Рекомендована література

1. Дубовик О. Л. Принятие решения в механизме преступного поведений

й индивидуальная профилактика преступлений. — М., 1977.

2. Игошев К. Е. Типология личности преступника й мотивация преступно-

го поведения. — Горький, 1974.

3. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.

4. Кршшнальная мотивация / Под. ред. В. Н. Кудрявцева. — М., 1986.

5. Закалюк А. П. Прогнозирование й предупреждение индивидуального

преступного поведения. — М., 1986.

6. Зелинский А. Ф. Осознаваемое й неосознаваемое в преступном поведе-

ний. — Харьков, 1986.

7. Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кн. / За заг. ред.

О. М. Джужи. - К., 2001. - Кн. 1.

8. Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину. — К., 2002.

316

  Умови та механізм злочинного прояву

9. Антонян Ю. М. Криминология. Избранньїе лекции. — М., 2004.

10. Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За ред. І. М. Даньши- на. - X., 2003.

11. Туляков В. О. Віктимологія. Соціальні та кримінологічні проблеми. — Одеса, 2000.

12. РивманД. В. Виктимологические фактори й профилактика преступ- лений. — Л., 1975.

13.          Франк Л. В. Потерпевшие от преступления й проблеми советской виктимологии. — Душанбе, 1977

 

  Глава 8 Теорія запобігання злочинності

ф 1. Сутність, поняття, види

та об'єкти діяльності щодо запобігання злочинності

Запобігання злочинності у буквальному розумінні означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Це коротке визначення відображає основну мету запобіжної діяльності — перешкодити вчиненню злочинів, скоротити їхню кількість і тим самим зменшити розміри злочинності. Інколи вказується на неко­ректність застосування терміна «запобігання» щодо злочинності, яка вже існує та, очевидно, ще довго буде мати місце, а запобігти можна, мовляв, лише тому, чого ще немає¹. Це дещо схоластичний підхід до розуміння поняття «запобігання злочинності». По-пер­ше, запобіжна діяльність щодо злочинності безпосередньо спря­мовується не проти неї у тому вигляді (обсязі), в якому вона існує на теперішній час, а стосовно чинників, що її зумовлюють. Ця діяльність здійснюється, насамперед, з метою перервати дію останніх і тим самим перешкодити подальшому вчиненню зло­чинів, існуванню злочинності у сучасних параметрах та їхньому збільшенню. По-друге, злочинність дійсно є соціальним феноме­ном, що виявляється у кримінальній активності частини членів суспільства, на високому загальному рівні обумовлений певними об'єктивними соціальними явищами та передумовами, станом

¹ Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кп./Зазаг. рсд. О. М. Джужи. — КІг. 1. — С. 138; Давьіденко Л. М., Бандурка А. А. Противодсйствис прсстушюсти: теория, практика, проблеми. — Харьков, 2005. — С. З, 8.

318

  Теорія запобігання злочинності

суспільних відносин, дії яких неможливо запобігти безпосе­редніми упереджувальними заходами. Але у кількісному відно­шенні кримінальна активність, а це єдиний реальний вияв злочинності, може і повинна бути скоригованою. Цим досягаєть­ся скорочення розмірів злочинності, що й становить нині мету її запобігання.

Перш ніж аналізувати діяльність із запобігання злочинності слід з'ясувати найбільш адекватне її термінологічне визначення. Це тим більш необхідно ще й тому, що в юридичній літературі, у тому числі у підручниках із кримінології, і на практиці для визна­чення зазначеної діяльності вживаються різні терміни: «профілак­тика», «припинення», «попередження», «запобігання», «відвер­нення» тощо. Очевидно, що всі зазначені терміни мають загальну змістовну діяльнісну основу, яка полягає у вчиненні дій для недо­пущення якогось явища, події, вчинку. Разом із тим, деякі з цих термінів мають різне функціональне та отримали на практиці ок­реме смислове навантаження. Так, термін «профілактика», а він виник у медицині, технічних науках, екології («профілактика за­хворювань», «профілактика аварій, техногенних, екологічних ка­тастроф»), означає проведення упереджувальних заходів, які ма­ють здебільшого не індивідуального предметного адресата (щодо захворювання окремої людини, чи конкретної аварії), а загальну спрямованість стосовно тих чи інших небажаних явищ (хвороби, аварійності тощо). У відповідному розумінні термін «профілакти­ка» повинен вживатися і в кримінології як діяльність для недопу­щення формування, розвитку та реалізації причин і умов злочин­ності та злочинних проявів загалом. Термін «відвернення» найчастіше вживається у сполученні із «загрозою». «Відвернення загрози» передбачає, що загроза вже існує і вживаються заходи, щоб вона не реалізувалася у ту дію, загроза вчинення якої є реаль­ною. Очевидно, і в кримінології, якщо формування криміногенної мотивації досягло такої індивідуальної визначеності, яка містить загрозу реалізуватися у мотиві конкретного злочину, намірі його вчинити, діяльність щодо зупинення небезпеки цієї загрози, недо­пущення її реалізації є сенс називати відверненням злочину. Коли ж реалізація наміру вже розпочалася та здійснюються підготовчі й первинні дії щодо досягнення злочинного результату, є підстави

319

  Глава 8

стосовно дш щодо недопущення такого розгортання подій за тією ж логікою вживати термін «припинення злочину». Зазначені терміни відрізняються не лише етимологічно, а за змістом, що пов'язано із застосуванням їх для визначення запобіжної діяль­ності на різних її етапах, а головне — для виконання різних функцій, завдань, різних за спрямованістю та конкретним змістом заходів, через які реалізуються ці завдання, про що докладніше йтиметься нижче. Стверджувати, що розмежування цих понять є надуманим і не має теоретичного та практичного сенсу¹, значить не брати до уваги, ігнорувати зазначені відмінності.

Більш загальне упереджувальне значення, яке проявляється незалежно від стадії недопущення та перешкоджання вчиненню злочинів, а значить і злочинності в цілому, мають такі терміни, як «попередження» та «запобігання». За сутністю вони фактично є синонімами. Але в українській мові кожному з них надається пев­на смислова відмінність. «Русско-украинский словарь юридичес-кой терминологии», підготовлений Інститутом держави і права АН України та виданий видавництвом «Наукова думка» у 1985 р., містить пояснення, що російське «предупреждать» перекла­дається як «попереджувати», коли вживається у значенні «зара-нее извещать», «предупреждать о чем-то» — наприклад, «попере­джувати про щось». У значенні «предотвращать что-либо» реко­мендовано вживати «запобігати», зокрема «предупреждать преступление» перекладено як «запобігати злочину»². Шляхом вживання терміна «запобігання» стосовно злочинності і злочин­них проявів пішла й законодавча практика. У Конституції України 1996 р. (ст. 34) та законах, прийнятих останніми роками Верховною Радою України, діяльність щодо недопущення злочинів іменується «запобігання». Але ряд авторів, викладачів вперто вживають в україномовних виданнях як узагальнюючий термін «попередження»³.

Раніше у радянських партійно-політичних актах, нині в деяких міжнародних документах, зокрема ООН, та публіцистичних, у то-

¹ Курс кримінології. Загальна частина / За заг. рсд. О. М. Джужи. — С. 136-137.

² Русско-украинский словарь юридичсской терминологии. — К., 1985. — С. 269.

³ Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кп. - Кп. 1. - С. 136; Кримінологія. Загальна і Особлива частини / За рсд. І. М. Даньшина. — С. 94.

