Поняття, об’єкти, суб’єкти апеляційного оскарження

 

Для того, щоб виникло апеляційне провадження необхідна наявність цілого ряду передумов, до яких вчені-юристи відносять наступні: об’єктивні, суб’єктивні і формальні, що відповідає також положенням ст. ст. 292-295 ЦПК України, в яких знаходять своє відображення зазначені передумови.

Міжгалузевим принципом відправлення правосуддя є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Тому норми ЦПК України спрямовані на удосконалення механізмів оскарження рішень та ухвал. За новим законодавством роль основного способу виправлення судових помилок належить апеляції.

Право апеляційного оскарження і подання апеляційної скарги обумовлено, перш за все, об’єктом оскарження, що є однією з основних об’єктивних передумов апеляційного оскарження.

Об’єктом апеляційного оскарження є рішення (повністю або частково) місцевого суду, яке не набрало законної сили. Однак судова практика містить випадки, коли в апеляційному порядку переглядаються судові акти, що набрали законної сили. Це відбувається у випадках, коли приймаючи участь у справі особи з поважних причин пропустили строк на апеляційне оскарження судового акта, але апеляційний суд за заявою особи, що подає апеляційну скаргу, поновив строк на апеляційне оскарження завдяки поважності причин пропуску, про що виносить ухвалу. Якщо ж суд не знайде підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, то апеляційна скарга чи заява про апеляційне оскарження залишаються без розгляду. У випадку передбаченому ст. 318 ЦПК України, якщо апеляційна скарга на рішення або ухвалу суду першої інстанції була подана в установлені ЦПК строки, але поступили до суду після закінчення апеляційного розгляду справи чи коли строки на подачу апеляційної скарги в зв’язку із пропуском їх з поважних причин були поновлені або продовжені, а особа, яка подала скаргу, не була присутня при розгляді справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу по правилам розділу 5 глави 1 ЦПК України. Причому ч.2 ст. 318 передбачає, що в залежності від обґрунтованості скарги, вказаної в ч.1 вищезазначеної статті, суд приймає рішення чи постановити ухвалу у відповідності зі ст. 307 ЦПК України. Таким чином, із аналізу даної статті можна зробити висновок, що судова колегія апеляційного суду при наявності відповідних обставин може відмінити власне рішення або ухвалу.

Крім того, як зазначає Верховний Суд України в ухвалі Судової палати у цивільних справах, об’єктом оскарження в апеляційному та касаційному порядках відповідно до Конституції України можуть бути рішення суду, дії або бездіяльність судів під час здійснення правосуддя, розгляду справ, тощо. Оскарження таких дій шляхом подачі скарги до іншого суду першої інстанції є порушенням встановленого Конституцією України принципу незалежності суддів і недопущення впливу на них.

Об’єктом апеляційного оскарження окремо від рішення суду є також ухвали суду першої інстанції. Формулювання правил оскарження ухвал відбувається на основі з’ясування вимог до даних актів. Визначення ухвали законодавчо не закріплено, ЦПК обмежується лише вказівкою на випадки, в яких вона постановляється. Переважна більшість запропонованих в літературі визначень базуються на основі тієї ознаки, що ухвалами справа не вирішується по суті, а рішеннями справа вирішується по суті.

Для пояснення сутності ухвал є актуальним висновок, зроблений радянськими процесуалістами, які наголошували на тому факті, що ухвала, як і рішення, є актом правосуддя. Загальні принципи відправлення правосуддя зумовлюють обов’язок суду при винесенні ухвал керуватися як процесуальними, так і матеріальними нормами, і тому ухвала є актом застосування не тільки процесуального, а й матеріального права. Крім того, ухвала має бути постановлена на підставі та у відповідності до досліджених фактичних обставин справи; висновки, зроблені в ухвалі, підтверджені доказами, які одержані у встановленому законному порядку.

