Поняття, сутність та місце цивільного процесу в судочинстві України

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об’єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов’язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, є основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом до Європейського Суду з прав людини.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому законом судовому і несудовому порядках. Цивільним кодексом України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування і нотаріусом (статті 16-18). Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд (ст. 124 Конституції України). До складу судів загальної юрисдикції належать загальні та спеціалізовані суди - господарські й адміністративні. Цивільні справи вирішують також третейські суди.

Загальні суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України).

У справах цивільного процесу розглядаються справи позовного, наказного та окремого провадження. У зв’язку з відкриттям провадження по цим справам, провадженням по справі до судового розгляду цих справ, судовим розглядом цих справ, перевіркою законності та обґрунтованості рішень та ухвал по цим справам в апеляційному та касаційному порядку, у зв’язку з переглядом судових рішень Верховним Судом України та у зв’язку з нововиявленими обставинами виникають цивільні процесуальні правовідносини між учасниками процесу. Спрощений порядок судочинства встановлений для розгляду справ про видання судового наказу (наказне провадження). В цьому виді провадження є тільки порушення провадження по справі та елемент стадії судового розгляду - видачу судового наказу.

Діяльність учасників процесу здійснюється у певному встановленому законом порядку. Звідси цивільний процес - це сукупність процесуальних дій суду, осіб, що приймаються участь у справі, та процесуальних правовідносин, що при цих діях виникають, що пов’язані із здійсненням правосуддя по цивільно-правовим спорам, по справах наказного провадження та по справах окремого провадження.

Чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий (цивільний процесуальний, господарсько-процесуальний, адміністративно-процесуальний), адміністративний, нотаріальний, громадський. У літературі з цивільного процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав. Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого розв’язання спору, а також від політики держави на даному етапі її розвитку та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто з цивільних, трудових, земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших правовідносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського, адміністративного, а також справ про адміністративні правовідносини (ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., статті 1, 4, 5 ЦПК України). Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством відповідно до ст. 15 ЦПК і статей 1, 12 ГПК України проведено тільки на основі суб’єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв’язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і входить до його системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність обумовлена трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми захисту. Тому нарівні з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ - громадського суду, третейського суду тощо.

З функціонуванням судової влади у цивільних справах тісно пов’язані питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка у науці цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з основними формами цивільного процесуального права, з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається через форму процесуальних документів.

Цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії - цивільна процесуальна форма - цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Деякі автори відносять до нормативних положень, що визначають процесуальну форму, вичерпний перелік осіб, які повинні і можуть брати участь у процесі. Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов’язків; може виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення процесуальних дій встановлені законом.

На думку окремих авторів, зокрема Штутіна Я.Л., цивільна процесуальна форма характеризується тим, що вона встановлена законом, забезпечує можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх законних інтересів і відстоювання своїх прав у суді; передбачає публічне, у відкритому судовому засіданні, з’ясування фактичних обставин у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об’єктивної істини; зобов’язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах, встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком і засобами, визначеними в законі.

Зазначені ознаки цивільної процесуальної форми (цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених визначеннях позбавлені повноти і точності.

Виходячи з діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому контексті, що нею забезпечується життєдіяльність (реалізація, захист) цивільного права (змісту), але слід зазначити, що цивільне судочинство має свій, властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою - об’єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в певній процесуальній формі й фіксуються у певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК України: ст. 119 - позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 147 - експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 158 - розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 159 - розгляд справи відбувається безпосередньо і при незмінному складі суддів тощо.

Отже, цивільна процесуальна форма - це встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній рішення, а також у закріпленні процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Процесуальна форма щодо процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут вона є гарантією, що забезпечує законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, що базується на закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи у собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство.

Структурно відповідно до ЦПК цивільне судочинство є системою судових проваджень - позовного, наказного та окремого провадження у справі до судового розгляду. Виходячи з інстанційності судової системи в процесуальних функцій судів різних інстанцій, крім проваджень у суді першої інстанції (позовного, наказного, окремого, провадження у справі до судового розгляду), структурно цивільне судочинство як система складається з апеляційного, касаційного проваджень та провадження справ у Верховному Суді України. Також ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як перегляд судових рішень, ухвал та постанов за ново виявленими обставинами (гл.4 розд. V), провадження у справах про скасування рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів (розд. VІІ-1), відновлення втраченого судового провадження (розд.ІХ), провадження у справах за участю іноземних осіб (розд.Х).

Окремо слід зазначити про статус виконавчого провадження у структурі цивільного судочинства. ЦПК передбачає лише процедури, пов’язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (розд. VІ), судового контролю за виконанням судових рішень (розд. VІІ). Втім, незважаючи на те, що ЦПК не містить норм, які комплексно регулюють порядок виконання судових рішень (виконавчого провадження), а передбачає лише порядок вирішення окремих питань виконання судових рішень у цивільних справах, виконавче провадження слід вважати структурним компонентом цивільного судочинства. Правосуддя здійснюється не лише в результаті розгляду і вирішення цивільної справи, а за умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства, що можливо при реалізації судових рішень і перш за все в порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження, передбачених Законом України «Про виконавче провадження».

Таким чином, щодо поняття цивільного процесу ми додержуємось думки таких авторів як Чечот Д.М., Червоний Ю.С, які зазначають, що під поняттям цивільний процес - слід розуміти сукупність процесуальних дій суду, осіб, що приймають участь у справі, та процесуальних правовідносин, що при цих діях виникають, які пов’язані із здійсненням правосуддя по цивільно-правовим спорам, по справах наказного провадження та по справах окремого провадження.