320

  Теорія запобігання злочинності

му числі вітчизняних, матеріалах, використовувалися терміни «боротьба», «війна» зі злочинністю, зміст яких у широкому зна­ченні охоплював також суспільну діяльність щодо виявлення, усу­нення, ослаблення та нейтралізації чинників, що детермінують злочинність. Останнім часом, здебільшого у зв'язку з критичним ставленням до терміна «боротьба» стосовно злочинності (немає прямого протиборства, його сторін, переможених та переможців тощо), запропоновано, також у широкому розумінні, вживати термін «протидія», що охоплює й запобігання злочинності, яке нібито у широкому значенні тотожне протидії¹.

Через те, що мова йде про терміни, які мають відобразити (ши­роко чи вузько) поняття запобігання злочинності, вимушений ще раз нагадати смислове значення та відмінність термінів «поняття» та «термін», пославшись на визначення відомого фахівця К. К. Платонова². Згідно з його визначенням, поняття відображує сутність предмета пізнання, а термін має однозначно відобразити це поняття так, щоб сприйняття терміна безсумнівно вело до відтворення того самого предмета.

Поняття «боротьба», «протидія» належать до класу узагальне­них, які відтворюють загальну сутність, що полягає у чиненні супротиву. Вони не розкривають напрямів, спрямованості, функ­ціональної ролі та змістової сутності різних форм супротиву, що мають значну сутнісну, а звідси й понятійну різницю, як, напри­клад, запобігання злочинам та судове покарання за них згідно з кримінальним законом. Сутнісний зміст останніх має лише одну загальну спільність, що полягає у чиненні супротиву злочинам. Проте ця спільність є сутністю іншого, більш загального предмета, яким є протидія злочинності. Відповідно, й термін «протидія» однозначно відображує лише сутність, що полягає у супротиві, та не розкриває сутності запобігання, як і інших форм протидії зло­чинності. Послідовний прихильник застосування щодо загального впливу на злочинність узагальненого терміна «протидія» як тако­го, що у широкому контексті нібито охоплює й запобігання, Л. М. Давиденко в одній з останніх монографій цілком слушно

¹ Давьіденко Л. М., Бандурка А. А. Зазнач, праця. — С. 86-87.

² Платопов К. К. О системо психологии. — М., 1972. — С. 16.

'/₂ 11 7-223                              321

  Глава 8

зазначає, що термін «протидія» в етимологічному смислі тлумачиться як дія, що чинить супротив (рос. — наперекор) іншій дії або явищу¹, а кримінологічний аспект протидії створює діяльність «з виявлення причин та умов злочинності, їх усунення, послаблення або нейтралізації»². Очевидно, такі дії щодо чинників злочинності, як їх виявлення, послаблення, нейтралізація тощо, навряд чи етимологічне адекватно відповідають сутності поняття «супротив». Отже, термін «протидія» може бути використаний для відтворення загального впливу на злочинність, але він лише однобічно («супротив») відображає останній та не містить одно­значного відображення поняття запобігання злочинності, тобто не може вживатися як такий, що за сутністю тотожний поняттю «запобігання», навіть коли він вживається у широкому значенні.

Тепер коротке визначення запобігання злочинності можна по­повнити соціальним функціональним змістом. Насамперед зазна­чимо, що запобігання злочинності у широкому функціональному значенні є різновидом суспільної діяльності для раціональної організації і регуляції суспільних відносин з метою недопущення вчинення злочинів. Історичне коріння такої суспільної діяльності заглиблюється до стародавніх часів. Із появою кримінально-пра­вової заборони певних дій та злочинів і порушень цієї заборони поставали питання не лише про покарання за ці порушення, але й про недопущення їх. Окремі думки такого змісту знаходимо у стародавніх мислителів Платона, Аристотеля, інших. Ідея запобі­гання злочинності отримала чіткий вираз у просвітителів XVIII ст. Монтеск'є у знаменитому трактаті «Про дух законів» відзначав: «Вмілий законодавець не стільки турбується про пока­рання за ці порушення, скільки про запобігання злочинам. Він прагне не стільки карати, скільки поліпшувати нрави». Ці думки розвивали Беккаріа, Вольтер, Радищев. Останній, зокрема, вказу­вав, що серед засобів верховної влади, якими вона підтримує діян­ня громадян у межах закону, слід виділити три: ті, що забороня­ють, заохочують, запобігають.

Положення про можливості і роль запобігання злочинності у напрямах протидії їй було сприйнято марксистською соціологією та з відродженням у Радянському Союзі у 60-ті роки кримінології отримало теоретичне кримінологічне розроблення, а згодом і практичне втілення.

Запобігання злочинності як різновид суспільної діяльності на­лежить до таких важливих напрямів останньої, як соціальний кон­троль та соціальна профілактика. При цьому остання розуміється як цілеспрямована діяльність щодо запобігання порушенням будь-яких суспільних норм, усунення причин, що породжують ці порушення¹. Залежно від виду норм, запобігання порушенням яких здійснює соціальна профілактика, у ній можна виділити сані­тарну, технічну (запобігання санітарним, технічним порушенням), моральну (запобігання аморальним вчинкам), правову (запобіган­ня правопорушенням), а в правовій — запобігання адміністратив­ним, цивільним, трудовим правопорушенням, злочинам.

На рівні ще більш високого узагальнення та абстракції суспіль­ної організації у вигляді соціальної системи в цілому, що має пев­ну досконалість, яку порушують злочинність і будь-яка інша дест-руктивність, запобігання цим порушенням, їх профілактика має розглядатися як частина збереження досконалості та стабільності цієї системи, а недосконалість запобіжної діяльності, зниження її ефективності «певною мірою примітивізує суспільство в цілому,., через що система починає деградувати, і, якщо не вжити необ­хідних заходів, вона взагалі може соціальне зруйнуватися»².

Запобігання злочинам як різновид соціально-профілактичної діяльності має свій специфічний предмет та свою конкретну мету. Предмет становить діяльність щодо перешкоджання дії де­термінантів злочинності, передусім її причин та сприяючих умов, з метою обмеження, нейтралізації, а за можливістю — й усунення їх дії. Цим визначається функціональна спільність та змістовний зв'язок усіх елементів запобіжної діяльності: її сфер, предмета, цілей, суб'єктів, об'єктів та ін.

У літературі пропонувалося розрізняти статичний бік запо­бігання злочинності, який утворює система різноманітних заходів, спрямованих на усунення, послаблення або нейтралізацію дії

Игошев К. Е., Шмаров Й. В. Социальнмс аспсктьі предупрсждспия престугпюсти. — М;, 1980. - С. 20-31. ² Мельник П., Ківенко Е., Лановенко І. Зазнач, праця. — С. 10.                                                             ,,    ...і

323

  Глава 8 й =

криміногенних чинників, та динамічний бік, що розглядає цей феномен як вид соціальної діяльності, спрямований фактично у тому самому напрямі¹. На наш погляд, це — штучне розмежування, оскільки будь-які заходи мають сенс лише тоді, коли перетворю­ються на реальність, що дає можливість їх оцінювати, розрізняти, визначати результативність тощо, тобто лише через їх застосуван­ня у реальній діяльності. Інша річ, що в процесі цього застосову­ються заходи, опрацьовані та системно визначені на стадії, що передує безпосередньо запобіжній діяльності.

Особливе значення для визначення предмета і об'єктів запобі­гання злочинності має їхній зв'язок («принцип відповідності») з детермінантами останньої. Отже, до запобігання злочинності може належати лише така діяльність, що здійснюється стосовно обмеження дії причин і умов, а також інших детермінантів цього прояву людської антисуспільної активності.

Запобігання злочинності — це різновид суспільної соціально-профілактичної діяльності, функціональний зміст та мета якої полягає у перешкоджанні дії детермінантів злочинності та й проявів, передусім причин і умов останніх через обмеження, нейтралізацію, а за можливістю — усунення їхньої дії.

