Російська енергетична політика щодо ЄС

Для досягнення встановленої цілі зовнішньої енергетичної політики Євросоюзом вирішуються завдання: збереження і розвиток відносин з Росією - основним постачальником енергоносіїв у держави ЄС.

Традиційно ЄС використовує вісім так званих енергоконекторів, через які енергоресурси надходять до країн Спільноти. Три з них («Східний», «Російсько-Босфорський» та «Російсько-Балтійський») утворюють «Євразійський» енергоресурсний мегаконектор, що перебуває під контролем Російської Федерації. Понад 30% нафти та 33% газу від загального обсягу імпорту ЄС надходять до Європи саме через нього.

Росія, яка має у своєму розпорядженні значні запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, що є базою розвитку економіки й інструментом здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, чотири роки тому ухвалила «Енергетичну стратегію до 2020 року». Російська Федерація, як один з провідних та найвпливовіших експортерів нафти та газу, прагне варіювати обсягами та напрямами експорту енергоресурсів з метою досягнення тих чи інших преференцій політичного та економічного характеру, а також ефективних впливів на міжнародну політику. Спекулюючи обсягами постачання на різні ринки, передусім, європейський, штучно провокуючи дефіцити енергоресурсів на них, Росія розраховує на максимізацію вартості та ціновий диктат.

У контексті європейської дискусії про спільну зовнішню енергетичну політику ЄС, Міністерству промисловості та енергетики РФ доручено скорегувати стратегію з урахуванням змін, що відбуваються, а також розширити і часові рамки - до 2030 року. Росія має на меті отримати опосередкований контроль над ринком ЄС та створити замкнуті енергетичні цикли (видобуток енергоносіїв - транспортування - переробка - розподілення енергопродуктів). Якщо ще кілька років тому йшлося про контроль над трубопроводами, що становлять транспортну ланку постачання енергоресурсів до Європи, то нині питання стоїть значно ширше.

РФ намагається сконцентрувати у своїх руках вплив на енергоресурсно важливі для ЄС країни, щоб зробити їх інструментом впливу на ЄС. Зокрема, РФ зв'язує Алжир, який має стратегічне значення для постачання газу в ЄС, поставками озброєнь та військової техніки. У березні 2006 року відбувся візит В. Путіна до Алжиру, під час якого російська сторона запропонувала стратегічне співробітництво арабській країні в розробці нових покладів нафти і газу, координацію зусиль на європейському ринку в обмін на модернізацію алжирської армії, включно з постачанням літаків, кораблів, артилерії. «Газпром» та «Сонатрак» в свою чергу підписали меморандум, який передбачає взаємодію сторін при реалізації газу в треті країни. «Газпром» робить усе можливе для придбання максимальних обсягів газу в Центральній Азії та монополізації шляхів їхнього транспортування, адже, в 2007 році в Росії виникне дефіцит газу, який становитиме 4,2 млрд. кубометрів, а до 2015 року сягне 46,6 млрд. кубометрів. Москва також тисне на Брюссель, оприлюднивши свої плани масштабної переорієнтації експорту енергоресурсів в Азію.

Після затвердження Європарламентом і Радою Європи у 2009 р. пакета документів, що встановлюють головні принципи третього етапу реформування (лібералізації) ринків електроенергії і природного газу ЄС (згаданий вище «Третій Енергетичний пакет»).

У цьому документі закладений принцип обмеження інвестицій в енергетичну інфраструктуру ЄС з боку компаній-монополістів, які не забезпечили відокремлення функцій видобутку, транспортування та постачання. Він становить серйозну загрозу для втілення довгострокової стратегії РФ з придбання енергетичних активів ЄС та будівництва нових газопроводів з метою зниження транзитної залежності від суміжних країн.

Затвердження Третього пакета значно загострило протиріччя у відносинах Росії з ЄС, але не завадило їй продовжувати співпрацювати з окремими країнами ЄС у реалізації проекту «Південний потік», який є для РФ стратегічним пріоритетом. Це свідчить про певну неузгодженість енергетичної політики всередині ЄС, яку РФ намагається використати, нав’язавши економічно необгрунтований та політично мотивований проект.

Газопроводи «Північний потік» і «Південний потік» у поєднанні з укладанням довгострокових контрактів можуть ще більшою мірою «прив’язати» європейських споживачів до російського газу. Така ситуація створює реальні загрози процесам диверсифікації і розвитку конкуренції на ринку Європи, а також - суперечить енергетичній політиці ЄС із забезпечення пріоритетності прав споживачів, порівняно з газопостачальними, газотранспортними та газовидобувними компаніями.