Дотримання названих вимог забезпечується рядом гарантій, серед яких основною є можливість апеляційного оскарження ухвал. Однак оскарженню окремо від рішення підлягає лише частина ухвал. Виникає закономірне питання: чому не підлягають окремому оскарженню всі ухвали та які причини виділення саме цієї групи. Законодавство не дає відповіді на поставлені запитання. У теорії процесуального права з даного приводу були запропоновані різні пояснення.

Узагальнюючи випадки апеляційного оскарження ухвал окремо від рішення, Є.В. Васьковський виводить таке положення: оскарження ухвал окремо від апеляції дозволяється тоді, коли подача апеляції неможлива або була би не в змозі усунути шкідливі наслідки ухвали, якби вона виявилась неправильною. Конкретизуючи дане положення, він відносить до об’єкта оскарження перетинальні ухвали (ті, якими закінчується провадження без вирішення справи по суті) та ті ухвали, оскарження яких можливо в апеляції.

А.І. Загоровський називає такі причини окремого оскарження ухвал:

а) неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції та взагалі припиняє подальший хід процесу (наприклад, відмова у прийнятті позовної заяви, апеляційної скарги);

б) інтереси сторони можуть постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження (наприклад, ухвали про забезпечення позову, про попереднє виконання рішення тощо).

М.Г. Авдюков стверджував, що у випадках, коли ухвала перешкоджає подальшому руху справи або стосується майнових прав учасників процесу, останні повинні мати можливість оскаржувати її окремо від апеляційної скарги на рішення суду.

Аналіз різноманітних наукових поглядів на поставлене питання приводить до висновку про детермінацію кола ухвал, що підлягають окремому апеляційному оскарженню, комплексом факторів, основними з яких є поєднання вимог захисту прав учасників процесу та оперативності судового розгляду. К.С. Юдельсон справедливо зазначав, що надання можливості оскарження всіх без винятку ухвал суду затягнуло б процес, створило би тяганину та передумови для неможливості виконання рішення.

М.Г. Авдюков підкреслює важливість оскарження як процесуальної гарантії, можливість позбавлення якої допускається тільки за умови наявності в особи іншої можливості відстоювати свої права та законні інтереси у звичайному процесуальному порядку. Дозвіл окремого оскарження ухвали є необхідним для забезпечення суб’єктивних прав осіб, які беруть участь у справі. Тому всі ухвали, окреме оскарження яких дозволене, повинні вирішувати істотні питання провадження. Можливість завдання реальної значної шкоди правам зацікавлених осіб зумовлює і те, що ці ухвали повинні бути оскаржені в найкоротші терміни з моменту постановлення.

Важливим критерієм віднесення ухвал до тих, що підлягають окремому оскарженню, є можливість такого оскарження. В зв’язку з цим умовою окремого оскарження ухвал І.М. Зайцев називає відсутність перешкод для реалізації завдань і цілей правосуддя та узгодження з механізмом процесуального регулювання, підкреслюючи значення свободи оскарження. На жаль законодавець не приділяє названому питанню достатньої уваги. Практика свідчить, що, використовуючи даний законодавчий недолік, сформувалась ціла система зловживання процесуальними правами, спрямована на затягування розгляду. Такі дії називаються процесуальними диверсіями. Суть окремих із них проявляється в тому, що особа, яка бажає затягти розгляд справи, з даною метою оскаржує будь-яку ухвалу (як таку, що підлягає оскарженню згідно з законодавством, так і таку, що оскарженню не підлягає) до апеляційної інстанції. При цьому матеріали справи разом із скаргою направляються в апеляційний суд. Коли апеляційний розгляд справи завершиться, його результати оскаржуються в касаційну інстанцію. Мета такого оскарження - створити перешкоду для розгляду спору по суті в першій інстанції.