Визначення поняття «запобігання злочинності» є першим кро­ком у створенні теорії цієї спеціальної соціально-профілактичної діяльності. У літературі піднімалося питання про співвідношення цієї теорії з теорією кримінології взагалі, пропонувалося розв'язати його через визначення співвідношення предметів цієї діяльності і кримінологічної науки та висловлювалася думка, що запобігання злочинності як окрема наукова дисципліна спирається на теоре­тичні положення кримінології, широко ними користується, але не зводиться тільки до них, бо має більш прикладний характер². З приводу наведених міркувань потрібно зауважити наступне.

По-перше, очевидно, ні в кого з фахівців у галузі науки кримі­нології не викликає сумніву приналежність до її предмета діяль­ності щодо запобігання злочинності. Вона є не лише складовою предмета кримінології, а разом із злочинністю та її причинно-

¹ Давидепко Л. М., Бандурка А. А. Зазнач, праця. — С. 95-97.

² Курс кримінології. Загальна частина / За заг. рсд. О. М. Джужи. — С. 138.

324

  Теорія запобігання злочинності

обумовлюючим комплексом становить його центральну частину, визначає генеральне завдання цієї науки щодо забезпечення ви­рішення проблем, які охоплюються ЇЇ предметом. Інша річ, що кожний елемент наукового знання, представлений у теорії кримі­нології як її предмет, має свій безпосередній предмет у вигляді відповідних соціальних відносин, у тому числі соціальної практи­ки, наукове вирішення проблем яких, їхнє теоретичне обґрунту­вання становить його предметне завдання. Теоретичні засади тако­го предмета, наразі теорія запобігання злочинності, не «спирають­ся на теоретичні положення кримінології», а є складовою її теорії, органічно пов'язаною з іншими складовими цієї науки, зокрема з теоріями злочинності, її детермінації, особи злочинця, має спільну теоретичну концепцію щодо їх розуміння та розв'язання.

По-друге, той факт, що теорія запобігання злочинності у певній частині, зокрема у теоретичному обґрунтуванні запобіжних за­ходів, тактики і методики їхнього застосування тощо, ніби вихо­дить за межі теорії кримінології та користується здобутками інших наук, приміром педагогіки, психології, соціології тощо, не є аргументом для «відокремлення» теорії цієї запобіжної діяльності від теорії кримінологічної науки. Крімінологія як синтетична на­ука не лише взаємодіє з іншими науками, користується їхніми здо­бутками, але й у вирішенні деяких проблем певною мірою інтег­рується з ними, насамперед з філософією, психологією, соціо­логією тощо, не втрачаючи при цьому свого окремого предмета.

По-третє, більш «прикладний характер» тієї частини криміно­логії, що розглядає запобіжну діяльність, також не може слугува­ти обґрунтуванням думки щодо виведення теорії цієї діяльності за межі теорії кримінології. Наведення, так би мовити, «прикладно­го» аргументу стосовно зазначеної думки свідчить про усталене, але застаріле уявлення про кримінологію як про суто теоретичну науку. Маючи, як і будь-яка наука, конструктивно-прикладну функцію, вона все більше розвивається у напрямі реалізації цієї функції, у тому числі й щодо теоретичного обґрунтування та на­уково-методичного забезпечення практичної діяльності стосовно запобігання злочинності. Розвивається й безпосередньо криміно­логічна практика, яка повинна набути значно ширшого застосу­вання й у запобіжному спрямуванні. Таким чином, «прикладний

¹/₂+11 7-223                           325

  Глава 8

характер» стає потрібним не лише запобіганню злочинності, а й іншим складовим предмета кримінології. Розроблення теорії цієї діяльності у межах загальної теорії кримінології має знову набути актуальності, що була властива періоду 70-80 років XX ст.

Теорія запобігання злочинності визначає рівні, масштаби, різновиди цієї діяльності, у тому числі залежно від її цільового призначення, а також об'єкти, суб'єктів та засоби здійснення, тео­ретичні засади науково-методичного та організаційно-інфор-маційного забезпечення. Деякі з названих характеристик є одно­часно підставами видової диференціації запобіжної діяльності та охоплюваних її різновидами запобіжних заходів.

Згідно з рівнями функціонування злочинності та її проявів, передусім їхніх причин і умов виокремлюють такі три рівні діяль­ності щодо запобігання злочинності:

— загальносуспільний — здійснюється стосовно причин і умов злочинності загальносуспільного рівня;

— груповий — здійснюється стосовно причин і умов злочинних проявів певної соціальної групи, що виділена за соціальною чи соціально-демографічною ознакою (злочинність робітників, службовців, жінок, неповнолітніх та ін.) або належністю до спільного середовища (за місцем проживання, праці, навчання, дозвілля тощо);

— індивідуальний — спрямовується щодо причин і умов кон­ кретного злочинного прояву.

Через взаємозв'язок причин і умов злочинності різних рівнів попереджуюча дія стосовно них на одному рівні, зокрема вищо­му, чинить свій вплив на причини та умови нижчих рівнів і на­впаки.

Залежно від спрямування обумовлюючого впливу детермінан­тів на злочинність взагалі або на її окремі види (різновиди), запобіжна діяльність також поділяється та здійснюється стосовно детермінантів злочинності в цілому або щодо чинників, які обу­мовлюють її окремі види (різновиди).

Поряд із рівневою та видовою диференціацією запобіжну діяльність поділяють за масштабом (межами поширеності) здій­снення на:

—          загальнодержавну — в межах усієї країни;. -  -:'і   :»

326                                    ^: •"•.'

  Теорія запобігання злочинності

— регіональну або галузеву — в межах регіону, міста, району, мікрорайону, галузі суспільних відносин;

— об'єктову — на конкретному об'єкті (підприємство, навчаль­ ний заклад);

—          індивідуальну — стосовно конкретної особи та її мікро- соціальних умов.

Запобіжний вплив на причини та умови злочинності та зло­чинних проявів здійснюють, як відомо, не лише заходи, що мають запобіжне цільове спрямування саме стосовно запобігання зло­чинності, а й ті, що мають інші цілі, але посередньо чинять вплив на детермінанти, пов'язані зі злочинністю кореляційним або іншим зв'язком. Наприклад, заходи щодо удосконалення системи освіти. Рівень освіти не має причинного зв'язку із злочинністю, злочини вчиняють не через певний рівень освіти. Але між ними (злочинністю і рівнем освіти) є кореляційний зв'язок. Тому підвищення рівня та поліпшення якості освіти посередньо сприяє запобіганню злочинності, тобто має посередній запобіжний ефект. За цільовим призначенням запобіжні заходи в теорії поділяють на:

1) цільові або спеціальні (спеціально-кримінологічні), що ма­ ють спеціальну мету запобігання злочинності;

2) загальносоціальні, здійснення яких спрямовується на вирі­ шення інших соціальних проблем, але побічно має ефект і щодо за­ побігання злочинності. Щоб не змішувати назву останнього виду запобігання злочинності із загальносуспільним, який виділяється за рівнем здійснення, автор Курсу пропонує іменувати загальноза- побіжні соціальні заходи «іншими профілактично значущими». Тобто розрізняти запобігання злочинності за його цільовим призначенням як спеціально-кримінологічне та інше профілак­ тично значуще, що здійснюється без адресування щодо причин і умов злочинності та конкретних злочинів.

