2020-07-12
149
Житлово-комунальне господарство (ЖКГ) – одна з пріоритетних галузей господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток економічних відносин у державі.
Ціни на комунальні послуги (оплата житла, збирання сміття, прибирання території та ін.) називають тарифами. Комунальними тарифами називають систему ставок, за якими підприємства житлово-комунального господарства реалізують свою продукцію (послуги) споживачам. За своїм економічним змістом комунальні тарифи є різновидом роздрібних цін.
Одним із приорітетних напрямків реформування визначено забезпечення беззбиткового функціонування підприємств житлово-комунального господарства шляхом запровадження нового механізму формування цін і тарифів на житлово-комунальні послуги, спрямованого на забезпечення ефективного господарювання та економного використання енергетичних і матеріальних ресурсів; встановлення плати за житлово-комунальні послуги відповідно до їх якості та обсягів споживання; повного відшкодування суб’єктам господарювання економічно обґрунтованих витрат, пов’язаних з виробництвом та виконанням житлово-комунальних послуг, що обраховані відповідно до стандартів, норм, порядків і правил; досягнення оптимального співвідношення у рівні доходів населення і його витратах на оплату житлово-комунальних послуг; щорічного оприлюднення у ЗМІ результатів діяльності підприємств ЖКГ та аналітичних матеріалів щодо відповідності їх фактичних витрат, затверджених у тарифах.
|
|
|
На житлово-комунальні послуги державне регулювання цін запроваджено Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року № 1548 „Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)”. Так, згідно з п.16 додатку до цієї Постанови Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації встановлюють, зокрема, тарифи на виробництво теплової енергії, послуги з теплопостачання, водопостачання та водовідведення, з прибирання, вивезення та знешкодження твердих побутових відходів і рідких нечистот, які надаються суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форми власності для всіх споживачів.
Особливості сфери послуг обумовлюють як особливості формування цін і методів їхнього визначення, так і проведення цінової політики і стратегії підприємств.
В основу формування комунальних тарифів закладено вимоги так званого «витратного механізму ціноутворення». Основою комунального тарифу є собівартість, тобто витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг). Величина тарифу, як і роздрібної ціни повинна бути достатньою для відшкодування витрат на виробництво і реалізацію продукції (послуг) і, крім того, включати певну частку прибутку.
|
|
|
Розробка комунальних тарифів базується на індивідуальній (а не середньо-галузевій) нормативній собівартості, що відображує об'єктивні природні, демографічні, містобудівельні, економічні умови кожного населеного пункту. Комунальний тариф (Т) включає: повну собівартість (С), прибуток (Пр), ПДВ, формула розрахунку має такий вигляд
Т = С + Пр + ПДВ
Розмір тарифу впливає на формування доходу підприємства, і, як наслідок, на кінцевий результат його роботи.
При економічному обґрунтуванні тарифів застосовується середній тариф. Цей тариф звичайно встановлюється для організацій і закладів бюджетної сфери.
Затверджуються комунальні тарифи виконкомами місцевих Рад народних депутатів. Підприємства житлово-комунального господарства використовують єдині й диференційовані тарифи.
Для єдиних тарифів характерним є те, що величина ставки не змінюється залежно від якості продукції (послуги) або інших факторів. Єдиний тариф використовують підприємства пасажирського електротранспорту. Його величина не змінюється залежно від відстані перевезення.
Диференційовані тарифи застосовують двох видів:
— коли величина ставки залежить від якості наданої послуги;
— коли величина ставки залежить від категорії споживачів.
Диференційовані тарифи за ознакою якості послуг застосовують у лазнях, пральнях, готелях. У водопровідному, каналізаційному, тепловому господарстві використовують тарифи, диференційовані за категоріями споживачів.
Розрізняють комунальні тарифи:
- одноставкові (постійні та змінні витрати не розподіляються окремо);
- двоставкові (окремо відшкодовуються постійні та змінні витрати).
