2020-06-29
67
можна частенько почути із уст тих, хто топче пороги
Храму священного муз, скарги тривожні слова:
"О Піериди учені, священні богині поетів,
Чом полонив вас отой пагорб високий, стрімкий?
Саме чому лавроносні дівиці оселю обрали
Там, на вершині гори, лісом зарослій густим?
Надто вже доступ трудний до тих гір чарівних і приємних,
Де поселились усі дев'ять сестер аонід.
Музи, якби ви в звабливих лісах спорудили домівку,
Можна було б нам тоді легко добратись до вас.
Труднощів менше гірких довелося б поетам долати,
Тільки якби у лісах ваша оселя була.
Скільки-то поту проллється, аби досягти Гелікону,
Завжди непевність цей шлях робить надмірно важким.
Пробуєм також і ми на вершини свяшенні забратись,
Сумнів, одначе, гризе, чи ж то побачимо їх.
Ми ж не вояки, що силою хочуть здобути цей табір
Муз геліконських, о ні! Ми – боязлива ще юнь.
Тож, бездіяльна когорто, лиши нарікання даремні,
Слухай, які я тобі маю сказати слова:
"Добре затям ось, якщо ти ім'я присвятив такій службі
Й радо, охоче узяв зброю у руки свої,
Що в тім таїться, чого стан священний від нас вимагає,
Тільки того, щоб іти шляхом важким до вершин!
Також і хор цей дівочий нагадує нам про те саме,
Поки оселя його там, на вершині стрімкій.
Хор цей не дасть працелюбній науці, аби посилала
Світло лінивим умам, довго навчаючи їх.
Зваж, то у нашому світі багато ще й інших професій,
Глянь же, до щастя яким шляхом прямують вони,
Ще ось без праці ніхто із людей не піднявся на небо,
Також нічого не дасть людям без праці Господь.
Тож, юнаки, пам'ятайте, чим важча дорога до щастя,
Більш вимагає тоді сили й завзяття від вас.
Далі затямте, до світлих висот через труднощі йдеться,
Так лиш своєї мети зможете ви досягти".
Слабнуть морози, наступає весна
Ось вже весна йде до нас, чарівна й зваблива красуня,
Вигоди різні несе й блага для смертних людей.
Скресли всюди уже твої ріки, могутній Нептуне,
В горах не знайдеш ніде снігом покритих вершин.
В стайнях нема тепер кіз, що голови вниз опускали,
Білі недавно луги скинули шау сніжну.
Зникли як стій на полях кучугури іскристого снігу,
Стало немилим м'яке ліжко для юні тепер.
Радість усюди в природі: спокійно тече вода в ріках,
Глянь на вершини гірські: голі, без снігу, стоять.
Луки, лиш сніг розтопився, зеленню вкрились густою,
Тут і худоба скубе радо траву молоду.
З вдячністю дивляться всі на твої, Аполлоне, дарунки,
Видно в обличчях ясних радість незмірна сія.
Додаток Г.2
Байки Іринея Фальковського
Додаток Г.2.1.
Гордих, звичайно, за чванство зустріне заслужена кара
(Байка про павича і галку)
"Гордість – чеснота прекрасна", – така Павичу прийшла думка,
Й тут же, свій хвіст розпустивши та крила піднявши зірчасті,
Чинно подався до бідних птахів, що були тут близенько,
Й гордо промовив до них: "Уступіте дорогу, Пернаті!
Гляньте сюди: йде ваш цар, отож станьте з боків, боягузи!"
Страх охопив їх усіх, коли тільки слова ці почули.
Чванство таке Павича помітили скоро присутні:
Галка, Сорока, Ворона, була тут мала Кропив'янка,
Мудра Сова, Горобець та Папуга сюди прилетіли,
Дрозд чорнуватий, Шуліка страшний, Соловейко сіренький –
Всі позліталися раптом в хвилину оту, як чванливо
Птах гордовитий Юнони, Павич, наближався до стаї.
Мовчки тоді вони всі почали утікати від нього
І до печери вузької, тінистої вмить подалися.
Там посідали й мовчать. Втім Юпітера Птах зброєносний
Крилами з свистом повітря розсік, опустився додолу,
Їжі шукаючи; гордий Павич, що отак хизувався
Пір'ям своїм пишнобарвним, побачивши Птаха такого,
Зараз від ворога злого втекти захотів, – так злякався,
Й швидко подався до гроту, де птаство докупи зібралось.
Голосом гордим страшним він кричати почав у печері,
Кожен з птахів зрозумів, шо Павич залишився чванливим.
Кинулись всі на хвалька й нанесли йому рани дзьобами,
Він лиш стогнав; отак Птах цей позбувся красивої шати,
Пір'я віддав справедливо отим, над ким насміхався!
Тож, юнаки, я звертаюсь до вас, і розумних, і чесних,
Знайте, що слабшим гордити і чванитись даром природним –
Злочин великий, і добре затямте: у нашому світі
Ще не вдалося нікому із гордих уникнути кари.
