Хто пережив тяжкі біди, той тіні нещастя боїться

Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не [123, с. 165] мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася на високу гілляку й гукнула до гурту:

– Хто з вас хоче стати царем, хай виходить на середину!

Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого місця, набундючився й гордовито посунув уперед.

– Я хочу! – закричав.– Я гідний царського трону! Погляньте лишень на мене! Чи ще в когось є таке чудове веселкове пір'я?

Підняв павич хвоста, розпустив його, як помело, витяг шию, задер голову з барвистою короною і поважно повернувся кругом, аби всі птахи бачили, який він гарний.

І справді, мінився він барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:

– Бачите? Я найгарніший птах на світі! Хіба ж ні?

Птаство мовчало, бо ясно було – ніхто не годен змагатися з павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем. [123, с. 165]

Аж ось підвелася галка й мовила:

– Любий павичу, може, ти й справді найгарніший птах на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб царювати. Скажи-но мені, що з нами буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай – царя обирають не за красу, а за вдачу, розум, кмітливість і силу. Тобі ж усього цього бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й дужі птахи; саме між них і треба шукати кращого. Сам розваж, яка користь нам з твого барвистого пір'я? Чи воно нам поможе в біді? На що знадобиться твоя чудова корона в небезпеці? А розум, а вміння, а добра порада, а захист – все це потрібно нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?

По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:

– Так! Правду кажеш, галко!

– Правду! Правду!

– Хочемо царя мужнього й мудрого! Хай і негарного, нам до того байдуже!

А сорока знову гукнула:

– Хто хоче бути царем? Виходь на середину та й чекай нашого присуду! [123, с. 166].

Додаток Г.3. Віршований латиномовний твір на історичну тематику

Промова Готфріда до Коломана, який не дозволяв йому пройти через Угорщину, і відповідь Коломана [193]

Турки, варварське плем'я, вже Єрусалим захопили,

Місто прекрасне, а Готфрід побожний від заходу сонця

З військом іде, бо він кров'ю й мечем своїх рицарів-воїв,

Душі яких це священне ім'я благодійно хвилює,

Місто назад повернути задумав, і нині, багато

Змірявши кроком країн, підійшов до угорських кордонів.

Тут зупинили його, тож послів у столицю відправив

До короля, а посли лиш зайшли в королівські палали,

Старший із них і спокійно, і лагідно став промовляти:

"Ваша величносте, Бог вам велів видавати закони

Цим королівствам, судити їх, гордих тримати в покорі.

Християнине! Турбує нас нині народ неспокійний

В горі великім, і ми до Сіону й до міст тих священних

Зараз прямуєм, бо ж довго під владою варварів стогнуть,

Знищити зовсім годиться це варварське плем'я жорстоке.

Просимо, стримай мечі смертоносні свої від убивства,

Зглянься над родом побожним і задуми наші підтримай!

Ми не прийшли руйнувати угорські оселі й домівки,

Ні грабувати країну і здобич узяти для себе.

Зовсім немає в нас думки такої, не гордість (веде) нас гонить,

Землю, куди ми йдемо, називають усюди святою,

Древня країна, могутня й поля урожайні, родючі,

Там проживали євреї, сьогодні негідники хочуть

Царством отим володіти: яка ж то нечувана жадність!

Прагнуть вони ту славетну країну й міста захопити.

Саме туди, до святої землі, нас веде ця дорога.

Разом союзники з нами, поволі прямуємо далі.

Раптом донеслася чутка до нас жалюгідна, що наших

Воїв побито; коли ж прибули ми на місце події,

Лишенько, бачимо: молодь лежить нежива, і всі трупи

Кров'ю стікають, а списи й мечі ген поодаль багряться.

Хто ж це, яке людське плем'я, яка-то країна із нами

Так поступила, що нас не пускає пройти з своїм військом,

Війни ідуть, не дають нам лишитись у вашій країні.

Ви – людський рід, і огидна для вас смертоносная зброя!

Ваша величносте! 3емлю оцю християни боронять,

Наші вожді захищають ось вашу країну надійно,

Вам подають допомогу, в безпеці ваш трон королівський,

Чи ж не дозволите нині пройти через вашу державу?

Молодь війною втомилась, хай Марсові стяги воєнні

Перенесе через землю угорську, якщо ваша ласка,

Підемо ми до Святої землі на чолі з своїм принцом

З радістю в серці та ясним обличчям, скажу вам відверто.

Знову ж, якщо вже немає надії і через країну

Вашу не можна пройти, тоді ми до осель своїх рідних,

Звідки сюди прибули, повернемось в повнім здоров'ї".

Так він сказав, і посли одностайно схвалили промову.

Тут же угорський король, коли принц підійшов трохи ближче,

З сумом печальним у серці почав свою мову коротку:

"Принце шановний, свій страх залиши і журбу викинь з серця.

Землі свої захищаю, до того жахлива подія

Змушує зараз мене: попередники ваші державу

Знищили нашу, усюди відомі міста зруйнували,

Замки й Фортеці, тож хто з королів таке міг би стерпіти?

Проти насилля я силу поставив, послав проти війська

Військо своє, проти зброї блискучої – зброю блискучу;

В світі ведеться вже так: проганяти слід силою силу!

Ти ж оливкову нам гілку несеш, що є символом миру.

Готфріде, отже, не бійся всупити в мої володіння.

Люті немає у наших серцях, ні безумства такого,

Щоб не хотіли ми вас пропустить через нашу країну.

Підете звідси безпечно і ще вам подам допомогу:

Чи-то як вас понесуть до Святої землі ваші стопи,

Чи як до рідних пенатів вас, може, поверне дорога".

Додаток Г.3.1:контекст і «Відповідь Дідони»: [I, 561–578].