Рекомендована література

1. Игоіиев К. Е. Типология личности преступника й мотивация преступно-

го доведення. — Горький,1974.

2. Личность преступника. — М., 1975.

3. Теоретические проблеми учення о личности преступника: Сб. науч. тр. - М., 1979.

4. Закалюк А. П. Проблеми социальной типологии личности правонару-

шителя й преступника / Проблеми изучения личности правонаруши-теля: Сб. науч. тр. — М., 1984.

5. Закалюк А. П. Прогнозирование й предупреждение индивидуального

преступного поведения. — М., 1986.

6. Курс Советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность

й ее причини. Преступник. — М., 1985.

7. Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За заг. ред. І. М. Дань-

шина. - X., 2003.

8. АнтонянЮ. М. Криминология. Избранние лекции. — М., 2004.

9. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI століття // Інформ. бюлетень Координаційного бюро з проблем кримінології АПрНУ. - 2002. - № 5.

умови та механізм злочинного прояву

$ 1. Поняття та структура механізму злочинного прояву

У попередніх главах зазначено, що злочинність у реальній дійсності має прояви у вигляді злочинних вчинків та злочинної діяльності. У кримінології їх часто називають терміном «злочинна поведінка», що надає їм нормативно-оціночного значення, як вже зазначалося у главі 4 під час розгляду проявів злочинності. У по­передніх главах вказувалося, що безпосередньою причиною зло­чинного прояву є сформовані у процесі соціалізації, зокрема в умовах мікросередовища, суспільне неприйнятні елементи індивідуальної свідомості, здебільшого її буденної психології, які знаходять вияв у формі криміногенних мотивів. Зазначалося також, що формування згаданих елементів та реалізація мотиву відбуваються за певних умов, за певним механізмом. Далі визна­чимо цей механізм та умови.

Насамперед, потрібно зазначити, що мова йде не про механізм вчинення злочину (його стадії, склад злочину, пов'язані з ним різновиди останнього), а про механізм злочинного прояву. У літе­ратурі в останньому розумінні здебільшого звично вживається терміносполучення «механізм злочинної поведінки», що перево­дить увагу з його внутрішніх закономірностей на їх зовнішню оцінку. У кримінології термін «прояв» (та й «поведінка»), на відміну від криміиально-правового терміна «діяння», охоплює не лише сам діяльнісний акт злочину, а й об'єктивні та суб'єктивні обставини, які передували йому, у тому числі обумовили виник­нення мотивів, визначення цілей, вибір засобів, прийняття рішен-

277

  Глава 7

ня вчинити злочин, процес реалізації цього рішення. Усі названі обставини не охоплюються кримінально-правовим поняттям «склад злочину». Вони виходять за його межі, утворюють кримі­нологічне поняття «злочинний прояв», що включає як формуван­ня криміногенних мотивів і злочинного наміру, так і його здійснення.

Важливою частиною розкриття змісту та структури процесу злочинного прояву є вивчення та визначення його механізму. Головним змістом поняття останнього є зв'язок і взаємодія зовнішніх детермінантів об'єктивної дійсності та внутрішніх, психічних процесів і станів особи, що детермінують криміногенні мотиви і рішення вчинити злочин, спрямовують та контролюють виконання цього рішення. Механізм злочинного прояву охоплює ряд складових елементів, які мають динамічний характер та взаємодіють між собою. Зміст цього механізму та функції окремих його елементів визначаються наступним чином: «пере­роблення особою впливів зовнішнього середовища на основі соціальної та генетичної інформації, формування ставлення до діяльності та діяльність, яка визначається психологічними проце­сами і заборонена кримінальним законом»¹.

Зв'язок і взаємодія у механізмі злочинного прояву зовнішніх детермінантів середовища та внутрішніх психічних процесів, в яких переробляються впливи перших, використовується части­ною кримінологів для обґрунтування тези про те, що цей зв'язок та взаємодія і є безпосередньою причиною вчинення злочину. С. А. Тарарухін зазначає, що «розкриття причин злочину безпосе­редньо пов'язане з проникненням у механізм злочинної по­ведінки»², при цьому посилається на А. Й. Міллера, який слідом за А. І. Долговою стверджував, що «причиною злочину є діалектична взаємодія криміногенних факторів соціального середовища (зовнішніх умов) і антисуспільних властивостей особи (внут­рішніх умов)»³. Ця позиція критично розглядалася у главі 5 Курсу.

¹ Дубовик О. Л. Припятие рсіпепия в механизмс престуїшого поведсния й ипдивидуальпая профилактика престушіепиіі. — М., 1977. — С. 4-5.

² Курс кримінології. Підруч.: У 2 кн. / За заг. рсд. О. М. Джужи. — КІІ. 1 — С. 111.

³ Миллер А. Й. Противоправиое Іювсдепис Іюсовершешюлстних (генезис й ранняя профи­ лактика). - К., 1985. - С. 140.

278

  Умови та механізм злочинного прояву

Судячи з того, що С. А. Тарарухін дав відповідному параграфу йо­го частини підручника назву «Взаємодія особи і середовища як причина вчинення злочину», він, очевидно, підтримує підстав-ність наведеного твердження, але через декілька рядків зауважує, що вплив зовнішнього середовища є опосередкованим, через влас­не сприйняття індивіда, його дії завжди підконтрольні свідомості та волі і «помилково називати якісь соціальні умови (обставини) причинами злочинів»¹. Виходить, що соціальні умови не є причи­нами злочинних проявів, — і це безумовно так, — а от взаємодія з ними індивіда складає причину злочинів (?!). Тут важко збагнути логіку.

Приблизно з тих самих міркувань до безпосередніх причин зло­чину О. М. Бандурка та Л. М. Давиденко відносять «сукупність зовнішніх обставин, що обумовлюють реалізацію збудників (мотивів) та рішимість вчинити злочин»², тобто конкретну життєву ситуацію. Ще далі, у наданні безпосередньо спричинюю­чої функції соціальному середовищу йде І. М. Даньшин, який стверджує, що безпосередньою причиною вчинення конкретного злочину є «негативні соціальні явища і процеси, під впливом яких у винної особи виникають глибокі і стійкі антигромадські погля­ди, звичаї, що зумовлюють внаслідок криміногенної мотивації ЇЇ внутрішню готовність вчинити злочинне посягання»³.

Виходить, що «негативні соціальні явища і процеси», хоч і на­звані безпосередньою причиною вчинення злочину, але самі не спричинюють останнього, а лише впливають на особистісні еле­менти, які зумовлюють (а не безпосередньо спричинюють), і не вчинення злочину, а лише «внутрішню готовність» його вчинити. При чому це відбувається «внаслідок криміногенної мотивації», яка незрозуміле звідки з'являється у цьому механізмі та яку кон­кретно детермінуючу функцію виконує (причини або умови чи ще якусь).

Конструктивна позиція автора Курсу щодо спричинення та загалом детермінації вчинення конкретного злочину, а також

¹ Курс кримінології. Зазнач, праця. — С. 111.

² Бандурка А. М., Давидеико Л. М. Зазнач, праця. — С. 77.

³ Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За рєд. І. М. Дапьшипа. — С. 84.

279

  Глава 7

критичні зауваження щодо неправильного розуміння цього проце­су, у тому числі через неточне використання термінології теорії де­термінації, детально викладені у главі 5. Проте, у зв'язку з тим, що окремими кримінологами визначення причин конкретного злочи­ну пов'язується із «проникненням» до механізму злочинного вчинку, вважаємо за доцільне повернутися до цього питання у цій главі та розглянути його у ракурсі цього механізму.

Чим обумовлені, на наш погляд, звертання до механізму злочинного прояву прихильників бачення безпосередньою причи­ною вчинення злочину взаємодії середовищних та особистісних елементів процесу його детермінації? По-перше, тим, що цей механізм дійсно розкриває зв'язки та взаємодію згаданих елемен­тів у процесі формування криміногенних мотивів та рішення вчинити злочин, його реалізації. По-друге, очевидно, бажанням окреслити свою позицію у цьому питанні згідно з тим, як її обґрун­товували та визначали провідні вітчизняні кримінологи, «сперти­ся» на їх авторитет. По-третє, вільним ставленням до теорій детермінації та спричинення суспільних явищ і феноменів, пере­дусім до термінології цих теорій, зокрема до понять «причина», «умова», «спричинення», «обумовлений» тощо.

