеральна дирекція з енергетики та транспорту).
 Генеральна дирекція з енергетики та транспортує головною ініціативною та виконавчою структурою у сфері енергетики ЄС і входить до складу ЕК. Вона створена шляхом об'єднання двох дирекцій: транспорту та енергетики. Розпочала роботу 1 січня 2000 р., в червні 2002 р. до складу цієї дирекції увійшов Комітет з безпеки Євроатому. Пріоритетні завдання Дирекції у сфері енергетики випливають із завдань енергетичної політики ЄС і зводяться до:

·   завершення формування внутрішнього енергетичного ринку,

·   забезпечення сталого розвитку енергетичного сектора,

·   розвиток енерготранспортних мереж,

·   підвищення рівня енергетичної безпеки,

·   підтримка розширення ЄС,

·   розвиток міжнародного співробітництва.

У процесі європейської інтеграції від Європейських співтовариств до Європейського Союзу країнами-членами накопичений значний обсяг правових норм, що отримав назву acquis communautare та є обов'язковим для дотримання країнами-членами та імплементації національними законодавствами країн-кандидатів.

Для правового нормування енергетичного сектора використовуються традиційні для ЄС види нормативно-правових актів (міждержавні угоди,
регламента, директиви, рішення, пропозиції, рекомендації), документи політичного характеру (Європейська енергетична хартія), а також так звані Білі та Зелені книги, в яких наводиться інформація про стан виконанння заходів спільної енергетичної політики та декларуються стратегія і конкретні заходи на перспективу (Біла книга про внутрішній ринок 1985 p., Зелена книга «Назустріч Європейській стратегії безпеки енергопостачань» 2000 p., Біла книга про відновлювані джерела енергії).

Найпоширенішими актами, що використовуються в сфері регулювання енергетичного сектора ЄС є директиви. Це означає, що спільна енергетична політика ЄС перебуває на стадії становлення і тому надає значну свободу дій національним органам влади у виборі термінів і засобів виконання прийнятих на наднаціональному рівні рішень.

З 1 липня 2004 року основним нормативно-правовим актом ЄС, що регулює функціонування європейського газового ринку, стала прийнята 26 червня 2003 року директива 2003/55/ЄС (Друга газова директива), спрямована на заміну Першої директиви ЄС/30/ЄС від 22 червня 1998 року.

З липня 2004 року всі промислові покупці були наділені правом вибору постачальників газу. А з липня 2007 року ринки стали цілком відкриті для всіх споживачів без винятку. Відкриття національних газових ринків ЄС розширює юридичні можливості виробників газу для прямого виходу на європейського споживача, минаючи посередників, компанії-перепродувачі. Вимоги Другої газової директиви стали частиною національного законодавства країн-членів.

Ціль директиви полягає в прискоренні створення єдиного газового ринку ЄС на основі інтеґрації національних газових ринків держав-членів ЄС. У відповідності з Другою директивою довгострокові контракти будуть залишатися важливою частиною газопостачання держав-членів. У березні 2006 року була опублікована «Зелена книга», що мала за мету стати основою єдиної енергетичної політики ЄС. У ній проголошуються основні принципи подальшого розвитку європейської енергетики. Цей документ став основою подальшої дискусії і консультацій із країнах ЄС з питань енергетики, також став важливим етапом на шляху розвитку енергетичного діалогу є формування єдиного енергетичного ринку.

У січні 2007 року був прийнятий інтеґрований пакет дій, спрямований на реформування енергетичного сектора і формування єдиної енергетичної політики. В цьому документі викладені три основні цілі:

1) боротьба зі зміною клімату;

2) розвиток інфраструктури;

3) зниження зовнішньої енергетичної уразливості ЄС.

Документ розглядав можливості зниження цін на енергоносії, а саме: створення вільної конкуренції на внутрішньому енергетичному ринку, реформування вертикальне інтеґрованих енергетичних концернів, щоб не допускати енергетичні компанії одночасно і до видобутку і доставки енергоносіїв, і до їх збуту. З врахуванням цього Єврокомісія пропонує два варіанти рішення питання. Відповідно до першого, великі концерни будуть змушені цілком відмовитися від розподільних мереж. Другий варіант передбачає передачу цих мереж у керування незалежним компаніям. При цьому нинішні власники збережуть право власності на мережі, однак не зможуть самостійно вирішувати ряд питань, наприклад, про інвестиції.

Створення загального ринку енергії є дуже ефективним засобом підвищення конкуренції і зниження цін. У ролі ж «ринку ринків» енергетичні біржі можуть стати дуже зручним інструментом.

На теперішній час в ЄС розроблено значна кількість нормативно-правових актів, що реґулюють конкретні питання у сфері енергетики у межах Євросоюзу та у міжнародних зв’язках. У сфері економічних інструментів енергетичної політики основну роль відіграють реґулюючі заходи, що є юридично обов’язковими для всіх країн-членів як за цілями, так і за засобами реалізації; директиви, що обов’язкові для країн ЄС у плані досягнення поставлених цілей, але не обов’язкові за засобами реалізації. Крім того, розробляються юридично обов’язкові для конкретних країн рішення, а також рекомендації. Існують торгові і технічні стандарти, імпортні квоти, система керування цінами, субсидії й інвестиційні кредити.