У комунальному господарстві переважно застосовують одноставочні тарифи. Двоставкові тарифи використовують для реалізації електроенергії комунальним електромережам і електростанціями підприємствам і організаціям, в деяких містах України введено двоставковий тариф на продукцію водо- та теплопостачання.
Двоставковий тариф складається з двох частин:
1) основної — плати за сумарну приєднану потужність або за максимальне навантаження установок незалежно від кількості споживаної електроенергії, тепла, води;
2) додаткової — плати за кожну спожиту кіловат-годину електроенергії, Гкал тепла, м3 води.
Крім єдиних (середніх) та двохставкових, тарифи можуть бути таких видів:
· тарифи з блоковою структурою (за регресивною шкалою);
· тарифи з блоковою структурою (за прогресивною шкалою);
· сезонні тарифи;
· тарифи за споживання в пікові/ непікові періоди.
У період переходу житлово-комунального господарства на ринкові відносини підприємства (низькорентабельні й планово-збиткові) використовували планово-розрахункові тарифи, що затверджувались виконкомами місцевих Рад народних депутатів єдиними для всіх груп споживачів по кожному виду житлово-комунальних послуг.
Планово-розрахований тариф (ТП.Р) обчислюється за формулою:
ТП.Р = СН + (СН — ВМ — АП) х РС
де, Сн — нормативна (планова) собівартість виробництва і реалізації послуг;
Вм — нормативні витрати на матеріали;
АП — амортизаційні відрахування на повне відтворення;
РС — середня галузева рентабельність.
Планові доходи підприємств житлово-комунального господарства визначаються шляхом множення затвердженого тарифу на плановий обсяг послуг, продукції, робіт. Перевищення суми доходів за планово-розрахованими тарифами над сумою доходів за діючими тарифами в частині послуг, що надаються населенню і бюджетним організаціям, фінансується з місцевого бюджету.
|
|
|
Підприємства ЖКГ використовують єдині й диференційовані тарифи. Для єдиних тарифів характерним є те, що величина ставки не змінюється залежно від якості продукції або інших факторів. Диференційовані тарифи застосовують двох видів: коли величина ставки залежить від якості наданої послуги або коли величина ставки залежить від категорії споживачів. Щодо підприємств теплопостачання то у своїй діяльності вони застосовують диференціацію тарифів в залежності від категорії споживачів. Споживачі поділяються на три групи: населення, організації і заклади бюджетної сфери; промисловість та інші споживачі. В цьому випадку рівень цін для однієї категорії споживачів (промисловість) встановлюється з суттєвим перевищенням середніх витрат, а для іншої категорії (населення) – на рівні, що нижчий за середні витрати.
Причиною того, що підприємства теплопостачання змушені вдаватися до економічно необґрунтованої диференціації тарифів є те, що сьогодні в багатьох містах тарифи для населення встановлюються на рівні, значно нижчому від іх собівартості. А в ст..31 Закону України “Про житлово-комунальні послуги” зазначено, що “...у разі затвердження цін (тарифів) на житлово-комунальні послуги нижчими від розміру економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво орган, що їх затвердив, зобов'язаний відшкодувати з відповідного місцевого бюджету виконавцям (виробникам) різницю між затвердженим розміром цін (тарифів) та економічно обґрунтованими витратами на виробництво цих послуг”. Найболючішим питанням залишається джерело покриття цих різниць. Хронічна нестача у бюджетах усіх рівнів коштів для компенсації недоодержаного підприємствами доходу стимулює необґрунтовану диференціацію тарифів, змушуючи природних монополістів щороку компенсувати значні збитки від обслуговування населення та його пільгової частини за рахунок балансового прибутку, одержаного від обслуговування підприємств реального сектора економіки. Така система є певною мірою бажаною для держави, бо дає можливість розв’язати соціальні проблеми, адже стратегічною метою держави є забезпечення загальнодоступності соціально значущих послуг для всього населення.
|
|
|
Розглянемо особливості попиту і пропозиції у сфері послуг як основних ціноутворюючих факторів. Виходячи з особливостей послуги, можна відзначити, що попит на послуги завжди індивідуальний, передує їхньому виробництву, має місцевий характер і практично невзаємозамінний. Нерозривність попиту та пропозиції визначає локальний характер ринку послуг і наявність у ряді випадків природних монополій.