Розглянемо ці міркування по порядку.

1. Слід розуміти, що у механізмі злочинного прояву зв'язки та взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників його детермінації роз­глядаються не у гнесеологічно-казуальному аспекті, а у структур­но-процедурному. Тобто розгляд механізму злочинного прояву має відповідати не на питання: чому, якого змісту та з яких саме джерел виникає антисуспільна спрямованість, криміногенна мотивація та, зрештою, мотив певного змісту і рішення вчинити злочин. Він (механізм) має розкрити процес (порядок) їх виник­нення, формування та реалізацію, «технологію» останнього. Інши­ми словами, механізм злочинного прояву дає уявлення не про те, чому, з якої причини та за яких умов вчиняється злочин, а яким чином, у якому порядку відбувається цей процес. Першою та найбільш визначальною ланкою щодо розуміння взаємодії зовнішніх та внутрішніх чинників є психологічний механізм інтеріоризації, у процесі та в результаті якого «зовнішні за своєю формою процеси із зовнішніми речовими предметами перетворю-

280

  Умови та механізм злочинного прояву

ються у процеси, що відбуваються у сфері розуму, свідомості, при цьому вони піддаються специфічній трансформації — узагальню­ються, вербалізуються, скорочуються та, головне, стають здатни­ми для подальшого розвитку»¹. Тому не варто у механізмі злочин­ного вчинку шукати та визначати причину вчинення останнього. На це відповідає теорія детермінації та вивчення практики її реалізації.

2. Далі щодо дотримання у цьому питанні позиції видатних ав­торитетів у кримінології. У разі розгляду питання про причини конкретного злочинного прояву, у тому числі у контексті їх зв'яз­ку та обґрунтування у механізмі цього прояву, часто посилаються на В. М. Кудрявцева, який перший у вітчизняній кримінології роз­глянув структуру та спричинення індивідуальної злочинної по­ведінки (у нашому контексті — злочинного прояву). Він писав, що до цього акту ведуть дві лінії взаємодіючих причинних зв'язків:

а) особливості особи суб'єкта;

б)           конкретна життєва ситуація, в якій він знаходиться.

При цьому звично відмічається, що ці дві лінії зв'язків вплива­ють на злочинне діяння у тісній взаємодії та в кожному випадку їх значення у детермінації неоднакове щодо вирішальності тої чи іншої лінії впливу².

Розглянемо уважно цю конструкцію, у тому числі терміно­логічне визначення елементів, що її утворюють. Відмітимо, у пер­шу чергу, що йдеться не про причини індивідуального злочинного прояву, а про дві лінії «причинних зв'язків», у яких, як відомо, без­посередньою причиною вчинку є лише причина останньої ланки спричинення, а не причини всіх інших, більш віддалених ланок де­терміністичного зв'язку. Зазначимо далі, що загальні лінії причин­них зв'язків «ведуть» до вчинення злочину, але не вказано з якою функціональною роллю, зокрема не наведено, що вони виконують роль його причин. Наступне, що слід відмітити: у цьому процесі відбувається взаємодія зазначених ліній, яка «впливає» на злочинне діяння, а не обумовлює, а тим більше спричинює його. І останнє: значення цих ліній, у тому числі їх визначальна роль у різних випадках є неоднаковою, але не у спричиненні злочинного вчинку, а у його «детермінації». Думається на підставі наведеного аналізу стає очевидним, що у конструкції структури злочинного вчинку, визначеній В. М. Кудрявцевим, зовсім не йдеться про його причину, тим більше безпосередню, про те, що такою причиною є будь-який з названих елементів дозлочинної взаємодії у процесі детермінації, у тому числі соціальне середовище, включаючи мікросередовище, або конкретна життєва ситуація, або їх взаємодія з особливостями особи, яка вчиняє злочин. До таких самих висновків приводить аналіз конструкцій спричинення злочинного вчинку, запропонованих іншими авторами. Посилання на них у намаганні довести спричинюючу роль зовнішніх чин­ників чи їх взаємодії з особистісними чинниками по відношенню до злочинного прояву обумовлено, на наш погляд, двома причина­ми: 1) відшукати будь що «авторитетне» підтвердження своїй не дуже обґрунтованій позиції; 2) незнанням або неточним викорис­танням термінології теорії детермінації та причинності, на що вже не раз зверталася увага у Курсі.

На підтвердження своєї позиції (вона докладно викладена у главах 5 та 6 Курсу та не потребує повторення) пошлемося лише на провідного авторитета у кримінологічних теоріях особи та де­термінації злочинності та злочинного прояву Ю. М. Антоняна. У своїй останній монографії він пише: «Ніякі причини та інші об­ставини, що впливають на злочинну поведінку, зовнішні, об'єктивні або внутрішні, суб'єктивні не здатні спричинити таку поведінку, якщо вони не преломлюються через психологію індивіда... Вона (індивідуальна злочинна поведінка. — Авт.) реалі­зується через антисуспільні уявлення та установки, які є у людей, відповідні їм ціннісні орієнтації, що домінують у їхній психології моральних прогалин... Щодо зовнішніх впливів, то їх людина сприймає («зустрічає») з усім тим, що їй дано від природи, і з тим, що вона встигла засвоїти, набути зі свого життєвого досвіду»¹. У цьому висновку повною мірою підтверджена точка зору щодо індивідуально-психологічного характеру безпосередньої причини злочинного прояву. Слід лише застерегти від спрощеного розу-

 ¹ Аптонян Ю. М. Кримипологая. Избрапиьіе лскции. — С. 103-106.

282

  Умови та механізм злочинного прояву

міння наведеного, як такого, що наділяє психічний комплекс лю­дини винятковою та самодостатньою спричинюючою роллю відповідно до злочинного прояву. Детерміністичний розгляд психічного, — писав видатний психолог сучасності Л. С. Виготсь-кий, — виключає надання мисленню магічної сили «визначити по­ведінку людини однією власною системою»¹. Безсумнівна роль у процесі психічної детермінації належить зовнішній діяльності, яка є основою психічного відображення та трансформації у моти­вацію, про що детально йтиметься далі.

Структура механізму злочинного прояву включає три стадії (ланки): 1) формування криміногенної орієнтації та мотивації; 2) опредмечування мотиву злочинного прояву через намір та рі­шення вчинити злочин; 3) реалізація злочинного наміру та настан­ня суспільне небезпечних наслідків. Іноді другу стадію механізму звужують до планування злочинних дій².

До першої стадії (ланки) мають бути включені елементи, що визначають процес формування криміногенної орієнтації та моти­вації, набуття останньою кримінального змісту. При цьому слід розуміти, що властивість криміногенності та кримінальності ви­никає у мотивації не відразу, не автоматично на ґрунті анти-суспільної спрямованості особистості. Криміногенна властивість та її міра розвиваються поступово, стосуються, як правило, не всіх, а окремих умов життєдіяльності суспільства, окремих способів та засобів задоволення у них своїх потреб. Особа проходить етап ви­бору, орієнтації щодо предметів задоволення цих потреб, можли­вості легальних засобів щодо цього та за відсутності останніх — орієнтації на використання протиправних, злочинних форм і засобів. Кримінальна мотивація таким чином стає результатом поглиблення антисуспільної спрямованості, набуття нею більшої виразності, інтенсивності, стійкості і, за певних умов, криміноген­ної орієнтації та суспільної небезпечності. Ці зміни щодо криміно­генної властивості відбуваються під впливом негативних умов середовища, частіше безпосереднього, а також відповідного

Вькотский Л. С. Избрамньїс мсихологическис нроизведешія. — М., 1956. — С. 54. Курс совстской кримимологии. Предмет. Мстододогия. Преступпость й ес причини. Прс-стугшик. - С. 360.