Іноді межі здійснення загальносоціальних заходів запобігання злочинності помилково розширюють та ототожнюють їх з «ефек­тивним функціонуванням усіх (?!) позитивних інститутів соціаль­ної правової держави» і в такому розумінні стверджують, що «загальносоціальне запобігання не є предметом кримінологічної науки», хоча відразу всупереч наведеному заявляють, що «не

327

  Глава 8

враховувати (яким чином, якщо не запобіжним? — Авт.) ці заходи при організації протидії злочинності не можна, тому що вони ство­рюють умови для усунення чи послаблення кримінологічних фак­торів, які детермінують злочинність»¹. Ключ до розв'язання цієї суперечливої, а частково й помилкової позиції, вбачається у ро­зумінні того, що заходи загальносоціального запобігання мають своїм об'єктом явища, факти, прояви тощо, які мають із злочин­ністю, хоч і не спричинюючий чи обумовлюючий, але інший де­термінуючий, здебільшого кореляційний зв'язок або зв'язок станів. У такому разі запобіжний вплив на них, хоч і не цілеспря­мований, належить до загальносоціального. Зрозуміло, що далеко не всі «позитивні інститути соціальної правової держави» та їхнє «ефективне функціонування» пов'язані зі злочинністю таким де­термінуючим зв'язком, тому й протидія їм не належить до загаль­носоціального запобігання їй.

Запобігання злочинності здійснюється різними засобами: правовими і неправовими, процесуальними, організаційно-управ­лінськими тощо. За ознакою характеру застосовуваних засобів розрізняють кримінально-правове запобігання (впливом кримі­нального закону, покарання у вигляді виконання ним загальної та спеціальної превенції). Вказується на кримінально-виправне (пенітенціарне) запобігання, яке здійснюється стосовно засудже­ного спеціально-запобіжними виправно-трудовими засобами. Запобіганню злочинів сприяють багато кримінально-процесуаль­них засобів та процедур, які зупиняють вчинення злочинів через їх розкриття або чинять виховний вплив на підслідних, обвинуваче­них, підсудних у процесі досудового слідства і судового розгляду справи. Всі названі засоби запобігання об'єднує те, що вони засто­совуються та чинять вплив: 1) лише після вчинення злочину для запобігання рецидиву; 2) засобами, що мають інше спеціальне призначення і лише «попутно» відіграють запобіжну роль; 3) у сфері, що регулюється нормами права; 4) у межах, які визна­чаються нормами права.

На відміну від названих різновидів, багато заходів запобігання злочинності чинять вплив: 1) не тільки після вчинення злочину,

¹ Давьідепко Л. М., Бандурка А. А. Зазнач, праця. — С. 13.

328

  Теорія запобігання злочинності

але частіше до нього; 2) у сфері, яка лише частково регулюється правом; 3) засобами, що мають виключно цільове запобіжне при­значення; 4) інколи паралельно з засобами згаданих вище різно­видів, але частіше після них. Такі заходи становлять окремий різновид діяльності щодо запобігання злочинності — суто кримі­нологічний, їх так і називають — спеціально-кримінологічні.

Дослідження спеціально-кримінологічного запобігання, здій­снюваного в індивідуальному масштабі, тобто стосовно конкрет­ної особи, показали суттєві змістовні відмінності окремих напрямів цієї діяльності. Залежно від властивих для них форм, методів і засобів запобігання, які в свою чергу залежать від стану сформованості і ступеня реалізації тих елементів системи де­термінації злочинного прояву, що відіграють роль його причини та сприятливих умов, вказану індивідуально-запобіжну діяльність можна розділити на 3 етапи: 1) до формування мотиву злочинного прояву та наміру його вчинити; 2) після його сформованості, але до початку реалізації; 3) після початку реалізації наміру через здійснення конкретних злочинних дій. З урахуванням зазначених якісних відмінностей, на кожному з етапів вжиття заходів запобі­гання вчиненню злочину, з метою відрізнити змістовну відмінність останніх, вживаються різні терміни щодо іменування відповідної запобіжної діяльності: 1) профілактика, 2) відвернення, 3) припи­нення злочинних проявів.

На початку глави вже зверталася увага на пов'язаність названих термінів з різним предметом і змістом запобіжної діяльності, яку во­ни відображають. Зараз детальніше розглянемо ці змістовні відмінності на зазначених етапах запобіжної діяльності, оскільки вони виразно проявляються саме при її практичному здійсненні, що не завжди є очевидним на теоретичному рівні, а тому вживання різної термінології для визначення діяльності на цих етапах здається надуманим. По-перше, запобіжна діяльність на зазначених різних етапах спрямовується фактично на різні об'єкти. На першо­му етапі, якому відповідає термін «профілактика», об'єктом за­побіжного впливу є сформована суспільне неприйнятна спрямо­ваність особистості, яка відображається ззовні в антисуспільних проявах, правопорушеннях, але формування криміногенної орієнтації тільки розпочалося і не визначилося у кримінальній

329

  Глава 8

мотивації, тим більше — у мотиві вчинення конкретного злочину. Інакше кажучи, ще відсутній намір його вчинити, а мають місце ан-тисуспільні, аморальні вчинки, що свідчать лише про початкові (не-злочинні) форми суспільної небезпечності. На другому етапі вже наявні кримінальна мотивація та в основному сформований мотив злочину і намір його вчинити, які й стають об'єктами запобіжного впливу. Конкретна мета запобігання на цьому етапі — відвернення можливості реалізації злочинного наміру, тому й позначається за­побіжна діяльність на цьому етапі терміном «відвернення». На тре­тьому етапі вже розпочаті злочинні вчинки і наявні умови доведен­ня наміру до злочинного результату. Тепер вже стосовно цих об'єктів спрямовується запобіжний вплив. Завдання і мета за­побігання на цій стадії — припинити розвиток злочинної діяльності, перешкодити їй досягти спланованого результату, тому й позна­чається вона терміном «припинення».

Крім суттєвих відмінностей щодо об'єкта впливу, зазначені напрями запобігання злочину, визначені різними термінами, значно відрізняються й сферою здійснення, що є другою підста­вою їхнього розрізнення. На першому етапі (профілактики) сфе­ра ЇЇ здійснення незрівнянно ширша, ніж на наступних, охоплює джерела процесів, що детермінують формування антисуспільної спрямованості та суспільної небезпечності особистості, а також інших «віддалених» детермінантів (корелянтів та залежностей) формування цієї особистості. Запобігання на цій стадії відріз­няється завчасним виявленням та профілактичним впливом на процеси та явища, які потенційно можуть відігравати роль при­чин і умов вчинення конкретного злочину, здійснюється значно раніше, ніж проходить процес формування його мотиву. Запо­біжний вплив на першому етапі має чіткий рубіж, який відділяє його від другого етапу. Ним є сформований мотив і намір вчинити злочин. Після їхнього формування профілактику в буквальному її розумінні проводити пізно. Потрібні відвернення та припинення їхньої реалізації.

Третьою підставою розділення та окремого найменування етапів індивідуального кримінологічного запобігання є значні відмінності у сутності запобіжних заходів, що переважають на кожному з етапів. На першому (профілактичному) — це власне

330

  Теорія запобігання злочинності

кримінологічні засоби з переважанням виховних, соціально-пси­хологічних, педагогічних, індивідуально-побутових, медичних тощо- На другому (відвернення наміру вчинити злочин) — це переважно оперативно-розшукові заходи, що поєднуються з індивідуально-психологічними. На третьому (припинення розпо­чатого злочину) переважають криміналістичні та процесуальні засоби. З урахуванням цього на практиці, зокрема у практичній діяльності органів внутрішніх справ, давно вже розрізняють та окремо обліковують відповідні показники щодо профілактики (профілактичний облік), відвернення та припинення злочинів.