Із категорією можливості окремого оскарження ухвал тісно пов’язана і властивість доцільності такого оскарження. Доцільність окремого оскарження даних ухвал проявляється в тому, що оскарження їх окремо від рішення є найоптимальнішим засобом реагування, який дозволяє виокремити саме ту частину справи, яка хвилює зацікавлену особу. Тому встановлення окремого від рішення оскарження таких ухвал запобігає непотрібній тяганині.

Перелік ухвал, які можуть бути предметом апеляційного оскарження окремо від судового рішення, закріплений у ст. 293 ЦПК України. Дана стаття передбачає дві групи ухвал суду першої інстанції, що можуть бути предметом апеляційного оскарження:

1. ухвали, що підлягають оскарженню як окремі процесуальні документи окремо від судового рішення відносно: відмови про прийняття заяви про видачу судового наказу чи про скасування судового наказу; забезпечення позову, а також відносно скасування забезпечення позову; повернення заяви позивачу (заявнику); відмови у відкритті провадження у справі; відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності; передачі справи на розгляд іншого суду; відмова поновити чи продовжити пропущений процесуальний строк; визнання мирової угоди за клопотанням сторін; визначення розміру судових витрат; внесення виправлень у рішення; відмова ухвалити додаткове рішення; роз’яснення рішення; зупинення провадження у справі; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду; залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду; відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами; видачі дублікату виконавчого листа; поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документу до виконання; відстрочки та розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення; тимчасового влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу; оголошення розшуку відповідача (боржника) чи дитини; примусове проникнення до житла; звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках; тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України; заміни сторони виконавчого провадження; визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами; рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; повороту виконання рішення суду; виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню; відмови в поновленні втраченого судового провадження; звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника; відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду; повернення заяви про скасування рішення третейського суду; повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (зі змінами та доповненнями від 2010р. та 2011р.).

2. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від судового рішення.

Оскарження першої групи ухвал відбувається за загальними правилами оскарження судового рішення з особливостями, передбаченими ч.2 ст. 294, ст. 312 ЦПК України. Стосовно оскарження другої групи ухвал в процесуальній літературі зазначається, що серед ухвал, які приймаються судом першої інстанції, є й такі, які безпосередньо не впливають на правильність вирішення справи і оскарження яких не є необхідним. Наприклад, ухвала про витребування того чи іншого письмового доказу не може бути оскаржена до ухвалення рішення, оскільки може виявитися, що цей доказ не стосується справи і без нього суд мав достатньо доказів для ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Такі ухвали не можуть оскаржуватись окремо від рішення. Особа, яка вважає дану ухвалу неправильною, може в апеляційній скарзі на рішення суду вказати на необґрунтовану відмову у витребуванні цього доказу як на одну з підстав прийняття необґрунтованого рішення.

Не підлягають оскарженню окремо від рішення й такі ухвали, що не перешкоджають подальшому руху справи (наприклад, ухвала про відкриття провадження у справі, про призначення справи до розгляду). Якщо зазначені в ст. 292 ЦПК особи вважають такі ухвали неправильними, вони вправі включити свої заперечення проти них в апеляційну скаргу на рішення суду в цілому.

Таким чином, за загальним правилом, в цивільному процесуальному законодавстві України основним об’єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, що не вступило в законну силу та об’єкти - ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, та підлягають апеляційному оскарженню як окремі процесуальні документи, так і заперечення, що оскаржуються лише разом із судовим рішенням.

До об’єктивних передумов апеляційного оскарження в теорії цивільного процесу відносять і строк оскарження. Це пояснюється тим, що апеляційне провадження не може виникнути, якщо строк на апеляційне оскарження пропущений і в його поновленні було відмовлено.

Строк апеляційного оскарження - період часу установлений законом для подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції може бути подана протягом п’яти днів з дня її проголошення (ч.2 ст. 294 ЦПК).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення (ч.1 ст. 294 ЦПК).