283

  Глава 7                 •••>!• -••• ••?>(••• X

сприйняття особою останніх та деформації особистості, їх тісної взаємодії. Згадані негативні умови особистісно-середовищної взаємодії становлять складову першої стадії (ланки) механізму злочинного прояві/, що обумовлюють формування криміногенної орієнтації та кримінальної мотивації.

Друга стадія (ланка) механізму злочинного прояву характе­ризується тим, що процес орієнтації у кримінально-потенційно­му напрямі закінчується, криміногенна мотивація опредме-чується та конкретизується. Це відбувається через пов'язування криміногенної мотивації та її складового кримінального мотиву, наприклад, корисливого, з конкретним предметом його задово­лення, приміром, коштами підприємства. На цій стадії розгор­тання механізму злочинного прояву особа-носій криміногенного мотиву визначає конкретні цілі та спосіб свого вчинку або діяль­ності (приміром привласнення коштів), а також місце, час, засо­би їх вчинення. Тобто кримінальна мотивація знаходить вираз у мотиві конкретного злочину і в частині останнього мотиваційно-детермінаційну роль надалі реалізує сам мотив. Друга стадія ме­ханізму та криміногенна мотивація щодо цього завершується прийняттям рішення про вчинення злочинного прояву за певних умов. Відповідно до них особа визначає для себе та своїх спільників більш-менш розгорнутий план (схему) здійснення злочинного прояву. Звичайно, у разі планування злочинної діяльності, планом охоплюється значно більше дій, операцій, вчинків щодо її підготовлення, створення необхідних умов, добо­ру засобів, спільників, усунення перешкод і забезпечення зага­лом її здійснення. Таким чином, і на цій стадії механізму злочин­ного прояву належне місце у забезпеченні здійснення її функцій, принаймні більшості з них, займають умови навколишнього середовища, умови, які визначають можливості особи реалізува­ти мотиви і які вона бере до уваги, опрацьовуючи план реалізації своїх дій.

Третя стадія (ланка) механізму злочинного прояву — це безпо­середнє вчинення злочину. Воно охоплює як злочинні дії (бездіяльність) суб'єкта, так і настання злочинних наслідків. Зовні тут злочинний прояв збігається зі злочинним діянням. Але лише зовні. Останнє — акт діяльності лише особи. Реалізація зло-

284

  Умови та механізм злочинного прояву

чинного наміру здійснюється не лише через діяльшснии акт осо­би. У його реалізації активна роль (сприяюча або перешкоджаю­ча, стримуюча) належить умовам середовища, в якому реалізується злочинний намір. Більшість умов та залежностей від середовища особа враховує, плануючи та безпосередньо здійсню­ючи задумане. Проте не все можна передбачити, тим більше його динаміку, залежності, корегування. Тому у ряді випадків, реалізу-ючи злочинний намір, особа ніби стикається з умовами і обставинами, які не були передбачені. Залежно від них та присто­совуючись до них, особа змінює плановану схему, а інколи й відмовляється від реалізації наміру, принаймні за цих конкретних умов. Таким чином, і на цій стадії умовам середовища належить помітна роль.

Загалом соціальна активність та діяльність здійснюються у взаємодії людини з іншими людьми, із зовнішнім середовищем. Намір вчинити злочинний прояв формується особою, її особистістю та здійснюється за тісної взаємодії зовнішніх та внутрішніх чинників. Механізм злочинного прояву фактично поєднує особистість та зовнішнє середовище і тому є потреба в аналізі їх взаємодії. У межах цього аналізу, зокрема під час розгляду у § 3 умов реалізації злочин­ного наміру, буде детальніше висвітлена роль взаємодії особи і сере­довища в детермінаційному процесі.

Розглянуті структура механізму злочинного прояву та функ­ціональні ролі окремих її ланок (або стадій) дають лише загальне уявлення про нього. Насправді він має багато варіантів щодо наяв­ності та складу елементів кожної стадії, їх повноти, специфічного змісту, чим обумовлюється множинність механізму злочинного прояву. Його багатоваріантність, міра розгорнутості, повноти елементів тощо, обумовлюються особливостями різних видів злочинів, насамперед їх мотивації та форми вини, варіантів розгортання злочинної діяльності, її організованості. Зрештою ме­ханізм будь-якого людського прояву, злочинний — не виняток, визначається передусім особливостями особи та її особистості. То­му можна погодитися з тим, що у кінцевому підсумку механізм конкретного злочинного прояву є так само індивідуальним, як і особистість особи злочинця. Висловлена думка, що аналогічно типології особистості, зокрема особистості злочинця, можлива за

285

  Глава 7   •.    ?

такими самими підставами та у подібній послідовності типологія механізму злочинних проявів.

Знання механізму злочинного прояву, у тому числі індивіду­ального, має не лише теоретичне, а й практичне кримінологічне значення. Зокрема, для організації запобіжної діяльності, визна­чення у ній конкретних об'єктів профілактичного впливу, його за­собів, виміру результатів проведеної роботи.

£ 2. Криміногенна орієнтація

та кримінальна мотивація.

Формування мотиві/ злочині/

Терміни «мотив» і «мотивація» на відміну від кримінального права, де вони відомі більше 100 років, порівняно недавно — з 70-х років XX ст. — почали вживатися у вітчизняній криміно­логії. Це було пов'язано з дослідженням психологічних механізмів обумовлення злочинної поведінки та запозиченням цих термінів із психології, до якої вони належать. Тривалий час, а фактично й досі, кримінологічні поняття мотиву і мотивації злочинної пове­дінки є дискусійними. Певний підсумок у їх розробленні підвело видання у Москві у 1986 р. колективної монографії «Криминаль-ная мотивация». У ній було визнано, що кримінологічний аспект поняття мотиву злочинної поведінки найбільш повно відображе­ний професором К. Є. Ігошевим. Він визначив його як «сформова­ний під впливом соціального середовища та життєвого досвіду особи намір, який є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної діяльності та відображує особистісне ставлення до того, на що спрямована злочинна діяльність»¹. Неодноразово підкрес­лювалася конкретно-предметна визначеність мотиву як наміру здійснити конкретний діяльнісних прояв. Разом з тим К. Є. Ігошев вважав, що мотив злочину «отримує свою конкретну визначеність, психологічну форму та правове значення тільки у зв'язку з конкретними умовами життєдіяльності особи злочинця, з конкретними ситуаціями»².

¹ Игошев К. Е. Тшюлогия личности прсстуїшика й мотивация ІІрестушюго Іювсдсния. — Горький, 1974. - С. 66. '- Там само, — С. 68.

286

  Умови та механізм злочинного прояву

Отже, до настання зазначених конкретних умов і ситуацій криміногенна, а перед нею антисуспільна та суспільне небезпеч­на мотивація на етапах її формування, а ще раніше орієнтації у напрямі кримінальної діяльності, не мають такої конкретної виз­наченості як у мотиві злочину, тобто вона існує, але її криміно­генна функція (породження злочину) ще не сформована, не визначена.

У зв'язку зі звертанням до категорій «мотивація» і «мотив» слід зупинитися на визначенні їх кримінологічного поняття, що має ґрунтуватися на уявленні про ці категорії у загальній психо­логії, до предмета якої вони належать. Не так давно молодий ук­раїнський науковець А. В. Савченко на підставі досить ґрунтов­ного аналізу визначення цих понять у психології, кримінальному праві та кримінології не без підстав зробив висновок, що одно­значність та певна узгодженість у цих питаннях відсутня у кожній з названих наук¹. І це, на наш погляд, не випадково. Обидві зазначені категорії, передусім «мотив», похідною від якої є категорія «мотивація», належать до багатозначних за своєю сутністю та предметним змістом, через що єдине їх поняття не може бути опрацьовано. Так, щодо мотиву слід виокремити при­наймні три підходи до визначення його сутності: функціональ­ний, гносеологічно-детермінаційний, загальноособистісний (другий і третій тісно пов'язані через особу, але мають свої специфічні призначення). Щодо функції, яку відіграє мотив, майже немає сумнівів, що він є збудником, спонуканням особи до діяння і у широкому розумінні останнього — до діяльності. Тим самим, очевидно, безспірною є належність мотиву до детерміна-ційного процесу.