Четверта підстава диференціації етапів індивідуального запобі­гання та термінів, які їх відображають, пов'язана з різними резуль­татами запобіжного впливу, що чиниться на цих етапах. Йдеться про результати впливу безпосередньо стосовно причин, які обу­мовлюють злочин. На першому етапі результати профілактики визначаються щонайменше усуненням або недопущенням форму­вання кримінальної мотивації і мотиву злочину та загалом індивідуально-психологічного комплексу, а максимально — ви­правленням несприятливої морально-психологічної деформації особистості. Результатом запобіжної дії на другому етапі є відвер­нення на певний час реалізації злочинного наміру, проте це не свідчить про усунення його повною мірою і остаточно, а тим більше — безпосередньої причини злочинного прояву. Вона може «спрацювати» за інших умов, в іншій ситуації. Під час припинення вчинення злочину усунення його причини зовсім не планується і не ставиться за мету; на це вже пізно сподіватися, тому що причи­на реалізується у свій наслідок — вчинення злочину, який потрібно припинити, у чому й полягає результат запобігання.

Наведене, на наш погляд, переконливо свідчить про принципо­ву змістову відмінність зазначених трьох етапів індивідуального кримінологічного запобігання, що дає більш ніж достатні підстави для їхнього окремого термінологічного найменування. Той, хто заперечує наявність цих підстав, мабуть, не розібрався в них або не хоче їх бачити і зводить все лише до термінологічних маніпу­ляцій.

Існує ще одна диференціація засобів кримінологічного запо­бігання, зокрема його профілактичного етапу. Ця дифенціація

331

  Глава 8

пов'язана з цільовою спрямованістю профілактичних засобів. Якщо вони спрямовуються на профілактику формування безпосе­редньої причини злочинного прояву, тобто на зниження суспіль­ної небезпечності особистості, гальмування процесів криміноген­ної мотивації, взагалі, на переведення особистості з перед-кримінального до некримінального її типу, — таку профілактику нерідко йменують безпосередньою. Якщо профілактичні заходи віддалені від впливу на безпосередню причину злочинного прояву, торкаються, скажімо, джерел формування антисуспільної спрямо­ваності, її проявів, наприклад у сім'ї, школі, мікросередовищі, їх часто називають ранніми. Проте наведений поділ досить умовний і може мати сенс лише стосовно особистості та поведінки тієї самої особи.

Видова диференціація діяльності щодо запобігання злочинності та злочинних проявів здебільшого є відображенням сутності та особливостей об'єктів цієї діяльності. Об'єктом діяльності за за­гальним визначенням може бути явище, процес, особа, прояви їхньої активності, щодо яких спрямовується вказана діяльність. Об'єкти діяльності разом з її метою становлять предмет діяльності.

У запропонованому понятті запобігання злочинності її об'єкта­ми визначені детермінанти злочинності та її проявів, передусім причини й умови останніх. Вже зазначалося, що особливе значен­ня для визначення об'єктів діяльності стосовно запобігання зло­чинності згідно з кримінологічним принципом «відповідності» має предметне уявлення про детермінанти злочинності. Запобігання повинно адресне поширюватися саме на них, через що і досягається його запобіжна мета. Причому — першочергово і пріоритетне — на ті з них, які становлять безпосередньо обумов­люючий комплекс злочинного прояву.

Цим обґрунтовується важливий методологічний висновок: наскільки обґрунтованим і предметним є уявлення про детермінан­ти злочинності та злочинних проявів, їхнє детермінуюче значення, передусім спричинююче та обумовлююче як причин і сприяючих їм умов, настільки адресна точно та з урахуванням предметної зна­чущості можна визначити об'єкти запобіжної дії на ці детермінан­ти та розподілити ці об'єкти залежно від міри їх значущості і відповідної черговості здійснення такої дії.

332

  Теорія запобігання злочинності

Згідно з цією методологічною настановою, потрібно методично та у практичній діяльності в якості об'єктів, що потребують пер­шочергової запобіжної дії, насамперед виділити детермінуючий комплекс першої безпосередньої ланки детермінації. У ньому пер­ше місце для запобіжного впливу має бути відведено особистості особи, зокрема антисуспільним елементам її свідомості, передусім тим, які досягли суспільної небезпечності, стали підґрунтям вчин­ків, що свідчать про криміногенну орієнтацію та формування кримінальної мотивації. Такими є антигромадські, аморальні вчинки підвищеної небезпечності, подібний їм спосіб життя, поведінки, що містить реальну небезпеку криміногенності. Об'єктами першочергової запобіжної діяльності (контролю, корекції, зміни змісту, впливу тощо) повинні стати також інди­відуальні умови буття, виховання, що безпосередньо сприяють формуванню та реалізації криміногенного мотиву, такі самі за змістом об'єкти мікросередовища та конкретної життєвої ситуації.

До об'єктів першочергової запобіжної дії мають бути віднесені також індивідуальні біопсихологічні та психічні особливості осо­би з суспільне небезпечною поведінкою, стосовно яких пріоритет-но потрібні відповідні корегуючі, медико-профілактичні заходи, спеціальні психологічні тренінги тощо.

Наступними за потребою запобіжної дії мають бути визначені як ЇЇ об'єкти елементи детермінуючого комплексу другої черги (порядку). Серед них більше уваги щодо здійснення запобіжної діяльності має бути приділено тим, які виконують роль причин другого порядку. Такий самий підхід необхідно використовувати під час визначення об'єктів запобіжної дії третього та наступних порядків.

Визначення об'єктів запобіжної діяльності не може бути схема­тичним, а потребує конкретного аналізу та виявлення тих об'єктів, які більш виразно проявилися під час аналізу причин і умов вчи­нення певної категорії злочинів. Важливо не ставитися до виявле­них об'єктів однаково. Часто нам стають відомими ці об'єкти, але невідомо, які з них та яку саме роль відіграють для певного типу особистості, за різних умов, у різний час та за різної життєвої ситуації. Під час аналізу причин і умов вчинення злочинів слід предметне і послідовно визначити, які з них належать до першого,

333

  Глава 8

другого та наступних порядків. Відповідно до цього визначати об'єкти запобіжного впливу першої, другої, наступної черги.

Все наведене вище про визначення об'єктів запобіжної діяль­ності здебільшого стосується її профілактичного етапу. Дещо інший підхід має бути застосований під час визначення об'єктів відвернення можливості вчинення злочину або його припинення. Для обох цих етапів запобігання першим і найголовнішим об'єктом впливу є особа, яка замислила вчинити злочин або вже розпочала його вчинення. Саме вплив на цю особу може відверну­ти або припинити злочин. Цей вплив може бути безпосереднім або опосередкованим, у тому числі із застосуванням оперативних можливостей, через ближче оточення, членів сім'ї. Ефективною на цих етапах запобігання може бути зміна конкретної ситуації, пере­дусім тієї умови, обставини, яка визначає можливість вчинення злочину. У такому разі відповідні засоби, знаряддя, умови охоро­ни, проникнення у приміщення, а також особи, причетні до вико­нання функцій охорони, забезпечення безпеки тощо, стають пер­шочерговими об'єктами запобіжного впливу. Зрозуміло, що термін «запобіжний вплив» тут використовується у широкому розумінні, охоплюючи й інші методи і заходи запобігання, про які йтиметься далі.