Стаття 129 Конституції України визнала однією з основних засад судочинства перегляд рішень в апеляційному порядку. Стаття 14 Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачає право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України. Оскарження рішення та ухвали суду є елементом конституційного права на судовий захист, яке реалізується в процесуальній формі апеляційного провадження.

Виходячи з сутнісних ознак апеляції, в загальному вигляді апеляційне провадження можна звести до наступних положень:

- апеляційна скарга подається на рішення суду, яке ще не набрало законної сили;

· справа переноситься на розгляд в апеляційному суді;

· подача апеляційної скарги зумовлена неправильністю рішення суду першої інстанції і полягає, на думку особи, яка подає скаргу, або в неправильному встановленні фактичних обставин, або в неправильному застосуванні чи незастосуванні норм права.

Апеляційний суд не вправі вийти за межі апеляційної скарги. Виконуючи контрольну функцію щодо актів судів першої інстанції, суд апеляційної інстанції повторно розглядає цивільну справу.

Слід зазначити, що Концепція судово-правової реформи 1992 року визнала за необхідне впровадження перегляду законності і обґрунтованості судових актів в апеляційному порядку. Однак у цивільному процесуальному законодавстві зазначений інститут було впроваджено лише в червні 2001 року, а тому постановка питання полягає в дослідженні механізму реалізації права апеляційного оскарження в цивільному процесі. Існування інституту апеляційного перегляду пов’язано з таким принципом демократичного судочинства, як інстанційність, що означає оскарження рішень та ухвал суду першої інстанції в апеляційному порядку. Упровадження в цивільне судочинство апеляційного перегляду судових рішень і ухвал дозволяє найбільш повно гарантувати реалізацію права на судовий захист, оскільки оскарження передбачає повторний розгляд справи по суті і певну оперативність та чіткість у здійсненні правосуддя. Це пов’язано з правом апеляційного суду за результатом розгляду справи ухвалити нове рішення; сприяти формуванню судової практики, оскільки рішення апеляційних судів є орієнтиром для правильного застосування законодавства судом першої інстанції, що дозволяє зменшити вірогідність судової помилки. Але апеляційна інстанція не замінює собою суду першої інстанції, а залишається стосовно нього контрольно-правовим інститутом. Ось чому зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями полягає у вдосконаленні конституційного положення, яке гарантує кожному право на оскарження актів судової влади в передбаченому законному порядку.

Суб’єктивною передумовою допустимості апеляційного оскарження являється наявність певного кола осіб, що мають право подавати апеляцію на рішення суду першої інстанції. Мова йде про тих осіб, яким винесене судом першої інстанції рішення наносить шкоду, яка виражається для них в неблагополучних наслідках.

У відповідності з ст. 292 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обв’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. До того ж така редакція правової норми відповідає статті 55 Конституції, яка гарантує право оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, в тому числі і судової. Слід зазначити, що ст. 290 ЦПК 1963 року не надавала права апеляційного оскарження особам, які не були притягнуті до участі у справі, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Дане положення суперечило означеній конституційній нормі. Але Законом України від 16 березня 2006 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо касаційного провадження» були внесені зміни до Цивільного процесуального кодексу України, а саме - доповнено ч.9 ст. 6 ЦПК положенням, згідно з яким право апеляційного оскарження мають також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

До суб’єктів, які мають право апеляційного оскарження, відносяться перш за все, сторони - позивач та відповідач. Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відносно матеріально заінтересованих осіб, то тут, як і в суді першої інстанції беруть участь також дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси. Особа, яка подає скаргу, в законодавстві деяких зарубіжних країн називається апелянтом. Апелянтом може бути як позивач, так і відповідач, тобто той, хто подав апеляційну скаргу внаслідок непогодження з винесеним судом першої інстанції рішення по справі.

Необхідно відзначити, що в апеляційному провадженні сторони повинні бути тими ж самими, що і в суді першої інстанції. Позивач не вправі в суді апеляційної інстанції пред’явити вимоги до іншої особи, яка не була відповідачем у суді першої інстанції. Відповідач теж не вправі апелювати проти особи, яка не приймала участі у попередньому провадженні.