Врахування споживчих параметрів послуг у цінах - один з принципів ціноутворення. Підвищення якості послуг має в теперішній час велике значення. Найважливішою передумовою стимулювання підвищення якості послуг за допомогою цін є встановлення точних споживчих параметрів для кожного виду послуг, що характеризують їх споживчу вартість. Для вирішення цього завдання необхідно провести попередню стандартизацію послуг. У процесі розробки системи стандартизації послуг треба визначити об'єкт стандартизації, обумовлений сутністю послуги як процесу. Об'єктом стандартизації є не тільки жива й упредметнена праця, але і норми обслуговування, тривалість надання послуги, технологічний процес її виробництва. Стандартизація послуг, наприклад, в житловому господарстві припускає визначення двох груп стандартів: на технологічний процес (послугу); на обслуговування.
Крім того, на процес формування цін у сфері житлових послуг впливає їх висока соціальна значущість. Це призводить до того, що чисто ринкові механізми господарювання не завжди ефективні, і, отже, ціна, що регулює попит і пропозицію, має бути доповнена такими фінансовими важелями, як пільги і дотації - виробникам і субсидії - споживачам.
На сучасному етапі ціноутворення в житловому господарстві характеризується такими особливостями:
- діючі тарифи не повною мірою покривають витрати виробників житлових послуг;
- тарифи мають витратний характер, оскільки більшість з них формується, виходячи з місцевих витрат;
- має місце значна розмаїтість рівнів тарифів у зв'язку з територіальними розбіжностями виробництва і споживання послуг;
- передбачається соціальна орієнтація тарифів для населення, обумовлена наданням житлових послуг на пільгових умовах;
- занижений рівень тарифів передбачає наявність системи бюджетних дотацій;
- у тарифах належним чином не враховуються якісні параметри послуг, а також умови їхнього виробництва і споживання.
Традиційно при встановленні тарифів на послуги підприємств житлово-комунального господарства в якості розрахункової бази використовувались фактичні дані минулого періоду. При цьому обґрунтування підприємствами житлово-комунального господарства рівня собівартості й тарифів також складалося у відтворенні фактичних даних минулого періоду.
Істотні недоліки такого підходу були:
- зменшення впливу на собівартість заходів щодо зниження витрат і прогнозованих змін обсягу споживання послуг;
- неможливість обчислення необхідного збільшення обсягу робіт із заміни зношених основних фондів, перешкода реалізації інвестиційних проектів;
- відсутність стимулювання ресурсозбереження, тому що збільшення витрат (у тому числі в результаті нераціонального господарювання), як правило, компенсується зростанням тарифу, а при одержанні економії від зниження витрат, завдяки вжитим заходам, чинний тариф у відповідності з діючими фіскальними нормами, звичайно, повинен знижуватися;
- норматив рентабельності, що затверджується регулюючим органом по видам діяльності житлово-комунального господарства, носить обмежувальний характер, не має економічного обґрунтування й стримує розвиток підприємств.
Виходячи із цього можна зробити такі висновки:
- оцінка рівня фактичних витрат повинна бути лише першим етапом формування економічно обґрунтованого тарифу, у процесі якого необхідно шляхом аудиту виявити наявність нераціональних витрат і на підставі нормативів, з урахуванням необхідних коригувань фактичних витрат, обчислити реальний рівень собівартості;
- у міру того як підприємства, які надають житлово-комунальні послуги, стають більш самостійними суб'єктами господарювання й несуть все більшу відповідальність за стан розвитку своїх основних фондів, вони повинні мати певне фінансове забезпечення цього розвитку.