Однак щодо його походження і виникнення (гносеологічне розуміння), місця та значення у детермінаційному процесі єдності немає. Те, що мотив здебільшого розглядається як безпосередній збудник до дії дало підстави говорити, що він є внутрішньою най­ближчою причиною злочину, особистісним ставленням до нього конкретно опредмеченим Інтересом¹, Ідеальною підставою і його виправданням². Про мотив як підставу для суспільне небезпечно­го діяння, розуміючи під підставою «висхідний момент» злочину, його причину і привід, пише і А. В. Савченко³.

На наш погляд, у наведених та багатьох подібних дефініціях поєднуються і навіть змішуються два підходи: а) визначення по­ходження та місця мотиву у спонукальному та детермінаційному процесі; б) оцінка його значення в останньому. Щодо місця моти­ву у спонукальному процесі слід, на наш погляд, звернути увагу на те, що він, на відміну від потреби, інтересу, цілі, ставлення та інших його елементів не постає самостійним елементом цього процесу. Мотивами стають та виконують їх роль потреби, інтере­си, суспільні вимоги, ідеали, норми, громадянський обов'язок, переконання тощо, якщо вони набувають властивості збудника (спонукання) до дії, тобто функцію мотиву⁴. Оскільки більшість наведених елементів реалізуються через потреби, то найчастіше цілком підставне визнається, що мотив у цьому значенні — це оп-редмечена потреба, тобто поєднана через мотив із предметом її задоволення. Зазначалося також, що мотив — це не потреба, а предмет її задоволення.⁵ Але думається, що мотив не лише не потреба, а й не предмет задоволення останньої: його місце між потребою і предметом як психічного засобу, який серед багатьох об'єктів визначає саме той, що може стати предметом задоволен­ня потреби. Майже 20 років тому нами була дана наступна оцінка природи і ролі мотиву — «це специфічне ставлення до предмета, що полягає у сприйнятті здатності останнього слугувати задово­ленню потреби, визначені способів виконання ним цієї ролі, збудженні потягу (нахилу) до дії, що реалізує потребу через цей предмет. Ще більш широко: мотив визначає потрібнісне ставлен­ня до предмета»⁶. Це розуміння гносеологічно-детермінаційної сутності мотиву є правильним і на сьогодні. З огляду на наведе­не вважаємо, що мотив, як належний до індивідуально-психо­логічного комплексу, що є безпосередньою причиною вчинення злочину, може також, але досить умовно, іменуватися причиною злочину, тому що крім нього спричинюючу роль виконують й інші елементи цього комплексу, насамперед: антисуспільна, суспільне небезпечна спрямованість особистості, яка значною мірою визначає криміногенну орієнтацію, мотивацію та форму­вання криміногенного мотиву. З тих самих міркувань, лише умовно — стосовно безпосереднього спонукання — не можна вважати мотив «вихідним моментом злочину», «початковою спонукальною причиною»¹, тому що поперед мотиву у спонукаль­ному процесі стоять потреби, інтереси, ставлення, які опредмечу-ються через мотив. Принагідно слід уточнити співвідношення між мотивом і сенсом. Сенс — це іншими словами мета, яка визна­чає для чого відбувається спонукання. Спонукання дійсно немож­ливе без участі сенсу. Мотив сприяє визначенню сенсу і тому мож­на погодитися, що у першого існує сенсоутворююча функція, але характеризувати «мотив в якості... сенсу... до злочину»², тобто ототожнювати їх не варто, у кожного з них своя роль і призначен­ня у спонукальному та загалом детермінаційному процесі.

Загальноособистісний підхід до визначення поняття мотиву спрямовується, насамперед, на з'ясування співвідношення між ним і поняттями особи та особистості, місця, яке займають моти­ви у структурі особистості. Та чи можуть останні слугувати її інте­гративним показником? Відоме поширене твердження, що за мотивами діяльності складається уявлення про особу: які моти­ви — така й особа, її особистість. Чи дійсно це так? Відповідно до цього питання нагадаємо, що існують вузьке і широке значення поняття мотивів. Досі розглядалося поняття мотиву у вузькому значенні, як спонукання до дії, що визначається опредмеченням потреби людини. У широкому значенні мотив — це стала осо-бистісна властивість, що тривалий період, а можливо й усе життя, визначає спрямованість діяльності особи у певних напрямах, пев-

¹ СавченкоА. В. Зазнач, праця. — С. 14-15.

² Там само. — С. 15.

10 7-223                                   289

  Глава?

них сферах життєдіяльності. Такі мотиви часто називають голов­ними або генеральними, вважається, що вони формуються з дитинства¹.

Подібне розуміння мотиву більш прийнятне для визначення змісту та спрямування мотивації. Воно близьке за своєю сутністю до категорій «ставлення», «установка», «ціннісна орієнтація» та майже не розмежовується з ними, крім того, що у мотива більш ви­разна спонукальна функція. Ці відмінності знаходяться більше у сфері термінології, ніж у сутності. Але й у такому широкому значенні мотив не може бути визнаний інтегрованим, типовим по­казником особистості. Мотиви так чи інакше, в усвідомленій чи не-усвідомленій формі, пов'язані зі свідомістю, з усім психологічним комплексом особистості, відображують спрямованість останньої, морально-психологічний образ особи. Через мотив у процесі моти­вації здійснюється оцінка предмета реалізації мотиву та пов'язаної з цим дії особи через соціальний зміст, що став здобутком особи у процесі засвоєння суспільних відносин. Звідси, очевидно, зрозу­міло, що мотиви, як і потреби, займаючи важливе конструктивне місце у спонукальному механізмі, не можуть бути інтегративним показником особистості, визнаватися її «ядром», оскільки самі, у першу чергу, знаходяться під значним впливом змісту особистості, її внутрішнього духовного світу². Таким чином, у наведеній формулі співвідношення: «мотиви» —>- «особистість» їх потрібно представи­ти наступним чином: «особистість» —>• «мотиви».

Далі розглянемо коротко поняття та значення категорії «моти­вація». Не дивлячись на деякі розбіжності у визначенні ЇЇ поняття, воно може бути зведено до двох основних варіантів згідно з якими мотивація — це: 1) сукупність або система психологічних детер­мінантів, що виконують роль внутрішньої причини злочину³; 2) процес виникнення, формування, розвитку, зміни мотивів, прийняття рішення вчинити злочин⁴. Цей процес має своє виник­нення, розвиток, спрямованість і припинення.

¹ АитоняпЮ. М. Зазнач, праця. — С. 107-108.

² Закалюк А. П. Зазнач, праця. — С. 34.

³ Кримінологія. Загальна та Особлива частина / За ред. І. М. Даньшипа. — С. 83.

¹ Криштальная мотивация / Подред. В. Н. Кудрявцева. — М., 1986. — С. 15; АнтонянЮ.М: Зазнач, праця. — С. 107.       _: •

290

  Умови та механізм злочинного прояву

На нашу думку, другий варіант визначення мотивації є більш обґрунтованим, він чітко визначає зміст цієї категорії, її співвідно­шення з мотивами, як елементами детермінаційного процесу. Разом з тим не треба ототожнювати мотивацію з останнім проце­сом у всій його повноті, з усією сферою суспільних відносин, де детермінується діяльність. Мотивація — це психічна діяльність, предметом якої є мотиви: їх виникнення, формування, реалізація у намірі та рішенні вчинити злочин. Вона не охоплює весь механізм вчинення, тому не можна погодитися з віднесенням до неї вико­нання прийнятого рішення, його контроль, корекцію діянь, аналіз наслідків, що настали після злочину¹.