Відповідно до ст. 26 ЦПК до осіб, які беруть участь у справі слід віднести:

· третіх осіб, представників сторін та третіх осіб - в справах позовного провадження;

· заявників, інших заінтересованих осіб, їх представників - в справах наказного та окремого провадження;

· органів та осіб, яким за законом надано право захищати права свободи та інтереси інших осіб.

Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції зазначених учасників процесу не викликає сумнівів. Оскільки третя особа з самостійними вимогами має у справі самостійний інтерес, пред’являє самостійні вимоги щодо предмета спору, то вона може користуватися правом оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яким не задоволено в тій чи іншій частині її вимог. Навіть якщо рішення не було оскаржене сторонами, третя особа з самостійними вимогами вправі подати апеляційну скаргу, якщо вважає, що цим рішенням порушені її права.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, також не можуть бути позбавлені права на апеляційне оскарження, оскільки, по-перше, вони мають заінтересованість у справі, по-друге, винесене судом першої інстанції рішення безпосередньо впливає на їх права та обов’язки і в подальшому може мати преюдиціальне значення для ухвалення іншого рішення.

Сторони і треті особи вправі оскаржити рішення суду першої інстанції незалежно від їх участі в судовому засіданні. Головне, щоб вони були допущені судом у процес.

До суб’єктів апеляційного оскарження відносяться і правонаступники зазначених вище осіб. Порядок здійснення правонаступництва в суді апеляційної інстанції підкоряється правилам ст. 37 ЦПК, що регламентує загальні правила здійснення правонаступництва. Особливістю процесуального правонаступництва є те, що воно можливе на будь-якій стадії процесу: і в апеляційній, і в касаційній інстанціях (ч.2 ст. 37 ЦПК), причому процес продовжується на тій стадії, з якої правонаступник вступив у справу. Для допуску до участі у справі в якості правонаступника заінтересована особа повинна легітимувати себе в якості учасника процесу і надати відповідні докази, тобто певні документи, які підтверджують перехід до неї матеріальних прав та обов’язків від особи, яку вона замінила в порядку правонаступництва. Якщо правонаступником стала особа, яка не має процесуальної дієздатності (здатності особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді), - їй необхідно призначити представника (ст. 38 ЩІК). Як і при провадженні справи в суді першої інстанції, в апеляційному суді не є об’єктом правонаступництва ті права та обов’язки, що мають особистий характер.

Доцільно приділити особливу увагу аналізу права апеляційного оскарження такого суб’єкта цивільного процесуального права, як судовий представник. Представником може бути будь-яка фізична особа, яка наділена цивільною дієздатністю, і має належним чином оформлені повноваження, згідно зі ст. 42 ЦПК такими документами являються: довіреність фізичної особи; довіреність юридичної особи або документ, що посвідчує службове становище і повноваження керівника; адвокатський ордер або договір, до ордеру адвоката обов’язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій, витяг засвідчується підписом обох сторін договору; свідоцтво про народження дитини чи рішення про призначення опікуном або піклувальником; рішення про призначення охоронцем спадкового майна. Представниками можуть бути і неповнолітні особи, якщо вони у відповідності зі ст. ст. 34, 35 ЦК та ч.3 ст. 29, ст. ст. 242-245 ЦПК набули повну цивільну дієздатність. Частина 4 ст. 295 ЦПК зазначає, що до апеляційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документу. Це дає змогу припустити, що на підставі зазначеної норми до суб’єктів права апеляційного оскарження можна віднести і представника, який не приймав участі у розгляді справи, якщо його повноваження на здійснення цих процесуальних дій закріплені у довіреності чи іншому документі, що посвідчує його процесуальні права та обов’язки.