ф 2. Конституційні та інші правові засади,   запобігання злочинності в Україні

Питання правового регулювання діяльності щодо запобігання злочинності є дуже важливим з огляду на деякі конкретні обстави­ни. Передусім, вжиття запобіжних заходів нерідко поєднане із за­стосуванням певних обмежень до особи, наприклад тієї, яка підля­гає адміністративному нагляду, зберігає вдома вогнепальну зброю та ін. Інколи за необхідності та наявності підстав до особи має засто­совуватися примус, застереження. Заходи запобігання не можуть пригнічувати людину, принижувати її честь та гідність. З іншого боку, має бути регламентований обов'язок здійснення запобіжної діяльності. Все наведене свідчить про необхідність її правової регла­ментації. Це стало особливо важливим після закріплення в Конституції України прав і свобод людини і громадянина, які є невід'ємними і не можуть порушуватися або нехтуватися.

334

  Теорія запобігання злочинності

Основні напрями та засоби правового регулювання запобіжної діяльності щодо злочинності такі:

а) позитивне регулювання суспільних відносин, які право взя­ ло під свою охорону, виховна функція права;

б)           встановлення у праві заборон, які стосуються деяких видів діяльності, що можуть сприяти злочинним проявам;

в)           конституційні засади запобігання злочинності;

г) законодавчі акти, що передбачають обов'язки запобіжної діяльності, визначають обмеження, застереження запобіжного ха­ рактеру;

ґ) інші нормативно-правові акти, що регулюють організацію, порядок, форми і засоби діяльності щодо запобігання злочинності.

Позитивна роль права здійснюється через регулювання суспільних відносин, процесів, правил суспільного співжиття. Нормами конституційного та інших галузей права стимулюється суспільне корисна та суспільне прийнятна поведінка, закріплю­ються суспільні відносини, які за своєю сутністю несумісні зі злочинністю, виключають правові можливості формування та реалізації причин і умов злочинних проявів. Тим самим право створює засади зміцнення та реалізації антикриміногенного потенціалу суспільства та його інститутів.

Роль права у забезпеченні запобігання злочинності не обме­жується позитивним регулюванням. Запобіжне значення мають правові заборони, які визначаються правом стосовно відносин і поведінки, що розходяться із суспільними інтересами та інтереса­ми забезпечення прав і свобод громадян, через що за їх вчинення встановлюється юридична відповідальність. Запобіжне значення мають також виховна та освітня функції права, завдяки яким по­ширюються правові знання, робиться вплив на свідомість людей, підвищується їхня правова культура та повага до закону. Важливе значення у забезпеченні запобігання злочинності мала б також службова роль права у разі нормативного визначення підстав, умов, порядку, суб'єктів, їх прав, правових засобів та обов'язків здійснення запобіжної діяльності, зокрема спеціально-криміно­логічного напряму.

Правове забезпечення запобігання злочинності в Україні ще не має системного характеру, складається з низки норм галузевого за-

335

  Глава 8

конодавства, інколи не узгодженого між собою, та відомчих право­вих актів. Важливі положення щодо ролі і значення запобіжної діяльності, її змісту, відповідності принципам справедливості, гу­манності, законності, що містяться у багатьох міжнародних право­вих актах, до яких приєдналася Україна, фактично не стали змістом її національного законодавства, в основному невідомі суб'єктам запобіжної діяльності, нерідко їх не дотримуються. Це стосується низки положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Кодек­су поведінки службових осіб по підтриманню правопорядку, Керівних принципів у галузі запобігання злочинності та кримі­нального правосуддя тощо.

Основою правової системи з усіх питань правового регулюван­ня є Конституція. У Конституції України, на жаль, немає норм, які б прямо визначали обов'язки держави та ЇЇ органів щодо запобіган­ня злочинності. Проте міститься ряд статей, аналіз яких дає змогу визначити ставлення Конституції до цієї державної і, загалом, суспільної діяльності, конституційні основи її здійснення.

Перш за все, у ст. 1 Конституції Україна проголошується пра­вовою державою. До основних характеристик правової держави належить забезпечення сталого правопорядку, яке досягається значною мірою завдяки підвищенню правової культури, ціле­спрямованої діяльності щодо запобігання правопорушенням. Запобігання злочинності, таким чином, — невід'ємна функція правової держави, а упорядкування правовими нормами вико­нання цієї функції — важлива умова формування правової дер­жави. Низка статей Конституції визначає обов'язки держави, здійснення яких може бути повним і комплексним лише у разі проведення діяльності щодо запобігання злочинності. Це сто­сується обов'язків держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3), захисту прав усіх суб'єктів права власності (статті 13, 41), особливої охорони землі як основного національного багатства та гарантуванню права власності на зем­лю (ст. 14), захисту життя людини (ст. 27), її свободи та особис­тої недоторканності (ст. 29), недоторканності житла (ст. ЗО), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), забезпечення права на безпечне для жит-

336

  Теорія запобігання злочинності

тя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Слід відзначити, що передбачені у Розділі II Конституції України права і свободи людини і громадянина, у тому числі вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), на недоторканність житла (ст. ЗО), на невтручання в її особисте жит­тя, недопущення без згоди особи збирання, зберігання, викорис­тання та поширення конфіденційної інформації про неї (ст. 32), стали трактуватися деякими службовими особами, окремими на­родними депутатами, а також державними наглядовими органами як такі, що виключають можливість вести діяльність стосовно індивідуального запобігання правопорушенням, у тому числі зло­чинам, унеможливлюють законодавче визначення обов'язку її проведення. Це питання потребує більш детального аналізу.

По-перше, слід звернути увагу на те, що у низці статей Розділу II Конституції України передбачено виключення та засте­реження щодо здійснення зазначених у них прав. Ці виключення обумовлюються необхідністю запобігання злочинові, його перепи­нення (у редакції ст. 29. — Авт.), врятування життя людей чи майна (ст. ЗО) або в інших виняткових випадках, передбачених Конституцією чи законом. Таким чином, інтереси запобігання або припинення злочину та деякі інші суспільні інтереси, передбачені Конституцією або законом, визначені Конституцією України як підстава для незастосування, можливо тимчасового, у повному обсязі гарантованих Конституцією прав і свобод людини і грома­дянина. Інтереси запобігання злочину визначені як достатня підстава для зазначеного виключення із загального консти­туційного гарантування вказаних прав і свобод.

По-друге, ст. 23 Конституції України визначає принциповий критерій можливого обмеження права людини на вільний розвиток. Останній, як слід розуміти, включає право на свободу, особисту, житлову, інформаційну недоторканність, невтручання в особисте і сімейне життя. Таким критерієм, згідно зі ст. 23, є дотримання прав і свобод інших людей. Тобто право на вільний розвиток особи­стості гарантується, якщо при цьому «не порушуються права і сво-

337

  Глава 8

боди інших людей». Виникають насамперед питання щодо кола, обсягу прав і свобод інших людей, які не можуть бути порушені. Очевидно, згідно з принципом рівності прав усіх людей (ст. 21) об­сяг прав і свобод інших людей, які не можуть бути порушені для гарантування вільного розвитку особистості певної людини, є той самий, який визначений у Розділі II Конституції України. Тобто у разі порушення особою конституційних прав і свобод людини і гро­мадянина, у тому числі на вільний розвиток їхньої особистості, на життя, повагу до гідності, свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, невтручання в особисте сімейне життя, на право власності, включаючи право власності на землю тощо, вільний розвиток особистості особи порушника може бути обме­жений. При цьому слід зазначити, що всі гарантовані Консти­туцією України права і свободи людини і громадянина взяті під охорону Кримінальним кодексом України, про що прямо зазначе­но у ст. 1 Кодексу. Таким чином, порушення цих прав є одночасно злочином, передбаченим Кримінальним кодексом України, вклю­чаючи підготовку до злочину, і законною підставою обмеження вільного розвитку людини в контексті ст. 23 Конституції України. По-третє, принципово важливим для визначення підстав мож­ливого обмеження права людини на вільний розвиток у контексті ст. 23 Конституції України є з'ясування характеру передбаченого у ній порушення прав і свобод інших людей, яке може розглядатися як така підстава. Вище вже висловлено міркування щодо кола прав і свобод інших людей, які не можуть порушуватися під загро­зою застосування обмеження права на вільний розвиток особис­тості порушника. Тепер потрібно визначитися щодо форми такого порушення, за наявності якої для порушника настають небажані наслідки у вигляді обмеження його права на вільний розвиток осо­бистості. Як зазначено у Кримінальному кодексі України (ст. 1) для здійснення свого завдання, у тому числі щодо охорони прав і свобод людини і громадянина, Кодекс визначає, які суспільно не­безпечні діяння є злочинами. Так само ставиться до визначення форми адміністративно-караних правопорушень, у тому числі по­рушень прав і свобод людини і громадянина, Кодекс України про адміністративні правопорушення, який передбачає відпові­дальність також за конкретні діяння.