Можна сформулювати поняття мотивації як особистісного феномену так: мотивація — це процес формування, розвитку та становлення особистої психологічної готовності та мотивів діяльності певної спрямованості та соціальної значущості. Звідси, стосовно особистості, можна розрізняти мотивацію, що формує мотиви антисуспільної, суспільне небезпечної, злочин­ної діяльності, тобто антисуспільну, суспільне небезпечну, кримінальну мотивацію. Відзначимо, що кримінальна мотивація формується не одразу. У процесі антисуспільної та суспільне не­безпечної (некримінальної) мотивації через виникнення в особи мотивів, що зачіпають предмети, які належать до головних умов життєдіяльності суспільства, та головним чином — через наміри й високу ймовірність застосувати кримінально-заборонені засо­би та форми діяльності щодо реалізації цих мотивів, мотивація останньої ніби проходить передкримінальний етап, коли ще не сформована кримінальна мотивація, а лише відбувається орієнтація у криміногенному відношенні. Таку орієнтацію та мотивацію, на відміну від кримінальної, називаємо криміногенною. Вона формує мотиви, що є внутрішньою причиною злочинного прояву.

Слід зазначити, що процес формування криміногенної орієн­тації та мотивації хоч і є продовженням (це необов'язково) нега­тивного становлення особистості антисуспільної спрямованості та нерідко має ті самі джерела, але змістовно якісно відрізняється від

Савченко В. А. Зазнач, праця. — С. 37.

291

  Глава?

нього. Формування криміногенної, а згодом і кримінальної моти­вації є результатом поглиблення антисуспільної спрямованості, набуттям нею більшої виразності, інтенсивності, стійкості, голо­вне — суспільної небезпечності. Остання, як зазначалося, визна­чається антисуспільним ставленням до головних умов життєдіяльності суспільства, тобто суспільно небезпечними проявами, формуванням мотивів їх злочинного вчинення. Якщо звернутися до типології особистості, то формування криміноген­ної мотивації відповідає і є ознакою особистості суспільно небез­печного типу, зокрема її передкримінального різновиду, коли по­ведінка ще не є злочинною, але досить ймовірною є її перетворен­ня (через реалізацію криміногенної мотивації у кримінальну) у злочинну. Ось чому слід відрізняти умови негативного формуван­ня антисуспільної спрямованості особистості, умови формування криміногенної орієнтації та мотивації, умови перетворення остан­ньої у кримінальну — не змішувати їх.

Потрібно також наголосити на тому, що кримінальна мотивація може бути різною або навіть зовсім відсутньою у різних видів злочинів. Із кримінального права відомо, що різні за формою вини злочини (з прямим і опосередкованим умислом, відмінними вида­ми необережності) розрізняють за різними мотивами їх вчинення. Кримінологічні дослідження свідчать, що останні мають різну ступінь сформованості, тобто виразності, інтенсивності, стійкості, різну міру їх усвідомлення особою та міру впливу, який мотиви справляють на неї щодо бажання до їх реалізації. Ці особистісні елементи процесу формування мотиву вчинення конкретного зло­чину разом із суспільною значущістю обраного для цього предме­та і способу задоволення мотиву визначають його суспільну небез­печність, ймовірність набуття мотивацією саме кримінального характеру. Повною мірою кримінальною є мотивація, що продукує вчинення навмисних злочинів (і з прямим, і з опосередкованим умислом). У необережних злочинів кримінальна мотивація є звуженою (не бажав суспільно небезпечних наслідків, але свідомо їх допускав або мав допускати). Майже цілком відсутня криміно­генна мотивація, як і усвідомлений мотив вчинення, в імпульсив­них злочинів, коли поведінка під впливом різних обставин (алко­гольне, наркотичне сп'яніння, сильне душевне хвилювання або

292

  Умови та механізм злочинного прояву

інший гострий емоційний розлад, психічні аномалії у межах осуд­ності та ін.) виходить з-під контролю людини, її свідомості.

Ще 20 років тому автор Курсу звернув увагу на те, що окремі мотиви часто не усвідомлюються і спричиняють свій вплив на діяння ніби автоматично¹. У ті ж роки більш поглиблено пробле­мою неусвідомленого у злочинних проявах займався А. Ф. Зелін-ський². Нині проблемою неусвідомленого у кримінології загалом та неусвідомленою мотивацією зокрема плідно займається визнач­ний російський кримінолог Ю. М. Антонян. Він виділив та описав 4 групи неусвідомлених мотивів: захисту від реальних або уявних небезпек; утвердження та самоутвердження; ігрові мотиви; подо­лання тривожності та страху, що пов'язано із захистом³. Згадані пошуки безспірно є цікавими. Хотілося б лише звернути увагу на реальну складність конкретного визначення проявів неусвідомле­ного, у тому числі неусвідомленої мотивації, а також небезпеку віднесення до неусвідомленого того, що на цей час через недоско­налість методики та техніки вивчення процесів у сфері свідомості, є невизначеним (нез'ясованим).

Крім наведеної диференціації криміногенної та кримінальної мотивації запропоновані інші її підстави, що пов'язані, як правило, з мотивами, які формуються у процесі мотивації, і фактично визначають класифікацію мотивів, а не мотивації. Підстави такої диференціації здебільшого пов'язані зі змістом мотивів або суспільною сферою, де вони формуються і реалізуються. З цих підстав пропоновано поділити мотиви на 3 групи: 1) суспільні та особисті (особистісні); 2) політичні, корисливі, насильницько-егоїстичні, анархістсько-індивідуалістичні, легковажно-безвідпо­відальні, лякливо-малодушні; 3) ідейні, матеріальної заінтересова­ності, яка включає корисливі, у тому числі з деформованими матеріальними потребами; мотиви обумовлені міжособовим спілкуванням, серед яких виділяють особисту неприязнь, самоут­вердження, егоцентризм, зневажливе ставлення до інших людей,

¹ ЗахалюкА. П. Зазнач, праця. — С. 34.

Зелинский А. Ф. Осознаваемос й нсосозпаваемос в простуІІІюм поведений. — Харьков, 1986. - С. 89. •* АнтоІІянЮ. М. Зазнач, праця. - С. 109-114.

293

 суспільну байдужість, пасивність тощо. Слід зазначити, що загаль­но визнаної змістовної класифікації мотивів, а відповідно і моти­вації, не існує. Та й навряд чи вона можлива з огляду на: по-перше, фактично індивідуальний характер мотивів, по-друге, мотиви, як правило, вивчаються за розглянутими судом кримінальними спра­вами, де міститься інформація, нерідко суб'єктивна, щодо мотиву вчинення злочину, а не стосовно мотиву, яким він формувався у процесі криміногенної мотивації.

Далі перейдемо до розгляду обумовлюючих впливів, які чинять на формування криміногенної орієнтації та мотивації різні явища соціальної дійсності та особистого життя. Серед останніх виділя­ють, насамперед, умови та впливи способу життя.