Зазначена вимога не відноситься до законних представників (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), які можуть здійснювати від імені особи, яку представляють, всі процесуальні дії, в тому числі самостійно оскаржувати рішення та ухвали суду першої інстанції, що не вступили в законну силу, не маючи на це спеціальної довіреності (ст. 39 ЦПК).

Правила ст. 41 ЦПК, якими встановлено коло осіб, які не можуть бути представниками в суді, розповсюджуються і на стадію перегляду судових рішень і ухвал в апеляційному порядку.

За змістом ст. ст. 3, 28, 29 ЦПК, суб’єктом цивільного процесуального права, в тому числі і суб’єктами права на оскарження судових рішень, є фізичні і юридичні особи. Юридична особа може бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, якщо вона визнана носієм процесуальних прав та обов’язків, тобто є суб’єктом цивільного процесуального права. Поняття суб’єкта права нерозривно пов’язане з категорією правоздатності, що виникає в юридичної особи одночасно із дієздатністю з моменту реєстрації в установленому законом порядку і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб про припинення її діяльності (ст. 80 ЦК). Процесуальну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які виражають її волю в межах наданих їм повноважень. Включаючись до цивільного процесу на будь-якій його стадії юридична особа реалізує свою правосуб’єктність, тим самим стає конкретним суб’єктом процесуальних правовідносин - отримує права, обов’язки, можливість їх здійснення. Цивільна процесуальна правосуб’єктність юридичних осіб також охороняється процесуальним законом, і може бути предметом захисту. Для реалізації правосуб’єктності юридичної особи нею можуть створюватись філії та представництва (ст. 95 ЦК).

Цивільною процесуальною правоздатністю також володіє держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (ч.2 ст. 2 ЦК). Вони одночасно володіють і цивільною процесуальною дієздатністю.

Зміст ст. ст. 45, 46 ЦПК дозволяє зробити висновок, що до суб’єктів права апеляційного провадження відносяться: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор та органи державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до глави 4 розділу І ЦПК учасники цивільного процесу розподіляються на дві групи:

а) особи, які беруть участь у справі;

б) інші учасники цивільного процесу.

Частина 3 ст. 26 ЦПК у справах позовного, наказного та окремого провадження, крім сторін, заявників, третіх осіб, їх представників до осіб які беруть участь у справі, також відносять органи та осіб, яким закон надає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Специфічне місце в цій категорії учасників цивільного процесу належить прокуророві (ст. 45 ЦПК), що обумовлено особливим положенням, яке займають органи прокуратури в системі влади. У відповідності з Конституцією України (ст. ст. 121-123) прокуратура - це самостійний інститут влади, який не належить ні до однієї з її гілок (ст. 6 Конституції). Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу (ч.2 ст. 45 ЦПК, ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру»). Представляючи інтереси громадян чи держави, прокурор реалізує конституційні положення закріплені в ст. ст. 3, 13, ч.2 ст. 121 Конституції України, у відповідності з якими держава повинна забезпечувати захист прав і свобод громадян. Відповідно до вимог ч.2 ст. 3, ст. 13, ч.1 ст. 45, ст. ст. 46, 292 ЦПК прокурору належить право апеляційного оскарження судових рішень у цивільних справах.

От як бачимо, право апеляційного оскарження законодавець надав, окрім матеріально заінтересованих осіб, також прокуророві, який подає апеляційну скаргу на неправосудне, з його точки зору, рішення.

У відповідності до положень ч.2 ст. 45 ЦПК прокурор має право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду (тобто порушити функціональну діяльність апеляційної інстанції по перевірки рішень суду першої інстанції).

Таким чином, зважаючи на те, що соціально незахищені громадяни не мають можливості самостійно захищати свої права шляхом оскарження судових рішень (у зв’язку з матеріальним становищем не можуть звернутися до послуг адвоката, самостійно написати скаргу, яка б відповідала нормам ЦПК, не можуть сплатити судовий збір тощо), прокуратура допомагає їм, звертаючись за наявності підстав з апеляційними скаргами до суду.