338

  Теорія запобігання злочинності

Таким чином, підставою обмеження права людини на вільний розвиток своєї особистості у контексті ст. 23 Конституції України мають бути визнані діяльнісні порушення прав і свобод інших лю­дей. Інакше кажучи, про наявність їхнього порушення можуть свідчити тільки діяльнісні прояви особи у вигляді конкретних вчинків, діяльності, а у разі кваліфікації порушення як злочину — також і бездіяльність як форма діяння, яким порушуються права і свободи інших людей.

До речі, Кодекс України про адміністративні правопорушення як одне зі своїх завдань окремою нормою (ст. 6) передбачає запобіган­ня адміністративним правопорушенням, а також суб'єктів і їх функції щодо його здійснення та застосування адміністративних стягнень з метою запобігання вчиненню нових правопорушень.

Відомо, що виникненню і формуванню криміногенної орієн­тації та кримінальної мотивації і мотиву вчинення конкретного злочину нерідко передує (або супроводжує) вчинення анти-суспільних діянь, які Кодексом про адміністративні правопору­шення кваліфіковані як адміністративні правопорушення. Через це запобігання адміністративному правопорушенню опосередко­вано виконує також функцію запобігання злочину, який може бути вчинений після адміністративного правопорушення. Хоча Кримінальний кодекс 2001 р. відмовився від адміністративної преюдиції і містить склади злочинів, які мають лише самостійні ознаки і не є повторенням адміністративного правопорушення, у реальному житті вчинення останнього нерідко є свідченням зростання суспільної небезпечності особи і її діяння, що з певною мірою ймовірності може «перерости» у злочинний прояв.

Наведені міркування щодо ст. 23 Конституції України як право­вої підстави здійснення діяльності щодо індивідуального запобігання злочинам дають змогу зробити такі висновки:

1. Конституція України (ст. 23) передбачає можливість обме­ ження права на вільний розвиток особистості.

2. Підставою цього обмеження може бути лише порушення прав і свобод інших людей.

3. Порушення прав і свобод інших людей повинно бути діяль­ нішим, тобто мати форму вчинку, діяльності, які оцінюються як протиправна поведінка.

339

  Глава 8

4. Серед форм обмеження права на вільний розвиток особи по­ ряд із заходами відповідальності (кримінальної або адміністратив­ ної) немає підстав виключати і засоби запобігання цим діяль- нісним порушенням, у тому числі у формі індивідуального кримі­ нологічного запобігання.

5. Правовою підставою діяльності щодо індивідуального запо­ бігання злочину може бути лише правопорушення (дія або бездіяльність) тієї особи, стосовно якої визнається доцільним і потрібним здійснення такої індивідуально-запобіжної діяльності. За такого предметно-діяльнісного правового визначення підстав запобігання злочинам, включаючи його індивідуальне спрямуван­ ня, воно не суперечить Конституції України, а має принципову конституційну підставність.

6. Діяльність щодо запобігання злочинності має здійснюватися з дотриманням визначених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.

Наступною після Конституції України ланкою у системі право­вого регулювання діяльності щодо запобігання злочинності є кон­ституційні закони та кодифіковані законодавчі акти. Запобіжну функцію перших слід предметне розглядати одночасно з їх прийняттям. На жаль, деякі з них ще не прийняті. Коротко розгля­немо правозабезпечуючу функцію кодифікованих актів щодо запобігання злочинам.

Передусім відзначимо роль Кримінального кодексу України та взагалі кримінального права у регулюванні запобігання злочин­ності. У ньому окреслено коло діянь, вчинення яких заборонено під загрозою кримінальної відповідальності, що має загальнопре-вентивне значення. Нормами кримінального закону про систему покарань, порядок та умови їх призначення, звільнення від пока­рання тощо встановлюється певний правовий режим для засудже­них, а також звільнених від кримінальної відповідальності та по­карання, що має значення для запобігання з їхнього боку рециди­ву. Безпосереднє запобіжне значення мають визначені для цих осіб правообмеження, спеціальні правила та обов'язки, нагляд та кон­троль за ними правоохоронних органів та громадськості. Юридич­не обґрунтування для застосування заходів індивідуального за­побігання рецидиву злочинів створює кримінально-правовий

340

  Теорія запобігання злочинності

інститут судимості. Низка норм кримінального законодавства пе­редбачає конкретні правові засоби впливу на криміногенні обста­вини. Це, зокрема, заохочувальні норми, добровільна відмова від вчинення злочину, норми, що стимулюють поведінку, яка створює перешкоди вчиненню злочинів (про необхідну оборону, затриман­ня злочинця), передбачають застосування примусових заходів ме­дичного характеру до алкоголіків та наркоманів, норми, спрямо­вані на усунення наслідків вчинених злочинів (відшкодування шкоди) тощо. Системний аналіз кримінально-правових засобів за­побігання злочинності, їхню класифікацію та визначення ме­ханізмів запобіжного впливу порівняно нещодавно здійснив під керівництвом професора В. О. Тулякова молодий одеський вчений М. Г. Сорочинський¹.

Норми Кримінально-виконавчого кодексу України, прийнято­го у 2003 р., визначають правові засади запобігання рецидиву засо­бами виконання покарання. Це норми, що регламентують запобіжно-виховний процес в установах виконання покарання, підстави і порядок звільнення з цих установ, трудове та побутове влаштування звільнених, цілі, підстави та порядок нагляду за умовно-достроково звільненими, адміністративний нагляд за осо­бами деяких категорій, які звільнені з установ виконання покаран­ня та ін.

Нині начасі завершення розгляду у Верховній Раді України нового Кримінально-процесуального кодексу України. Слід звер­нути увагу на запобіжне значення низки узгоджених парламента­рями його норм. Насамперед кримінально-процесуальне законо­давство ставить завдання запобігання злочинності перед усім кримінальним процесом та судочинством. Встановлена низка конкретних процесуальних заходів запобіжного характеру, у тому числі обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора виявляти причини й умови вчинення злочинів. Виявлення останніх включе­но до кола питань, які підлягають доказуванню, наявність таких доказів повинен перевіряти прокурор при затвердженні обвину­вального висновку. Зазначені учасники процесу та суд мають

Сорочинський М. Г. Попередження злочинності засобами кримінального права: Авторсф. лис.... канд. юрид. наук. - Одесса, 2004. - С. 6-Ю.

341

  Глава 8

реагувати процесуальними документами (поданням, окремою ухвалою, постановою) на виявлені причини й умови вчинення злочину та ставити у цих документах вимогу перед керівниками відповідних підприємств, установ, організацій про вжиття заходів щодо усунення цих причин і умов. Кримінально-процесуальне законодавство містить норми, які у сукупності з нормами матеріального права регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання через зміну обстановки, каяття у вчиненні злочину, у зв'язку з прими­ренням із потерпілим, застосуванням до неповнолітнього приму­сових заходів виховання та ін. Усі зазначені та інші норми кримінально-процесуального закону та практика їхнього застосу­вання мають запобіжне значення.