Коли йдеться про вплив способу життя, розділяють вплив спо­собу життя суспільства загалом, його значних соціальних спільностей, невеликих груп (мікросередовища), окремих індиві­дів. Спосіб життя суспільства загалом може здійснювати вплив на формування криміногенної орієнтації та мотивації безпосередньо або опосередковано через спосіб життя виокремлених у ньому соціальних груп. Прикладом безпосереднього впливу суспільства загалом на формування криміногенної орієнтації, а інколи й моти­вації, може бути інформація, особливо по телебаченню. У нама­ганні залучити якомога більше глядачів до перегляду рекламної інформації, що дає прибуток телекомпаніям, вона здебільшого супроводить телефільми, різні телешоу, програми, що відкрито пропагують бездуховність, насильство, легковажне ставлення до цінності та можливості позбавлення життя, культ сили, нехтуван­ня будь-якими етичними вимогами, а іноді й безпосередньо зло­чинну субкультуру. Слід пам'ятати, що спосіб та умови жит­тєдіяльності у суспільстві унормовані соціальними, моральними та правовими нормами. Особа у суспільстві включається до систе­ми цих норм, визначає основні провідні мотиви своєї поведінки. Нехтування цими нормами, щоденна популяризація їх порушення згубно впливають на нестійку особу, передусім на дітей та молодь, сприяють їх орієнтації щодо можливості реалізації своїх потреб у будь-який спосіб, включаючи злочинний. Провідні мотиви спосо­бу життя, як правило, не мають суспільне небезпечного, а тим більше криміногенного змісту. Візьмемо для прикладу мотив

294

  Умови та механізм злочинного прояву

забезпечення матеріального достатку собі та своїй родині. У цьому мотиві немає нічого антисуспільного та криміногенного. А от викривлене уявлення про матеріальний добробут, його гіпертро-фовані розміри, якість, потреби, особливо про способи та засоби його забезпечення за будь-яку ціну — прямий шлях до формуван­ня криміногенної орієнтації щодо можливості кримінальних засобів, а далі й кримінальної мотивації конкретного злочину. Нехтування існуючими у суспільстві унормованими способами і засобами забезпечення матеріального достатку нерідко призво­дить до формування криміногенного мотиву заволодіння чужим майном, знищення останнього, вчинення насильства над особою-власником цього майна з метою отримання його у власність або володіння. Усі зазначені та інші криміногенні мотиви формуються під впливом певних умов способу життя. Ці умови потрібно виявляти та визначати у процесі розслідування кримінальних справ, організовувати та забезпечувати запобіжний профілактич­ний вплив щодо них.

Вплив умов, пов'язаних із способом життя соціальної групи, на формування криміногенної орієнтації та мотивації можна роз­глянути на прикладі сім'ї, яка, як відомо, є сильним джерелом соціального розвитку та виховання особи загалом.

Умовами, що безпосередньо впливають на криміногенну орієнтацію та мотивацію, можна називати:

— приклади злочинної або подібної до неї правопорушної по­ ведінки: крадіжки, побутове хуліганство, побої, насильство, у тому числі щодо сусідів, сторонніх осіб та інші, які нерідко поєднуються із залученням до такої поведінки інших членів сім'ї;

— приклади звичок антисуспільної спрямованості (пияцтва, наркоманії, аморальності у статевих відносинах, ухилення від ви­ конання встановлених у суспільстві норм, порядку);

— байдуже ставлення до злочинних проявів членів сім'ї, особ­ ливо їх «вигороджування», спроби допомогти уникнути відпо­ відальності, обманути потерпілих, працівників правоохоронних органів, а також користування продуктами, речами, іншими предметами, здобутими злочинним шляхом;

— конфліктність, напруга, озлобленість у стосунках між члена­ ми сім'ї, скандали, загалом атмосфера, якої хочеться позбутися

295

  Глава 7

будь-яким шляхом, у тому числі через злочинне заволодіння кош­тами, майном, що надають можливість покинути сім'ю, позбутися залежності від неї.

Аналогічні умови сприяння формуванню криміногенної орієн­тації та мотивації мають місце і в інших соціальних групах побу­тового, дозвільного середовища. Ці умови реалізуються через вчинки, поведінку окремих осіб цього середовища, особливо впли­вових, «бувалих», неформальних авторитетів, які часто виокрем­люються з раніше засуджених. Сильний криміногенний вплив чинять факти примирливого ставлення до таких осіб, ласування перед ними, підтримки «традицій», що зазвичай панують у злочинному середовищі: підкорення фізично слабкого сильному, знущання над молодшим, «новачком», ворожнеча до «чужих», вживання «блатного» жаргону, нецензурної лайки, татуювання. Спілкування з такими особами, слідування їх звичкам та тра­диціям нерідко створює ситуацію, що значно прискорює криміно­генну орієнтацію і мотивацію, формування мотиву конкретного злочину. Прикладом такої ситуації є необхідність здобуття грошей для пригощання «своєї» компанії, її впливових осіб, повернення боргу, зокрема від гри у карти, у більярд, «на інтерес», для влад-нання конфлікту з іншими особами через негідну поведінку на вулиці, в громадських місцях та ін.

Згадані умови формування криміногенної орієнтації та моти­вації можуть мати місце у виробничому, навчальному колективі, де працює або навчається особа. Найбільш негативне, часто криміно­генне значення, має відсутність належного соціального контролю і реагування щодо антисуспільних, зокрема злочинних та перед-кримінальних проявів, особливо, якщо їх вчиняє особа, яка займає авторитетне становище: бригадир, майстер, керівник дільниці, цеху або викладач у навчальному закладі. Безпосереднім поштовхом до злочину є поширена у нинішньому українському суспільстві прак­тика вирішення виробничих, соціальних питань, отримання оцінки у навчальному закладі тощо через систему поборів, підкупу, пода­рунків — «сувенірів» та нереагування на ці факти, а фактично підтримання їх у буденних побутових відносинах.

Слід відзначити, що в останнє десятиріччя на фоні загального зниження інтересу держави та ЇЇ владних представників до мо-

296

  Умови та механізм злочинного прояву

пально-етичних оцінок, демонстративно-корисливих проявів, без­пардонного нехтування правилами та нормами, зокрема, щодо сплати податків, отримання урядових гарантій, пільгових кредитів, проведення приватизаційних конкурсів, розпорядження акціями інших власників тощо, виокремлюються деякі загальні тенденції у криміногенне- та кримінально-мотиваційній сферах: значно знизилася питома вага «імпульсивності», випадковості, спонтанності у мотивації злочинних проявів. На зміну їй прийшла здебільшого добре продумана, спланована, організована злочинна діяльність. Корисливо-насильницькі прояви, у тому числі такі не­безпечні, як вбивства, бандитизм, вимагання, як правило, змінили свою мотивацію з особистісної на сторонню, замовлену в інтересах крупного бізнесу, посадовців, які поєднують бізнес, часто замаско­ваний, із виконанням владних, управлінських обов'язків, функцій держави, повноважень державних службовців. Зрозуміло, що зазначені трансформації мотивації та самої злочинної діяльності забезпечуються іншими новими умовами. Передусім прикриттям, так званим «кришуванням», яке створюють для злочинців у бізнесі правоохоронні та інші владні структури, та яке ґрунтується на корупційних зв'язках і відносинах. Останні виявляються у формі залучення можновладців до розподілу акцій, прибутку, а підприємців, — до покриття витрат на забезпечуючі «охоронні» за­ходи, а також до збору «данини» для відверто кримінальних структур. Ці нові умови, зв'язки потрібно постійно вивчати, вияв­ляти та припиняти у процесі практичної діяльності, що становить важливу передумову протидії сучасній злочинності. Невипадково, однією з основних вимог «помаранчевої революції» до нової влади було роз'єднання, відділення влади від бізнесу, тим більше непро­зорого та позаконкурентного. На жаль, протягом тривалого часу Ця вимога фактично не реалізується. Про необхідні конкретні шляхи у цьому напрямі докладніше йтиметься у главах Книги 2 Курсу.

Окремо розглянемо вплив на формування криміногенної та кримінальної мотивації злочинної групи. Тут слід виокремити ряд особливих процесів і умов. Загальною особливістю впливу злочинної групи є, на відміну від інших соціальних груп, його майже виключна криміногенність. Якщо інші групи, поряд із

297

  Глава 7

впливом окремих їхніх учасників на формування криміногенної орієнтації та мотивації, здійснюють також інший соціальний вплив, у тому числі у деяких сферах і відносинах — суспільне прийнятний, то злочинна група рідко коли може здійснювати та­кого роду вплив. Навіть якщо під впливом групи формується згур­тованість, взаємна підтримка, допомога та інші колективістські риси, в їхній основі все одно лежать мотиви забезпечення зазначе­ними засобами злочинної діяльності.

У злочинній групі відзначається підвищений вплив процесів ідентифікації, співвідношень особи з лідером або іншим «автори­тетним» членом групи за рахунок, головним чином, засвоєння мо­тивів його поведінки. Дослідження показують, що інтенсивність злочинної орієнтації та ідентифікації різна у злочинців різної мо­тиваційної спрямованості, зокрема, вона менш помітна та значуща в осіб, які вчиняють насильницькі злочини.