Офіційна концепція впровадження економічно обґрунтованих тарифів на сучасному етапі реформування житлово-комунального господарства ґрунтується на таких основних засадах:
- розрахунок собівартості здійснюється по складових, визначених ПС(Б)У16 «Витрати» і діючою "Інструкцією із планування, обліку й калькулюванню собівартості робіт (послуг) на підприємствах й в організаціях житлово-комунального господарства", затвердженою наказом Держбуду України від 06.03.2002 р..
- розрахунок прибутку здійснюється на основі визначення фінансових потреб підприємства для функціонування й розвитку його виробничої й соціальної сфери. Величина прибутку планується заздалегідь шляхом розрахунку потрібного обсягу інвестицій і визначення їхньої частини, що фінансується за рахунок прибутку підприємства, а також розрахунку величини інших платежів, які здійснюються за рахунок прибутку.
Таким чином, ця "Інструкція" виходить із необхідності планування як об'єктивного рівня витрат, так і розміру прибутку підприємств, а величина тарифу (Т) визначається за формулою
Т = З + П,
де З – розрахункова собівартість одиниці послуги відповідно до діючих нормативів;
П - розрахунковий прибуток підприємства, необхідний для його функціонування й розвитку, віднесений на одиницю послуги.
На стадії розгляду величини прибутку, необхідного на поточну діяльність і розвиток підприємств у складі тарифу повинні визначитися в результаті знаходження місцевим органом державної виконавчої влади й органом самоврядування компромісу між можливостями бюджету й платоспроможністю споживачів послуг. "Інструкція" припускає, що розраховані у такий спосіб тарифи відображають об'єктивний рівень рівноважної ціни попиту та пропозиції: попит визначається потребами в обсязі і якості послуг, підтвердженими фінансовими можливостями споживачів послуг, а пропозиція характеризує рівень тарифу, що забезпечує відшкодування витрат підприємств житлово-комунального господарства й програм їх розвитку.
В "Інструкції" підкреслюється, що основними завданнями введення економічно обґрунтованих тарифів і підвищення об'єктивності їхнього формування є:
- захист інтересів споживачів, у тому числі населення, при переході галузі на режим беззбиткового функціонування;
- запобігання необґрунтованого завищення тарифів;
- забезпечення раціонального планування місцевих бюджетів;
- створення механізму регулювання цін на послуги підприємств, які надають житлово-комунальні послуги на локальних товарних ринках, шляхом контролю рівня витрат і прибутку при оформленні договорів на обслуговування;
- створення цінових орієнтирів в умовах зменшення й поступової ліквідації перехресного субсидування при наданні комунальних послуг різним категоріям споживачів.
Тарифи на кожен вид послуг встановлюють диференційовано залежно від їх споживчих властивостей. З розвитком ринку житлово-комунальних послуг диференціація тарифів значною мірою буде формуватися відповідно до ринкової оцінки суспільно необхідних витрат в умовах конкурентної боротьби суб'єктів господарювання.
Тарифи затверджуються місцевими органами державної виконавчої влади й органами самоврядування, як правило, на рік по поданню підприємств, які надають житлово-комунальні послуги. При потребі тарифи можуть коригуватися з урахуванням зміни обставин, які впливають на їх величину. Відповідні зміни відображаються в договорах на обслуговування.
Планування собівартості й розробка калькуляцій при формуванні економічно обґрунтованих тарифів базується на оцінці собівартості послуг в одиницях, характерних для кожного виду діяльності, відповідно до діючої "Інструкції".
Аналіз основних положень розглянутої "Інструкції" показує, що цей документ носить досить загальний характер і не враховує багато важливих особливостей господарської діяльності окремих підгалузей житлово-комунального господарства.
Насамперед, на думку автора, варто звернути увагу на відсутність в "Інструкції" рекомендацій про необхідність обліку при обґрунтуванні тарифів коефіцієнта використання потужності підприємств - монополістів. У результаті всі витрати по утриманню надлишкових потужностей автоматично включаються в тариф. Таким чином, відбувається перехресне субсидування навпаки - населення оплачує величезні витрати на утримання невикористовуємих потужностей.