Про роль у правовому регулюванні запобігання злочинності Кодексу про адміністративні правопорушення вже зазначалося.

Багатогранність та різноманітність на різних рівнях і напрямах запобіжної діяльності обумовлюють те, що правову основу її здійснення створюють не лише кодифіковані акти, норми яких безпосередньо спрямовані на протидію злочинності. Низка норм, що мають запобіжне значення, міститься у цивільному законо­давстві. Наприклад, обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Те саме можна сказати про норми сімейного законодавства щодо підстав і порядку позбавлення батьківських прав, ряд норм трудо­вого, бюджетного, земельного, господарського законодавства.

Наступною ланкою системи правового забезпечення діяльності щодо запобігання злочинності вважаються акти законодавства, що комплексно регулюють статус, завдання, функції, повнова­ження, обов'язки і права правоохоронних органів, для яких запобігання злочинності є одним із головних завдань. До них, як правило, відносять закони України «Про прокуратуру» від 05.01.1991 р., «Про міліцію» від 20.12.1990 р., «Про Службу безпе­ки України» від 25.03.1992 р., «Про державну прикордонну служ­бу України» від 03.04.2003 р., «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. Подібну роль виконує Положення «Про Державний департамент з питань виконання покарань», затвер­джене Указом Президента України від 31.07.1998 р. Слід відзначи-

342

  Теорія запобігання злочинності

ти, що у вказаних, так би мовити «статусних», актах законодавст­ва завдання та обов'язки відповідних державних органів, установ та служб (за винятком, можливо, Закону України «Про міліцію») щодо запобігання злочинності викладено, як правило, схематично, у загальній формі, предметне не регламентовані повноваження, правові засоби, форми здійснення запобіжної діяльності. Такий підхід не сприяє її належному здійсненню. У Законі України «Про прокуратуру» запобігання порушенням закону як вид діяльності органів прокуратури не передбачено, а термін «запобігання» навіть не зазначається. В Україні прийнято декілька законів з окремих напрямів запобігання злочинності. Такими є закони України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» (від 01.12.1994 р.), «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи у справах непо­внолітніх (від 24.01.1995 р.), «Про попередження насильства в сім'ї» (від 15.11.2001 р.) та ін. Характеристика норм цих актів законодавства щодо запобігання злочинності буде наведена у відповідних главах Курсу, де розглядатиметься діяльність щодо запобігання окремих видів злочинів.

До системи правового забезпечення запобігання злочинності належать також акти законодавства, що регулюють діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також нормативно-правові акти цих органів. Вони покликані створити правову основу регламен­тації запобіжної діяльності, організації, порядку, форм та засобів її здійснення в усіх ланках апарату управління державного та місце­вого рівнів. Однак і ці акти здебільшого лише у загальній формі визначають вказані питання.

Окремо слід зупинитися на питанні про необхідність спеціаль­ного законодавчого акта, який би комплексно регулював діяль­ність щодо запобігання злочинності. Потреба у ньому додатково обумолюється тим, що у «статусних» та галузевих актах законо­давства обов'язки, права, правові засоби запобігання злочинів предметне не регламентивно. Пропозиції щодо прийняття такого акта вносилися ще у 70-ті роки XX ст. За радянських часів у 80-х роках велася робота з розроблення проекту союзних Основ зако­нодавства щодо запобігання (або профілактики) злочинності.

343

  Глава 8

Проте ця робота не була завершена на союзному рівні і не закінче­на досі в умовах суверенної України. МВС України за участю інших державних органів та вчених розробило декілька проектів Закону України «Про профілактику злочинів». Один із них у 1998 р. був офіційно зареєстрований у Верховній Раді України¹, пройшов перше читання, але перед другим читанням отримав не­гативний відгук Юридичного Управління Секретаріату Верховної Ради України як такий, що суперечить Конституції України і зако­нам України, Загальній декларації прав людини та ратифікованій Верховною Радою України 17.07.1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини та був знятий з розгляду. Робота над проектом час від часу продовжувалася у Міністерстві внутрішніх справ, але не знаходила підтримки інших державних інституцій, зокрема Прокуратури України. Нещодавно цей проект і всі заува­ження до нього за проханням МВС України було проаналізовано в Академії правових наук України за участю автора Курсу. Аналіз дав підстави для таких висновків.

1. Кримінологічна ситуація в Україні потребує значного поліпшення організації та здійснення запобігання злочинності. У руслі загального послаблення ролі держави у проведенні суспільних перетворень фактично не проявляється її організую­чий вплив і щодо створення та функціонування системи запо­бігання злочинності. Багато в чому цей вплив припинений, що призвело до серйозних недоліків державного регулювання та управління, а також здійснення запобіжної діяльності. Однією з вирішальних умов виправлення такого становища є забезпечення досконалого законодавчого регулювання. Проте, як зазначено, діяльність щодо запобігання злочинності не повною мірою і не досить чітко врегульована чинним законодавством. Ряд питань мають регулюватися у спеціальному законі загального рівня, зокрема обов'язки всіх державних органів та органів місцевого самоврядування організовувати діяльність щодо запобігання злочинності в межах території обслуговування, у галузі державно­го управління, згідно з наданою компетенцією, а також їх повнова­ження, права, правові засоби здійснення цих обов'язків. Тим

¹ Проект Закону України «Про профілактику злочинів» від 12.05.1998 р.

344

  Теорія запобігання злочинності

більше, що останні згідно з Конституцією України визначаються лише законами. Чинні законодавчі акти, де регулюються питання запобігання злочинності, мають бути приведені у відповідність з цим базовим Законом.

2. Удосконаленню підлягає законодавче регулювання діяльності щодо запобігання саме злочинності, а не безмірного поля правопо­ рушень. Запобігання правопорушенням доцільно регламентувати у базових галузевих законах: про освіту, про охорону здоров'я, охоро­ ну праці тощо. Законодавче регулювання у базовому спеціальному законі не повинно обмежуватися регламентацією лише профілак­ тики, а охоплювати запобігання у цілому, тобто й на індивідуально­ му рівні, в тому числі відвернення і припинення злочинів.

3. Має бути вирішено питання про доцільність обмеження регу­ лювання цим Законом лише спеціального запобігання, тобто цільового здійснення запобіжних заходів (спеціально-криміно­ логічних) і залишення поза цим обмеженням регулювання загаль­ носуспільних заходів, що не мають спеціальної мети запобігання.

4. Закон не повинен суперечити Конституції України та міжна­ родним зобов'язанням України. Це здається можливим з ураху­ ванням міркувань, наведених вище у розгляді питання про конституційні засади запобігання злочинності. Підставою інди­ відуального запобігання у формі індивідуальної профілактики вчинення злочину особою, у томі числі застосування до неї окре­ мих засобів примусу, має бути лише протиправна поведінка (минула або нинішня) цієї особи, що містить небезпеку її повто­ рення у формі злочинного прояву.

5. Закон має бути оптимально узгоджений із чинним законо­ давством. Лише за необхідності удосконалення окремих норм на підставі єдиного визначення слід передбачити приведення їх у відповідність із новим базовим законом.

6. Має бути проявлена воля на найвищому державному рівні, у тому числі керівництва Верховної Ради України щодо прискорення доопрацювання, розгляду та прийняття подібного Закону. Ніби як реагування на цей висновок вчених, у Заходах щодо