Для здійснення права на апеляційне оскарження, крім розглянутих передумов, до яких відносяться об’єктивні та суб’єктивні передумови, необхідно також дотримання формальних передумов. До яких відноситься відповідність апеляційної заяви та апеляційної скарги, як за формою, так і за змістом, певним вимогам, які визначені ст. 295 ЦПК України.

Звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу відображується у формі і змісті апеляційної скарги. Складання апеляційної скарги - це один із основних способів оскарження судових рішень, які не набрали законної сили, в суд вищої інстанції (апеляційному суді). Апеляційна скарга - це встановлена законом форма звернення до вищестоящого суду за новим розглядом справи по суті, продовження процесу першої інстанції, сконцентрованому на тому ж предметі і тих же правовідносинах між сторонами по спірній справі. Додержання процесуальної форми та змісту апеляційної скарги є однією з обов’язкових вимог цивільного процесуального законодавства. Зокрема ст. 295 ЦПК визначає форму та зміст апеляційної скарги.

У апеляційній скарзі повинні бути вказані відомості про найменування апеляційного суду, до якого подається апеляційна скарга, на вимогу ст. 291 ЦПК; ім’я (найменування) особи, яка подає апеляційну скаргу, її місце проживання чи місцезнаходження; ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі їх місце проживання або місцезнаходження. Повинно також вказуватись дата подання заяви про апеляційне оскарження, а також дата подачі апеляційної скарги разом з підписом особи, яка її подала.

В апеляційної скарги далі слід вказати: в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин).

Згідно з п.6 ч.2 ст. 295 ЦПК в апеляційній скарзі можуть бути вказані нові обставини, що підлягають встановленню, докази, що підлягають дослідженню чи оцінці, дослідження поважності причин не надання доказів в суд першої інстанції. Це пояснюється тим, що в суді апеляційної інстанції справи розглядаються за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції (ч.1 ст. 204 ЦПК). Відповідно до ч.2 ст. 303 ЦПК, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

В апеляційній скарзі не можуть бути вказані вимоги, не заявлені в суді першої інстанції, так як відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК, при розгляді справи в апеляційному порядку суд перевіряє законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В резолютивній частині апеляційної скарги повинно бути вказано клопотання та вимоги апелянта, перелік документів, що додаються.

Відповідно до ст. 299 ЦПК, особи, які не подали апеляційної скарги мають право приєднатись до заявленої апеляції особи, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги можуть також приєднатись і особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Заяву про приєднання можна подати в межах строку апеляційного оскарження, але до початку розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Законом не встановлена певна форма до заяви про приєднання, вважаю, що її оформлення повинно відповідати ст. 295 ЦПК.

До скарги додаються копії заяви, скарги та інші письмові матеріали, відповідно до кількості осіб, що беруть участь у справі.

Однією з передумов є зміст апеляційної скарги прокурора, тобто сутність його звернення до вищого суду. Головною частиною скарги є:

) посилання прокурора на наявність порушених, не поновлених чи недостатньо захищених судом першої інстанції прав, свобод та законних інтересів громадян чи держави, а також (чи) на наявність підстав вважати, що рішення місцевого суду не може набрати законної сили, оскільки поставлено некомпетентним судом та (чи) з порушенням процедури провадження в справі;

) визначення, в якому обсязі оскаржується рішення суду першої інстанції (повністю або частково);

) суть зверненої до апеляційного суду вимоги прокурора.

Також слід мати на увазі, що законом передбачена письмова форма апеляційної скарги. До того ж, текст даних процесуальних документів має бути написаний грамотно, без орфографічних помилок з дотриманням стилістики офіційних документів.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що вищевикладені передумови апеляційного оскарження являються невід’ємною частиною права на апеляційне оскарження, яке виникає лише при наявності об’єктивних, суб’єктивних та формальних передумов апеляційного оскарження, що передують виникненню права на апеляційне оскарження.