Другим фактором, що має принципово важливе значення для правильного розрахунку планової калькуляції собівартості при встановленні тарифів є облік втрат. Ці втрати, як відомо, досягають нині величезних розмірів - більше 30% від обсягу послуг. Парадоксально, але підприємства житлово-комунального господарства й енерговиробники зацікавлені в збільшенні втрат, тому що вони в собівартості окремо не відображаються. Виходить, що чим більші ці втрати, тим вище тариф, тому що вони «заховані» у собівартості. Для виправлення цього незадовільного явища при затвердженні тарифів відповідним регулятивним органом варто не тільки формально затверджувати норматив втрат продукції (ресурсів), але й прискіпливо контролювати його дотримання. Причому, цей показник повинен прийматися не на віру розрахункам підприємства-монополістів, як це робиться зараз на практиці, а на основі незалежного експертного техніко-економічного висновку.
Планування витрат на ремонтні роботи у тарифах може відбуватися як за рахунок амортизації, так і витрат по капітальних інвестиціях, тобто за рахунок прибутку. Рішення про джерело покриття витрат на ремонти, які підлягають капіталізації, приймає підприємство, виходячи з аналізу фінансових показників господарської діяльності підприємства в прогнозованому періоді.
Зокрема, на основі даних Форми №4 «Звіт про рух грошових коштів» можна оцінити очікуваний залишок грошей на кінець року без додаткового планування прибутку на виконання ремонтних робіт. Підприємство також може ухвалити рішення щодо фінансуванні ремонтних робіт за рахунок амортизації.
Принципово важливим є ретельний розгляд варіантів джерел інвестиційних ресурсів при затвердженні тарифів. Для цього в обов'язковому порядку варто вивчити переваги й недоліки кожного джерела.
Досвід показує, що до останнього часу підприємства житлово-комунального господарства воліють одержувати з місцевих бюджетів безоплатне фінансування, що з однієї сторони істотно збільшує й без того високі тарифи, а з іншої сторони відчутно обтяжує місцевий бюджет. Залежно від характеристик інвестиційних проектів треба оптимізувати джерела, віддаючи перевагу одержанню та використанню позикових коштів.
Ефективність використання бюджетних коштів житлово-комунальними підприємствами залежить не тільки від правильного вибору інвестиційних проектів, але й від результативності бюджетних витрат. На жаль, місцеві органи самоврядування поки слабко здійснюють моніторинг витрат виділених комунальним підприємствам бюджетних коштів.
Тим часом такий моніторинг дозволяє:
відслідковувати результати й ефект від здійснюваної діяльності;
вчасно визначати успіхи (невдачі) і коригувати діяльність по наданню бюджетних послуг;
здійснювати порівняльний аналіз, виявляти тенденції;
порівнювати показники з аналогічними показниками інших регіонів (пошук найкращого рішення проблеми).
Результати моніторингу можуть допомогти галузевим підрозділам місцевих рад при плануванні бюджету обґрунтувати потреби у витратах на надання тих або інших послуг, планувати діяльність по наданню комунальних послуг з урахуванням досягнутих результатів, заключати договори на надання послуг із вказівкою очікуваних результатів і критеріїв оцінки.
Для впровадження моніторингу результативності бюджетних витрат рекомендується здійснити наступні дії:
- затвердити єдиний формат плану діяльності галузевих підрозділів місцевої адміністрації (місія, мета, завдання, заходи щодо їх реалізації, витрати, очікувані результати й ефект, індикатори моніторингу);
- розробити індикатори моніторингу, що дозволяють відслідковувати витрати, результати, ефект від здійснюваної діяльності підприємств житлово-комунального господарства і порівнювати їх із заплано-ваними показниками, а також визначати результативність й ефек-тивність витрат;
- визначити джерела й методи збору інформації, необхідної для моніторингу;
- визначити методи дослідження пріоритетів населення й оцінки населенням якості надаваних послуг (ефекту від виконання стра-тегічних програм розвитку підгалузей житлово-комунального господарства).