Мотивуюча роль злочинної групи залежить від характеру міжособової взаємодії у ній. На відміну від інших соціальних груп, у злочинних групах частіше мають місце, хоч і ззовні маскуються, конфліктність, агресивність, ворожнеча, які часто призводять до насильницьких злочинів і знижують мотиваційний потенціал цих груп. З іншого боку, характерним для цих груп є переплетення зло­чинної діяльності з дружніми, нерідко інтимними, родинними або службовими відносинами, що підвищує їхню мотиваційну спроможність. Вплив злочинної групи на криміногенну мотивацію особливо помітний, коли особа цінує свою належність до групи або прагне стати її членом. Мотиви набуття авторитету, престижу, наслідування прикладу нерідко переміщуються на саму діяль­ність — показати свою силу, сміливість, жорстокість. Особливо це характерно для злочинних груп підлітків. Особа ніби відчуває не­впевненість у груповому ставленні до неї, «груповій довірі» і з цих мотивів може вчинити будь-який злочин, який навіть не обумовле­ний домінуючими мотивами особи. Відзначається, що подібна кримінальна мотивація може формуватися не лише у «кандидатів» до групи або початківців у ній, а й у лідерів, «авторитетів», щоб зайвий раз продемонструвати або зміцнити свій статус у групі.

Якщо криміногенний вплив групи у тих чи інших елементах, сферах, особливостях суперечить домінуючим мотиваційним тен-

298

  Умови та механізм злочинного прояву

денціям особи, він може викликати конфлікт мотивів, суперечли­ве ставлення до нього і буде принаймні малоефективним. На цих тенденціях нерідко будується психологічна основа оперативної роботи з членом групи з метою його таємного відриву від неї та спрямування до можливого співробітництва у викритті її злочин­ної діяльності.

Під час формування кримінальної мотивації у злочинній групі часто спрацьовують психологічні механізми повчання, підказу­вання, навіювання, а також «зараження» (позасвідоме піддання суб'єкта певному психічному стану, настрою, який має сильний емоційний заряд — Б. Д. Паригін). Є дослідницькі свідчення того, що «зараження» також обумовлено певними мотивами. Це прослідковано на залученні підлітків до групових хуліганських дій, свідком яких вони стали. Засвідчено, що подібне відбувається здебільшого у разі збігу основних мотивів підлітків-свідків і членів групи, які вчиняють хуліганські дії. Дослідження також по­казують, що систематичне підкорення своєї поведінки груповим мотивам, нехай навіть зовнішнє, що не зачіпає домінуючих мо­тивів особи, з часом призводить до переорієнтації мотивів, у тому числі набуття ними більшої криміногенної спрямованості та здібності.

Слід також відзначити, що сприйняття мотивуючих впливів будь-якої групи, включаючи злочинну, значною мірою залежить від того, наскільки особа відчуває себе індивідуальністю, наскільки остання є для особи значущою. Це почуття і ставлення отримало в психології назву «Я-концепція особистості» (Т. Шибу-тані). Воно не завжди усвідомлюється особою і може лише неви­разно відчуватися, оскільки людина не завжди замислюється над тим, яка вона є і в чому її призначення. Захист особою «Я-кон-цепції» може не лише бути перешкодою у формуванні криміноген­них мотивів, а у деяких випадках сприяти їх виникненню стосов­но тих членів групи, які намагаються порушити її, що інколи викликає гостру особистісну реакцію.

Розгляд «Я-концепції» є приводом для загального твердження про те, що вплив злочинної, як і будь-якої іншої групи, не є од­нобічним процесом, коли група та середовище в цілому формують мотиви, у тому числі криміногенні, а особа — лише поле, на якому

299

  Глава 7

вони «прищеплюються» і «вирощуються». Насправді, процес фор­мування криміногенної орієнтації та мотивації, як і будь-якої мо­тивації, — це двостороння взаємодія особи та середовища. Причо­му провідна роль у ньому належить особистості. Від того, якою мірою вона попередньо соціалізована, в якому напрямі та наскільки у неї розвинуті основні соціальні якості, передусім спрямованість та ставлення до головних умов життєдіяльності суспільства, і навіть за наявності антисуспільної спрямованості, залежно від сфери її виявлення, глибини, стійкості та міри суспільної небезпечності останньої, настільки підвладна особа криміногенному впливу середовища, включаючи подібний вплив різних соціальних груп. Ця залежність є ще одним доказом того, що причиною розвитку криміногенності і, врешті-решт, вчинення злочину є не взаємодія мікросередовища та особистості, а відповідні елементи свідомості та спрямованості останньої, які знаходять своє відображення у криміногенній і кримінальній мо­тивації та мотиві конкретного злочинного прояву.

Вплив соціального середовища на мотивацію, у тому числі на формування криміногенної орієнтації та мотивації, інколи пояс­нюють з позицій соціологічної теорії соціальних ролей. У понятті «соціальна роль» передбачаються певні вимоги і очікування стосовно поведінки людини у конкретній соціальній ситуації. До змісту соціальної ролі входять також уявлення людини, яка вико­нує певну роль, про те, як їй слід себе поводити у тій чи іншій си­туації. Інакше кажучи, у розумінні соціологів роль — це стійкий стереотип поведінки у певних соціальних ситуаціях, вона не стоїть за поведінкою, а сама є поведінкою. Для розуміння мотиваційного значення соціальної ролі виокремлюють дві основні сфери її прояву. Першу з них називають когнітивною, оскільки вона містить знання, розуміння соціальної ролі, другу — оціночною, що пов'язана з оцінкою ролі і позицією особи щодо її сприйняття. Існує твердженння, що кримінологічне значення, насамперед мотивуюче, можуть мати: певний стан когнітивної сфери (недо­статність або суперечливість інформації щодо соціальної ролі, умов та можливостей її виконання) і стан її оціночного компонен­та (співвідношення ролі з елементами особистості, її цінностями, спрямованістю, набутими у процесі соціалізації, результатом чого

300

  Умови та механізм злочинного прояву

може бути ідентифікація з роллю, її вимогами або відлучення від неї)- На думку прихильників пояснення криміногенної мотивації з позиції теорії соціальних ролей, зазначена мотивація поро­джується у разі, коли особа не знає, не усвідомлює свою роль (здебільшого цим мотивуються необережні злочини), коли вона не знаходить правомірного виходу із суперечності ролей («рольо­вого конфлікту») та у разі відчуження від ролі. Останнє продукує злочинні прояви: як осмислені результати відчуження, так і емо­ційно-експресивного, агресивного характеру («рольовий бунт»). За цим механізмом може мотивуватися хуліганство, побутова жорстокість, агресивність стосовно тих, хто уособлює соціальну роль та ін.

Отже, з огляду на теорію ролей, злочин є результатом певного акту взаємодії соціальних відносин та зв'язків особи, які визнача­ються її соціальними ролями. Слід зазначити, що ідея прямого зве­дення особи до сукупності «ролей», запрограмованих їй у суспільних відносинах, піддається небезпідставній критиці у пси­хологів, дехто називає ЇЇ навіть «жахливою» через намагання пов'язати особу із запрограмованою для неї поведінкою¹.

На формування криміногенної мотивації, крім різних форм та проявів способу життя, у тому числі різних соціальних груп та соціальний ролей, вплив справляють і деякі інші явища соціальної дійсності, які не охоплюються названими поняттями. До таких явищ належить, зокрема, конкретна життєва ситуація.

У криміналістиці, кримінальному праві та процесі утвердився підхід, згідно з яким конкретна життєва ситуація розглядається стосовно обставин та умов лише самого вчинення злочину та періоду, що безпосередньо передував йому. У кримінології існує думка, що вказаний підхід до визначення конкретної життєвої си­туації є вузьким. На відміну від нього, для кримінолога становить інтерес конкретна життєва ситуація, в якій у кожний період відбувалося формування антисуспільної спрямованості особис­тості, її поглиблення, набуття нею суспільна небезпечних ознак, криміногенної орієнтації та мотивації, перетворення останньої на кримінальну та, зрештою, у мотив вчинення злочину. Характерис-

¹ ЛеонтьевА. Н. Зазнач, праця. - С. 170-171.

ЗОЇ

  Глава 7

тика суспільного середовища, за умов та під впливом якого відбу­валися ці процеси, не дає відповіді на питання, в якій саме ситу­ації, за яких конкретних обставин вони здійснювалися та яким чином обставини впливали на розвиток криміногенних рис особи. Відомо багато прикладів, коли в одному й тому самому середо­вищі, скажімо сім'ї, виробничому колективі, групі дозвілля тощо, вплив криміногенного характеру та його джерело суттєво зміню­валися залежно від конкретних обставин часу, умов здійснення, наявності та активності джерел антикриміногенного змісту і бага­тьох інших обставин, що іменуються ситуацією. Тому інтерес кримінології до вивчення та врахування впливу конкретної життєвої ситуації на названі вище процеси розвитку криміноген­них рис особи та середовища цілком виправданий. Підхід до роз­гляду конкретної життєвої ситуації здійснення всіх зазначених процесів називають широким на відміну від вузького. У широкому значенні поняття конкретної життєвої ситуації охоплює конкретні життєві обставини на всіх етапах формування особистості, набут­тя нею певної спрямованості, у тому числі антисуспільної, виділенні мотиваційних орієнтацій, тенденцій та відповідних діяльнісних проявів. Очевидно, можна виділити конкретну життєву ситуацію, в якій за її участю відбувається формування криміногенної орієнтації та мотивації, кримінальної мотивації та прийняття рішення про вчинення злочину. Окремий зміст і зна­чення має конкретна ситуація реалізації цього рішення, тобто си­туація безпосереднього вчинення злочину. В усіх цих моментах конкретна ситуація, її складові, взаємодія між ними, сприйняття їх особою є різними, залежними від набору та стану обставин, умов, які її визначають в якомусь конкретному місці, у конкретний час. Загальне розуміння ситуації як «обставин життя людини» без кон­кретизації цих обставин і їх ролі не відбиває її сутнісного змісту і наближає до ототожнення з поняттям способу життя.

Виходячи з різного розуміння конкретної життєвої ситуації (широкого та вузького), недоречно об'єднувати одним змістом дозлочинну ситуацію формування криміногенної орієнтації та мотивації і більш пізню ситуацію формування та реалізації конкретного опредмеченого мотиву, тобто ситуацію вчинення злочину..

302

  Умови та механізм злочинного прояву

Далі розглянемо характеристику та роль конкретної ситуації на стадії формування криміногенної орієнтації та мотивації, але поч­немо розгляд із положень, що є загальними і для інших стадій ме­ханізму злочинного прояву, де виявляється роль конкретної життєвої ситуації.

Перш за все, слід звернути увагу на те, що конкретна життєва ситуація має об'єктивний зміст, який визначається реальними умовами, подіями, і суб'єктивне уявлення, що складається про неї в осіб, причетних до цієї ситуації, а передусім в особи, вплив на фор­мування якої визначається. Між об'єктивною та суб'єктивною характеристиками ситуації нерідко виникають розбіжності, і досить суттєві, що залежать: від поінформованості особи стосовно ситуації, її поглядів, досвіду, моральних оцінок, індивідуальних властивостей сприйняття, а також від складності ситуації, реаль­них можливостей розібратися у ній тощо.

Досвід свідчить, що життєва ситуація, як правило, не може бу­ти однозначною. Майже у кожному випадку є обставини, умови, що сприяють впливу негативного середовища. Водночас інші об­ставини середовища суперечать йому або навіть гальмують його.

Ставлення особи до різних впливів ситуації залежить від бага­тьох умов. Вважається, що вирішальне значення при цьому мають її моральні якості, домінуюча спрямованість особистості, досвід перебування у різних ситуаціях. Серед різних за характером си­туацій виділяють криміногенну ситуацію, яка сприяє формуванню тих якостей особи, передусім її особистості, що можуть стати безпосередньою причиною вчинення злочину, «продукувати» його. Виділяють навіть «провокуючу» ситуацію, яка містить обставини, що можуть значно актуалізувати мотив і намір вчинення злочину. Разом з тим слід застерегти від широкого застосування оцінки ситуації у ролі криміногенної, розуміти, що будь-яка ситуація, можливо за винятком імпульсивного злочину, не може сама «породити» злочин. Вирішальна роль у відносинах особи і ситуації, як і з соціальним середовищем у цілому, у визначенні характеру поведінки належить особі. Середовище і ситуація мають у цьому разі підпорядковане значення, яке може ускладнювати завдання особи щодо сприйняття їх впливів та ситуації загалом. Роль та вплив ситуації у реалізації наміру вчинити злочин значно підви-

303

  Глава 7

щується за участі потерпілого, але про це йтиметься у наступному параграфі.

За характером впливу на особу, як у період формування її криміногенних якостей, так і за реалізації останніх у вигляді наміру та рішення вчинити злочин, конкретну життєву ситуацію звичайно поділяють на такі різновиди:

— сприяюча, яка містить умови, що полегшують формування криміногенної орієнтації та мотивації, мотиву вчинення злочину, а далі — реалізацію злочинного наміру;

— проблемна, що перешкоджає (утруднює) формування та роз­ виток криміногенних якостей особи, ставить перед нею завдання стосовно долання цих перешкод, затрачування додаткових зусиль, пошуку та використання відповідних засобів тощо.

— конфліктна, в якій стикаються різні за інтересами та спряму­ ванням впливи, що нерідко тягнуть за собою конфлікт між ними, вимагають від особи більшої розважливості та проникнення у при­ чини конфлікту.

С. А. Тарарухін виділяє, крім названих життєвих ситуацій, ще такі: мотиваційно-байдужу, що впливає на зміну мотиваційно-зна­чущих впливів середовища; мотивуючу, яка сприяє таким впли­вам, а також поділяє конфліктну ситуацію на 5 різновидів залеж­но від причин конфліктів¹.

Існують й інші варіанти класифікації конкретної життєвої си­туації. За джерелами, що впливають на ЇЇ створення їх поділяють на пов'язані:

— з особою, на яку чиниться вплив середовища під час ЇЇ форму­ вання у криміногенному напрямі та в процесі реалізації нею моти­ ву і наміру вчинити злочин;

— із середовищем, включаючи його окремі елементи впливу, в тому числі з об'єктом, що впливає на опредмечування мотиву;

— з обома сторонами (особою та елементами середовища) (цю ситуацію називають змішаною).

Має бути визначено кримінологічне значення конкретної життєвої ситуації. У кримінології останню, як правило, відносять

¹ Курс кримінології: Підруч.: У 2 ки. / За заг. рсд. О. М. Джужи. - Кн. 1: Загальна части­на.-С. 117.

304

  Умови та механізм злочинного прояву

до умов, що визначили обставини вчинення злочину, сприяли йому. Відмінну позицію у цьому питанні займає І. М. Даньшин, який вважає, що криміногенна ситуація не належить ні до поняття «причини», ні до поняття «умови вчинення злочину», вона відіграє роль приводу для нього, як «зовнішнє спонукання до дії, як привід до нього», відрізняючи його від приводу, який створює сам винний та використовує для досягнення своєї мети¹.

На наш погляд, у такій трактовці змішано два різних підходи до розуміння значення конкретної життєвої ситуації: функціональ­ний та детерміністичний. Дійсно, ситуація у ряді випадків може виконувати функцію приводу, створюючи або зумовлюючи його. Конкретна життєва ситуація може виконувати й інші функції: сприяння, застереження, перешкоди формуванню криміногенних властивостей особи, породжувати додатковий мотив, змінювати злочинний намір тощо. Проте у детермінаційному значенні вона як конкретний вияв соціального середовища не може бути